Сергій Кисельов

 
Нова книга Михайла Слабошпицького «З пам’яті дзеркала» завершує своєрідний цикл мемуарної прози, де вже оприлюднено «Протирання дзеркала» і «Тіні в дзеркалі», що мають широкий розголос. Книга, як і дві попередні, з’явиться у видавництві «Ярославів Вал» улітку. Пропонуємо увазі читачів цей мемуарний фрагмент.
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
 
Невисокий, повнавий кремеза з повільними рухами, стриманий у розмові і незмінно доброзичливий – таким лишився мені в пам’яті Сергій Кисельов. Та ще скільки його пам’ятаю (очевидно, десь із другої половини 70-х років) він завжди був з бородою. Мовби наслідував старшого брата. Чи то хотів видаватися старшим (йому було заледве двадцять), чи просто це був свідомо обраний богемний імідж. З Леонідом у нього була різниця вісім років. Сергій навчався в столичному педінституті зі своїм однолітком Юрком Пригорницьким, що став моїм літературним «хрещеником». Їхні віддано дружні стосунки та взаємоадорація зворушували мене.
Сергій постійно був у тіні старшого брата і коли Леоніда не було серед живих. Власне, він зжився з цією роллю ще від дитячих літ і не виходив із неї. В Леонідових віршах малий Сергій згадується неоднораз – вереда, що вимагає до себе уваги та опіки старшого брата. Леонід із теплою іронією висловлюється про дитячий егоїзм Сергія, який ламає його плани.
Сергій став журналістом. Здається, це було запрограмовано в його житті. Задовго до того, як він переступив поріг першої в його професійній кар’єрі редакції. Він ріс у літературно-журналістському оточенні, мав філологічну освіту. Писав чи не зі шкільних років. Йому легко давалися гуморески, фейлетони, репортажі, фентезі. Школа, де він мав обов’язково відпрацювати якийсь час за направленням, стала тільки коротким і другорядним епізодом у його житті. Згодом були різні ЗМІ. Цікаво, що й він, сказати б, уступив у батькові сліди – працював кореспондентом московської «Литературной газеты» по Україні. Було це в останні роки горбачовської «перестройки». А ще в Сергієвій біографії «Молодь України», «Київські відомості», журнал «Людина і світ». Потім були радіостанції «Свобода» і «Німецька хвиля». Та сторінка Сергієвої біографії припала на перші роки нашої незалежності, коли над нами незмінно висіла загроза реставрації СРСР. Кисельов-молодший показав себе принципово українським журналістом, який на всі події дивиться українськими очима і знаходить у них виклики чи загрози нашій державі й послідовно шукає та відстоює наші інтереси. На той час він став одним із найповажніших професіоналів у нашій журналістиці.
Мені впам’ятку не одна з його резонансних статей.
Ось на згадку негайно приходить «Тайна Быковнянского леса», опублікована в «Литературной газете» 30 листопада 1988 року. Знаходжу в своєму архіві пожовтілу газетну вирізку. Знову читаю сенсаційну тоді публікацію. Нагадую, в Прибалтиці та в Москві на той час уже щось справді заворушилося й повіяли свіжі вітри надії. А в Україну все те приходило з запізненням. Тут бастіони колоніалізму й тоталітаризму були особливо міцні. Україна видавалася в Союзі тим анклавом, котрий оминають усі процеси гласності й демократизації, проголошувані з високих трибун. Регламентованих і ретельно дозованих, але ж – небувало! – гласності й демократизації. Ось уже й значно перевершили в цьому хрущовську «відлигу». А в Україні програма Народного руху сприяння партії за перебудови сто разів перередаговується перед друком у письменницькій газеті під недремним оком партнаглядачів і цензури. Той, хто не знав би політичної ситуації в Україні, мав би всі підстави звинуватити її авторів у сервілізмі. Але ж, знову нагадаю при цій ситуації слова відомого турецького поета-комуніста Назима Хікмета, який жив в СРСР: «Якщо в Москві стрижуть нігті, то в Києві одрубують по лікті руки».
І ось – вибухова публікація в московській «ЛГ».
Публікація, без будь-якого перебільшення кажучи, справді історичного значення.
До її появи було відомо, що в цьому лісі буцімто поховані радянські партизани, підпільники й мирні жителі, закатовані в роки війни німецькими фашистами.
