Подарунок Франкові на ювілей: звинувачення в антисемітизмі

 

Нещодавно у видавництві «Критика» побачила світ оригінальна книжка: науковий збірник «На перехресних стежках: Іван Франко та єврейське питання у Галичині». Матеріали наукової конференції у Віденському університеті / Упоряд. А.Вольдан, О.Терпіц. – К., 2016. – 184 с. У збірнику вміщені студії українських і закордонних вчених: Кристофа Авґустиновича (Відень) «Образи кровопивць та їхні антиєврейські імплікації в Галичині», Алоїза Вольдана (Відень) «Образи євреїв і антиєврейські стереотипи у «бориславському циклі» Івана Франка», Михайла Гнатюка (Львів) «Іван Франко і галицьке єврейство: літературознавчий і публіцистичний контекст», Григорія Грабовича (Кембридж, США) «Іван Франко і образ євреїв у літературі: розгляд контекстів», Тамари Гундорової (Київ) «Єврейська асиміляція в інтерпретації Івана Франка», Ярослава Грицака (Львів) «Іван Франко: між філосемітизмом і антисемітизмом», Романа Мниха (Сєдльце, Польща») «Іван Франко і єврейство», Вольфа Московича (Єрусалим) «Два погляди на  проблеми українсько-єврейських стосунків: Іван Франко і Володимир (Зеєв) Жаботинський», Євгена Пшеничного (Дрогобич) «Іван Франко і Герман Барац: діалог, який не відбувся». Відразу наголосимо, що вартує відзначити ґрунтовність і фаховість кількох студій збірника, які, справді, є академічними екскурсами в цікаву тематику і містять багато маловідомих фактів та оригінальних трактувань. Однак як своєрідний казус і мініскандал впадають в око дві характерні ознаки цього видання: перша – більшість авторів надто легковажно розкидуються поняттям «антисемітизм», яке постійно падає на художню та публіцистичну спадщину І.Франка (особливо у статтях А.Вольдана, Я.Грицака і Р.Мниха); друга – у збірнику поряд із студіями відомих науковців  якось смішно контрастують відверто слабкі, поверхові  замітки без будь-яких глибших  роздумів і узагальнень Р.Мниха і Є.Пшеничного, в яких цитування джерел сягають більше половини матеріалу і які швидше нагадують вправи початківців, аніж якісь наукові спроби. Відтак книжка залишає неоднозначне враження: визріває підозра, що організаторам наукової конференції і збірника не так ішлося про вивчення питання «Іван Франко і єврейство», як про те, щоб під прикриттям академічності вкинути в українську культурну свідомість підступний, деструктивний і ненауковий стереотип: «Іван Франко все-таки був антисемітом» (ключове слово у цьому псевдонауковому слогані, зрозуміло, «антисеміт»). Логічно зринає запитання: якщо організатори віденської акції справді хотіли дослідити тему «Іван Франко і єврейство», то чому ж вони не запросили на конференцію відомих українських франкознавців? Ця зумисна «кулуарність» акції підказує, що її «батьки» бажали використати академізм із диверсійної метою: покласти пляму безпідставного звинувачення в антисемітизмі на велике ім’я Івана Франка і загалом на українську культуру, в якій ця постать є серцевинною і визначальною. Хитро прикриваючись позою нібито «захисників Івана Франка» від тих, хто звинувачує його в антисемітизмі, деякі автори, зокрема, Г.Грабович, насправді лише підступно поширюють цю неправдиву тезу в суспільній свідомості, розраховуючи, що більшість сприйме її по-особливому через скандальність.

Для ясності справи спочатку з’ясуємо значення самого поняття «антисемітизм». Ось як його визначає британський «Короткий Оксфордський політичний словник»: «Антисемітизм – в буквальному розумінні переслідування чи дискримінація євреїв. Цей термін, що поширився в 1870-х роках, приписують то німцеві В. Мару, то французу Е.Ренану… Антисемітизм відрізняється від більшості інших форм расизму, які наголошують тільки на нижчості певних рас (надто африканського походження). Натомість антисемітизм наголошує радше на притаманній євреям ворожості до інтересів неєвреїв, ніж на нижчості євреїв.

…Антисемітизм приписував євреям чимало лихих рис – від біологічного виродження в паразитів до задуму загарбати увесь світ. За Гітлера антисемітизм досяг апогею, ставши державною політикою і «остаточним розв’язком єврейського питання». (Короткий Оксфордський політичний словник. – К.: Основи, 2006. – С. 33–34).

А ось визначення із українського політологічного видання: «Антисемітизм – одна з форм расового шовінізму, яка проявляється у нетерпимому ставленні до осіб єврейської національності. Набирає форм недоброзичливого ставлення в побуті, правової дискримінації, єврейських погромів, конфіскації майна, геноциду. Вбачаючи в євреях причину всіх суспільних проблем, прибічники антисемітизму звинувачували їх уже не за їхню віру, а лише за те, що вони євреї» (Світова історія ХХ століття: Енциклопедичний довідник / За ред. І.Підкови та Р.Шуста. – Львів: Літопис. – С. 40).

