Христос з оберемком жоржин

 

Олександр ХОМЕНКО

На спомин по Юрієві Пригорницькому –

тлумачеві поезії, доглибному

знавцеві часів і речей

 

Він відразу ж вподобав мовчкувату самоту цієї місцини – однієї з шерегу дуже нечисленних у печерському середмісті справді людських локацій посеред усього того адміністративного гмаху і холодної відчуженості статусних атрибутів.  Було і подосі лишається у ній щось живе, і не скажу, що цілком затишне, проте таки чимось невловно-дотиковим із затишком зріднене – у цій кав’яренці-підвальчику на Кріпосному, в самісінькому осерді Липок: десять сходинок униз, і сягнеш дна світу з кораловими рифами, де тьмяна лампа під склепінням – товщею води, поверхнею якою снують галеони з трюмами, набитими щирим золотом, та  міністерські «Lexus-и», напхані справжніми – в дорогих костюмах, інакше ж Харон не візьме –  мертвяками. Назагал беручи, у кімнатці (залою її не назвеш, бо всього там «метражу» – кілька кроків і відразу стіна перед тобою: ось би де годилося згадувати за «Замкнутий простір» Андрія Охрімовича) – постійні напівсутінки, та це і на краще тут  із тонкою паволокою іграшковості, із шинквасом, побіля якого виграють золотими барвами потонулі амфори, бо сутінки виформовують простір хоча й замкнений, одначе свій… Із Юрієм Пригорницьким ми тут перетнулися ранньої весни 2015-го: зналися, звичайно, і раніше, ще з часів світлої пам’яті часопису «Народне слово» (він був його головним редактором, а я дописував на культурно-мистецькі теми – допоки початком нинішнього десятиріччя український патріотичний тижневик враз не «помер» од нестачі коштів: згодом з’ясувалося, що його «власник бренду» отримував з чорної каси «ригів» такі суми, що посполитому  уявити просто ніяк), але якось всі похапцем були зустрічі… Потім мене закрутило своє, Юрія – своє, та й зі здоров’ям у нього почалися негаразди, тож поспілкуватися – і то щоб ґрунтовно – тут вперше випала нагода.

А дейкувати було за що, бо Юрій був цікавезним оповідачем всіляких історій з літературного побуту пізньо-маразматичної епохи бровастого зомбі-генсека та його наступників: саме в ту добу входячи в українське письменство, і то входячи впереваж саме як фантаст, бо природою своєю не-реалістична фантастика єдиною в умовах тотальної цензури спромоглася маскувати манеру письма цілком у стилістиці всуціль «антісовєцьких» Кафки, Беккета та Йонеско («Ще за моєї студентської пори було вжито рішучих заходів, аби ніколи я не міг «одійти подалі». Спеціально для мене, який вічно одвихався від родинних учт, було замовлено гарненькі нікельовані кайданчики, що їх прикріплено до всіх шести столів у шести помешканнях, де збирались мої любі родичі. «Тепер ти зрозумів, що таке родинні узи?» – ласкаво-суворо запитали багато років тому, перше клацнувши браслетами на моїх зап’ястках», – незлецький, як на «развітой соціалізм», кусник з його оповідання «Солодкий стіл»), він був обдарований  рідкісною здатністю іронічно вивищуватися над тим, чого інші сторонилися або й часто відверто жахалися. Вивищуватися над снобізмом московських літературних бонз, які грали у контрольоване вільнодумства, над учепистим кар’єризмом і вахлацьким споживацтвом офіційно пронумерованих «письменників Радянської України», навіть над типажами з «контори глибокого бурєнія», які важким совиним поглядом обмацували у душі всі рубці – так, як колись, бувало, хазяйновитий дядько обмацував у степу брудну сорочку. Мені той його інсайд, живий, безпосередній, буттєво-прожитий, був цікавішим за томи колись читаних об цім предметі розумнячих студій (де ще почуєш, наприклад, про те, як у будинку Спілки – була  там на першому поверсі для таких потреб навіть спеціальна кімната – «сотруднік органов» брався «роз’яснять» молодому літераторові «тлєтворноє вліяніє Запада», та якось несподівано вийшов за «прєдєли інструкції»: аж слина підборіддям у чекіста текла, коли зайшла мова за імпортні шмотки, сантехніку, алкоголь, цигарки – так йому тої «тлєтворності» кортіло), тож розпитував я Юрія, свідка і стакера, сказати б, «с прістрастієм»… Натомість його цікавило інше – сучасніше: я натоді трохи волонтерив, випало побувати і в Славянську з Краматорськом, і трохи далі на схід, тож Юрія вже як публіциста дуже цікавила тамтешня «флора і фауна» – якраз почав він у «ЛУ» систематично дописувати, і тексти його навіть під псевдонімами упізнавалися відразу: зраджував стиль і неодмінні блискітки іронічності.