Сергій Кисельов написав: це – міф. Насправді тут покояться прахи безвинно убієнних каральними органами НКВС тисяч і тисяч українських людей. Журналіст вивчив архіви, опитав десятки людей, знайшов тих, хто свідчив: «У війну німці тут нікого не стріляли й трупи сюди не звозили… Трупи сюди звозили задовго до війни. І – не німці…»
Та публікація стала резонансним фактом політичного й громадського життя в Україні.
На Сергія Кисельова з люттю накинулися придворні історики: «Наклепник! Політична диверсія!»
А Сергій конкретизував далі викладений у статті страшний матеріал. Псевдоісторикам після нових і нових його аргументів та статистичних довідок довелося ганебно відступати.
Під тиском громадськості в Україні – нечуваний факт! – було створено спеціальну Урядову комісію саме для вивчення биківнянських поховань та слідчу групу київської міської прокуратури. Це вже важлива перша перемога.
Сергій знову виступає в «ЛГ». Публікація від 5 квітня 1989 року. Там автор оприлюднює перші 14 імен замордованих НКВС і закопаних у Биківнянському лісі. Ці імена встановив він особисто, вивчаючи архіви. А далі знову й знову Кисельов наводить неспростовні факти про діяння машини смерті НКВС і подає імена її жертв.
Щойно народжені «Меморіал»,  Рух, численні студентські організації влаштовують мітинги в Биківні, що стала місцем паломництва всіх тих, хто вимагає від КПРС відповісти за її незліченні злочини перед народом.
А Сергій приголомшує результатами свого подальшого журналістського розслідування, подаючи точну атрибутацію спецділянки Биківнянського лісу і встановивши місце розстрілів – Жовтневий палац у Києві, звідки ночами вантажівки перевозили трупи в ліс.
Ось уже керівні органи республіки начебто визнали наведені Кисельовим і підхоплені патріотичними ЗМІ факти, але сам Кисельов пише: «Так, схоже, що все таємне, пов’язане з архіпелагом Биківня, стає явним.
Однак, насторожує, що величне торжество відновлення історичної та юридичної справедливості може бути знову затьмарене недомовками. Уже лунають керівні голоси, що рекомендують згорнути слідство, щоб не доводити його до ексгумації биківнянських поховань, до повного з’ясування обставин, які можуть відкритися у результаті цих розкопок».
Тут про Сергія не можна говорити без високих слів. Усе, що він робив і писав тоді – приклад благородної громадянської мужності.
Биківня тривалий час була головною темою журналіста Сергія Кисельова. Його численні статті про неї виходили і в низці українських газет.
12 жовтня 1990 року він звертається до Прокурора УРСР М. О. Потебенька, вимагаючи довести розслідування биківнянської трагедії до юридичного і політичного завершення. Тетяна Шептицька, яка добре знає цю сторінку з біографії Сергія Кисельова, пише: «Думається, що його постійні нагадування владі про обов’язок перед биківнянськими жертвами вкупі із листами та запитами родичів репресованих, зверненнями громадських організацій змусили Генеральну прокуратуру зрештою поставити офіційну крапку в цій справі. Щоправда, чекати довелося аж до 2001 року…»
Ще в час існування СРСР паралельно з публікаціями в «ЛГ» Кисельов виступав і в журналі «Сучасність», інформуючи про сліди биківнянської трагедії українську політичну еміграцію в різних країнах світу. Тетяна Шептицька наголошує: «Журналіст чітко визначив умови, за яких можливе повноцінне відкриття таємниць минулого і, як наслідок, духовне очищення та оздоровлення українського народу. «І все ж ми знаємо не всю правду про Биківню. Вона не буде повною до того часу, поки не відкриються всі надсекретні архіви, і ми поіменно не назвемо тих, хто похований у биківнянському лісі, на Лук’янівському кладовищі, на всіх інших островах гігантського архіпелагу «Биківня». Поки від громадськості будуть приховувати, що в Биківні поряд з останками радянських громадян є  останки польських військовослужбовців і цивільних осіб, про що свідчать (повідомляю як очевидець, який був присутній при ексгумації) вилучені із кількох поховань численні елементи воєнної амуніції […]. Цивільне жіноче й чоловіче взуття, зубні щітки, мильниці і багато інших предметів […]». Це слова С. Кисельова. І вже з дистанції часу, коли Кисельова вже не було серед живих, 2016 року Тетяна Шептицька додає: «Прикро, що закономірні вимоги відкрити архіви та здійснити десталінізацію, закцентовані С. Кисельовим, повноцінно реалізуються аж через 25 років після написання статтей, а робота із встановлення усіх імен жертв сталінських репресій, похованих у Биківнянському лісі, триває досі».