Тепер запитаємо наших шановних учасників віденської наукової конференції: чи заслужив собі Іван Франко, аби його ім’я і творчість фігурували в ось такому ряді політологічних оцінок? Чи справді вони вважають, що І.Франко приписував євреям «ворожість до інтересів неєвреїв», плани «загарбати увесь світ», закликав «переслідувати і дискримінувати» євреїв? Чи вони можуть довести, що в його творах виявлено «расовий шовінізм», «нетерпимість до євреїв», що він десь закликав до «правової дискримінації» євреїв, «єврейських погромів», до «конфіскації майна євреїв» і, особливо, до їх «геноциду»? Думаємо, що ні, вони цього довести не зможуть, бо таких настроїв та ідейних поглядів у І.Франка НЕ БУЛО.

Які ж аргументи про «антисемітизм» І.Франка наводять деякі автори збірника і що вони розуміють під антисемітизмом? Я.Грицак вважає антисемітськими образи селян і робітників Борислава, які борються із експлуататорами-євреями в романі «Борислав сміється» (с. 64); думки І.Франка із статті «Питання жидівське» (1883 р.) про загрозу єврейського капіталу, його «зухвалості і провокації» (с. 70); вірш «Швінделеса Пархенбліта вандрівка з села Дерихлопи до Америки і назад», бо в ньому є карикатурний образ єврея-експлуататора (с. 70). Р.Мних антисемітськими випадами І.Франка вважає другорядний образ єврея в оповіданні «У столярні» тільки за те, що в ньому показаний єврей, який ріже теля (с. 20); його публіцистику, в якій багато тем про визиск, лихварство, махінації євреїв (с. 19), так, ніби усе це І.Франко вигадав, а євреї насправді не володіли капіталом, не лихварювали, не вдавалися до фінансових махінацій і жили, як святі. А.Вольдан упродовж усієї своєї статті говорить про «антиєврейські стереотипи» І.Франка тільки через те, що той описував євреїв експлуататорами, неохайними, хитрими (с. 123–142) і т.ін. Загалом ці й інші автори (Т.Гундорова, Г.Грабович) акцентують на негативних образах євреїв у творчості І.Франка, явно применшуючи число і значення позитивних образів євреїв. І в цьому виявляється головна тенденційність збірника: сумарно він згущує фарби в темі «Франко і єврейство» так, щоб український письменник і мислитель постав своєрідним предтечею страшного антисемітизму ХХ ст., до якого він насправді не мав ніякого стосунку.

Р.Мних своїм випадам проти І.Франка надає скандального відтінку: він пробує довести, що Франкова рецензія на книгу Т.Герцля «Єврейська держава» була вторинною і поверховою (с. 24), що І.Франко перекручував думки данського літературознавця Ґ.Брандеса про А.Міцкевича (с. 25), що, врешті, І.Франко був плагіатором, бо у своєму трактаті «Із секретів поетичної творчості» широко цитував єврейського психіатра Ісидора Задґера і не посилався на нього, при цьому автор наводить широкі цитати із статті І.Задґера німецькою мовою, але чомусь  без перекладу (с. 25–32). Це, очевидно, за задумом п.Мниха, мало б представити І.Франка в очах української  аудиторії таким собі науковим шахраєм. При цьому, слідом за Г.Грабовичем, Р.Мних наголошує, що наскрізь позитивний, філософський, вельми душевний образ єврея Ваґмана в романі «Перехресні стежки» є нібито несуттєвим, утопійним і випадковим у І.Франка (с. 19, с. 107–109), тобто  применшується якраз найконцептуальніша лінія Франкової творчості в єврейській темі, в якій той розгорнув широку суспільно-політичну і культурно-філософську теорію про перспективи українсько-єврейського порозуміння і зближення в майбутньому.

Загальна тональність студії Г.Грабовича така, що головні акценти кладеться на Франковій критиці єврейства (хоч автор постійно говорить, що він нібито бореться із перебільшеннями антисемітизму в українського письменника з боку Я.Грицака і Р.Мниха), водночас применшується значення потужних тем симпатії І.Франка до єврейства і його соціо-аналітичних спроб розібратися в складнощах єврейсько-українських стосунків. Так відомий автор, по-суті, лише популяризує неправдиві стереотипи про Франків «антисемітизм». У статтях К.Авґустиновича, А.Вольдана, Я.Грицака, Р.Мниха, В.Пшеничного «антисемітськими» вважаються майже будь-які згадки про євреїв, саме вживання слова «жид», при цьому забувається, що в Галичині воно під впливом польської мови було нормативним, як нормативним є воно в більшості європейських мов. Складається враження, що тема єврейства,

 

Любов Голота, письменниця;

Дмитро Павличко, письменник;

Микола Посівнич, кандидат історичних наук, Президент фонду «Літопис УПА» ім. В.Макара;

Любомир Сеник, доктор філологічних наук, професор ЛНУ ім.І.Франка;

Ірина Фаріон, доктор філологічних наук, професор НУ «Львівська політехніка».

 

№24 (186) 9 грудня 2016