І це попри те, що з публіцистикою, та ще й політичною, у Юрія Пригодницького були складні стосунки:  міцно впрягтися в цього плуга його змусив не так вільний вибір, як «залізна неминучість» 90-х з її переконливими аргументами безгрошів’я та злиднів.. Він мав писати і редагувати – і надто часто на партійну потребу, у партійних виданнях, де правду завжди тлумить напівправда, а на одне живе слово неминуче має припадати десяток «програмових».  Юрію це боліло як нікому: цензура з приязною і навіть дружньою усмішкою, свідоме калічення його текстів, «зони мовчання» довкола того, де треба криком кричати… З усім цим партійним труположеством він боровся, як Кирило Кожум’яка зі Змієм: працювати на партійну газету він міг, міг і підтримати «лінію», якщо вона справді була на добро Україні, але бути партійним кріпаком (як того найбільше прагнеться всім нашим вождям у маскувальних вишиванках) – ніколи. Вислідом  чесного «прямостояння» – тривка бутність текстів Юрія Пригодницького, які свідчать за «нерв» часу нині і свідчитимуть через роки, а не підуть у царство тіней слідом за примарними депутатами відразу ж по виході газети-одноденки. Видана 2015 р. його збірка вибраної публіцистики (на її сторінках – гарячий подих і пекуча правда перших сезонів війни в темпоральних контекстах біблійної трагедійності) – переконливе тому підтвердження…

Ще при тій зустрічі в кав’ярні на Кріпосному (надто значущою вона була, аби шубовснули в непам’ять важливі деталі: наприклад, зайшла в нас тоді, серед іншого, мова і за кшталти українського світогляду – тож домовилися кожен об цім свою частину скрипту подати: діалог той побачив світ у червневому за 2015-й числі парламентського часопису «Віче») потішила його немало історійка (не раз пізніше спонукав мене, щоб списав її докладно, з діалогами і декораціями – може, колись і на те час наспіє), як тієї зими, коли небо над Майданом лягало на рамена Либеді та її братів і вкривалася Груша кіптявою палаючої гуми, поклав собі невеличкий гурт цікавих і допитливих пройтися у «верхнє місто».  Розбирала ж цікавість, що там, за шеренгами чорних одностроїв. Звичайно, усі розпізнавальні знаки, сиріч «дубінні-лєнточкі» полишали в наметах, і пішли, як цивільні, «на розслабоні». дефілювати Липками: серед іншого, зазирнули на Кріпосний, побачили підвальчик симпатичний, зразу ж закортіло кави попити та й взагалі зігрітися. Почали спускатися – а там повно «ВВ-шників», вони, вочевидь, теж за кавою зайшли. І тут до тих, хто спускається, починає доходити, що від їхніх курток димом на п’ять метрів несе – а назад вже куди, вихід же один («Так завжди у житті – тільки один вихід», – додав, як крапку поставив, Юрій). Але дива трапляються, коли дуже в них вірити: «ВВ-шники», понуро зиркаючи, дали пройти до шинквасу, там зробили каву-чай, гості той чистий окріп випили заледве чи не «залпом», розплатилися і так само під понурими поглядами (слава Богу, що «бєркутов» там не було – ті в гуманізм не гралися) почали підніматися. Вже нагорі всі перехрестилися – може, хто й атеїст доти був, так зразу увірував.

