3 жовтня 2013 року відомому українському
вченому, члену НСПУ, активістові «Просвіти» Іванові Ющуку виповнилося 80 років.
Іванові Ющуку — вісімдесят. Його знають і
цінують вчителі й викладачі української мови за методичну допомогу; йому
дякують абітурієнти за його посібники, які полегшили їм вступ до вишу; учні, на
диво, з цікавістю виконують закодовані вправи з його підручників.
Іван Юшук належить до числа тих моїх найближчих
друзів, які за незнаною волею долі розпочинали свій освітній шлях зі
спеціальностей, далеких від української філології, але згодом, ставши на
второвану багатьма поколіннями філологічну стезю, повністю й плідно віддалися
їй.
Одразу хотілося б повідати, що Іван Пилипович
1951 року подався зі свого волинського села Черникова, що над Західним Бугом,
на студії до Київського державного
університету ім. Тараса Шевченка на хімічний факультет. Але, мабуть, йому таки
не судилося стати новітнім Д.Менделєєвим, і він залишає університет і трохи
більше півроку працює в новозбудованому шахтарському місті Нововолинську
високовольтним електриком, про що є перший запис у трудовій книжці.
Наступного 1952 року вступає на слов’янську
філологію Львівського університету ім. Івана Франка, спеціальність —
богемістика. Звідси починається його шлях у філологію. Подібне було й в іншого
мого друга галичанина Дмитра Андрухова, який вступив на геологію у Львівський
політехнічний інститут, а потім опинився на українській філології в Київському
університеті ім. Т. Шевченка і зажив слави як перекладач із
західно¬слов’янських літератур. Значить, Україні були потрібні сумлінні
працівники на ниві рідного слова.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Для І. Ющука навчання у львівській alma mater
було своєрідною піснею: за що він не брався, то все йому йшло з руки. Він любив
годинами просиджувати в Науковій бібліотеці ім. В. Стефаника. Після Львова відпрацював два роки в середній школі в
сусідньому селі, де викладав українську мову й літературу, та й хімію й основи
дарвінізму теж, бо не вистачало вчителів.
У 1959 році стає аспірантом Інституту
літератури ім. Т.Г.Шев¬ченка АН України, де під керівництвом відомих
літературознавців спочатку О.І.Білецького, а потім Г.Д.Вервеса пише й захищає
кандидатську дисертацію “Т.Г.Шевченко в літературах народів Югославії”, працює
тут і починає писати монографію про лауреата Нобелівської премії сербського
письменника Іва Андрича. Але закінчити її не вдалося.
В Україні наростав націо¬нально-визвольний рух.
І Іван Ющук потрапив у число “українських буржуазних націоналістів” — разом з
трохи молодшим В.Стусом, з І.Світличним, І.Дзюбою, М.Коцюбинською, Ю.Бадзьом.
Їхня лиха доля обминула його, але він залишився на дев’ять місяців без роботи.
Проте не цілком. Головний редактор видавництва “Молодь” Віль Гримич дав для
перекладу книжку словацької письменниці, замовлення оформила на себе Світлана
Єрмоленко, тепер доктор філологічних наук, член-кор. НАН України. Відомий
літературознавець Василь Яременко через працівницю Міністерства освіти Надію
Коваленко рекомендував Івана Ющука головному редакторові журналу “Українська
мова і література в школі” Прокопові Миснику, і той бере його на посаду
завідувача відділу методики мови. Це сталося в березні 1967 року — з того часу
починається Ющук-мовознавець. Робота в журналі, яка тривала майже три роки,
стала для Івана Пилиповича, як він сам зізнається, другим університетом.
У той час при вищих навчальних закладах
відкриваються підготовчі відділення для молодих людей з виробничим стажем. Таке
відділення було створено і в Київському педагогічному інституті іноземних мов.
Завідувач відділення Ольга Стеценко, знаючи його “антирадянське” минуле, бере
Івана Ющука на роботу викладачем української мови. Я називаю тут імена людей,
які, незважаючи на ідеологічний і політичний тиск тоталітарного режиму, думали
й чинили по-людяному й по-україн¬ському.
