Богдан Вроцлавський (Польща). «Українські вірші»

570

Перебуваючи в радісних мріях, іноді повертаючись до суворої реальності, ми мовчимо. Ми повертаємо голову в ту сторону, куди темні смуги ведуть нас до жаху, починаємо розуміти, що вони були викликані нашим браком уяви.

 

ХЛОПЧИК З УКРАЇНИ

Маленький хлопчик стоїть на березі Віслинської затоки
не хоче кидати каміння у воду незважаючи на моє заохочення

плаче
боїться

через деякий час тікає
захований в тіні власного жаху
скручується у скрипковий ключ
повністю позбавлений співіснування нот

під дерев’яною платформою
закриває голову руками

є тінню киненою на музичну нотацію

чути крик диких гусей
яким кілька хвилин раніше ми обидва
давали варені картопляні шкірки

Пізніше буду знати
про незвичайну дитячу ретроспекцію

Маленький хлопчик стоїть на березі Дніпра
у нього світловолосі очі кольору блакитної води

кидає каміння

радісно покрикує
коли відбиті кола створюють дитячу гру
піднімаючись до гори

навколо яскрава присутність пізньої зимової байдужості

крихітні хмари що линуть на західню сторону неба
вітер заляканий сонцем, яке над ним зависло
кілька рибалок
пішохідці
стукіт коліс автомобілів на мосту поруч

звичайний подих повсякденності
на околиці великого міста

Чути гул надлітаючого літака
рев що розсаджує повітря
динамізуючи його для руху

хлопець падає від вибуху
до нього підбігає його мати
і разом з іншими людьми тікають на міст
ніби в своїй статичній монументальній присутності
буде охорона

Ми сидимо на терасі пансіонату в Контах Рибацьких

під крик чайок
і постійне цвірінькання весняних птахів
п’ємо чай


маленький хлопчик
все з тривогою дивиться на блакитну воду Віслинської затоки.

 

 

МЕНІ СОРОМНО

Доброго ранку Європо
Доброго ранку Америко

На півдні Італії починають цвісти ряди полуниць
вони наче зелені колони військ роздутих від пияцтва
божевілля
і розкоші переможців

На Зміїному острові
Тринадцятьох фермопільців починає прикривати
земля волога від сліз

 

їх кров застигає швидше, ніж горнятко води
в снігах Сибіру чи в таборах Воркути

На цьому острові, який колись був
місцем поклоніння Ахіллеса
про що згадує Пліній Старший

відпочивайте герої спокійно
поруч з ним
також героєм і воїном

Я сиджу в кріслі повному плюшевого тепла й затишку
пишу вірш
який вилітає через відкрите вікно
і відлунений десь біля берегів Пелопоннесу
Апеннінського півострова, піль Баварії, золотого Парижу
І узбережжя Америки

повертає до мене, з відлунням відтінку сорому й болю

Так
мені соромно
у невизначених до окреслення ділянках

в ранніх весняних мріях і сподіваннях Європи

Доброго ранку Європо
Доброго ранку Америко
Сьогодні ви всі від Іспанії до Бугу співаєте «Оду до радості»
півноти, чверті у великому піднесеному нетерпінні
вибігають з натхненних грудей диригентів

аж до цього моменту
коли раптом з’являється нізвідки
страшний звук, що порушує гармонію

пісня замовкає, як колись припинився концерт Янкеля

розбивається об берег маленького Зміїнового острова

і піднімається над нашими головами
наче різдвяна зірка
повна надії безумства гідності людської мужності
і честі

Доброго ранку Європо
Доброго ранку Америко

 


ГВИНТІВКА

За кермом автомобіля чоловік
поруч жінка на задньому сидінні двоє дітей хлопчик просто малюк
і дівчинка набагато старша з довгим волоссям і обличчям ангела

дівчинка знає

хлопчик занадто малий щоб все зрозуміти
в руках тримає плюшевого динозавра
і його увага зосереджена на грі з ним
зовнішній світ все ще закритий для його уяви

дівчина регулює сидіння хлопчика
перевіряє ремені безпеки
ніби вони
і тільки вони можуть бути запорукою проти нещастя

пробує посміхатися
хоча все всередині машини щільніє
від емоції
кожний жест вираз обличчя
між якими щілини здаються дальшими ніж вчорашні сни

жінка заради дітей
намагається стримати сльози тримаючи в руках хустинку

чоловік знає що йому не можна проявляти емоції

він мусить зосередитися на дорозі
яка заповнена автомобілями та натовпом людей
що ідуть пішки з сумками та валізами за собою
і маленькі діти які чіпляються за мамині спідниці та сумки

світ збожеволів каже жінка і через деякий час виправляє
думаю що збожеволів

 

каже це тихо відчуваючи як у горлі наростає
це щось що може бути сильнішим за її самоконтроль

Чоловік зупиняє машину і бере всередину
самотню стару жінку

яка зменшує все більш щільну атмосферу
зупиняючи жінку від загальмованого ридання

іду так до Львова мене трішки підвезли

жінка яка сіла в машину
тримає на колінах маленьку сумку

на кордоні чекає моя донька з онуками
ми поїдемо далеко аж до польського моря

чоловік відповідає на телефон
через деякий час розмови
тихим голосом говорить до жінок що схиляються до нього
через десять годин маю бути в підрозділі

вони зупиняються біля довгої черги з дітьми і жінками
жінка бере сумку і дітей

всі плачуть

тільки хлопчик надалі бавиться плюшевим динозавром

чоловік сідає в машину від’їжджає
через декілька кілометрів зупиняє машину
відкриває багажник
дістає з нього гвинтівку
і гладячи її
з великою ніжністю кладе на це сидіння
на якому декілька хвилин раніше
сиділа його дружина

 

Переклад на українську мову Тадей Карабович

 

 

         Богдан Вроцлавський (1944) — відомий польський поет, письменник та драматург. Від вересня 2010 року головний редактор літературного інтернетного двотижневика Pisarze.pl.

         Автор багатьох збірок поезії, прози та інших літературних форм. Живе та творчо працює у Варшаві та Контах Рибацьких.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!