Слово – зброя

306

“Українська літературна газета”, ч. 7-8 (327-328), квітень 2022

 

У «Видавництві Ліра-К» готується до друку антологія поезії російсько-української війни. У минулому числі УЛГ було надруковано першу добірку вибраної поезії з цієї антології. До уваги читачів – наступна добірка.

 

 

Микола ДУДАР

***

О дванадцятій сорок сім

Знову чути ракетний обстріл

Я вже вкотре не сплю, не їм

Від плеча не відводжу постіл…

Ой лелечий у небі крик…

Розважаються прийшлі орки

Я ж до цього в житті не звик

Ось такі у нас тут вівторки…

Небо… небо одне для всіх

Навіть сонце не сміє… знаю

Не кажіть мені: вбивство – гріх

З неба морок не осідає…

11.04.2022

 

***

Віршуємо! Снаряд – бронежилет…

Ніяких образів, тим більш, сюжету.

Колись згадають, жив такий поет

У дні війни на полі інтернету…

 

Заряджений пістоль, не будь війни,

Він цілив би у пляшку, чи в повітря.

– А заповідь “не вбий”? – Господь звільнив.

У кожного митця своя палітра…

Згуртуємось і вибачимо дням,

Де одне одного охоче гризли…

– Несіть сюди і винесіть із ям

Лицем на світ, до Матері – Вітчизни

Не плачте діду, сестро… (- Тут ще пес!)

Ми помстимось за убієнних, знайте!

І зробим все, щоб кожен з вас воскрес…

– Народ! Ви бачили усе, вставайте!!!

 

Заряджений пістоль, не будь війни,

Він цілив би у пляшку, чи в повітря.

– А заповідь “не вбий”? – Господь звільнив.

У кожного митця своя палітра…

03.04.2022

 

Уляна ДУДОК

***

місто що носить ім’я Діви Марії

і синього моря

місто як море нескорене

лащиться кошеням

яке не встигли забрати

з-під уламків будинків люди

 

місто де діти стають янголами

або лишаються сиротами не може знайти усі літери свого імені

але люди вільні його проводять коридорами кривавими

Маріуполь це Україна

 

місто яке носить синьо-жовтий стяг

береже у підземеллі паростки життя

і вони проростають крізь отвори будинків

квітами сонцем птахами над морем

Діво Маріє благають захисти небо

а розіп’яту землю ми самі оборонимо

 

***

 

мій дім стоїть на заході під ґнотиком зорі:

найкращі в світі воїни не сплять о цій порі

тримають небо вартові, підставивши плече:

той, хто прийшов сюди з мечем, – загине, не втече,

бо воїн на своїй землі зупинить вражий смерч:

зімкнуться скелі й чорний ліс – тут воля або смерть.

мій дім зустріне сонця схід: тримаєш небо ти,

хоч тим зеленим вогником у мережі світись.

 

 

Роксолана ЖАРКОВА

ВЕСНА-2022

Чи голосом Твоїм озвуться ріки

І рідних всіх портрети на стіні?

У цю весну, як в хустку Вероніки,

Поранений Ісус загорне дні.

Міста тікають з попелу в дими.

В словах земних – закриті кровотечі.

Скажи, чи завтра будемо ще ми?

Чи щось між нас ще лишиться, до речі?

Чи ми достойні світлих воскресінь

В той час, як світ зневоднюють пожежі?

Чи я впізнаю серед всіх спасінь

Твою любов, що загубила межі?

Тремтить щось дзвінко, враз перестає.

Паузи хтось ставить вартовими.

Мільйон разів я знаю, що Ти є.

Такі, як Ти, і роблять нас живими…

 

АНГЕЛИ ЗСУ

Боже, давно я не кликав Тебе, прости.

Кожен ангел сходить на землю,

щоб зводити блокпости.

Щоб потім її боронити в якусь з атак.

Знаєш, здається, я теж би хотів отак.

Кажуть, тривога! Треба летіти вниз.

Я тихо тримаюсь тоді Богородиці риз.

Страх доганяє, вириваючи пір’я з крил.

Боже, дай мені моря і дай вітрил.

Боже, дай мені суші і дай шляхів.

Я би крила Тобі віддав і жив, як умів.

