Сергій ТАТЧИН
ТИТАНІК
на обрії чутно машини в стальній утробі.
шалені гвинти розтинають і пінять воду.
ніхто не врятує й нічого уже не зробить,
Титанік зими на очах набирає ходу.
цей грудень ввійшов і поставив питання руба.
сніги невагомі – як попіл у Хіросімі.
на відстані вірша я бачу дими і труби,
пливе корабель, що привозить щоразу зиму.
я чую у трюмах чужинську гортанну пісню,
я вірю у зиму як присуд – в щорічний фатум.
і те, що вона минає – це добре, звісно,
погано – що довга, погано – що сніг не з вати.
погано – що холод, що кожна її сніжинка
увічнює самість – у цього одна причина:
оцей корабель і на ньому єдина жінка –
зима з голубими, як небо чи лід, очима.
я чую команди, свистки, і чужу говірку.
матроси із льоду ворожі мені і хижі.
старпом починає відлік, а боцман звірку.
та я не боюсь – уторік я отак і вижив.
мене не лякає нічого – усе відносно.
я вірю в свободу – нехай і умовну поки.
і навіть зима, з даниною по віршу з носа,
мене не лякає – ні безум її, ні спокій.
лякає єдине – мовчання, і щось між нами,
що можна назвати межею – вона, зазвичай,
як вишитий віршем на споді небес орнамент,
в якому сплелись воєдино любов і відчай.
в цієї любові – ні шалу, ні зла, ні блуду,
і навіть у відчаю – жодних ознак печалі.
в німому мовчанні, я просто стою між люду
і просто чекаю, коли корабель причалить.
САМЕ
саме грудень – звикаю до снігу, невдовзі звикну.
у такої зими перспектива прожити довго
й закохати у себе не всіх, а хоча би того,
хто чекав не її, не її виглядав із вікон.
я поволі занурююсь в неї – відходжу саме.
в білосніжну красу, у сліпучу весільну цноту.
у нестачу тепла, що дзвенить, як висока нота,
під важкими – до сказу – сталевими небесами.
саме думаю – що говорити такій красуні.
чи слова невагомі – вагомі рішучі вчинки?
ще немає кохання й немає на те причини,
просто відстань між нами тане, а з нею – сумнів.
я відходжу від осені – в себе приходжу саме.
у холодних взаємин одні безумовні плюси.
в ці стосунки із жару й холоду – all inclusive!
чи не стати її коханцем – найкращим самим.
саме впевнююсь – все складається, як повинно.
чи не я для цієї ролі обрався кимось.
чи не хочеш кохатись зі мною, прекрасна зимо,
нас чекають хрусткі простирадла і білі вина.
а допоки – я бавлюсь словами, віршую саме.
не лякає нічого – над нами один Всевишній.
навіть те, що весною коханців назвуть – колишні,
і прощальні сніжинки між ними впадуть сльозами.
СНІГ
сніг прийшов у Вінницю вночі,
як і вірші, – я тут ні при чім.
я не кликав, а вони прийшли –
звідкілясь з грудневої імли.
сніг – як звістка, що тебе нема.
вірші – потім. головне – зима.
головне – пізнати пустоту
уночі на вінницькім мосту.
чорна річка, з вогником на дні,
розтинає місто по мені.
все довкола ділиться на два,
в першу чергу – вірші і слова.
білий сніг, що тане на льоту –
як одвічна віра у сльоту,
у негоду, в нежить, в дрижаки,
в пустку шафи, в ній – у вішаки.
тут висів твій одяг. він тут жив.
все, що він по собі залишив,
це солодкий запах, тишу, тлін
і жагу розведених колін.
я не вірю в жодну із чеснот:
цнота цнот – марнота із марнот.
вірю в сніг – як спадок після нас,
як в сакральність, як в іконостас.
я б йому молитися почав,
кожен день по віршові – хоча,
навіть вірші зайві. навіть я.
ця молитва ніби нічия.
ніби голос – в небо чи з небес,
в тім і в іншім – порівну тебе.
в цій молитві стільки сталих рим,
що вона дієва до пори.
сніг – як опік, навіть – як тавро.
чуєш, сестро? звісно, чую, бро.
бачиш, сестро? бачу – білий пух,
сіру землю й чорний Вінні Буг.
ЗРЕШТОЮ
зрештою, весна – це тотальна ніжність,
екстатично запійна, неконтрольована.
коли з інших – весело, а із себе – смішно,
коли непередавано легко, кайфово, кльово.
коли небеса наді мною і в мені – тотожні,
та не передати фарбами, бо немає кольору.
коли хочеться бути в Парижі художником,
чи в Немирові, при церкві, сторожем і столяром.
коли хочеться любові, а її – навалом!
і все довкруж – для неї, чи її віщує.
коли тебе прощають і люблять, а тобі все мало,
чи коли до обіду не знаєш, де заночуєш.
коли світ тримається не на черепахах і китах,
а попервах – на пролісках, а затим – на рястові.
коли кожному стрічному кожна зустрічна – та,
і він її готовий аж до літа вкрасти.
коли кожнісінький рух – обережний і скупий,
і не тому, що економиш якісь там сили,
а боїшся наполохати весну, – якби
все довкола справдилось, то було б красиво.
зрештою, весна – це не пам’ять, а надія
на те, що коли за руку мене в темряві береш ти,
щоразу прозріватиму, що лиш тебе хотів я, –
це кохання, зрештою.
ПО СУТІ
це – весна, вона прекрасна! а іще вона минає.
