Керенки Рафеєнка

 

Ігор Бондар-Терещенко

 

…В сухому залишку, після бурхливих дев’яностих, коли незручна (не злучна) сполука «ґрунтівці – постмодерністи» (Процюк – Андрухович) змінилася на подальшу дихотомію «постмодерністи – деміурги» (Андрухович – Єшкілєв), ми опинилися з розбитим на фрейми, фрагменти та інші «федералістські» елементи коритом «національної» моделі життя. Наразі поки що в мистецтві. Чи пак, в літературі.

 

Літературна гра

чи війна світоглядів?

Отже, сьогодні, коли прийшла мода, потреба і взагалі час згадувати і помічати донедавна братів наших «менших» – російськомовних письменників, що мешкають в Україні – порівнювати можемо зі сталими зразками, авторами і трибами життя, що представляють, відповідно, обидві культурні групи. І сталося так, що на часі, в історії та недалеких шкільних читанках у нас опинився галичанин Степан Процюк – як автор «українських» національно свідомих, тяжких, важких і депресивних писань з життя народу, і донеччанин Володимир Рафеєнко, як його безперечний «національний» опонент в сучасній літературі.

Чому одразу «опозиція»? Тому що моделі життя в Україні в обох авторів завжди відрізнялися. У текстах першого – злидні, мороз, розруха в душі та наяву, нікуди йти, весь вечір зазираєш в чужі вікна в надії, що запросять на вечерю, нагодують-напоять, а в другого – те саме, по суті, але якимись іншими словами, вчинками і взагалі ставленням до життя. Рафеєнко у ще більш злиденному, ніж галицьке буття, тобто в своєму власному «донецькому» світі завжди вибудовував стосунки своїх героїв з їхнім життям на суто «літературному» рівні. Бо література, вважав він, це навіть не гра, а тип мислення, коли романтика, ностальгія і містечкова метафізика утворюють довкола териконів життя абрикосовий рай утопії. Тобто, як всі вже зрозуміли, мова про різницю оформлення своїх стосунків з літературою – чи ти живеш у злиднях і пишеш про них, маючи, відповідно, злиденну пенсію і купу душевних хвороб, як Процюк, чи навіть у вигнанні, виїхавши з Донбасу до Києва, як Рафеєнко, виписуєш тонку партитуру щоденної мрії.

Не втримаємося від цитат, а вже потім пояснимо, чому так відбувається ось вже друге десятиліття в сучасній українській літературі, мистецтві та житті. Отже, за україномовним Процюком, у нашому житті, в якому «невдовзі без посередництва долара ми не будемо кохатися», де суцільні «череваті кар’єристи, котрі прагнуть закінчувати від міньєтів ротом шльондри», які призвели до того, що довкола «люди як шкарпетки, стосунки як презервативи, любов наче десерт опісля їжі», а десь там «скиглять у куточку архаїчні тотеми минулого».

А що в російськомовного Рафеєнка? Чи болять йому стражденні будні українських, мовити б, череватих трударів? Виявляється, аж ніяк, в його романному світі таких просто не існує, як в ефемерній Йокнапатофі чи Макондо, відповідно, Фолкнера з Маркесом. Тим паче, що за новітнього стану сучасної для них української літератури «недавно купленный маленький домик белого кирпича с покатой низенькой крышей совершенно вами не обжит, внутри там всё вперемешку», як у «Невозвратных глаголах» Рафеєнка. І що ж тут робити, знаєте? «Тщательно вымойте стол в беседке, достаньте из сумок сыр, консервы, белый мягкий хлеб. Быстренько нарежьте свежей зелени, помойте, выложите на чистое, хотя и не без круглых жёлтых выщерблин блюдо, уже холодную курицу, достаньте из холодного подвала бутыль домашнего двухлетнего вина из черноплодной рябины и позднего винограда и оботрите полой рубашки пыль со стаканов. Потом надобно глянуть в небо, надвинуть шляпу, пригладить усы, поиграть желваками. Ну, вот и всё. Удачи».