Минають роки. Забуваються люди і їхні вчинки. Здається, вже призабуто й головну роль саме Сергія Кисельова в усій биківнянській епопеї. Гадаю, він – гордий і не пупоцентричний – якби був живий, то не пнувся б сьогодні з усіх сил нагадувати: це – я; я був там перший. Але мій обов’язок про це нагади. Задля історичної справедливості.
Окрім биківнянської було й чимало інших резонансних журналістських розслідувань Кисельова-третього. Просто биківнянська лишилася найгучнішою. Сергій любив братися за якусь заплутану справу і, мов мисливець ідучи по сліду, уважно вивчати її, щоб після довгих сумнівів, вагань, опитувань і консультацій явити читачеві ретельно виважений вердикт. У ньому жив емпірик-аналітик. До того ж, маючи небуденну літературну культуру й гостре мислення, він писав афористично і йому була притаманна яскрава стилістика.
Це був показовий зразок не звичайного газетного чорнороба, яких називали таким безкрилим словом «газетярі», а саме письменника у газеті.
Як уже мовилося, окрім аналітичних статтей і розслідувань Сергій писав, здається, все, що треба газеті. А попервах «для душі» писав літературні твори, котрі, очевидно, дуже комплексуючи (син відомого письменника, брат талановитого поета, побоювався постати проти них сірою пересічністю), нікому не показував. Початки його літературної творчості не були підтримані батьківською увагою, бо Володимир Леонтійович на початках і не підозрював, що та ж сама муза вже спокусила і другого сина.
Здається, перший, кому відкрився зі своїми літературними спроба, був Шева, що так само, як і з Льонею, заприязнився з Сергієм, коли той підріс. Шева його похвалив і розповів мені, що Сергій також літературно обдарований. Він почав широко друкуватися. Ми намагалися прийняти його в Спілку. Але на заваді цьому тоді став один із наших класиків, що вперся проти кандидатури Кисельова-третього. Слово цього класика було тоді настільки вагомим, що на нього зважили члени президії Спілки – й Сергій недобрав до «прохідної» кількості двох голосів. До речі, Ліна Костенко, яка тоді була членом президії, обурилася і на знак протесту вийшла зі Спілки. Сказала, що збиралася це зробити давно, а справа Кисельова стала останньою крапкою, котра переповнила чашу її терпіння і незгоди того, що і як робиться в Спілці письменників.
Пізніше керівництво Спілки закликало Сергія знову подати документи на вступ, гарантуючи стовідсотково, що його буде прийнято. Але він, сприкрений душею і гордий, відмовився брати в цьому участь. Одного талановитого письменника не одержала в свої ряди Національна спілка письменників.
Сергій розповідав, що збирає спогади про Льоню й систематизує його архів, котрий, зважаючи на його короткий земний шлях, виявився напродив великий. Кисельов-третій перебрав там кожен папірець і кожен прокоментував. Тільки архівісти й текстологи знають, яка це копітка й марудна справа. Здавалося, легше буде зібрати всі літературно-критичні публікації, хоча вони з’являлися не тільки в Україні чи Росії – про Льоню писали в країнах Балтії, в Німеччині, Ізраїлі, США, Канаді. Сергій замовляв спогади про брата всім тим, хто його знав. Одні зохочувалися легко й присилали написане без нагадування, інші віднікувалися під різними приводами. Сприкрений тим Сергій більше до них не звертався. Він ще раз допевнився: не всім людям властива пам’ять серця.
Особливі сподівання Сергій покладав на ту, яка претендувала на роль Леонідової музи – Майю Брусиловську. По суті, невінчану дружину поета.
Я ніколи не бачив її.
Послуговуюся при тій нагоді розповіддю Юрія Щербака, чиє ім’я не раз виникає в усій цій історії, оскільки він належав до Кисельовського кола.
