Сага про білу стіну

5 серпня моєму давньому другові і колезі, відомому українському письменникові Олегові Гончаренку виповнюється шістдесят років…
 
Чесно сказати, не віриться: наче ж зовсім недавно все тільки починалося для мого покоління, а ось уже й настає Божа осінь – час рахувати здобутки і робити висновки. Та, знаєте, озираюсь назад, і мені ні за кого з Людей Душі Моєї не соромно. «Ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою…» – ніби про них сказав наш Провісник і Кобзар. Що ж до Олега, думається мені, сказане можна помножити на два, або й на три. Ну, справді, бути українцем і поетом в зросійщеному, зчужілому Мелітополі – це ж зовсім не те саме, що, скажімо, бути ними ж у Івано-Франківську чи навіть у Чернігові. Все життя відгарувати робітником… І при тому написати більше тридцяти книжок поезії, прози, публіцистики! Тільки літературних премій, українських та міжнародних, за ним аж двадцять одна! А ще ж ним майже не виставляється на показ, не висвітлюється навіть в «автобіографіях» журналістика, краєзнавство, літературна критика, перекладацька діяльність, творчість самодіяльного художника – те просто робиться… та й усе. Але ж скільки вже зроблено! На два життя – не менше. А ще за Олегом – багаторічне волонтерство, поїздки в АТО, загибель під Донецьком племінника і похресника Богдана, рання і нагла смерть через те двох молодших братів і батька (за один рік!) та власний інсульт, як наслідок. Але хто б здався? Нащадок запорожців Задунайської Січі, що повернулися в Україну і підняли, оживили колись дикий таврійський Степ, є він, існує – живе! І, надіюся, ще довго буде жити і творити – цей народний філософ і Мудрий Сторож, заради України, яку любить він жертовно, заради людей (а якби ви знали, як їх багато!), котрі люблять його. «Люди – мій виток, моє багатство, моя надія!» – мабуть, тому завжди й зазначає Гончаренко.
 
Представляючи нашим добрим читачам добірку його живих, жахких поезій, хочу ще раз щиросердно привітати поета й добродія зі славним ювілеєм та побажати йому наснаги і натхнення, фарту і гарту, нових звитяг та перемог! Божого захисту тобі, дорогий пане-брате!
 
Сергій ДЗЮБА
 
 
Олег Гончаренко
 
САГА ПРО БІЛУ СТІНУ
 
Змурував батько білу стіну –
стала тлом винограду й світлинам,
бо воно ж, як іти у світи нам
чи в свята, чи ізнов на війну
всяк в ясу причілкову ставав
і чекав смирно «вильоту пташки».
Всіх і досі побачить неважко…
Всі і досі всміхаються вам…
Мати хату вдягнувши в сніги
(у нас досі ще біляться села),
посадила «святу Ізабеллу»,
щоб далось Великодням снаги.
Будували для пам’яті схрон,
та й добром не обманиш природу:
усе менше там образів Роду,
усе більше нуртуючих грон…
Відсміялись, розвіялись десь
і забули, що Рід – Первооптах же!
Я – один… Коли туга наляже,
прибігає, бува, «братський пес»…
Ще з негодами міряюсь силами…
Й сподіваюсь, що істин сягну…
Й п’ю червоне вино і вину
під стіною, незаймано білою…
 
***
Начало книги – то гірке вино,
дарунок – тим, хто спізнюється пити,
чи тим, хто згоден спрагу був терпіти,
перехрестившись і сказавши: «Так дано…»
Чому, скажіть, свята не для поетів?
Чому ж ми спізнюємось завжди на свята?!
Приходимо, коли уже й світа,
коли й вінки вже пущено по Леті,
і відбулись польоти наяву?!
Замість вина нам наливають брагу,
благословивши на похмілля й спрагу,
на муку й неприкаяність нову.
Начало книги – то страшна провина:
началом книги біль наш воскреса!
Нам свято буде, коли тихо Україна
над нами (стихлими…) нахилить небеса.
 
ДАЛЕКИЙ ПЕЙЗАЖ
 
Летіла аж з Литви розлючена зима,
та крила віднялись – тепер піхцем ітиме…
Немало на шляху чого іще злама,
окрім пейзажних див осіннього інтиму.
Морози розірвуть знов «золоте кільце».
Та Вічності хіба страх так багато важить?
«Минає все… Мине, забудеться і це!» –
не мудрі й не царі знов скажуть, як зав’яжуть.
Зима – ще той фанат батальних панорам…
Милуйся палом цим, згоряючи од грипу!
А і жадалось їй, аби ти помирав, –
щоб тіні на чолі могли хоч ласти гріти.
І дім твій, і твій сад горять, мов Карфаген…
У срібному вогні бліда імріє постать…
Шукай людей, хоч ти – «ніякий» Діоген,
бо і зотлієш так, в лихі утавши пости!
 
