“Українська літературна газета”, ч. 1 (381), січень 2026
(Михайло Сидоржевський, «Земля гніву», «Ліра-К»)
У столичному видавництві «Ліра-К» готується до друку роман-есей Михайла Сидоржевського «Земля гніву». Нижче – текст передмови до цього роману українського літературного критика Ігоря Бондара-Терещенка.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І якщо на все приходить кара,
То якої ж кари треба їм…
(Олекса Веретенченко)
…Автор книги пише, що довго не міг підібрати до неї потрібної тональності. А яка може бути тональність в оповіді, якщо це не споконвічні плачі із псальмами? Тривалий рваний зойк, як у збірці Степана Сапеляка, яку ілюстрував мій брат Валер Бондар? Чи зовсім «Ґрона гніву», як в Стейнбека? У будь-якому разі, історія в кожного із авторів своя, пережита й розказана так, як вдалося розповісти саме їм, сучасникам чи творцям. Що ж до «Землі гніву» Михайла Сидоржевського, то через епохальність, масштабність та апокрифічний символізм – попри те, що це не поезія, а проза – цей твір наближений до «Безплідної землі» Еліота, де «родовий» відмінок історії змінюється на «давальний», коли авторові з його історією вже нашого українського роду дається багато, а роздається ще більше. І не лише проклять ворогам, але й нагадувань деяким друзям, з якими ніяких ворогів, як то кажуть, не треба, і які «ще й досі ходять поміж нас; окремі з них числяться мало не національними героями і надимають щоки перед телекамерами», вважаючись мало не пророками і пророчицями, які і членами (і членкинями) КПРС були, і Інститут марксизму-ленінізму закінчували, і відповідними кафедрами у вишах завідували, а потім казали, що може ж людина помилятися, еге ж?
Отже, мова про ревізію, якої, на щастя вищезгаданих «героїв» і «пророків», не було, і відчутність якої призвело до того, що хоч би який юний організм мала новостворена українська держава, гнилі виразки минулого (і минулих «героїв») щоразу отруюють її існування. І автор правий, нагадуючи нам, що ми багато чого пробачили, на багато що закрили очі, багато кого не скарали за скоєні злочини. І мовиться це не для того, щоб знайти якісь зручні аналогії чи притягнути цей потік стражденної свідомості, що вирує в романі Михайла Сидоржевського, до якоїсь загальновизнаної доктрини, бо це не вторинність задуму чи його втілення у певній словоформі, а занурення у традицію і світову класику, а також привнесення свого власного національного слова у скарбницю духу. Бо такої сили, витримки і снаги жоден зі світових народів не має, якщо згадаємо українську історію ХХ століття, про завершення (і продовження) якої йдеться в романі «Земля гніву».
Загалом же історія має не лише циклічний характер із притаєними у пітьмі століть знайомими граблями, на які наші гетьмани з президентами щоразу наступають – класичні «зрада», «підступність», «верховенство», і «доти був людиною, доки соцьким не зробили» – але й характерну ваду «рециклінгу». Тобто викидання спогадів-відходів для отримання «корисної продукції». Таким чином, навіть важливі події, якими вони видавалися свого часу, ідуть у непам’ять, минаючи підручники. Або живуть лише стільки, скільки живе згадка про них у народі, родині чи в окремих одинаків. І навіть те, що, здавалося, надовго закарбувалося у підручнику історії – Революція на граніті, Майдан чи Небесна сотня – з часом перекривається більш трагічними подіями на зразок Великої російсько-української війни. І про те, як воно все починалося, тобто про часи, які описує автор «Землі гніву» – вісімдесяті-дев’яності роки минулого століття – ніби як вже й несила згадати. «Та й навіщо?» – скажуть вам ті самі «герої», які швидко перефарбувалися з «червоного» у «жовто-блакитний», визнали Голодомор, націоналізм і Бандеру, і стали правити нами далі. Для них (і не лише для них) було б добре, якби про минуле – їхнє, радянське, окупаційне – ніхто б і не згадував, і не писав би таких романів. Власне, не дуже й то згадували, якщо не вважати малотиражної нашої продукції на зразок роману «Помирав уражений проліском сніг» Василя Рубана. Тепер ось – «Земля гніву» Михайла Сидоржевського, де згадуються часи, коли «хоч імперія вже загрозливо тріщала зсередини і починала кришитися з країв, назовні все ніби ще залишалося незмінним – сірим, маловиразним і одноманітним – монолітні як залізобетонний мур і вічні як єгипетські піраміди партія з молотами і серпами і плакатами з намальованими на них масивними як дубові столи доярками і замріяними інтелігентними сталеварами, неодмінні партком, райком, обком, суд, витверезник, кагебе і міліція – затхлий простір узвичаєної повсякденної одноманітної сірятини». І зрозуміло, що багато хто кинувся на оманливе світло «перебудови» та «прискорення», яке розкидало сірою сучасністю яскраві лелітки донедавна заборонених плодів на зразок чи то еміграційної літератури (ясна річ, російської), а чи нібито «вільного» слова у телевізійних передачах (так само імперських) та «дозволеної» музики і кіно (зрозуміло, західної). І все це робилося для того, щоб відволікти народ від процесу новітнього поневолення, коли з часом йому навіть кинули на розтерзання стару шкіру «червоного» дракона, годуючи страшилками про «злочини партії» та «помилки» ЧК-НКВД-КГБ, щоб відкладати зміїні яйця перефарбованої імперії вже у новому місці, у нових головах, у нових умовах «незалежної» дійсності. Спочатку спробували обійтися малою кров’ю, кинувши у всесоюзний натовп «розриті архіви», які стосувалися лише російської історії. Згадайте, що читали запоєм у ті часи? Дозволеного Булгакова і Платонова!
А в Україні поему «Хрест» Миколи Руденка досі переписували від руки, ховаючи між сторінками студентського зошита. Хто, спитаймося, робив революцію? З одного боку, як нагадує автор роману, «то, певно, були наївні романтики-інтелігенти, котрі, начитавшись Хемінгуея й Маркеса, несподівано відчули глуху й незрозумілу потребу боротьби за справедливість, не тямлячи, що принаймні нерозумно буцатися теляті з дубом, чи то пак з бетонною стіною, вимагаючи покарання і відсторонення від влади осоружних і мізерних партійно-провінційних функціонерів». З іншого боку, справжні герої у той «перебудовчий» час виринали з несподіваних усюдів, з того самого підпілля, де читали не лише згаданих авторів, але й Донцова з Бандерою, і серед жовто-блакитних прапорів у процесії під час перепоховання Василя Стуса в Києві майорів лише один-єдиний червоно-чорний «бандерівський» прапор, піднятий жменькою патріотів з Харкова!
Тож ми, повторюю, святкуємо національні річниці з ювілеями, а що було до того, або й у перервах між тим? Повсякденне життя місцевих романтиків, подробиці якого вряди-годи описувалися у колись знакових творах? Поодинокі музейні виставки з експонатів, що, наче тодішня друкована продукція, невдовзі зотліють у «розкритих», але так до пуття і не побачених архівах? Щоби цього не сталося, й пишуться такі романи, де автор постає не стороннім свідком, а безпосереднім учасником тих вікопомних подій, у чому й цінність, вага і безперечна значимість для прийдешніх поколінь «Землі гніву» Михайла Сидоржевського.
Від редакції. Книжка «Земля гніву» буде доступна для придбання. Найближчим часом буде оголошене передзамовлення на книжку.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.