Такі «сюжети» київського середмістя Юрій Пригодницький колекціонував, бо сам був «киянином уродзонним». Він тим ніколи не хизувався і, назагал беручи, навіч це не демонстрував, проте доглибно у ньому (і не побоюся сказати – у кожному його тексті) це нуртувало: Київ, київська тема, київська метафізика. Може, тому таким близьким йому і в семантиці, і в трибі екзистенційного переживання був саме Леонід Кисельов, пам’яті якого (і пам’яті майже пощезлого натепер міста, у якому постав поет як відповідь і виклик, міста, де сходяться верх і низ, сакральне і профанне, ужиткове і серафітичне, міста, яке обступив вселенсько-трагічний Поділ, на чиїх обширах «от моря и до моря/ Дожди, дворы, помойки и пиры») Юрій Пригорницький присвятив вражаючої художньої сили есей – чи, краще навіть сказати, розмислову мікроповість – «Закон комоду. Поет, час і речі». Крізь товщу часу чути тут обережні кроки неполоханої вічності, яка торкається світу, речей і поезій люблячою рукою, бо тільки залюбленим у вічність можна побачити Київ провесні «романтичних 60-х» таким: «…Свіжість і тиша. Вечір пахне розігрітими вдень листям і водою, випущеною машинами-поливалками. Вечір мерехтить у цибулинках церков, побудованих князями і гетьманами, він заслухався останніми патефонами і першими “серійними” магнітофонами. Дзвіниці омиті заходом сонця. Те, що доспівують, дотягують патефони, вже назавжди забуто. Востаннє воно й лунає – в ім’я забуття».

У ту вічність Юрій Пригодницький і сам пішов легкою ходою, неголосно причинивши двері…

  1. S. При останній нашій зустрічі він – хоча тільки-но з лікарні вийшов – був якийсь навдивовижу вспокоєним і мудрим. Говорив, що відсуває тепер всю журналістську поденщину і знову повертається до справдешньої літератури – до прози, до поезії, до есеїстики. За останню дейкували десь із цілу годину – він планував зібрати її в книгу, просив мене, коли допишу «Христа з оберемком жоржин», неодмінно йому показати, перетнувшись десь початком літа. Але літа не буде, бо покликав його травень по той бік світу… Нехай буде цей текст на світлий спомин по ньому.