Знаючи, що комусь світло таки принесу,

Я б записався у ЗСУ.

 

Олександр ІРВАНЕЦЬ

 ***

Як в ці дні березневі

Весь народ об’єднавсь!

На землі і у небі

Суне ворог на нас!

 

Він цілком вже розкрився

У суті своїй.

Але ти не схилився,

Києве мій!

 

Ворог міццю хвалився,

Був підступний, мов змій.

Але ми не здалися,

Ми приймаємо бій!

 

Здатись оркам дебільним?

І думать не смій!

Ти залишишся вільним,

Києве мій!

 

Світ у щирому захваті,

Аж від захвату змок.

Десь далеко на заході

Сплять Париж і Нью-Йорк.

 

Сплять Європа і Штати,

Але ти зрозумій:

Нам тебе захищати,

Києве мій!

 

Ми не будем прощати!

Ми забудем? – Навряд!

Ще побачить Хрещатик

Перемоги Парад!

І у радісну днину, й в скорботі німій

Я тебе не покину, Києве мій!

 

Надія КАПІНОС

ІЗ НОТАТОК ВИХОВАТЕЛЯ

Мія така красива – юності світлий флер…

Мама була – за пиво. Тато – за ДНР.

Пам’ять про них у Мії – лімб. Попелище. Дим.

Замість родини в Мії – сірий казенний дім.

Зрубані двічі крила. Боженька – просто фейк.

Лаятись вміє Мія, як нетверезий Швейк.

Тут – розквітають квіти. Там – бомбопад чумний.

Мов воченята – діти з опіками війни.

Сни їхні ходять в берцях. Потяг. Сирени. Грім.

Мія малює серце. Жовтим і голубим.

 

Ольга КІС

БІЖЕНЕЦЬ           

 

Біжи, біжи… Ти біженець малий.

Прийшли ординці – бісівська личина.

А в тебе темні кола під очима,

Бо вийшов з підземелля заслабий…

 

Благословен «зелений коридор»,

Позаду смерті і всуціль – руїна.

Та бореться, палає Україна,

Перемагає, громлячи Мордор.

 

А ти біжи з ведмедиком в руці,

Земний твій Янгол – мама блідолиця.

І світ вціліє, небом освятиться,

Весна сади утопить в молоці!..

 

Та де той сад? Примара із примар,

Чорніє люто… Де весела хата?

І батько на війні карає ката,

І всіх йому на світі мало кар!

 

І так стоять перед очима – злом

Земля розп’ята, Янгол за плечима.

Хлопчина – темні кола під очима,

Й десниця Божа над його чолом.

 

КОЛИСКОВА 2022

Котику Сіренький, Котику Біленький,

                                     Котку Волохатий, не ходи по Хаті.

                                     Не ходи по Хаті, не буди Дитяти…

Українська народна колискова

 

Котики сіренькі з Ворзеля і Бучі.

Сутінки спадають хмурі, нестерпучі.

Котики біленькі з Мили й Бородянки.

Заячали болем страчені світанки.

Котики херсонські, харківські, ірпінські…

Бомбами зорало землі українські.

Маріуполь-страдник… В підземеллях, долі

Котики вмирають в мороку юдолі.

Смалені вогнями котики і киці,

Чи ж уже приспали донечок убивці?

Ходять попід вікна і лякають діток

Згірклими плачами скривджених сиріток.

Як жаска примара нявкають-голосять,

Молока і хліба у матусі просять.

Котки волохаті забирають спокій

У хатах ординців на війні жорстокій,

Щоб ґвалтівниковій крихіточці-доні.

Від нестерпних видив посивіли скроні.

Котики сіренькі, котики біленькі,

Месники за сльози України-неньки,

За весну криваву, смерті чорні квіти!

Аби сну не знали палачеві діти!

 

Василь КЛІЧАК

СЛОВО ПРОРОЧЕ

                    Є вітри, які створені для помсти й у люті своїй посилюють удари свої …

Сирах, 39-34

 

Те дитя, що вродилось вночі у метро,

очевидячки , мічене Богом.

Вже мости заблоковано через Дніпро,

поруйновано автодороги.

Не підміна народу за мить відбулась.

Він постав у новій іпостасі.

Здивував він жертовністю, мужністю враз

І довів, що не буде у страсі.