 

На «дачному» фронті

без перемін

Хай там як з ситуацією на «дачному» фронті, але на користь українцям і зазвичай не на користь їхнім російськомовним колегам в літературі свідчить таке. Для українського письменника і Україна, і письменство – це рідний дім, тобто полігон з випробування долі в знайомих обставинах і з відомими (сумними) наслідками будь-якого експерименту. Ось звідки в творчості українців, травмованих «імперським» досвідом, журливі мотиві, тужлива стилістика і напрочуд вдало (хоч інших нема) дібрані жанри. У Процюка -моралізаторський роман, у Рафеєнка – роман-поема. Так само в Рафеєнка, для якого Україна донедавна видавалася географічним непорозумінням, скупченим довкола Донецька, все в літературі було «російським», тобто таким, де не помічають бідкань аборигенів, оскільки це суто колонізаторська, імперська психологія. «Пристроившись, он засыпает, от воды тянется прохлада, нормальный летний день, – дізнаємося ми про його героїв. – Невдалеке готовится шашлык, сладкий вкусный дымок плывёт над Украиной».

Ось чому в місті, де українці змагають за мову, шаблю та Вітчизну, як це було донедавна в Донецьку, можна благодушно писати про дачу. Або нехай вже про українське довкілля, яке – вже не з непорозуміння, а якось так логічно – з якогось фантазійного, ясна річ, дива витворилося на японське село. В якому, відповідно, мешкають дві «українські» красуні на ім’я Мей і Сацукі («Невозвратные глаголы»).

Оце намацування власного стилю й місця в літературі довгий час завертало Рафеєнка до рятівного стилю «южнорусской» школи, де суцільні одесити на зразок Олещі з Катаєвим, і можна творити такий самий «мовізм», коли пишеш ні про що, ні для кого й будучи нізвідки родом, бо Одеса (Донецьк, Харків, далі – всюди) загалом безрідні, чи пак «російські» міста («доехал до Харькова, наконец-то юг», як листував Чехов). Але ж до біса гарно виходить у цих писаннях! Як в Олеші про «одеські» лампіони на приморських бульварах у «Трьох товстунах». Або ось послухайте сповідь ще одного безрідного nowhere man’а вже з нашого часу, а насправді, як виявилося, ще й якого громадянина України, а не якоїсь там внутрішньої Фінляндії. «Проспав всю свою жизнь, Зябко коротал теперь вечера в одиночестве, мучился головными болями, был в страшном смущении, – дізнаємося з вищезгаданого роману Рафеєнка. – Хорошо, пускай никому до этого дела не было в школе, этого не заметили ни в армии, ни в вузе, но как это до сих пор не поняли на работе? Его мучили воспоминания, недоумения и слова, неразбериха кружились в нём так же, как кружилась за окнами ноябрьская снежная муть».

Чи закинемо ми це в провину нашим російськомовним авторам в Україні, які чесно терпіли роки «незалежності», заплющуючи очі на відсутність «юга», «лампіонів» і присутність думки в найближчих друзів, що Пушкін – це графоман? Мабуть, що ні, не закинемо. І не тому, що вони – той типаж з «одеського» романного фольклору, який, наче підпільний мільйонер Корейко, потайки живе у злиднях, щоби з поверненням капіталізму вистрибнути на ринг життя таким собі бравим боксером. Скоріш за все, вони – той самий тип одинаків, так само добре відомий з літературної класики, що «к современности пристегнуты как-то сбоку, вроде котильонного значка».

Отже, що це за «імперський» типаж, бо про свій, рідний, малоросійський навіть у Галичині ми нібито вже добре знаємо з писань Процюка? Натомість тексти Рафеєнка тільки-но з’являються в Україні, зокрема «Мала книжка прощань» і «Долгота дней», видані харківською «Фабулою», і варто було б передбачити їхню появу, пояснивши і пустивши в люди. Утім, які саме люди? «Такие люди никогда себя не почувствуют взрослыми, и в тридцать лет еще с кого-то взыскивают, – писав про них класик. – Никто их никогда особенно не баловал, но они развращены, будто весь век получали академический паек с сардинками и шоколадом. Это путаники, знающие одни шахматные ходы, но все-таки лезущие в игру, чтобы посмотреть, как оно выйдет. Им бы всю жизнь прожить где-нибудь на даче у хороших знакомых, слушая звон чашек на балконе, вокруг самовара, поставленного шишками, разговаривая с продавцами раков и почтальоном».