Ось вона, Майя, очима Юрія Щербака:
«… старша за Льоню жінка, розлучена, шалено талановита, яка уславилася в Києві тим, що, міняючи чергового коханця, приймала, умовно кажучи, його віру й переконання: ставала вірменською націоналісткою з вірменом, російською шовіністкою з росіянином, українською націоналісткою з Леонідом. Майя Каганська (одне з її прізвищ) – літературознавець, яка могла подарувати безліч блискучих теорій і екстравагантних гіпотез не одному науковому закладу, – закохалася в Льоню, хоча неважко зрозуміти, що нещасним батькам хворого поета і багатьом друзям сім’ї це не могло подобатись. Такі «зв’язки» мало подобаються у статечних не богемних колах, які поставились до Майї відверто вороже, вважаючи, що ця любов завдає шкоди Льоні…»
Щось подібне без деталізування розповідали і його приятелі: Людмила Лємешева та Вадим Скуратівський.
Як відомо, жінки не такі охочі до суперлативів, коли говорять одна про одну. Значно щедріше вони їх висловлюють на адресу чоловіків. Здається, винятком тут звучить ситуація Лємешевої з Брусиловською. За її словами, це була ота сирена, яка всіх заворожувала. «Звали сирену Маей Брусиловской. Она славилась на нелегальных киевских подмостках умом, талантом и красноречием, раз в году публиковала блестящую статью в отвязанной «козе» (так мы называли свою газету «Комсомольское знамя») и раз в два года обновляла, вместе с шубкой, идейную ориентацию: западный либерализм – русский шовинизм – украинский национализм – радикальный сионизм. Главным ее даром, главной страстью был разговор, а точнее – один нескончаемый вдохновенный монолог, а еще точнее – моноспектакль. Она опьянялась словами больше, чем другие вином, была настоящей филологической наркоманкой, окруженной двумя-тремя собеседниками и свитой из благодарных слушателей…»
Тут, очевидно, і є відгадка того, чому під її чар готовно потрапив легко влюбливий Леонід. У спогадах неоднораз мовиться, як швидко він захоплювався дівчатами. Не з однією мав химерні стосунки дружби – напівлюбові. Це часто буває в творчих натур, щедрих на високі почуття, котрі вони охоче виливають чи не на всіх, хто опиняється – навіть ситуативно випадково – поряд із ними в моменти їх особливого духовного піднесення.
А тепер знову про одну з Леонідових муз – фатальну Майю Брусиловську.
Такі екзоти завжди в центрі загальної уваги. Вони заворожують, як спалахи бенгальського вогню, як небесні суцвіття після пострілу з ракетниці чи величне буйство водоспадів. Вони народжені для тріумфів та поклонінь і обожнювань, котрими ніяк не можуть насититися, бо їм усього того – хоч би скільки його було – мало й мало.
Але, може, я, інерційно йдучи за Лємешевою, трохи утрирую, переводячи живу істоту в літературний образ? Рецепція або наближає до реальності, або віддаляє від неї. Що тут і як – мені важко сказати з остаточною переконаністю.
Беззаперечне ж ось що. Зі спогаду тієї ж Лємешевої: «От Майи же я и услышал впервые имя Лени Киселева, юного гениального поэта, ее друга и возлюбленного…»
Лємешева докладно розповідає, як удвох із Майєю відвідували хворого Кисельова в «Феофанії» і як намагалися себе переконувати, що його ситуація не безнадійна.
Не дуже схильний до романтичних ламентацій і, як науковець, раціоналістичний Щербак писав, як після відвідин «Феофанії» Майя «приходила до мене. Ми сідали на кухні, я наливав склянку горілки, і вона пила, плачучи і розповідаючи про Леоніда. В ті хвилини вона дійсно любила його, оплакуючи невблаганну смерть молодого генія і не вірячи в те, що він помре. Я не міг і не можу засуджувати її, бо якщо безнадійно хворий поет спізнав з цією жінкою хоч мить щастя – це її виправдовує…»
До речі, 1966 рок, коли нічого не провіщало Льониної трагедії, вона написала цей вірш.
 
ЛЕНЕ КИСЕЛЕВУ
Купола взбираются по кручам,
А дорога к небу далека.
Ты сегодня маленький поручик
Русского гвардейского полка.
 
Сладко спишь под одеялом белым,
Ночь пришла, и ни души окрест.
Встану и натру до блеска мелом
Доблестный Георгиевский крест.