Суне, лізе голодна московська орда.

Її скошують хлопці безжально.

І циганський барон в танк трофейний сіда

і виводить на шлях магістральний.

І тремтить, обсцикається в страсі чужак,

від проклять утіка світ за очі.

Не втече. Навздогін, ніби вістря ножа,

дістає його слово пророче.

1 березня 2022

 

 

НАЦІЯ

Нація, обпалена вогнем,

хрещена у купелі із крові,

з першим, другим, п’ятим, сьомим днем

употужнюється гонорово.

 

Знищення її жадає цар.

Знищення її жадає мови.

Знищить його скоро байрактар.

Потім будуть звуки копитові.

 

Цокатиме дзвінко у москві.

Стануть там авто металобрухтом.

Хрещена у купелі з крові́,

Нація впотужнюється духом.

2 березня 2022

 

 

«ДОСТОЯНЬЄ»

 

Вибльовуймо нена̀висне матюччя.

Заліплюймо ним вуха ворогів.

За Харків, за Чернігів, Суми, Бучу

трощімо  недобитих москалів.

 

Позбудьмося облесності м’якої.

Хай мова перетвориться на твердь.

Були для них ми нібито ізгої.

Такими вони стали відтепер.

 

Женімо їх подалі з України

енергією матюкливих слів.

І хай москва матюччям їх зустріне

і, в ньому захлинаючись, загине

разом із «достояньєм» москалів.

4 березня 2022

 

Тетяна КОМЛІК

Мов в царстві темному Аїда,*

Вітчизна знов живе моя.

Від звироднілого сусіда

Очікували ви чи я,

 

Що піде він на нас війною

Вкраїнські землі відбирать

З властивою йому жагою

Із цілим світом воювать?

 

Чому це трапилося з нами —

Питала серце я: чому?

Так відбувається віками,

Й відомо Богу одному…

 

Бо заздрість, лють, жадоба влади

З’їдають у людців серця,

Породжуючи інші вади.

Тому і війни без кінця.

 

Чому безмовні, росіяни?

Невже навіки вороги?

Ви не уникнули омани…

О скільки крові навкруги…

 

Чому ви напад допустили?!

Всі разом не кричали: “Ні!”?

У нації забракло сили

Завадить путінській війні.

 

У двадцять першому столітті

В Європі коїться, не десь,

Таке невидане страхіття…

Від жаху світ здригнувся весь.

 

Вражають згарища й руїни

Там, де колись цвіли сади…

Стоять на смерть сини Вкраїни —

Це правда чистої води!

 

Нас бомбардують і вбивають…

О як жорстоко нищать нас…

Тож, росіяни, закликаю:

Прийшов зробити вибір час.

 

Та й ви, сусіди білоруси,

У спину завдали удар.

І кожний з вас подбати мусить,

Щоб скинути з душі тягар.

 

Благаю я постійно Бога

Війни жахіття припинить.

До миру хай веде дорога!!!

Молюся за щасливу мить.

 

“Союзники, закрийте небо!!!” —

Волають українці всі.

Смертей дітей ще скільки треба?!

Чекаєм звістку навесні**.

 

Зробіть рішучі кроки, друзі!

Невже вас Путін залякав?

Весь світ живе тепер в напрузі…

Не зволікайте — час настав!

 

Дослухайтесь, заради себе

Та задля спільної мети.

Мерщій, мерщій закрийте небо!!!

Ми змушені перемогти!!!

 

Спільнота світу, час не гайте,

Сприяйте неба закриттю,

Рішучих заходів вживайте —

Загроза всесвіту, буттю!!!

 

Засяє зірка перемоги,

Коли згуртуємося ми —

Враз перекриємо дорогу

Навалі хижої орди!!!

 

Допоможіть же Україні —

Форпосту мира на землі!!!

І будьмо мужні та єдині.

Наш ворог згине уві млі!!!

 

*мов у пеклі;

**мається на увазі найближчими днями, оскільки вірш написано 27 лютого.

 

Єлизавета КРАСНІЧЕНКО

***

Мокшанський солдате, заходь на коктейль,

Щоб весело стало і тепло.

Ти вже зрозумів, що попав не в готель?

Попав ти в справжнісіньке пекло!