***
Немає ні прихистку і ні родини
у тих, хто даремно розтринькав Мету,
у тих, хто зневажив в собі Людину,
у тих, хто у вибору віщу годину
був, замість боріння, обрав самоту.
Нічого таких не чекає, не кличе.
Нема ні зірок таким, ні терен.
Що можуть? У схронах десь скніти вічно,
дурним сибаритам плювати в обличчя
і суті шукати… із ліхтарем.
Мій друже, хіба ми старці з тобою,
хіба нам не личить це щастя Митця –
родити дітей, не цуратися бою,
в майбутнє росою іти й травою
та хліб свій ростити у поті лиця?
Лиш крилами не скаламутиш воду.
Лиш віра надію не відбира.
Хто ж ницо «чекає свою нагоду»
і в злі «зберігає свою свободу», –
раб смерті своєї й рабом помира.
«Тіла наші – їжа гидкої черви»?
Хто думав отак, – в іпостасі і смерк цій,
завжди пригинаючись нижче трави.
Хто зрадив майбутнє, – не мав голови.
Хто зрадив минуле, – не мав і серця.
Так, справді, коротке людське життя, –
оцю аксіому я визнати мушу.
Але, якщо жив ти отут до пуття,
то, навіть пішовши у небуття,
навіки залишиш ще людям душу.
 
НІКОЛИ БІЛЬШЕ?
 
В началі-начал почалася війна
і триває, безжальна, й досі.
Міняє назви, але не мина…
Господь говорив тьми разів уже: «Досить!».
Так, Господь зупиняв і біду, і орду,
але в іншому місці з’являвся фюрер,
й, добираючи хижості на ходу,
він, під схвальне дзявкання придворних фурій,
проголошував «Ordnung», «Blickrig», і «Aljarm».
Й на ристалищах гинули юні Поети
для забави хамла та екстазу лярв…
Й на ристалищах гинули Гречкосії,
Музиканти, Священики, Ремісники…
Затихало потому. Ховалось в Росії
чи деінде ще. Й знов розгорялось таки!
І, як завжди, котилося в Україну,
наче більш воювати не було і де.
Ось тче мати-голубка вже саван сину…
Ніч сумотна запала, згасивши день…
Зазираю в Безодню – не видно дна!
Тоне серце у смертному безголоссі!
У началі-начал почалася війна
і триває, (триває!!!) й досі.
 
***
Я випущу серце своє на свободу,
ще поки на цвинтарі – «проводи».
Казали, що Роду нема переводу,
а ось вже іду цариною біди –
окровками суті «останньої Січі»,
сумотними п’ядями злої весни.
Тут очі випалюють дивні «наріччя»
на помниках болю, журби і вини.
Розлючені літери жалять, як оси…
І вітер аж стогне, мов кинутий кінь…
Історія – «Соня дзвінкоголоса»
співає «Причинну» над терням гробків.
Коня зупиняє (чи вітер?) і гриву
сльозами зарошує… і відпуска,
ревнива така і пречесна така…
Що досі стояло похило і криво –
хрести (!) мов рівняються в мертвім строю.
І мов оживають діди за хрестами.
В багнюці козацького смертного стану
втонувши по крила, я, смерклий, стою.
Куди ж бо себе й свою тугу подіти?!
…Та враз опритомнюю. Й злу ще на зло,
йду геть: озивається Рідне Село,
яке ще належиться теж зрозуміти…
 
***
Я часто вдивляюсь в засмучені далі,
хоч Простір уже відвертає обличчя.
Здається мені, що мене досі кличе
луна не почутої світом печалі
(а інша, й не знаю, ще бозна яка є?), –
печаль цю митці називають «земною»…
Див сім-пар-нечистих чекає зі мною.
Див сім-пар-пречистих зі мною чекає.
Ми довго ішли. Ми жадали Потопу.
Стерня нас терзала. Нас мучила спрага.
Герої вселенського ареопагу –
Господні поети, Господні холопи.
Ох, скільки ж в путі учинили добра ми!
А все, як було, так і є по сю пору…
Звичайно ж, я вмію будити собори,
але не навчився в них в’ємлювать храми.
Що ж, так, я старію! Вже й ті, що зі мною,
спокійно і мудро вдивляються в тишу.
Тож стало безпечніше, легше, простіше:
ніхто вже не заздрить безсилому Ною.
До мене злітаються риби, як птиці,
забувши, що дихати небом не вміють…
Вовки знов заклично і радісно виють,
забувши сховати під мордами лиця…
 