 
Поцелую узкие погоны,
Погашу оплывшую свечу.
Я тебя не спрячу от погони,
Этот жребий мне не по плечу.
 
И рассвет клочками серой ваты
Вновь пробьется сквозь ночную тьму.
Лестница с четвертого на пятый
Приведет к порогу моему.
 
На рассвете звуки, как осколки,
Где-то дворник возится с метлой,
Провожу тебя до остановки,
До последней станции метро.
1966
 
З усього помітно, що в цей час Майї ще далеко до якихось українських симпатій – вона вся в полоні російської історії і російських цінностей. Можливо, згодом з нею відбулося те, про що писав Щербак: у ній під впливом Льониних українських поезій зворухнулися інші духовні струни…
Сергій кількаразово нагадував Брусиловській про спогади. Але вона не відгукнулася. Виїхавши до Ізраїлю, вона жила там уже іншим життям. Колись я прочитав таку сентенцію: «Жінки пам’ятають лише те, що їм хочеться пам’ятати». Може, справді саме так влаштована жіноча пам’ять?
Я часто намагаюся уявити, якими могли б бути спогади цієї талановитої і непостійної в симпатіях пасіонарки, якби вона їх написала.
Розумію Сергієву сприкреність та образу, котру він не приховує в коментарях до двотомника «Над киевскими тетрадями / Над київськими зошитами» Леоніда Кисельова. В кількох його примітках рефреном проходить фраза про те, що Брусиловська-Каганська не зреагувала на його прохання написати про Леоніда.
Світ набагато тісніший, аніж нам здається.
Юрій Щербак поїхав першим послом України в Ізраїль. І там він зустрівся з Каганською. Знов уривок із його спогадів: «Востаннє побачився з Майєю Каганською в 1994 році в Єрусалимі, де живе вона зі своїм чоловіком – відомим ізраїльським публіцистом. Майя стоїть на екстремально-войовничих позиціях ізраїльського фундаменталізму, який не визнає палестинської присутності».
До речі, відомий ізраїльський публіцист – це знаний літературознавець і лінгвіст Владімір Назаров, що був викладачем Московського держуніверситету, і доводиться далеким родичем Донському отаману Назарову. 1973 емігрував до Ізраїлю, де став відомим як Зеєв Бар-Селла (взяв прізвище матері). Він цікавий передовсім тим, що написав фундаментальну працю «Літературний котлован», де розглядає проблему авторства «Тихого Дону» й доводить, що насправді Михайло Шолохов не є його автором. Як і не автор він усіх інших йому приписаних творів. Бар-Селла доводить, що справжній автор «Тихого Дону» – офіцер Добровольчої армії, що писав під псевдонімом Віктор Севський (у миру Веніамін Краснушкін). Шолохов, на думку дослідника, – це грандіозна літературна містифікація, один із монументальних міфів і складних загадок російської літератури. Праця Зеєва Бар-Селли стала голосно європейською сенсацією. Легіон російських літературознавців трудиться, як кажуть, у поті чола, пишучи нові й нові апології Шолохова, щоб спростувати всі аргументи, висловлені в «Літературному котловані». Невідомо, над чим нині працює удівець Бар-Селла – значно старша за нього дружина полишила цей світ.
Спогади про брата, котрі йшли до Сергія з різних куточків світу, поволі виростали в колективну повість про поета. З них не тільки поставав живий Леонід Кисельов. Це стало чимось на взір «Пошуків утраченого часу» Марселя Пруста. Оглядаючись у минуле, автори писали не тільки про незабутні епізоди їхнього життя, пов’язані з Леонідом. Принагідно вони осмислювали ту епоху, її політичний клімат, свої спроби ескпізму, альтернативну літературну цивілізацію і її яскравих представників, із якими зустрічалися на нічних прокурених кухнях, у задушливих котельнях, на холодних горищах, де андерграундні філософи, художники, композитори й поети оприлюднювали у вузьких колах усе те, що народжували їхній розум і талант. Сьогодні немає ціни тим спогадам. Це – жива історія того часу, оркестрована на десятки голосів, з індивідуальними інтонаціями й розмаїттям лексичної партитури. Навіть у тих випадках, коли автори в своїх спогадах одбігають далеко вбік од сюжету Леонідового життя й загрузають в особистих буднях із їхньою рутиною, все одно це дуже важливе для зрозуміння психології людей того часу і мозаїка їхніх примхливих почуттів та уявлень про майбутнє. Це – як націлена в минуле ціла батарея оптик. Як античний хор. Як поліфонія складних настроїв.
