Крамола “Боярині” Лесі Українки

 

 

Віктор ГРИЦЕНКО

Літо 1913 року. Грузія. Містечко Сурамі. Балкон двоповерхового будинку. Крім шезлонга, в який сідає тяжкохвора Леся Українка, стоять стільчики для її співрозмовників. Тільки що відбулася серйозна розмова з матір’ю – письменницею Оленою Пчілкою, яка врешті зізналася, що хоче «хоч трішки в майбутнім жити у думках нащадків».*   І чує у відповідь: «Чи зрозуміють нащадки, гідно наш вік оцінивши? Може, минуть сотні років  перш ніж знайду спадкоємців – рівних по муках і духу. Може, оте, що писала, кинуть без жалю на смітник  ті, що Бастилію нашу  врешті зуміють зламати? Може, й мені десь в пустелі  віршам копати могилу?»

Мати, котра тільки-но послухала розповідь доньки про манускрипти , які єгипетські фелахи знаходять у пустелі, мовчить, вражена песимізмом завжди сильної духом Лесі. А та продовжує*:

 

Краще могила, ніж смітник!

Розріз культурного шару,

як археологи кажуть,

шурфи копаючи. Мабуть,

іншими будуть в грядущім

віра і правда. Минуле

можуть багном обілляти,

можуть тлумачити болі,

наче якісь пережитки.

Можуть узяти крихтини –

інше покласти в схорону.

Може, нові Герострати

факел вже свій запалили,

щоб спопелить манускрипти–

давньої віри надбання…

 

Леся Українка не помилилася:  нещаслива доля чекала її твори вже в недалекому грядущому. Та найбільше грішною і крамольною і для царського режиму, і для більшовицької влади виявилася драма «Бояриня». На жаль, ми маємо констатувати факт, що в лесезнавстві принципово різні оцінки цього твору – від беззастережного захоплення до певної розгубленості перед відверто національною темою – існували до 1991 року, коли розпався Радянський Союз, і продовжують існувати по сей день. Скажімо, доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія» Віра Агєєва переконувала читачів «Дивослова» (№1-2001) , що « ми вивчаємо класиків за далеко не кращими їхніми творами. «Бояриню», наприклад, сама Леся Українка вважала невдалою. Але патріоти швиденько ввели її у шкільну програму, бо це чи не єдиний текст, де поетка висловлює свою нелюбов до північного сусіда…»

Якби ці одкровення були написані та надруковані в столиці «північних сусідів» , не варто й дивуватись. Але ці істини звучать у Києво-Могилянській академії, в якій навчався незабутній Сковорода!  Позбавляючи нас права бути патріотами, Віра Агєєва пропонує не вивчати в школах вірш  «Не пора…» Івана Франка (досить, мовляв, його інтимної лірики!). І перестали вивчати! А ще пані вважає, що вірші Рильського про любов до Москви не гірші за вірш Сосюри  «Любіть Україну». Очевидно, маємо вивчати і вірші про  «білокам’яна». Шановна пані не називає джерело, звідки вона дізналася , що Леся Українка вважала  «Бояриню»  невдалою. Отже, переповідає чужі думки, думки більшовицьких критиків. А як воно було насправді?  Через два роки після написання п’єси Леся Українка жалілася в листі до Агатангела Кримського:  «…гнітить мене моя «необразованість» у рідній історії, себто, розуміється, елементарні відомості я маю і дещо там читала, але перводжерел зовсім мало куштувала і через те не знаю стилю, «пахощів» давніх епох, а на чужу інтерпретацію не покладаюсь. Мені здається, що якби я сама прочитала якусь там Волинську літопись чи Самовидця, то я б там вичитала щось таке, чого мені бракує в сучасних істориків (не виключаючи і Грушевського), а потім, може, й сказала б щось таке, чого не сказали інші наші поети. От моя « Бояриня» тепер уже мені здається якоюсь елементарною, schwarzundweiss [чорною та білою], а певне, вона була б інша, якби я була більше «образована».

70 років партійні критики переконували наших батьків, що останнє речення з наведеного уривку – заповіт Лесі Українки щодо «Боярині». Тепер це нам твердять ті, на кого покладено виховання української еліти. Чи не підуть ці вихованці, ступаючи в сліди Степана, щоб «вже на чужині служити рідній вірі, допомагати хоч здалека пригнобленим братам» ? Очевидно, так, якщо знаходяться сили, які оберігають того Степана від нашого осудження, а змалювання політики московських царедворців вважають за образу  північного сусіда. Тому продовжують товктися на «Лісовій пісні», де багато казкових героїв, але ніхто не «котить бочку» на царський уряд і московські звичаї. Тому даремно шукати «Бояриню» в програмі у найближчі 20-30 років.

До цього часу літературознавці не дійдуть думки, відшукуючи поштовх для написання цього незвичайного для Лесі Українки твору. Дехто бачить першопричину в ностальгії. Мовляв, перебуваючи за межами України, поетеса тужила за батьківщиною. Може, й так. Але не тільки це. Жодному науковцю не западало в око слово  «інтерпретація» (див. наведений уривок з листа). Ніхто не звертає уваги на згадку про сучасних істориків. З ким Леся Українка спілкувалася у дні написання  «Боярині», не маючи отієї всієї літератури, яку вона, мовляв, прочитала, перш ніж сісти за стіл у далекому Єгипті ? Відповідь одна – з Дмитром Яворницьким!..

У містечку Хальвані неподалік від Каїра вони зустрілися в лютому 1910 року. Завели, звичайно, розмову про руїни в горішнім Єгипті. Згадали й українську Руїну, час зневіри й розбрату, братовбивчі війни. Професор пояснює поетесі, у чому прогріх Богдана Хмельницького. Мимоволі згадали гетьмана Дорошенка, який, за прикладом Хмельницького, шукав підтримки в татар і турків, а згодом здався на царську милість…

 

                                Яворницький

Так ми підніжками стали,

в рабство прийшли добровільно,

хоч на словах про Вкраїну,

царські цілуючи руки,

дбали немов за Богдана!…

Ось де шукати вам тему,

а не з біблійних історій…

 

                                Леся

Жінці звитяги козацькі

де вже тепер оспівати!

Сцени кривавих баталій

Завше мені не вдавались…

………………………………………

 

Яворницький

Холопи

племені завше не мали

Діти і внуки –тим паче,

це вже найкращі ординці.

Й будуть такими довіку,

нам їх назад не вернути –

свічку сліпцеві не світять!..

 

Леся

Варто, можливо, за руку

взяти й вести за собою?

 

Яворницький

Бог вам у поміч, поетко,

доля невтішна в пророків –

камінь завжди під ногами

плем’я шукало Мойсею,

йдучи з полону додому.

 

Леся

Важко із ситого рабства

йти в обітовану землю.

Має пророк воювати

з власним народом, як більшість

волю міняє на  м’ясо…

 

Яворницький

Тут лиш надія на Бога.

Може, наступить прозріння

й свічка, запалена вами,

ще на шляху знадобиться…

 

Не знадобилась. Свічу просто погасили і не дають піднести до неї вогню. Хоча поетесу і назвали і донькою Прометея,  і співачкою досвітніх вогнів. Щоб не зобидити « північного сусіда», до 1947 року не друкувався вірш «Ізраїль в Єгипті», а з 12-томного видання в 1975 році раптом випала поезія «І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україна моя!». А вже про «Бояриню» – і говорити  нічого ! І не говорили, не згадували. Бо в ній – крамола.

Як не дивно, цю крамолу бачили вороги, а тому робили все, щоб твір не дійшов до масового читача. І не розуміли друзі – науковці еміграції бачили в драмі Лесі Українки тільки вияв патріархального українського духу. І не більше. Як, скажімо, й автори програми з літератури, які ще нещодавно запевняли нас, що «Бояриня» – це «художнє відтворення звичаїв і побуту козацької старшини і російського боярства у складних і суперечливих подіях в Україні та Росії другої половини XVII ст.».

Трішки рішучіше ставив питання покійний професор Борис Степанишин (Рівненський педінститут): « У « Боярині» – два мотиви: національної зради (образ Степана) і ностальгії (образОксани)».

До міфологічного прочитання драми закликають дніпропетровські науковці Нінель Заверталюк і Валентина Нарівська: «Концепція волі і боротьби як головних чинників національного буття народу в ХVІІст. Орієнтовано на міф, зокрема на міфологему «руїна». Звернення до неї асоціюється з образом єрусалимської руїни». У це можна повірити, якщо згадати розмови пророчиці Тірци зі старим у драматичній поемі « На руїнах»:

 

Старий

Проклятий той, хто будить подоланих,

проклятий той, хто краде сон в рабів…

Тірца

Хто раб ? Хто подоланий? Тільки той, хто самохіть несе ярмо неволі.

Старий

Я не ношу ярма. Я сплю та й годі.

Тірца

А що є гірше над таке ярмо?

 

Тисячі Степанів, сучасників Лесі Українки, приречено несли ярмо добровільних рабів. І цей процес триває й досі: ярмо перейшло у спадщину нащадкам рабів та новим добровольцям. Якщо в ХVІІ ст. герой спершу пам’ятає про національну гідність,  соромиться свого становища пахоля (щоправда, він швидко розгубив мужність і став шаблею,  що прикипіла, заіржавівши, до піхви), то серед сучасників поетеси (серед наших також!) вже і натяку немає на бунт душі, хоча вони й досі, мабуть, не визнані в Росії своїми і приречені на вічне блукання по колу (Степан – з гр. коло).

Оксана (з грецької – чужоземка), втративши зв’язки з рідною землею, стає чужою не тільки в Москві, а й на рідній землі, тому так швидко звикає до думки, що треба вмерти. «Так смерть і мучеництво заради національної, духовної, моральної та соціальної свободи протиставляється покірному животінню, існуванню і тлінню в зневазі та приниженні», – писав свого часу Михайло Кудрявцев, літературознавець з Кам’янця-Поділь­ського.

Коли пишеш чи говориш про чужу крамолу, мимоволі сам впадаєш у гріх. Існує версія, що Леся Українка побоювалась «недоброзичливих людей, котрі могли «накласти» зображену в поемі ситуацію на сімейні обставини життя родини поетеси, її взаємин з Климентієм Квіткою.» Тому, мовляв, і не наважувалась друкувати « Бояриню». А хто бачить Лесю Українку в інших її героїнях?

 

Хто тут тебе поставив за пророка?

Прилюдно жінці личило б мовчати,

 

– говорить пророк самарійський у поемі «На руїнах», а бачаться « пророки» 20-го століття, котрі не хотіли визнати талант поетки, котра, як сказала Ліна Костенко, «ступала в сліди гігантів». Зазнала вона утисків навіть від рідної матері:

– Вірячи в мудрість старійшин,  хочу тебе запитати,  доки я буду для тебе як  молода поетеса? – запитає вона Олену Пчілку в переддень своєї смерті, сидячи на балконі будинку в далекому від України Сурамі і прощаючись з сонцем, як і героїня « Боярині» Оксана, котру можна сміливо назвати символом України. Але таке бачення – крамола ! Крамола XXI століття в незалежній державі, яку дехто й досі вважає Малоросією…

____________

* Тут і далі – уривки з драматичної поеми „Лесина Голгофа» (автор – Віктор Гриценко).