***
Я знаю свій фатум: народжені в серпні –
в любові безжальні, в мистецтві нестерпні,
бо чесно жадають і справжньо, і часто
ба, навіть не щастя, а левову частку,
(якщо вже виходять під зорі – «на лови»),
і дива, і правди, і діла, і слова.
То й квітам дарують снагу: «Роси нате!»
То ж геть їхні й змучені Росінанти,
неначе мальовані «від руки»…
Давно їх цураються вітряки…
Самі вітряками й стають «донкіхоти»,
допоки не списані до піхоти –
іще на коні, а не під конем…
Я знаю: ми швидко тому і минем –
майнем в контражурі гарячого обрію.
Ми хочемо слави, як істини доброї,
як волі, як усмішки Дульсінеї.
Тому-то і платимо щедро за неї –
життям, не встигаючи досівати,
буттям, не встигаючи доспівати…
Судьбо, «не встигаючи бути і жити»,
якщо почала, так мені і скажи ти!
Я знаю свій фатум: «Народжені в серпні,
живуть і кохають, неначе безсмертні…»
 
ВАЖКЕ ПОВЕРНЕННЯ
 
Схоже, рідне-своє я беріг погано,
надихаючись тирлищем див і діл…
Десь мене виглядають мій кінь і Кохана.
Десь чекає з останнього Вічний Дід.
Вже давненько й стоять у світів на розі…
А я там ще марнуюся (справи – швах!),
де ідеш по глевкій і пливкій дорозі –
наче тягнеш дорогу на підошвах.
Де та Бездна безкрая, того й не знаю –
недалеко й не близько – в краю пропаж.
Може, то вже й не водорість із Дунаю
так реально насправді кривавить Сиваш
(завезли би щось путнє, вернувшись, предки
із Добруджі у Таврію цю гірку)?
Ген, волошки, бач, стелять сумну веретку
у ярку на чиємусь гробку…
Та Кохана всміхається лагідно: «Скоро вже!»
Коник обрій копитом до себе гребе!
Вічний Дід матюкається: «Мудрий Стороже!
Де у ляда судьбина колотить тебе?!»
І… я знов проявлюсь іще з туману!
На сім бід злих у мене один одвіт:
«Десь мене виглядають мій кінь і Кохана.
Десь чекає з останнього Вічний Дід».
 
***
Ми думаємо, що у нас іще є час,
а часу у нас уже немає.
Нічого нам обрій уже не намає,
яким «мов Мамай сотні раз промчавсь»
(не той – наш козак, а могол жорстокий,
з яким в дружнім леті – уся Орда).
Черешні з минулого тягнуть соки…
А в ягодах видно, що то – не вода!
Ніхто і не каже уже: «Прощу…»
Нас знають, мов кіз на півбока луплених
чи заробітчан ніде не люблених,
за спиною котрі ховають пращу,
за пазухою котрі ховають камінь.
Сліпі нами обрані поводирі!
Здається, уже занімів і Канів…
Танцюють відьми на Чернечій горі…
А ми щоп’ять років себе зраджуємо,
«міняючи вектор виття на вітер»…
Злу волю не кропимо кров’ю вражою…
Церкви – без хрестів… Криниці – без відер…
Надія кривляється : «Щастя? Да щас…»
Самі гетьмани… Всяк живе як знає…
Ви думаєте, що на дурню є час?
ДІЙМО! НАВІТЬ І ДУМАТИ ЧАСУ НЕМАЄ!
 
ВИЗНАННЯ І ОСВІДЧЕННЯ
 
Ви зійшлися в космічний огром України
із усіх неможливих далек –
розтривожили спів, освятили гаї ним,
завели чорногузів-лелек,
мов курей (!), на самому примхливому: «Хочу!»
Та й буття ж – забаганка жінок.
«Я хотіла, щоб світ чимось радував очі,
от і кинула в річку вінок…»
«Я хотіла, щоб серце моє не боліло –
з виріїв нагукала весну…»
«Я учора не знала, чого я хотіла –
ангелів запросила зі сну…»
«І до мене премудра приходила думка,
та її геть не думала я:
вишивала доньці кольорові ладунки
і намарила сину ім’я…»
«А у мене знайшлася намітка чудова –
я її й застелила на степ…»
Наречені невісти. Жалільниці-вдови.
Вам би подарувати усе б!
Але в мене є трохи любові й нічого, –
так «гординя» далася взнаки:
я ніколи з колін не звертаюсь й до Бога…
лиш до вас, мої любі жінки…
 