Київські інтелектуали Вадим Скуратівський, Мирон Петровський, Лесь Герасимчук, які демонстративно відмежувалися від тодішнього літературного офіціозу, й, анітрохи не почуваючи од того обікраденості чи дискомфорту, задовольнялись своїм середовищем. Недооцінена на сьогодні поетеса Катерина Квітницька-Рижова. Її чоловік Гелій Снєгірьов, кінорежисер, кіносценарист і прозаїк, що, нагадую, написав унікальну книжку «Набої для розстрілу», за яку його було заарештовано, і він у грудні 1978 року помер у Лук’янівській в’язниці.
Ріталій Заславський, один із найлітературоцентричних, кого мені пощастило знати, поет високої культури, який переклав на російську чи не всю нашу дитячу класику. Олексій Сімонов, син Константіна Сімонова, відомий кінорежисер, письменник, перекладач, правозахисник, теж добрий друг усієї родини Кисельових Борис Дабо-Ніколаєв, поет і знавець античної літератури, близький приятель Кисельова. Наталя Овчаренко, донька Інги Касьяненко й Федора Овчаренка, добра приятелька поета, яка розповіла про таємницю народження ліричного шедевру «Згадуєш їжака, що я приніс…», відомий московський актор Влад Заманський, поетеса й журналістка з його кола Ірина Бабич, яка так пронизливо написала про останні дні поета. Театральний режисер і театрознавець Марія Немировська, донька друга родини Кисельових талановитого поета Рюрика Немировського. На жаль, майже не знаного сьогодні в нас. Відомий фізик Олег Ємельянов з глибокою іронією до себе розповів, що, спілкуючись із Леонідом у юності й, знаючи, що той пише вірші, він не оцінив і навіть не розгледів його талант. Відома українська перекладачка Маргарита Жердинівська, що бавила дворічного Льоню (у її домі тоді поселилися безквартирне подружжя Кисельових із малим сином) і захоплено побачила спалах його таланту. Столична журналістка Ольга Гарицька, яка писала сенсаційні статті в газеті «Молода гвардія», де ми працювали з нею разом, і я навіть не підозрював, що вона навідує Кисельових. Льоня подарував їй прекрасне видання ще напівопального Бориса Пастернака.
Все це ті, хто написав спогади, зусиллям пам’яті форсуючи ріку забуття, і явивши нам те, що тільки вони могли явити. Бо вони були з поетом поряд. Вони запам’ятали Леоніда за різних ситуацій і згадують його в духовному інтер’єрі мінливих часів.
Поміж спогадів і літературно-критичних статтей про Леоніда Кисельова є інтерв’ю Сергія, котре в нього для газети «Факти» взяла відома журналістка Ольга Унгурян.
Там докладно йдеться про стосунки братів, про те, як старший впливав на молодшого, про Леонідові принципи виховання (він інколи міг і по сідниці вліпити малого вередливого й неслухняного Сергія). Сергій з усмішкою згадує ті моменти. «У Льоні була важка рука й, коли вимагалося, він виховував мене однозначно. Але довго ображатися на нього я не міг: брат одразу ж запрошував пограти в карти… На шкільному футбольному майданчику він завжди був воротарем. А я, наслідуючи його, також ставав у ворота…» Сергій неоднораз говорить, що старший брат був для нього в усьому прикладом і найбільшим авторитетом.
Унгурян чула, що хворому Кисельову йшли ліки з-за кордону й запитує Сергія, чи це правда. Ось його відповідь: «Дорогоцінні ампули з ліками передавали по ланцюжку – з Франції (через Некрасова), з Польщі (через Юрія Щербака, у якого дружина – полька) – в Київ. Був випадок, розповідала мені мама, коли пілот польської авіакомпанії взяв ліки в Парижі (згадаймо, в які драконівські часи це було!), а командир екіпажу його запитав: «Що це?» «Порятунок для хворого хлопчика-поета з Києва», – сказав льотчик. І командир дав добро, порушуючи суворі інструкції… Передачі організовувала дружина тодішнього польського консула Тереза. На Льониних похоронах був од неї вінок із написом: «Пробач, що я не змогла стати твоїм ангелом-охоронцем».
