Та сьогодні вина є солодкий ковток

ЕЛЕКТРИЧКА «ЛЬВІВ – ЗДОЛБУНІВ»
Вже Підзамче позаду.
Сірий потяг в’їжджає в Знесіння –
ув одвічне спасіння,
зелене чиєсь воскресіння…

***
Дерев’яні  сидіння.
Чийсь матюк в’ївся в лак.
Спить бабуня навпроти, підмостивши кулак.
Помолившись від серця на добру дорогу
та курчат у картонці довіривши Богу.
І глухий, і німий –  
розклада столик з крамом:
образки, гороскопи,
календарик з Ван Даммом…
Хтось п’ять гривень простяг: –
Осьде, нате!
Той ожив-стрепенувсь:  –
Щось бажаєте взяти?
І гугнявлять про повінь закарпатські цигани.
І канючать безбожно смагляві тирани:
«Нє-нам-хлєба-не-трєба-
ти-гроши-хазяйка-давай…»
Від потопу часів все шукають свій рай,
та ніяк не знайдуть.
Погано, як видно, шукають…
З заробітків дядьки.
Ріжуть хліб у руках
і гостинці везуть у бувалих торбах.
І, розливши гірку,
запивають оте своє «вдома».
На обличчях обвітрених  –  
спокій та втома.

***
І розмови гудуть:
–  Я у сина була.
Він у мене там в органах служить…
–  А за дітьми невісточка ваша не тужить?..
–  І по чому платили насіння, сусідко?
–  Ось і вентиль купив, і трубу, і решітку.
Фарби, правда, не брав…
–  Депутат за совєтів, падлюка, накрав…
–  На весілля збираємось,
аж в обласний Миколаїв…
–  Ви у Рудні зійдете,
а звідти маршрутка – в Почаїв…
–  Тілько стіни звести – це, Валєра, півділа…
–  Перша дівка була у селі.
Та за мене іти не хотіла…

***
Броди, Петрич, Верба, Радивилів, Красне…
Хтось зітхне, позіхне,
під колеса засне.
А вони, знай собі, про земну круговерть.
Про дорогу людську…
Про життя і про смерть.

ШАҐАЛ
О, весільний букет, твій чудовий букет –
стебла, листя, пахуча корона…
Лілій білих букет, лілій ніжних букет.
Ти між лілій  –  троянда Сарону.
Перл-пташино-сріблиста,
поглянь на наш штетл,
що не вулиця, то глухий кут.
Відпливають з туманом над плесом ріки
синагога, крамнички, кіркут.
Ніч, костухи старої молодша сестра,
дивно денні міняє личини.
Херувимом ширя в небі Гіся-скрипаль,
напідпитку не без причини.
Він сьогодні нам фрейлехс заграв не один,
не одну пригубивши чашу,
і смичком замішавши мед і полин
на недолю і долю нашу.
І розкішна, як халка, бублейниця Рейзл,
містечкова каріатида,
нас вінчала на царство кульбаби вінком,
в крепдешинах рожевих сильфіда.
Голубице, давно вже відміряно нам
і сльози, і жаги, і дороги,
що потоком вогненним з Шеолом з’єдна
наших скромних осель пороги.
Та сьогодні вина є солодкий ковток
у спітнілих обіймах чаші…
Є і місяць, і зорі, й травневий букет.
Ти і я є у домі нашім…
О, весільний букет, твій чудовий букет…

ПАРАДЖАНОВ
Зек Серго, блаженний,
чи просто навіжений –
не чифірить, молиться вголос,
у кутку над парашою бачить ангелів.
У дворі в’язниці
збирає вбогі квіти, мох, кору.
Шле друзям на волю колажі-гербарії
і медальйони з кефірних кришечок.
Зек Серго, без надії на амністію
та розгрішення,
опущений, із запліснявілими ногами,
майструє  з мішковини плащаницю –
доходязі у домовину.
А коли дають відбій,
і на нарах содомські кояться коїтуси,
зек Серго втікає у сценографію спогадів –
там він бродить
серед візантійської порфіри київських ікон,
хачкарів церкви Ріпсіме,
відгомону тифліських провулків…
Читає лист від Куросави,
пише відповідь Ґодару.
Вдихає буковинське різнотрав’я…
У цей час завжди приходить кирпата
і робить йому на легенях наколку –
на пам’ять про ходку у зону.
Вправними пальцями
і зовсім безболісно.

ФРІДА КАЛО
Arbol de la Esperanza, mantente firmе!
Дерево Надії, не ламайся!