***
Сонце зійшло, але вдарилось знову об дим
і об вогонь – об війну, якій краю не знаю…
Батьку сьогодні виповнилося б вісімдесят один…
А батька вже більше як п’ять років немає…
Тоді ще майданилось, і люди були ще Людьми…
Тоді всі брати… ще живими… хилились над гробом…
Там сипались іскри під кайлами серед Зими…
І дехто зійшовся з колишніх «удягнених-в-робу»…
І трохи було тих, яким «подавай Україну»…
Й багато юрмилося тих, кому все «всьо равно»…
Я плакав… А вітер у серце стогнав мені: «Сину!
Ти чуєш?! Ти бачиш?! Тримаєш іще знамено?!
Часи нам далися – які, бач, даються й не часто…
Шляхами пройди ж… до кінця, до кінця (!), дорогими ти…
Такий наш народ, що за нього і душу закласти…
піти за Дунай… і вернутись з Дунаю… і гинути
ще п’ять поколінь… усім Родом… і майже дощенту…
Все варте всього – і краплини, й сльозини, й кровини!
Такої землі у світах і віднайдеш же де ще ти?»
Сьогодні ось вітер ізнов озивається: «Си-ину-у…»
Стою сам-один… Наді мною – нікого, крім Бога…
Своє по дещиці ізнову у серце збираю…
Все чую! Все бачу! Все знаю. Готовий до всього.
Не раб і не буду: рабів не пускають до раю.
 
МОЇЙ УКРАЇНЦІ
 
Ось, ти стоїш, вагітна, гідна пісні,
там, де залюблено притихли й віщі віти…
Вдивляєшся у далеки зловісні,
долоні склавши на вагіті світу…
Я рук твоїх жадать не перестану,
хоч зранені й правиця, і лівиця
іще безчассям польового стану,
де топлять злючим кураєм кабицю.
Над ними плакати, їх, як дітей, жаліти,
на них молитися, коли заснуть ікони.
вони – то спомини з «не-бабиного» літа.
Їх й під тортурами не зраджу я ніколи!
Мої дві злякані пташини-перепілки
яким од болю і од зла сховатись ніде,
які вже літ і невідомо скільки
відводять від гнізда повзучі біди –
злетять… й знов припадають до планети…
ледь спурхнуть вдалину… і упадуть…
Прости за те бентежного мене ти,
що, часом, я і є – та смертна путь!
Всьому добру ти в цьому світі – мати.
Зі мною весь тебе віншує Рід!
Тобі і «подвигів» не треба учиняти:
кінь сам прийшов , бо хата не горить…
 
СОБОР СВЯТОГО ШТЕФАНА
 
При всій своїй зразковій готичності
Собор настільки схожий
на древню карстову печеру,
що навіть ікони і фрески
видаються в ньому петрогліфами,
а скульптури, колони та пілястри –
сталактитами і сталагнатами.
Лякають своєю вагою люстри.
І шибки дивних кольорових вітражів
у високих вікнах сяють недосяжно,
як зорі серед степу.
Зате під тиском арочних склепінь
одразу ж пригадуються всі гріхи –
всі до найменшого!
Хочеться відмолитися, як відмитися.
Молишся. Але навіть українська мова
звучить тут латиною!
Іще пригадується раптом,
що знав ти у дитинстві святого Стефана –
він був сільським юродивим
і пастухом, годував із рук птахів,
та й цигикав на саморобній скрипці…
Збираєш себе по атому і спішиш
під сонце – у своє золоте православ’я.
 
***
В далекій Індонезії
існує плем’я,
яке насправді
полюбляє печений
із землі хліб.
Вони не вбачають
у тому нічого дивного.
І вони отак ні в чому
не клянуться Землею.
Можливо, вони просто –
дивні «землеїди»,
що походять не від мавп,
а від дерев,
які навчилися ходити,
утікаючи від мавп,
що ніяк не хотіли
спускатися на землю?
Може, всі хороші люди –
з того племені,
а всі погані –
мавпи, які наздоганяють
дерева?
Чи не хочеться вам
земляного хліба?..
 
***
Ми – сад…
Ми – сад?
Ми – сад!
Не ліс, не гай,
не діброва,
не парк,
не джунглі,
не тайга,
А саме – сад!
Той-Хто-Створив-Нас
мав чудовий план,
розкреслюючи Всесвіт,
на чіткі ряди
квадратно-гніздових
порядків.
Проте він, не подумавши
оживив саджанці
власним духом.
І навіть останній пагінець
тепер почувається Богом,
піддаючись спокусі крикнути:
«Ми – сад!»
А ряди вже давно переплутано…
Ми – сад.
 
«Українська літературна газета»
№15 (255) 2 серпня 2019

Прокоментуєте?