Лейкемія – це не тільки діагноз. Це смертний вирок. Як свідчать лікарі, нині в нас є препарати, котрі гальмують розвиток хвороби. А тоді радянська медицина нічого подібного не мала. «І те, що Льоня прожив ще два роки – це було чудо! – розповідав Сергій. – Через 30 літ – у 1989 році – я потай возив польського консула на місце захоронень його співвітчизників у Биківні – мені довелося першим у Союзі розповісти правду про цю трагедію в «Литературной газете». Дипломат не міг тоді поїхати туди офіційно – те мало б вигляд демаршу. Можна сказати, доля надала шанс у такий спосіб повернути борг польському консульству, котре допомагало рятувати брата…»
Не знаю, скільки забрала в Сергія вся та робота. Він зібрав усі братові твори, починаючи ще від його перших літературних спроб. Невпевненим дитячим почерком старанно виведені слова. Уявляється не по-дитячому зосереджене обличчя юного поета, який відчуває, що повинен сказати людям надзвичайно серйозні речі. Ота наївна віра – творчий стимул і метрів поезії, і неофітів її. Бо ж саме з неї все починається.
Вірші й переклади доповнилися прозовими спробами, статтями, спорадичними нотатками, перекладами творів Леоніда на різні мови, його численними листами (Леонід серйозно ставився до епістолярії). Не можна спокійно читати його листи останнього року життя. «У кожному разі в мене немає передчуття швидкої смерті, очевидно, я ще трохи погуляю по цьому світу…» «Я нікому не кажу, але в собі дуже боюся, що раптом вони (лікарі. – М.С.) вирішать знову лікувати мене по-старому – з голкою в вені по 4 години на день». «Чекають ліків із Москви й з Парижу та лікаря з Харкова. Хто раніше встигне, той мене й лікуватиме. В понеділок розпочнуть. Якщо я від усього цього не загнусь, то ніякий лейкоз мені вже не страшний, і я зможу сміливо дивитися в майбутнє…» «У мене чергова творча криза, я багато пишу, але все, що я пишу, мені не подобається…»
Він просто не вірив у близьку смерть. Він розігнався жити. І – писать, бо йому тоді, вже на краю життя, так багато писалося. Саме тоді створено кількадесят його шедеврів, над котрими з подивом і захопленням задумуєшся, знаючи, коли і за яких умів їх створено.
У цей понадсімсотсторінковий том Сергій додав і листування Володимира Леонтійовича зі світилами медицини – він консультувався з ними, як можна порятувати сина. Пізніше, коли я надрукую двотомник Леоніда Кисельова, Лесь Герасимчук накинеться на мене: і те не так, і те не так, і те не так. І його спогад треба було б, щоб він переписав, і листування батька поета тут «не в форматі». Я намагався полемізувати з ним, але даремно: Лесь Абрамович визнає тільки свою думку. Одне слово, людина-монолог. Тому я сказав: «Я видав усе це так, а ти видай так, як вважаєш за потрібне. Отож – уперед!»
Дуже мене злостить оця совківська манера. Коли хтось щось робить, знаходиться на його голову архірозумний індивід і, ставши йому над головою, категорично рече: «Це так не робиться!» Голубе, то на практиці покажи, як це робиться – зроби краще.
2003 року Сергій Кисельов говорив в інтерв’ю, що сподівається вже восени взяти до рук виданий двотомник. Але він так і не дочекався цього до свого останнього дня. Двотомник побував у кількох видавництвах, де пропонували зняти з майбутнього видання те чи те, виправити те чи те. Але був Сергіїв заповіт: це треба видавати тільки так, як він уклав, або ж не видавати зовсім.
Й аж через десять років після тієї осені, на яку сподівався мати книги Сергій Кисельов, «Над Киевскими тетрадями / Над київськими зошитами» з’явилися в світ. Я переконав членів Ліги українських меценатів профінансувати це видання, котре, звичайно ж, не комерційне – й вони охоче погодилися те зробити. Як і заповідав Сергій, там ніде нічого не змінене – воно саме таке, яким він його впорядкував і хотів бачити.
Для мене особисто це – як повернення морального боргу Кисельовим, яких я (даруйте мені цей старомодний пафос!) любив.
Вони – одні з найкращих сторінок мого життя.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал