Леся Пронь. «Дух війни»

269

*   *   *

Мінливий день у звичній метушні

підхоплює людські слова і фрази

про суть війни, що вгризлася мені

у плоть і кров огидністю прокази.

 

Дощі неспинні сіють холоди,

немов оману. Терпне світ у твані.

Ці постріли чужинської орди

вітрами пекла невгамовно гнані.

 

Стає нестерпно. Тільки Божий лик

вселяє віру, щоб не занепасти.

Кладе життя провини на божни́к,

свіча колише вогничок зірчастий.

 

І плаче дощ у сяйві блискавиць.

Що буде потім, знає віще небо.

Ніколи мій народ не падав ниць,

бо вільний дух – його правічне кредо.

 

Отам, де чую дихання трави,

де рідне все, як матері дитина,

ловлю дощів смугастих рукави,

ті струмені, що підкорили днину.

 

 

*   *   *

Знову іду. Поволі

в день заповзає страх.

Сонця проміння кволі

губляться на вітрах.

Спалюю в серці вруна

розчарувань і мук.

Чую воскреслі луни –

душ убієнних гук.

Мовить молитву треба,

мліє свіча плаче́м,

Ангел дивиться з неба

поглядом, що пече.

Він мені дещо скаже.

Може, підкаже щось…

Віку цього – на сажень.

Скільки всього збулось!..

 

 

 

 

*   *   *

   31 березня 2022 року українські військові звільнили від російських загарбників Бучу. Майже 90% загиблих мали не осколкові, а кульові поранення.

 

Страдна Буча…

З жахною зневірою

в ній непізнані трупи лежать.

Над будівлею почорнілою

чути дике ревіння – набат.

І дерева обвуглені схлипують,

колихають задуму німу…

І лелеки кружляють над липами,

не знаходячи гнізд у диму.

 

*   *  *

       Незламному, нескореному,

непереможному Маріуполю

 

Просить місто моли́тви.

Стогне в безлічі ран.

Сивиною укрите,

гуркотить, як вулкан.

 

Тліє в муках нестерпних.

Світла в ньому нема.

Не злічити померлих,

яких небо прийма.

 

О, розіп’яте місто,

я повірю в дива:

буде нині і прісно

твоя слава жива!

 

Маєш горе безкрає,

згадуєш кожну мить!

За утраченим раєм

тобі серце болить…

 

 

*   *   *

Усміхаються квіти мені:

гіацинти, іриси, шафрани…

А душа у пекельнім вогні

забинтовує зболені рани.

 

Стогнуть Буча, Гостомель, Ірпінь,

проклинають московщину дику…

Йде війна. Сіє морок і тлінь.

Цю біду не забудем довіку.

 

Україну пасе лютий звір,

захлинається ріками крові,

нечестивий гидкий бузувір

робить боляче навіть Христові.

 

Та освячені сяйвом Різдва,

ми успішно йдемо до свободи.

З нами – Бог! Наша правда – жива!

Згинуть орки – нікчемні заброди!

 

 

 

 

*   *   *

Вечір може не спати –

його розбудить війна.

Стежка іде від хати,

мати в зажурі сумна.

 

– Діти, синочки, де ви? –

з’ява двох тіней в саду.

Важко мокрим деревам

Чути навислу біду.

 

 

*   *   *

В думках розбиваєш осколки зневіри,

оплакуєш мовчки нові могилки́.

За хмарами зріють озонові діри,

як вирви глибокі. Ідеш навпрошки

і бачиш себе в цьому грішному світі

легким вітерцем, що майнув – і нема.

Весною купаєшся у рясноцвіті,

Зимою – в снігах… Не одна, не сама…

Ці хори пташині – органна сюїта,

цей сум тополиний обабіч доріг

приманює свіжими барвами літа,

які зберігаєш, немов оберіг.

Утішно вчуваєш у пісні джерельця,

що сонячне світло проб’ється з-за хмар,

зупинить війну у затятому герці

і зло захлинеться у вирі покар.

 

 

*   *   *

Молитви́, наче мантри, лунають сьогодні усюди.

Здичавіла Росія до правди глуха і німа.

З насолодою бавиться Путін дарами Іуди

і йому за убитих – до пекла дорога пряма.

 

Замордовані душі жадають відплати за муки,

проклинаючи війни і всяке диявольське зло.

Скільки їх полягло від тортур і страшної розпуки?!

Не злічити усіх… Не узнати всього, що було.

 

Крізь руїни і вирви задимлених площ і будинків,

з-під землі пробирається, витканий сонечком, цвіт.

Йде весна непоборна, вдягнувши вінок українки,

переможно прошкує, долаючи темряви гніт.

 

 

*   *   *

І знову день народжує сюрпризи.

Уже не знаєш, де межа брехні.

Вдягнувся світ у почорнілі ризи,

його печаль на зламаній струні.

Регоче грім над небом і над людом,

у глизявих баюрах піт і кров,

і пошесті вогонь пече усюди,

і дух війни ніхто ще не зборов.

Шалений час. Життя біжить галопом.

Оця зажура ще із давнини.

Наткнувшись на підступність, мов на штопор,

не бий чолом холодної стіни.

Проб’ється крізь туман твоя надія,

притихне попіл згарищ і розрух…

Земних подій нестримна веремія

впаде луною, затаївши дух.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!