Краплі кристалічної стужі і нестримна повінь ярого шалу – на крок позаду і на крок попереду, так, ніби колотнеча світу вгамувалася легким порухом божистої долоні, і постала твердь після хитавиці кривавої, і засурмили сурми тендітно-золоті – розітнувши чорну опанчу присмеркового кінцесвіття і провістивши подорожньому порятунок та прихисток: мирському повернули вони доглибність сенсу і звичаєву ваготу достиглих плодів, небесному – даровану лілеям польовим мудро-просвітлену тяму прийняти і відпустити, піти і повернутися, зв’язувати і розв’язувати, бо од  усіх нас заразом не відніметься відтепер частка позамежно-щедрої (у світлицях, яких в домі  багато, хіба може комусь ходити за лихварське грошолюбство чи плескату своєкористь?) певності крила, розкритого до відчайдушно-стрімкої синяви лету. Скоцюрбленій добі, яка із закутка сторожко й зачаєно зиркала на верхи далеких степових могил в очікуванні невідворотної біди, знаменням якої – клекіт полум’я над просмоленою діжею, добі, яка замість музики сфер призвичаїлася вслухатися у жерущий погук міліарного шалу, відкрилася у тій з’яві (надовго? на роки? на віки? ще відколи сказано було: там один день, як тисяча літ, і тисяча літ, як один день) безодня зросту, вабляча далечінь обрію, таїна лику і достотна певність прямостояння.  Ошую і одесную позоставалися збойці, зради, лукаві замирення перед-переступного 1667-го, коли Москва з Варшавою розполовинювали в Андрусові – так метикуватий дядько, по-статечному хекнувши, нагостреною сокирою розколює навпіл сучкувате поліно –  козацьку Україну, «сьогобочні» й «тогобічні» полки якої вервечкою приречених тіней пощезають один за одним у темнавій безвісті зворохобленого віку, Самойловичеві виправи, Чигиринські походи, людоловство Великого згону; смерть палахкоче попереду, смерть палахкоче позаду, із парсунних портретів щоночі виходять опасисті чоловіки у квітчастих жупанах, сновигають згарищами гордовитих колись палаців, неупокорене досі Лівобережжя, вздовж і впоперек столочене стрєльцамі Рамадановского, зіщулюється перед кожною грамотою «царя Вєлікія, і Малия, і Бєлия…», на Москві палять книги лаврського друку, бо наклав на них тамтешній патріарх «проклятство і анафему, не точію сугубо и трегубо, но и многогубо», коронне військо спопелило Корсунь з церквами, великі кудлаті пси виють поночі на цвинтарях примарної Сіверщини, полишений усіма старий Дорошенко хилить зажурену голову у кристалічно-напівмертвому Чигирині, бо, як значить об тім так вподобаний згодом Паньком Кулішем Самовидець Руїни, «же юже ні от кого не бачил приязни» – і краплями свіжої крови мерехтить на булаві його коштовне каміння…

Світ одчинявся раєм. Наш світ, не вирій, не вимріяно-подаленілий у спокої піднебесся Елісій Святої Гори, де спертому на сучкувату патерицю Івану Вишенському легко було пестити сухими старечими пальцями золоті нитки вічності, тендітним серпанком якої покривалася його келія-печера, а світ тутешній, «тут-і-тепер-явлений», із його карбівнями і попелищами, ватагами на Задніпрю, столоченою Київщиною, бездонно-правічним мелосом Полісся, твердим містицизмом незрушної Печерської обителі, де тихі повіви святості, печери і схимники, мінаретом у османському Кам’янці, з висоти якого муедзин наспівно кличе правовірних до молитви, з відкритою степовим вітрам Слобожанщиною, розшарпаним на всі боки Низом – там Ненаситець і там заразом безжурно та розпачливо «Ой не йди туди, превражий сину, де голота п’є», темнавою автентикою Лемківщини, у покритих ґонтом пірамідальних церквах якої сторіччями німували  обрамлені вервицями ієратичних клейм усі оті «Св. Параскеви», «Св. Василії Великі», «Св. Миколаї з житієм» давнього ще візантійсько-руського письма… він одчинявся раєм. Раєм, а не звитягою, що вона, за сумовито-мудрим К’єркегором, марнотною гордовитістю відвертає нас від себе самих – скільки їх, закутих в обладунки гонорових звитяжців Фортуни на баских конях, загубилося у закамарках тих непевних часів, полишивши по собі хіба хвалькуваті епітафії та непевні чутки, – не судомною покорою, не бичами й скорпіонами лютої апокаліптики, явленими роду людському, аби він, настрашений видивом кари, схилився в покорі перед безгрішною у своїй інфернально-осяйній чорноті владою: знати, що світ цей поклав собі за «зерно» життя, а не смерть. Принагідно нагадати б: автор «Марії» та «Неофітів» з його опертим на українську релігійну традицію засадничим христоцентризмом невипадково і навіч прогностично відсторонився – не сказати, що цілковито заперечив, але таки виразно відсторонився і в творчості, і в світоглядовому розмислі – від бавлення у Чотирьох Вершників кінцесвіття, поза скелетованим контекстом метатекстуальності яких просто ніяк уявити собі ні глорифікованого всіма фа-шизоїдами Фьодора Достоєвскага (за Євгеном Маланюком, «тонкого пристрастника муки й смерти, психологічного садиста, що добре розумівся на насолодах того, що «гібеллю грозіт»») з потерчатами на кшталт зовсім вже біснуватого Івана Ільйіна, ні взорований на статус, успіх та прибуток одновимірно-карнавальний постмодернізм, ужитковим адептам якого що Чотири Вершники, що Леон-кілер… Заповідається під цим оглядом на те, що Шевченкові першим у сторіччі, карбованому титлом «проклятих поетів», випало усвідомити: зводити повноту цієї, за Василем Баркою, «Орлиної книги» до квінтесенції театралізованого горору означає підмінювати есхатологію інструменталізованою і, у суті речі, атеїстичною ужитковістю Танатосу.

Якщо вже докладніше – світ одчинявся «Ходою праведних до раю» – фресковим тайнописом у притворі лаврської Троїцької надбрамної церкви, що йому єдиному випало знакувати у плетиві порубіжних між віками десятиліть, де альфою бовваніла Руїна, омегою ж палахкотів вогонь занапащеного Батурина, новозавітну несхибність просвітленої есхатології – правдивої тями, титла і клейноду тієї епохи: вочевидь, тільки обрані візуально-семантичні артефакти розпросторюються у світоісторичних координатах доби так, аби у герметичних шифрах свого «письма» не стільки засвідчувати автентику (усе довкола нас – автентика, і нічого поза нею, і спробуйте знайти у світі щось, що б не було Божим дивом – хоча дехто, затявшись, на свою дурноверхість це «щось» таки знаходить), скільки насвітлювати  цим, як значив давніше знаний острозький книжник, «кшталтом вічной бутності досконалим» нурт семіотичних стихій проявленого і прихованого, одвічного і дочасного, понадсвітнього і людського. Ще знаний збирач і охоронець наших старожитностей Павло Жолтовський у «Монументальному живописі на Україні XVІІ – XVІІІ ст.», попри те, що довелося йому за сталінщини за-уральської пайки скуштувати і все життя по тому вимушений був він зважати на катівські лещата «совєцкого ісскуствовєдєнія» (рятувало хіба те, що поставало воно у всій своїй безжальній сокирності малоосвіченим і вахлакуватим, учепистим на дрібницю і відверто не-тямкуватим на визначальне), нагадував – вочевидь, тим, хто був вигодуваний їдлом того-таки «ісскуствовєдєнія», бо для людей його кола, для тих, хто бодай трохи знався, наприклад, на працях його вчителя Степана Таранушенка, тамте акцентування видавалося б зайвиною: фрескове об’явлення «праведної ходи» у Троїцькій надбрамній – таки тайнопис, у якому годі вишукувати бодай дещицю від номенклатурно-фігуративного убозтва «реалістіческіх ізображеній», що їх у каламутно-присмерковій імперії височайше велено було тулити чи не до кожної фрески та ікони. Назагал беручи, у цілокупності метасюжету «Хода праведних до раю» править найперше за езотеричну синтагму індивідуального витлумачення теологічних концептів Іоаникія Галятовського, Антонія Радивиловського, Івана Максимовича – старих українських мисленників могилянсько-мазепинського карбу (утилітарно-ритуалізованому «православ’ю» московських Синодів духово всуціль ворожих, додасть автор цього екзерсису), висока розмисловість Богомислення яких суто в бароковий спосіб вивершується образотворчою синергією барви, лінії, руху. Вивершується життям – і раєм, за яким шукали і який посеред тих веремій вперше спромоглися побачити. Ошелешено й радісно, ніби виповнена по вінця щасливим здивуванням дитина, яка відкриває для себе далеч «залізних стовпів» ніде не-замкненого, ніде не-обмеженого світу.

№16 (205) 25 серпня 2017