 

Куряча сліпота революції

Утім, життя, як бачимо, виганяє наських романтиків з донецького абрикосового раю в жорсткий світ «українського» мегаполісу, куди вони змушені емігрувати, як той самий Рафеєнко, що переїхав до Києва. Але там вони, звісно, не скоро зауважують переміни в житті, бо романтизм, панове, в крові, яка нуртує не тільки на «юге», але й на Півночі, це цитований вище Мандельштам продовжував складати вірші в лагерному бараку. «Пожалуй, именно таких господ видел перед собой Чехов – наскучивших жить бар, еще думающих, что они любят покушать, еще думающих, что они чудаки, а на самом деле…», – підказував Олеша. «Их восприятие – это точка зрения прогуливающихся дачников», – і собі значив про «двоюрідний» люд теоретик ЛЕФа Сергій Третьяков.

Ситуація з романтичною «роздвоєністю», політичною «короткозорістю» та «недалекоглядністю» завжди була характерна для радянських українців, і залишається злободенної для їхніх теперішніх російськомовних братів-письмаків. Часи такі «революційні», що поробиш. «На межі двох діб неминуче з’являються люди, що зависають якраз на грані, звідки видно далеко назад і ще далі вперед, – передбачав це діло Валеріян Підмогильний. – Отже, вони слабують на хворобу, якої люди жодної партії ніколи не прощають – на гостроту зору».

Тільки ось куди звернений їхній погляд, і на що мружать свої очі зір згадані романтики? Чесно кажучи, «романтична» позиція того ж Рафеєнка нагадує ситуацію з вигнаним з життя Керенським. Теж короткозорим романтиком, між іншим. «– Вы близоруки, Александр Федорович? – питалися у нього в оповіданні Бабеля. – Да, я близорук.  – Нужны очки, Александр Федорович. – Никогда». Мовляв, «зачем мне облака на этом чухонском небе, когда я вижу мечущийся океан над моей головой».

І нехай навіть довкола не океан, а натуральна війна – систем, світоглядів і заодно літератур – погляд крізь розбиті окуляри «романтичного» формалізму все порятує. «Весь мир для меня – гигантский театр, в котором я единственный зритель без бинокля, – переконує нас герой Бабеля. – Оркестр играет вступление к третьему акту, сцена от меня далеко, как во сне, сердце мое раздувается от восторга, я вижу пурпурный бархат на Джульетте, лиловые шелка на Ромео и ни одной фальшивой бороды…»

Зрештою, політична короткозорість була характерна для «експериментальної» літератури 1920-30-х років, що витворилася на «імперський» канон в російськомовному письменстві вже нашого часу. «Для психологического романа основное – это человек не на своем месте», – значив Шкловський в «Злочинах епігона». «Он упрямейший хранитель сигнатурок тех времен, когда роман писался и по десять, и по двадцать лет, и когда помещики еще катались в бричках», – підтримував колегу одіозний критик Чужак в «Досвіді навчання на класиках».

Утім, чи так вже погано, що за новітніх часів активного відживлення в українській літературі російськомовної галузки «романтичного» жанру, в нас ще чимало манілових з «двоюрідного» люду Революції? Вони потрібні хоча б для «жанрового» контрасту між Україною, «кращої за яку для хохла нічого нема», як писав Куліш, і тим станом на дачній веранді стилю, коли, знаєте, отак-о зимно, гірко, і нікому руку подати, ще й цигани чомусь довго не їдуть. «Есть на свете только один я, и моя тень, и лист со мной, и кошка, которую я хочу погладить. Остальное – выдумка писателей, маньяков, вождей и т.п.», – переконував нас Олеша, закликаючи не розмінювати золоті червінці життя на злиденні керенки існування.

№7 (195) 7 квітня  2017