я іду тобі назустріч – над Південною Рікою.
цих дерев, цього каміння я торкатимусь рукою.
а дерева і каміння будуть ластитись навзаєм.
доки я іще при тямі і нічого не накоїв,
треба їхати до тебе – там ніхто про нас не знає.
тож візьми мене з на тиждень із цієї порожнечі,
аж кудись туди – за обрій – в передмістя – за собою.
де в сусідньому будинку плачуть скрипка із гобоєм,
де розмірено вростаєш у прості буденні речі –
у сумирну тишу, в побут, у годинник з мідним боєм,
і у вірші, а не в прозу – кожен вечір, кожен вечір.
щоб від вечора до рання пізнавати ніч як сутінь,
не ворожу і не хижу, а байдужу – це як данність.
і вона у нас не перша, і не ми у ній останні,
голі й босі перед нею – чи роздягнені й роззуті,
що взаємно. і між нами – ні добра вже, ані зла, ні
навіть пам’яті про річку, що текла для нас по суті.
ХОЧ РАЗ
рожеві хмари труться об горіх
вони пливуть нізвідки – у нікуди
і їм кайфово й вільно угорі
навіщо їм якісь там десь там люди
навіщо їм ці клопоти внизу –
наївний я дурненька ти і решта
оцей непотріб – п’янки гульки сум
який з собою вже не забереш ти
він так отут і лишиться мені
посеред хмар – на дні рожевих вікон
до передозу слів до скону днів
аж геть увесь – одному чоловіку
його не те щоб надмір – просто з ним
я вже не хочу з іншими дуріти
нехай вони і кращі та вони
вже не такі – коли перегорів ти
він перманентний – ніби і не він
та я у сумі – профі гуру дока
якщо я бачу церкву – буде дзвін
якщо я чую дзвін – настане спокій
я буду з ним як з другом – навіть ні
я передумав – буду з ним як з братом
його найбільше в східному вікні
вернись хоч раз – собі його забрати
ОЗИВИСЬ
літо прийшло з-за Немирова, з бузьких мілин.
я не заскочений – саме таке і чекав.
сонце і вітер. а я почуваюсь малим.
класу до восьмого пам’ять тривка і крихка.
все, як тоді. ніби я і не знаю про світ
того, що знати не варто. чи рано іще.
Лондон і Скот. Достоєвський. Стругацькі і Свіфт.
овочі й фрукти. гітара. кохання і щем.
я не відвожу очей від розверстих глибин.
в них віддзеркалення позанебесних висот.
вітер і сонце. й тотальна свобода, якби
не годувати кролів, не полоти осот.
літо – як віра. як присуд. як синє тату.
дві наполохані літери – сойка і крук,
що прилетіли до мене, а я вже не тут.
я поза голосом, поза обценьками рук.
що мені лишиться після цієї весни?
як скоротити підшкірний словесний запас?
сонце і вітер. хоч вітер тікає. а з ним
те, як рибалив, косив, відпрацьовував, пас.
літні канікули млосні й тягучі, як час
після купання – отак би лежав і лежав.
це як не знати що треба спинитись. хоча,
нащо спинятись, якщо невідома межа.
вітер і сонце. засмага. завзяття і млість.
варто замружитись – хочеш злетіти у вись.
чуєш, тебе перша дівчинка кличе в імлі?
не озивайся. заради Христа, не озвись.
НІБИ
небо крихке і синє
ніби і не осіннє
та вересневий вітер
вже долітає звідти
ніби безодня часу
липень лишень почався
та невловимо тоскно
бо нависає космос
звідти зове і кличе
голосом чоловічим
хтось назавжди далекий
як перелітний клекіт
там одкровень заграва
і вереснева злива
вірші приходять справа
проза приходить зліва
й тиша така ночами
ніби життя статичне
ніби без нас відчалив
липень в осінню вічність
ніби й не літо нині
і не спекотне ніби
ніби слова невинні
ніби над ними німби
ЛИПЕНЬ
із чого почати? із того, що літо пройшло.
із того, що Вінниця в липні розморена й хтива.
і з того, що – спека, повітря довкола – як скло.
і спроба писати – як подвиг, читайте – як диво.
цей липень – як море – тримає на грудях мене,
а потім виносить, як рибу, на вінницький берег.
і я байдикую. та з кожним змарнованим днем
радію, що світ відкриває незлічені двері.
щоденні маршрути. мохіто по шість п’ятдесят.
у Вінниці спека. в Тернополі спека. в Берліні.
бавовняні квіти над Бугом опівдні висять.
а я засмагаю на тлі віршування і ліні.
цей липень як смузі. як пиво. чи як шаурма.
еклектика зла – запорука здорового глузду.
нічого не мати. чи мати усе, що не мав, –
різниці немає – чи порожньо, врешті, чи пусто.
я чую безмежжя, розверсте над квітами хмар –
цю музику сфер, що у липні звучить в до-мінорі.
і те, що за літом одразу можлива зима,
написано хвилями слів на липневому морі.
цей липень минає. відчутно. принаймні, мені.
коли видихаєш, то це відчуття – перед вдихом.
у кожному «так» вже вчувається справджене «ні».
і в небі ночами незвично мінорно і тихо.
і тиша така, що дурієш. не можна ж отак.
безмежжя і космос. мовчання. молитва і віра.
насподі небес – екстатична присутність Христа.
насподі землі – симетрична сполоханість звіра.
м. Вінниця
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал