Придивившись до пролісків пелюсток
Не очима, а серцем,
Можна крила розгледіти синього птаха.
Ще – маленький, наївний місток
Над рікою їдкого страху,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Яка вниз течією-змією несеться
І в якій кожен з нас – потопельник,
Що рятується вірою в Бога
Та в близьку перемогу весни.
Ще – у спів акапельний
Синього птаха, якого
Випустить серце на волю опісля війни.
Історія одного будинку
Будинку вибили вікна? Ні. Йому вцілили в очі,
Якими він бачив, як
Зірки візерунки малюють – бо творчі –
У небі нічному. І наче м’яч
Із червоного золота,
Світанки сонце викочують
На поле неба і мрій.
«Ні! Стій!» –
Надривно-беззвучний будинку крик
Не чула ракета, що падала неподалік.
Коли мою землю поранили
Секунда одна лиш – немає пів вулиці.
Немає будівель. Немає життів.
Тіла є. Дими є. І біль, що не згубиться
У часі. У нас. У місцині отій,
Де зло налягло безсердечною бомбою,
Де стогнуть стежки під вагою зітхань
Людей, і дерев, і небес… Із жалобою
Сплелися тривоги ночей і світань.
Секунда, коли мою землю поранили,
О ні – не одна – їх без ліку таких!
Ідуть із небес не дощі – горя гранули
За тими, для кого не йтимуть роки.
Горе
Із лона матусі – у лоно землі…
Ніколи не виростуть ніжки малі
І ці рученята ні маму, ні тата
Уже не обіймуть. У небі літати
Він янголом буде. Невинний малюк.
Немає для мами пекельніших мук,
Ніж як поховати частинку себе.
Це горе горить від землі до небес,
Ущент спопеляючи серце.
Війна. Через неї усе це…
Повернути весну
Сонця червоне манго,
Вітру прозоре танго,
Неба глибокий спокій
І почуття високі.
Так навесні буває,
Доки війни немає.
А у війну сонце плаче –
Сльози його вогняні.
Вітер як віє – неначе
В сум одягає дні.
Небо далеке від спокою
І від безпечних світань.
Хвилею темно-жорстокою
Б’ють почуття мук-страждань.
Мужньо невтомні воїни
Перемагають смерть,
Їхні серця – нескорені,
А сила духу – твердь!
Вистоїмо. Переможемо
Мирні зустрінемо дні.
Бог нам усім допоможе, і
Ми повернемо весні
Сонця червоне манго,
Вітру прозоре танго,
Неба глибокий спокій
І почуття високі.
Сльози сонця
Сонце плаче сльозами кривавими,
Мама так плаче за дітьми-янголами.
Їхні колиски тепер на небі,
Сонцю ж лишається плакати,
Це ж бо
Все на його очах. І начебто
У якомусь жахливому сні…
Ні, це на рідній нашій землі…
Біль доходить до серця й до сонця,
І вони в унісон
Плачуть сльозами кривавими:
Це не сон.
Увага, сирена!
«Увага, сирена! Усі в укриття».
Згадають умить атеїсти про Бога,
А ті, що жалілись усім на життя,
Ухопляться міцно-преміцно за нього!
Хто з рідними в сварці всім серцем варивсь,
Всім серцем захоче сказати: «Пробачте!»
Ніхто не безгрішний, хоч раз помиливсь…
«Усе буде добре, хороші, не плачте!»
«Увага, сирена! Усі в укриття!»
І ми вже не ті, що секунду до цього…
Раніше чекали сто свят від життя,
А зараз – два слова: «Відміна тривоги».
Міжсирення
Міжсирення. Нове. Живе. Мов грім, страшне
слово. Й обнадійливе водночас.
Дай Боже, між цими двома сиренами не пролунає вибух
і для нас не припинить свій плин час.
Міжсирення. Назвала так Лана Перлулайнен – поетка зі Львова сучасна –
Стан душі, коли страшно настільки, що вже не страшно.
Міжсирення. Надії та відчаю битва.
Щосекундний привід задля молитви.
Надія
Дівча журилось, надворі гратись
Не йшло.
«Я дуже сильно боюсь за тата
Свого!»
Матуся ніжно рідненьку пташку
Обійняла:
«Дитятко, татку твоєму важко,
Супроти зла
Стоїть він мужньо – за ранок мирний
І твій, і мій.
Боронить землю вкраїнську пильно,
Тримає стрій!
Маленька доню, складай долоні
Ось так,
Молися Богу – на сон, спросоння,
Інакше – як?
Проси у Нього для татка сили
І захисту.
У нас надія ангелокрила
Вся на Христа!»
Не вбило тата – лиш зачепило уламком зла.
Надія в серці двобій зі смертю перемогла.
Загибель бачив він біля себе
Серед війни.
Молитва доні закрила небо
Над ним.
Присвята поету Василеві Чубуру
Померши рано в перший день весни,
Поет залишив спогади та вірші.
Сердець і душ торкнувшися струни,
Вони зробили світ земний світлішим.
Помер поет, у вічності – воскрес!
Поет, що бачив слово глибше літер.
Він словом жив, у слові бачив сенс,
Ані в болото фальші, ні на вітер
Не кидав Слово. Бо воно святе.
Хто взявся за перо, відповідає
Перед людьми та Богом і ніде
Себе від свого слова не сховає!
Він думав так і так він говорив.
Учив. Бо вчитель. Справжній. Незабутній!
Пішов від нас бурхливої пори,
У пам’яті людській навік присутній.
Відстукало серце посеред війни.
Те серце, яке не бувало байдужим.
У перший, холодний, сумний день весни
Відстукало, бо хвилювалося дуже…
І дню стало ще холодніше й сумніше,
А серце поета, спинившись,
Продовжує битись
У віршах!