“Українська літературна газета”, ч. 1 (381), січень 2026
ОПОВІДАННЯ ІЗ СЕРІЇ «НОСТАЛЬГІЯ ЗА «СОВКОМ»»
Моя вина – моя надмірна віра,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
ілюзій непогашена зоря.
Не можу із поганського кумира
зробить святі ворота алтаря.
(Ліна Костенко)
Вона широко розчахнула зіниці: там, унизу, тьмянів асфальт, поблискували калюжі недавнього літнього дощу, люстра води притягувала як магнітом, і щоби не шугнути вниз, у колодязь двору сторч головою, заплющила очі… Тоді обертом пішов світ. Розплющила знову очі і подивилася поверх крон молодих яворів, що підпирали собою погідну блакить перемитого неба.
Стало легше. Тоді обдертою голою рукою вона підтягла до себе віконницю і та піддалася. Не тямлячи себе, таки стала з карнизу на підвіконня, таки утримала рівновагу і за мить зіскочила вниз, на підлогу.
І тільки тут відчула, як липкий страх заполонив її усю. Осклілими очима втупилася в холодний чорний як катафалк телефонний апарат і дивилася, аж дрижаки страху заповзали, як руді лісові мурахи, і виїдали її всю.
Зрештою, напад страху минув, і вона перевела погляд на здоровенний синець нижче ліктя. Три великі чоловічі пальці відтислися чітко на шкірі, як на копірці.
Господи!! Тоскно звела очі, щоб не завити. Господи!! Глибока колодязна тиша виповнювала всі криївки мозку. Глибоке тихе небо плюскотіло у шибки. Була шоста година вечора. Мозок відбив механічно дві золочені стрілки годинника на стіні.
– Валеріє Георгіївно!
Вона не повірила, але кликали її.
– Валеріє Георгіївно! Я приніс вам блузку.
Що?! Поглянула на себе. Так, о, звичайно, це манаття, ці стьожки-стрічки, цей віддертий у плечі рукав. Їй і, справді, потрібна була блузка. Тільки з чиїх рук?!
А-а-а, хіба не все одно… Підійшла і широко прочинила двері кабінету. І це миле хлоп’яче лице, ці напівдитячі балухаті сірі очі, ця коротка стрижка, ця блакитна теніска на чоловічому крутопліччі…
Взяла з його рук блузку і мовчки переодяглася. Переступила через рване манаття і заточуючись, сіла на стілець.
– Випийте, це ліки.
Що?! А-а-а… Мовчки випила, здається, валеріана, а їй же потрібне заспокійливе. Ось і заспокоїлась. Дрож минула, кам’яна байдужість скувала тіло, душу.
– Вам треба трохи поспати, львівський поїзд іде о дванадцятій, я вас відвезу до вокзалу.
– Що? Ви?!
– Так. Вам так пізно не варто йти до вокзалу самій.
Лягла на диван і відвернулася до холодної обшивки дерматину. Господи!
Відчувала чоловічу присутність як цю глибочезну містечкову тишу. Могла простягнути руку і торкнутися його там, на стільці.
І тоді – там, у пам’яті, чоловічі руки мовчки вивернули її в стані, жорсткі, чіпкі, дужі кинули під ноги, на лискучу гладінь паркету.
Відчула біль у спині і глухо застогнала.
І – знову заломлене чоловіче лице зійшлося упритул з її обличчям так тісно, що вона побачила рясний накрап поту на переніссі.
І там, у тому лиці, не було нічого – ні розпаленої чоловічої хіті, ні жадання, ні зненавиди – один моторошний застиглий вишкір.
Але – годі. Вона ще могла, мала час поволі повернутися до тями, поволі витруїти із себе той липкий лиснючий страх.
Виглибаючи з пам’яті, вона знову й знову зазирала у колодязь двору, аж поки чітко, до різі в очах не побачила: там, на дні, дріботить семирічне дівчатко у шкільній формі з білим бантом-метеликом.
«А це – моя внучка», – сказав оксамитовий чоловічий баритон. І здорова засмага літнього чоловічого обличчя заясніла сонячним розсипом променів-зморшок…
– Господи! Навіщо, навіщо це все?!
– Що? Що, навіщо, Валеріє Георгіївно?
Незчулася як заговорила уголос. Чи не марить вона? Чи не придумала собі цього усього? Ні, білий метелик-бантик був у колодязі двору, був цей літній доброусміхнений чоловік. Було літо на спаді. Таке саме літо. Тільки минуле…
– Слухайте, ви поплачте, Валеріє Георгіївно, вам стане легше…
Милий хлоп’ячий голос… Сидить поруч, чатує на її настрій. А ось цього і не треба. Сухими, як пшенична стерня, очима дивилася на стіну.
Господи, яким славним, милим було те минуле літо! Як легко і вдало все складалося!..