 

Горітимуть дупа твоя й голова,

Палатимуть вийняті очі,

А потім цей порох у землю піде,

І так буде, сука, щоночі!

 

Мокшанський солдате, йди на… на вік!

Заткни свою морду паршиву!

Горітиме в пеклі усенький твій рід,

І вже не спасе в дупі шило!

 

***

Колись закінчиться війна.

Жінки одягнуть розкішні сукні,

Замажуть зморшки тоналкою,

Зафарбують сивину фарбою,

І будуть посміхатися широкою посмішкою,

Сповненою зваби і краси.

Колись закінчиться війна.

Чоловіки повернуться домів,

Одягнуть смокінги і костюми,

Візьмуть своїх панянок за руки,

І поведуть до ресторанів і парків.

Колись закінчиться війна.

Сусідів в нас більше не буде.

Ми Європа. Центр Європи!

З європейськими сквериками,

Цінностями і вай-фаєм у парках.

 

Ганна КРЕВСЬКА

***

Серце, чого ж ти стало? Бийся й кажи усім:

Тані із Маріуполя буде назавжди сім.

«Хліба буханок вісім», «буде чи ні пеня»…

Сам на землі лишився батько синів з Ірпеня

Серце, рахуй повільно: Енергодар, Херсон.

Третя нічна сирена рве світанковий сон.

Дзвінко співа синиця. В мене в Криму рідня

Бог посилає тихо світло нового дня.

Бог колисає небо. Березню шле сніги…

Білі псалми Давида. Мертві його вороги.

Знову іде атака. В землю лягає взвод.

Юда наводку кинув – Харківський хлібзавод

Хтось заправляє танки,

хтось «випалня пріказ»…

Дихай зі мною, світе, дихай бодай через раз.

 

Катерина КНИЖЕНКО

***

Будильники не ті вже, ох, не ті.

І сни вже не такі легкі, безпечні.

В дитячій іграшки покинуті і речі.

І дім розхристаний, і ліжечка пусті.

 

Цей чорний дим подразнює лице,

Цей чорний злочин розриває нерви.

Такі смачні із хлібчиком консерви.

Спасибі «визволителям» за це.

 

Моє вікно не дивиться у світ,

Сирена зве ховатися від смерті.

Нас хочуть знищити, спалити, вбити, стерти.

Зім’яти український гордий цвіт.

 

Той, що прийшов, не знає слова СТІЙ.

У нього голова важка від гніву.

І їдуть танки по степам, по нашим нивам.

А їх спиняють мешканці прості.

 

Дитина знає, що таке війна.

Яким зусиллям нам дається тиша!

Прийшла нова, невиспана весна.

І світ не буде вже таким, як був раніше.

 

Валентина КОВАЛЕНКО

***

Буча ка-то-ва-на…

Мозок здіймає бучу…

Буххх-кає в груди,

мукою-пеклом мучить…

Зсукую с-сукам

Петлі важких проклять:

Луплена мокшею-тванню

Імперська тля –

Щезни у Лету тліном,

Лихе покруччя!

Виродку-орку,

З Оріїв кров не сточиш:

В нас живосильна

Роду криниця віща:

Нам дев’ясИлу волю

справік наврочено,

Ми над світами

Кованими духом вищаєм!

Земле зарящена,

Потоптом раші зранена, –

Згоїмо! Здужаєм!

І ЯРиною обсіємось!

Світ неоговтаний

Нас пізнає месією,

Ми, вже упізнані,

Світ собою огРАнюєм!

Буча ка-то-ва-на

Бухкає

боляче

в груди…

Виживем! вистоїм!

Є ми завжди – і будем!

 

***

Так рясно болю в цій весні – як рясту.

Так рясно голосіння і клятьби.

Молитвами городим, наче пряслами,

Од братовбивць окопи й погреби́.

Й на ляк сирен, немовби дзвін-почасник,

Серде́нько кожне лунко відбива…

Рівніше дихай, Харкове й Попасна,

Чернігів, Бородянка ледь жива…

І Маріуполь – дихай, рідний, дихай;

Оклигуй, Бучо, нам ще буть та й буть!

Віками присусіджене тут лихо

На нас чаїло чорну ворожбу.

Тримайсь, Донбасе, Криме, не зневірся –

Ми в українських берегах одних!

В літопис неба московитські звірства

Вписались кривавицею війни.

І орки вже – над пропастю-напастю.

А Україна вся – на блокпостах!

Так рясно болю в цій весні – як рясту…

І нам цей ряст топтати ще й топтать!

 

Інна КОВАЛЬЧУК

***

злітає знову збита з неба зірка,

повітря ловить вибухів луну,

і діти Маріуполя, Охтирки

не гратимуть ніколи у війну

 

тополі горді посхиляли крони,

на мить гальмує стомлена Земля,

бо тихо плаче київська Мадонна,

що прикривала тілом немовля

 

хлопчина йде на битву, як на прощу,

і вкотре дух перемагає плоть…

візки порожні, ті, на львівській площі,

рахує сам розгніваний Господь…

 

* * *

підвал напівтемний, застиглий під шаром бетону,

він прихисток нині, надія, і лікар, і брат,

смиренно ховає тривогу, і сльози, й прокльони,

і слухає тишу,

і вірить,

і дихає в такт

 

десь там нагорі помирають розбиті дороги,

сьогодні крокує по них кровожерна війна,

підвал милосердний мовчить і приймає пологи,

бо це –

Україна,

а ще –

незнищенна вона

 

 

* * *

 

то чим нас порадують інші реальності –

там попелом поле укрите, чи квітами,

бо тішиться лютий, нагий і безжалісний,

тримаючи руку на горлі у Стрітення

 

то що там під цими незмінними касками,

куди покалічені душі заховані –

похмура тривога, війною обласкана,

тече з моніторів гнітючою повінню

 

то знову холодна реальність ламається,

бо хоче назватися втраченим іменем…

століття двадцяте до нас посміхається

і тягне своє павутиння розірване

 

* * *

 

важка хода безжальної доби

по ранах міста, по тілах полеглих,

стікає кров’ю заповідь “Не вбий!”

і поруділе пір’я голубів

несеться вітром по уламках цегли

 

а хтось любив, молився і просив:

“Мій добрий Боже, не забудь про мене”,

тепер запнула тиша голоси,

і тільки виють десь дворові пси,

зачувши знову київські сирени

 

холодний дим, розриви вдалині –

у ранок ти заходиш, як у воду,

як нота на обірваній струні,

та прошиває гостро, ніби ніж,

і біль,

і гнів,

і цей весняний подих

 

Василь КУЗАН

***

Тривога знову. Весна завмерла.

Птахи замовкли – бояться в небо,

Бо там ракети сліпі та бомби,

Бо там лютує маленький нелюд.

Кацап-диявол жадає крові,

Вбиває сонце із немовлятком.

Та ранок буде і вийде правда

Стріляти орків, садити грядку.

Хай клятий нелюд у власній люті

І захлинеться, і довго дохне!

А той народець за все заплатить,

Бо наше слово, як зброя, точне.

Кацапи добрі зариті в землю –

Я кіл словесний їм в серце встромлю!

 

ВІД ЛЮБОВІ ДО НЕНАВИСТІ – ОДИН КРОК

А чи була любов? – Не знаю.

Був страх і усвідомлення того,

Що спить дракон на помежів’ї раю

І зуби гострять наймити його.

 

Були цитати Бісмарка та інших,

Була довіра прісна, як маца.

Та і Тарас попереджав у віршах

Про те, що гірше в світі – це кацап.

 

Була брехня одвічно-споконвічна

І про братів, і про коріння спільне,

Про те, що ми збиралися на віче

І катували там самі себе.

 

Що ми самі себе репресували

Голодомором нищили дітей,

А москалі про мир у світі дбали

Ракетами, отрутою, мечем…

 

І ось тепер світ мир отой побачив.

Полуда спала. Вилізла мара!

…Усе життя плекав любов і вдачу,

А ненависті, Боже, аж за край!

 

Не бив ніколи, але можу вбити,

Любив усіх – ненавиджу тепер

Тих виродків – кацапів недобитих…

Як гуманіст, здається, я помер.

 

Але весна приоре гній та орків,

Сконає за порєбріком орда,

Я ж обійму усіх людей, ці гори –

Любові діти вилетять з гнізда.

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!