Знов опоссумом біль вгризся в тіло…
Душу знов смокче п’явкою сутінь…
У зболілу артерію – морфій,
щоб позбутись жахливої суті.
В серці маками ятряться рани,
зрад без ліку терпіти несила…
Маячня п’яна ран не загоїть,
і нутрo не зігріє текіла…
Брами пекла – відчиненi. Чутно,
як заводить надривно у лоні
заспиртований рій херувимів –
непророслих зернят-ембріонів.
Страх і біль… Їх уже не зректися.
І щоразу все більшає доза…
Залишається доблесть сумнівна –
крізь гіркі посміхатися сльози.
Ще – палітра, що зветься «самотність»,
пензель, густо замочений в крові…
Як давно ти прокляла святість!
Як давно вже не прагнеш любові…
Від цигарки цигарку запалиш,
як рятунку, чекаючи ранку…
Наче трунок похмільний, пригубиш
недоторкану свіжість світанку.
Зблідне долі зловісна гримаса…
Стиснеш зуби: «До біса із смертю!»
Раз на світі існує la vida,
є в нім місце і для la muerte.
У корсет штивний втиснеш зневіру.
Заквітчавши косу із хистом,
техуанську коштовну сукню
приоздобиш ацтекським намистом.
Перед дзеркалом, змучена, станеш,
шаль шовкову накинеш звільна…
Venadito, ти знову – прекрасна,
знову – горда… І знову – сильна.
Тільки в стінах  Блакитного дому
гнізд не в’ють легкокрилі мрії…
Лиш на патіо ще сиротливо
доцвітає галузка надії…

CОН ПРО ФЕРНАНДО БОТЕРО
Нехай тобі присниться містечко –
заспане задуп’я, куди забредають
лише раз у сто літ цигани.
Богом забутий кут
у колумбійських хащах,
звідки вибігають прудкі ігуани,
де серед листя ховаються анаконди…
І, може, це буде навіть…
Макондо.
Де будинки дрімотно стоять
у вічній своїй сієсті.
Нудьга зависла
на віконниць іржавих гаках,
балконних решітках
і старих гамаках.
Поштивий алькальд
після обіду у старенької мами
ступає з ключем від ратуші,
наче від райської брами.
Поштар з листом
прибуває лиш зрідка
і  так урочисто,
як архиєпископ на прощу.
І падре,
опасистий від численних постів,
задиханою стоногою
дріботить через площу…
Ти будеш ловеласом
і перекотиполем,
дам місцевих сердечним болем –
мандрівним продавцем парфумів і мила.  
А може, ілюзій і свіжого повітря…
Картярем, брехуном, забіякою,
підступним рудим
собакою…
Чепуруном
з головою у хмарах і брильянтині,
азартним гравцем на півнячих боях
і мандоліні.
Я снитимусь тобі
не те, щоб повією, а  просто
твоїм великим бажанням –
в півтора центнера тілистою мрією…
З потужними бедрами  
над підв’язок червоним перцем,
розумом невибагливим
і марципановим серцем.
Веселою товстухою,
що пахне жасмином і матіолою,
і по вечорах співає, хоч кепсько,
зате з надривом,
у засидженій мухами кнайпі
з дзеркалами і допотопною піанолою
про солодкі тортури amour…
Ундіна з розкішними кшталтами
у штучних перлах
і контрабандних панчішках,
котра вдень рушає з тобою
у  подорож по ріці,
званій Пристрасть,
на широчезнім паромі ліжка…
О, її крику
пароплавний гудок
в  обіймах ніжного ката!..
І тлуста канарка у клітці сюрчить,
наче поліційний свисток,
про те, як твоя коханка
зраджує тебе ночами то з бакалійником,
то з пожежником…
І лиш зрідка – з кульгавим мулатом.
У благодатний час між обіднею і вечірнею,
давши врешті спокій святим угодникам,
сусідка, підсліпувата і глуха Пілар,
затиснувши вервицю
у сухих лапках старої миші,
підглядатиме за нами у шпарку,
щоб згодом голосно висповідатись
з наших тілесних гріхів
серед лункої церковної тиші.
Нехай тобі присниться сон…

БУДДИСТСЬКЕ ОСІННЄ
Ліс стоїть
у мандалах осінніх,
мов бурятський
розмальований дацан.
Вітер, як послушник
голомозий,
крутить з листя
молитовний барабан.
І гортанно трублять
древні мантри,
відлітаючi за обрій,
журавлі.
Сонце –
старець з усмішкою Будди,
розсипає злото
по землі.
Б’є у гонг небесний
бонза-жовтень…
Замоливши
суєтні гріхи,
він сіда чекати
просвітління
під священним
деревом
Бодхі.

м.Варшава,
Польща

Залишити коментар