Приїхала у це подільське містечко, ні на що особливо не сподіваючись. Завітала до райдержадміністрації і за кілька днів була затверджена на роботі. А все той милий чоловічий баритон… І така чоловіча безпосередність. Не звикла вона до цього. Досі було спілкування зі львівськими клерками, часто напружене, офіціозне, стримане. А тут – чоловік, від котрого залежала доля чи не всього району, так просто розкривався перед нею як люблячий батько, голубливий дідусь, турботливий, доброзичливий…
«Рідна земля, – простугоніло в ній далеко, як вересневий грім, – рідна».
Тут ніхто не мітингував, не гукав: «Ганьба!», «Слава!» Тут не було довгих запівнічних розмов за кавою про Модильяні, Далі, Фройда, про сенс життя. Тут було саме життя. Плекали свій город, свою оселю, свою родину. Говорили про жуків-колорадів, про фітофтору, про ціни на базарі. Писали всі статті в районці милим стереотипом: народився, одружився, підняв дітей.
«Але ж тут у нас зовсім немає психологічного аналізу!» – жахалася вона, підписуючи статтю за статтею.
«Валеріє Георгіївно, – дивувався її заступник. – Де це ви слів таких учених понабиралися? Головне в житті чоловіка – міцна сім’я, дітки, здоров’я! А психологічний аналіз… Дідько з ним!»
Придивлялася до цих людей – міцних, жилавих, як окоренки, і мимоволі переймалася ними. І, справді, той же її заступник не цитував Гете і Ларошфуко, але уже п’ятий рік самовіддано доглядав паралізовану дружину. Вона згадувала, як легко і просто зрадив і залишив її чоловік заради молодшої, чарівнішої. Просто сказав їй це як «добридень» і забрав речі з квартири, котру вони винаймали. Прихопив майже всі книги, увесь свій художницький доробок, так і не ставши ні Бойчуком, ні Гогеном за всі двадцять років їхнього подружнього життя.
Тут, у райцентрі, жіноцтво росло і жило своїм живим, природнім життям, як кущ картоплі у городі своєї родини і свого містечка, не збочуючи ні в які «високі матерії».
«Валеріє Георгіївно, – якось розбалакався їхній наймолодший кореспондент Дмитро. – Не слухайте ви тих дурних, «підпалених» столичних жіночок. Немає у нас ніякої емансипації, фемінізму, гендерних процесів. Може, у Франції, може, Жорж Занд. Тільки не в Україні. Тут жінка не емансипована за своєю природою».
Поступово Валерія обростала людьми, зв’язками, знайомствами, і це забуте Богом подільське містечко ставало їй усе ближчим і рідним.
Люди самі горнулися до неї. Якось після «п’ятихвилинки» до її кабінету влетіла весела кароока жіночка в міліцейській формі.
«Я дуже страшна жінка. Я – майор поліції! Так що давайте знайомитись!» – простягла коробку «Вишні в шоколаді».
За той час, що вони чаювали, Валерія вже знала про Оксану все: в неї чоловік – слідчий, і обидві доньки – на юрфаці в університеті. Гостя делікатно запитала, де це Валерія доп’яла цю старомодну сукню – у неї є досвідчена кравчиня і перукарка, хай-но вони удвох гайнуть до майстринь після роботи.
І, справді, за короткий час Валерія відчула себе ще привабливішою жінкою. У неї вперше в житті з’явилася досить висока посада і пристойна зарплатня. Уперше гроші йшли не лише на книги, а й на милі жіночі витребеньки, на одяг, макіяж. А, головне, вперше в неї в житті з’явився свій дім. Не наймана, а власна двокімнатна квартира. Вона сиділа посеред ще порожніх стін і не вірила власним очам: у неї, в її сорок вісім, уперше з’явилося «гніздечко».
Яка це була подія в редакції – її новосілля! Весела прибиральниця Ксеня побілила стелю в обох кімнатах, водій із заступником обклали плиткою ванну і кухню, Оксана дістала прекрасні штори для спальні і вітальні. Навіть Дмитро приніс із дому від матері невеличкий вазон-калачик…
Раптом вона заплакала. Уже по цей бік пам’яті. Рясно, як дощопад, сльози струменіли по щоках, затікаючи на шию, підмиваючи русяве із сивиною волосся…
– Валеріє Георгіївно, от і добре, – його руки майже обіймали її, пестили обличчя, витирали пучками чоловічих грубих пальців сльози на переніссі.
Вона знову опинилася по той бік пам’яті. І тоді знову побачила сивоголового чоловіка. Він приїхав уранці з далекого від райцентру села, холоша штанів, стягнута прищепкою, ще була волога від роси. Чоловік відрекомендувався Миколою Степановичем. В її кабінеті він був вперше, але говорив спокійно, виважено, з природженою гідністю чоловіка і хлібороба. Він – Антонів вітчим. Три місяці тому їхній хлопчик загинув. Його вбили, а потім підкинули у ставок, наче він потонув… А це позавчора до них добилася жіночка. Із сусіднього містечка, з іншого району. Побачила фотографію Антона на столі з траурною стрічкою і розплакалася. Каже, не могла я до вас не прийти. Сниться і сниться мені ваша дитина. Просить: «Тьотю, підіть до моєї мами, скажіть, хай так сильно не плаче за мною, бо мені від її сліз дуже тяжко лежати в могилі». А я ж його бачила, як отако вас! Привезли його до нас, усього збитого, троє. То головлікар зразу дав команду нам, двом санітаркам, приготувати носилки. А тоді побачив, сволоцюга, що діло – темне, криміналом пахне, і відмовився вашого сина прийняти. То ті вовкулаки забрали його назад, у машину. І кудись повезли.
Валерія того ж дня виїхала у це глухе, найвіддаленіше в районі село.
Повновида, запухла від сліз, мати Антона показувала їй кольорові світлини з покійного… Ось він – ще живий, русявий сіроокий юнак на своєму шкільному випускному вечорі… А ось – уже в труні, збите до синців, до кривавих плям, спотворене обличчя… А ось – несуть на цвинтар, попереду, за сільським звичаєм, майорить стрічками весільне гільце, щоб уже там, по той бік життя, він знайшов собі пару…
– Антон саме з хлопцями і дівчатами празнував двадцятиліття. А ті троє під’їхали іномаркою. Уже п’яні. Антон каже: «Не бийте, ми ж вас не чіпаємо». А вони усі троє – на нього. Тоді злякалися, що він сознаніє потєряв – і в машину його, в містечко. Два дні возили, а тоді вже мертвого вкинули в ставок, ніби він втопився… Всі бачили, як вони Антона мого били, но Настя Степанова одно мені сказала: «Тьотю, ми свідчити не будемо, бо й нам таке буде. Нам у цьому селі тоді не жити…» – жінка говорила і слова її крапотіли поволі, як віск із поминальної свічки…
Валерія приймала з рук матері фотодокументи, підписані районним прокурором про те, що тілесних ушкоджень на покійному не зафіксовано. Сиротливими очима обіймала книжкову поличку над столом – та убієнна дитина любила Юрія Яновського, Ліну Костенко, Джека Лондона…
І зненацька вибух ридання потряс її усю… Чому вона так гірко плакала? Господи, скільки таких трагедій приймає і навіки ховає у собі подільська земля! Чому ця так перейняла її?!
Наступного дня вона вже була в райдержадміністрації. І тоді вперше зламався добрий батьківський баритон. Дикий вишкір майнув і спотворив погідний чоловічий усміх.
«Ніякої ексгумації. Жодної підозри. Жодного втручання. Ти чула?!»
І раптом закружляли обличчя… Милі, добрі, провінційні… Куди вони щезли?! Пустка, чорна, лиснюча, як смола, пустка. І баритон. Втомлений. Злий.
«Слухай, не пиши нічого. Ти не знаєш життя, не знаєш людей. Прокурор сказав, що тілесних ушкоджень не було? Ну і що?.. Отже, так і має бути. Тільки так. Один із трьох – син керівника села? Це не привід кидати на нього тінь. Він нікого не вбивав. Це просто нещасний випадок на воді. Запам’ятай, це там, у своєму Львові, ти могла дозволяти собі такі викрутаси. А тут, де живеш, не сери!!»
Приголомшена зайшла до редакції. Зателефонувала у друкарню. Так, доверстати полосу. Покликала Дмитра. Аякже, він зрозумів. Зараз же віднесе до друкарні. Передасть метранпажу…
Господи, чого він так довго не повертається?..
Глухо застогнала.
– Вам зле?
– Ні, мені вже добре…
«Слухай, це не районне містечко – це свіже дихання у твоєму житті! Тут ти знайдеш друге народження як журналістка…» Хто, хто це сказав?! Ну, звичайно ж, Світлана, її найбільша львівська подруга, невиправна ідеалістка.
Годі! Голоси тиснули на мозок звідусіль, вони усі такі виснажливо щирі… Господи!
– Валеріє Георгіївно, час вставати.
Мовчки піднялася. «Треба зайти на квартиру, зібрати речі».
– Валеріє Георгіївно, усі ваші речі – уже в авто.
Як він читає її думки! Вивчив свою шефиню за рік. Коли б вона його так… А хіба не все одно?..
Ось і вокзал. Безлюддя. Сиротливий ліхтарець на пероні просіює зерня світла. Сито дощу…
Що?!
Заніс руку над її плечем. Відсахнулася.
– Валеріє Георгіївно! Не тримайте на мене зла. Я мусив вас налякати. Коли б не я… Могло би бути набагато гірше… Валеріє Георгіївно, ви приїхали і поїдете. А нам тут жити.
Налетів потяг. У швидкому, як серцебиття, ритмі руху моторошно промайнуло… Високий сонячний день. Її: «Заходьте!» І він. Мовчки. Той же вишкір. Не повірила: «Дмитре!!» Руки. Хапливі, грубі, як обценьки. «Сука!» Заламуючи у стані. Вивертаючи коліна. «Сука!» Вікно. Колодязь двору. Спинилась над прірвою…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.