Іван Ющук, викладаючи українську мову хлопцям,
які відслужили в армії, дівчатам, які відпрацювали не менше двох років у
колгоспі чи на виробництві, зіткнувся з тим, що правила в шкільних підручниках
для них були часто незрозумілі — надто складні, іноді заплутані. І пише
навчальний посібник з рідної мови для слухачів підготовчих відділень, який дуже
прихильно підтримала професор Ніна Тоцька.
Іван Ющук дає свою класифікацію приголосних,
яка нагадує таблицю Менделєєва: кожен приголосний у ній має своє чітко
визначене місце за участю голосу й шуму, за місцем перепони на шляху
видихуваного повітря і способом подолання перепони. Це дало змогу оптимізувати
правописні правила, скоротити їхню кількість і максимально зменшити кількість
винятків з цих правил. Або візьмемо поділ іменників на відміни — виявляється,
тут треба враховувати лише рід іменника і наявність чи відсутність закінчення
–а (для іменників чоловічого й жіночого родів) та появу суфіксів –ат-, -ен–
(для середнього роду). Просто і правильно. Ще простіше викладено правопис
закінчень –а та –у в іменниках ІІ відміни чоловічого роду: назва чітко
окресленого предмета чи поняття — вживай –а, нечітко окресленого — пиши –у.
Зазначу: в Українському правописі цій проблемі відведено п’ять сторінок. Так
само впорядковано й чітко подано відмінювання числівників, поділ займенників на
розряди, дієслів на дієвідміни, класифікацію сполучників, часток. Види
підрядних речень автор розглядає за логіко-граматичними критеріями, оскільки
саме такий підхід забезпечує правильне розуміння і природи цих речень, і
закладеного в них реального змісту.
У наступному посібнику “Практикум з правопису
української мови” Іван Ющук пішов далі — запровадив своєрідні ключі-сканворди:
якщо виконаєш правильно, то прочитаєш зашифрований афоризм; якщо ні — шукай
свою помилку. Чверть століття цей посібник з користю використовують учителі й
викладачі української мови, а також репетитори. Не одному абітурієнтові він
допоміг подолати прохідний бал при вступі до вишу. У минулому році Іван Ющук видав удосконалений
варіант цього посібника з трохи зміненою назвою — “Практикум з правопису і
граматики української мови” і розробив до нього тести для самоконтролю. Вони
видані в бібліотеці журналу “Дивослово”.
Іван Ющук — автор оригінальних підручників з
рідної мови для п’ятого, шостого, сьомого, восьмого, дев’ятого класів,
“Української мови для 8—9 класу з поглибленим вивченням української мови”.
Цікаві тексти, повчальні речення, складені ним самим оповідки, лаконічно й
чітко викладені правила та поради до них і ті ж ключі-сканворди робили їх привабливими для учнів, розвивали в
них цікавість до рідної мови, виробляли дослідницькі навички, стимулювали до
власної творчості. На жаль, тепер їх усунули з навчального процесу. Хіба що
якийсь учитель, так би мовити, несанкціоновано використовує їх.
У багатьох вищих навчальних закладах студенти
філологічних спеціальностей навчаються за підручником Івана Ющука “Українська
мова” та посібником “Українська мова: вправи”. Автор підручника не списує й не
повторює чужих формулювань. Він заново переглядає їх і вносить суттєві
корективи, які точніше висвітлюють ті чи інші мовні явища, показують їх у
взаємних логічних зв’язках і залежностях. Не випадково Іван Ющук перед тим
розробив і видав теоретичний курс “Вступ до мовознавства”.
Для тих, хто з проголошенням незалежності
України взявся навчатися української мови, Іван Ющук створив цікаві посібники
“Я выучу украинский язык” (у двох книгах) з переглядом українського красного
письменства від найдавніших часів до сьогодення, ”Украинский язык для
начинающих”, “Курс ускоренного обучения украинскому языку”. Він видав посібник
і для українських службовців “Практичний довідник з української мови”.
Певним підсумком дотеперішніх роздумів Івана
Ющука над феноменом рідної мови й викладанням її в навчальних закладах є його
книжка “Українська мова в школі. Методичні поради для вчителя”, яка цьогоріч
вийшла в Тернополі. У ній, крім докладного розгляду окремих мовних явищ з
погляду їхньої логічної впорядкованості, висунуто переконливо обґрунтоване твердження
про те, що наша сучасна літературна мова формувалася на Запорозькій Січі, куди
сходилися люди з усіх діалектних середовищ України.
Іван Ющук, крім того, що він методист, так би
мовити, дидакт, ще й письменник. Він автор захоплюючої повісті для дітей “Троє
на Місяці” (було три видання) і нової повісті, яку щойно здав до видавництва і
поки що не розкриває її змісту. У його перекладах вийшло одинадцять чи
дванадцять книг із сербської, хорватської, словенської, серболужицької
літератур (Іво Андрич, Меша Селімович, Іван Цанкар та ін.), йому належить
ґрунтовне дослідження “Тарас Шевченко в літературах народів Югославії”.
Але, мабуть, найсвітлішою сторінкою в житті
Івана Ющука залишиться його жертовна праця на громадських засадах, коли він
упродовж 1987 – 1991 років очолював Клуб шанувальників української мови при
Спілці письменників України. То був справді час смутку для свідомої української
інтелігенції після катастрофи на ЧАЕС, час безнадії і сподівань, час жахливого
сусловського нищення української мови, тотального витіснення її з суспільного
життя, із шкіл і вищих навчальних закладів так званою «інтернаціональною
мовою». Пам’ятаю, Клуб палко підтримував голова Спілки письменників Юрій
Мушкетик, його активними учасниками були Сергій Плачинда (власне він і заснував
цей Клуб), Анатолій Погрібний, Дмитро Павличко, Олександр Підсуха, Павло
Мовчан, Дмитро Чередниченко, Наталка Поклад, Борис Тимошенко, Микола
Кагарлицький, Микола Сингаївський, Олесь Лупій, Орест Сливинський, Михайло
Жовтобрюх, Андрій Бурячок, Іван Варченко, Іван Заєць. Протягом п’яти років до
Будинку письменників на засідання Клубу щомісяця збиралися сотні людей:
освітяни, викладачі вишів, митці, студенти, журналісти, службовці,
інженерно-технічні працівники, робітники — й особливо активними були колишні
політичні в’язні концтаборів та гулагів. Розмови були конкретні. Ось теми
тільки перших шести засідань Клубу: “Діалекти, племена і етнос Київської Русі”
(Г. Півторак); “Мова художніх творів” (І. Варченко); “Підручники з української
мови і літератури для старших класів” (Н. Шинкарук і О. Бандура); “Підручники
для молодших класів” (Н. Скрипченко); “Боротьба за утвердження української мови
в другій половині ХІХ ст.” (В. Яременко); “Українська мова в дошкільних
закладах” (Б.Тимошенко).
На засіданнях Клубу великою мірою формувалася
національна думка, зростали національно-визвольні настрої. Клуб шанувальників
української мови став предтечею створення 1989 року Всеукраїнського товариства
української мови ім. Тараса Шевченка (тепер це Товариство “Просвіта”), серед
засновників і керівників якого був і є Іван Ющук), тут починався Народний рух
за перебудову.
Нині професор Іван Ющук – завідувач кафедри
слов’янсь¬кого і загального мовознавства
Київського міжнародного університету, автор близько тридцяти підручників і
посібників з української мови, багатьох статей на мовознавчі й злободенні теми,
заслужений діяч науки і техніки України, член Національної спілки письменників
України, член Центрального правління Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім.
Тараса Шевченка
На закінчення хочу навести вислів Івана Ющука з
його книжки “Мова наша українська”: “Рідна та мова, яка вироблена рідним
народом на його споконвічній землі і пристосована саме до його умов існування,
до його способу думання… Немає кращих і гірших, вищих і нижчих мов. Але є мова
рідного народу, яку не може замінити жодна
інша”. Заради неї ми й повинні працювати наперекір усім підступам
колишніх колонізаторів.
«Українська літературна газета» вітає Івана
Ющука з 80-літтям. Творчої наснаги Вам,
шановний Іване Пилиповичу!