Народовід

***
Стою у центрі родоводу.
О ні, не центр я.
Це  Господній час,
допоки мозок не погас,
мене тримає на планеті.
Стою серед усіх
калинокровних родичів моїх.
Одних – уже немає,
інших – ще немає.
А я живу.
Єднаю небо і траву.
«Хто ви, прапрадіди?» – гукаю.
«Хто ви?» – і повертається луна.
І тайну Лета поглинає.
Ані душі…
Лише моя вина,
мов сирота між полинами.
Стою, допоки Всесвіт не погас, –
праправнук і прапрадід водночас.

***
Я друг волелюбного птаха,
який у нас жайвором зветься.
Я знаю, що жайвір співає
лише у щасливому небі.
Ми пасли худобу і хмари
на сірім, колючім стернищі.
І так мені тужно хотілось
на простір, у далеч, у небо.
Я випросив милість велику
в напарника, хитрого хлопця:
за днину жаданої волі
віддав батога з кутасами.
Іду я полями, стежками,
лечу навпрошки небесами.
Ніхто вже у цілому світі
не зможе мене зупинити.
Я вільний. Ніхто мені в очі
не кине ядучого слова,
ніхто не посміє втоптати
мене у стерню, у пилюку.
Я вільний. Нічого не треба
мені у щасливому небі.
Навіщо пташаті на волі
ремінний батіг з кутасами?

***
На косогорі, біля школи,
стоїть у нас і досьогодні
пощерблений віками,
та міцний
турецький стовп.
Зізнаюся: втікав я
з уроку стародавньої історії.
Летів до хмар, щоб осідлати
стовповидіння чужоземне.
Диміли далі.
Ось вона –
ополячена, отуречена,
орусачена, онімечена
моя земля.
Я милувався нею
з пихатого турецького стовпа.
Його напевне ж охрестив
козацькою шаблюкою
мій предок Перебийніс-Кривоніс,
який не прогуляв урок історії.

БІЛА КАЧЕЧКА
Ми ходили провідати тітку Марфу.
Тітка гостей не чекала.
Садила картоплю. Нітилась.
Не знала, куди діти земляні свої руки.
Час був гарячий,
і ми садили з тіткою картоплю.
Тітчина хата –
біла качечка над левадою –
пливла собі в день черешневий
і вікнооко поглядала на город.
Скучала за тіткою.
Ми ходили провідати тітку Марфу.
Тітка гостей не чекала.
Копала картоплю.
Хотіла привітатися з нами,
та не змогла розігнутись,
бо руки були
по плечі посаджені в землю.
Ми копали з тіткою картоплю.
А біла качечка
дивилась,
як тітка приростає до землі,
і плакала вікнооко.
Ми ходили провідати білу качечку.

ПРЕКРАСНА СМЕРТЬ
А дід помирав дуже просто.
(Сказали: «Прекрасною смертю»).
Надвечір зайшов до онука.
Посидів собі. Випив чарку,
а другу відсунув рішуче.
Замислено, довго дивився,
як сонце над садом сідало.
Тривожне, засмучене сонце
в рум’янах вишневого цвіту.
Зітхнув. Неохоче підвівся.
Сказав: «Запрягай-но карету,
бо ноги якісь неслухняні,
а дибати начеб далеко…»
Зручніше вмостився у кріслі
онукового «Запорожця».
Заснув, приколисаний шляхом…
«Приїхали, діду, вставайте!» –
термосить онук пасажира.
А дід, на виду прояснілий,
уже десь далеко, далеко…
Поїхав дідусь у минуле
від нас на кареті прогресу.
Прожив на землі він чимало.
Та як же це треба прожити,
щоб ту костомаху неситу
прекрасною люди назвали!

КАЛИНІВСЬКІ СВИСТУНИ
Калинова Калинівко,
ти бачила полив’яних
барвистих свистунів.
На пагорбі мостилися,
гніздилися, світилися
зірчасті, гребінчасті,
квітчасті, зозулясті,
калинові, малинові,
вишневі та бузкові,
а врешті – веселкові
калинівські свистуни.
Калинова Калинівко,
ти слухала полив’яних
горластих свистунів.
На ярмарку піпікали,
квоктали, кукурікали,
пувутькали, цвірінькали,
кигикали, тітінькали,   
кували, щебетали –
ось тільки не літали
калинівські свистуни.
Бо глиняні ж вони.

ПОЛИВ’ЯНІ КОНІ
На ярмарку
старий гончар пантрує
полив’яних коняк, що табуном
пасуться на строкатому рядні.
А коники ж які!
Бокасті та дзвінкі,
хоч запрягай – і в путь.
Та от біда: чомусь їх не беруть.
Зате хлопчина поруч,
від щастя аж рожевий,
розпродує химерних коней
із настовбурченими гривами.
За гривеник
своїх старий віддав би.
Та от біда… «Беріть! –
прохає з винуватим виглядом. –
Ці коні схожі на живих.
А тих нечистий вигадав…»
Я гончара старого пожалів –
купив у нього коників бокастих.
Пустив їх пастись
у себе на робочому столі.
Але ввижаються мені
химерні гривані.

***
Тато косить конюшину,
а я несу через поле
горщики-близнята
з гарячим обідом.
Горщики не прості – золоті.
Що в одному горщику – борщик,
що в другому горщику – каша.
А хліба, каюся, немає.
Дістався приблудному песику.
Тато усміхається:
“Не біда. Позичимо в зайця…”
Обідає нашвидку.
Гладить мене по чуприні
пахучою долонею
і знову береться за косу.
Пахне зеленим борщем.
Пахне кашею
і скошеною пашею…
Миттю засинаю
на конюшиновій подушці
і прокидаюся в синіх сутінках.
Вечір. Тиша.
Поруч тато,
А в зоряному небі –
Близнята.

***
Сад у тінях перехресних
навіть гілкою не трісне.
Тільки пісню
навхрест перекреслює
ґратами наш сад.
Спека. Чад.
Нависає неба синій щит.
Соловей на волі –
а мовчить.
Мати з Божої оселі
виглядає у тривозі.
«Тьохни, тьохни, соловейку!» –
листям каже мати.
Тихо стала на порозі
лихом вигнута веселка –
мов залізна брама каземату.

***
Мене так ніжно обіймають.
Мені так любо в цих обіймах.
Усе пливе, пливе довкола
в якомусь дивному тумані,
в якомусь тихому обмані,
у загадковому теплі.
Мене так довго обіймають,
що я в обійми вже не вірю.
Я намагаюсь розірвати
ці нерозділені обійми,
ці несподівані кайдани,
які на волю не пускають
і нагинають до землі.
Мене так міцно обіймають.
Мені так тісно в цих обіймах,
що я не можу розігнутись,
не можу навіть ворухнутись.
Беруть за душу. Дужче, дужче!
Душа пручається, мов пташка.
Спливають видива страшні.
Вже нічим дихати мені.
Душно. Тяжко…

***
Пахне терпко, медово
космос гарячих соняхів.
Сонях кланяється сонцю.
І дмухає солодкий вітерець
у засмагле соняхове обличчя,
шелескоче фольгою пелюсток,
змітає долонею
жовті глечики-квітинки.
А глечики на землю –
кап-кап…
Лине бронзова музика.
Дзвонять дзвони медові.
Сяє соняшник
медовими чарунками,
підставляє вітрові
розпашіле чоло.
А вітер хмеліє,
вершину соняха колихає.
Кап-кап –
квіточка з чола…
На вощині соняха
світиться бджола.

***
Міддю земля голосить.
Літо слухає духову музику
соняшникового лану.
А в очах моїх –
чорна хусточка.
Чорна цяточка.
Труби надриваються.
І все зливається
у сльозині.
Мама. Вітчизна.
Літо у брилі.
Бджоли і джмелі.
І соняхи, соняхи…
Мідні труби.

***
Лети, жайворе,
понад явори
в літо тепле,
в небо степу.
Поглянь, жайворе,
згори.
Там шипшина догорає.
На вершині того раю
час не поспіша.
Там у синім холодочку
спочиває на горбочку
мамина душа.

ВІДЧУТТЯ ПОРОЖНЕЧІ
Повертаюсь до міста
з негоди, з пітьми бездоріжжя,
з космічних просторів чорнозему.
І щоразу морока з тією землею…
Відчищаю руді черевики.
Витрушую кишені і душу.
Відшкрябую ту землю
від шкіри, від серця.
Відриваю від себе.
А земля пручається,
в горлі клубком обертається.
Ніяк не можу примирити
чорнозем з асфальтом.
Відриваю землю від себе,
а себе від землі.
І лечу в порожнечу…

***
Ти зраджуєш і каєшся.
О як ти любиш каятись!
Ти покаянням Каїна
розплющив кутий лоб.
Ти Богом присягаєшся,
що без жаги розкаяння
і зради не було б…
Ти зрадив брата рідного
і так затято каявся
об землю лобом,
що земля свята
від болю провалилася
і зрадженого брата
від тебе заховала…
А ти живеш.
Амінь!

***
Затужила, заболіла
кочова душа-селянка
і додому полетіла,
закружляла над селом.
А села не упізнати.
Вік сосновими дошками
перекреслив білу хату,
пропалив порожні вікна,
неощадливий на зло.
Б’є крильми душа-селянка
на кленовому порозі.
Та німує, осідає,
приколисане садами,
навхрест чорними дошками
перекреслене село.

СОНЯШНИКОВИЙ ГЕНОЦИД
Щойно дозріють
гордовиті соняхи,
як на осінньому городі
починається різня.
І летять на землю
неповинні голови.
І стоячи вмирає
непокірний
соняшниковий народ.
Ніхто його не оборонить,
ніхто його не порятує.
Захмелілі від зеленої крові ножі
не знають пощади.
А коли кінчається
цей моторошний
соняшниковий геноцид,
у веселому небі
прямо і незрушно
стирчать
безголові зелені штурпаки.
Коріння не вмирає…

***
Вирізав з калини я сопілку.
А сопілка заплакала
і заговорила
маминим голосом:
«Сину, сину,
цю калину
посадила я…»
Чую, мамо…
Я розім’яв
грудочку глею,
притулив її калині до рани
і задумався…
Видно, час мені посадити калину.

***
Заблудилася осінь
у твоєму волоссі.
Все мина.
І не твоя вина.
Ой любове вчорашня!
Посивіла черешня.
Забіліло на вітах
бабине літо.
Далина вереснева.
Сивина черешнева.
Дивина-сивина.
Все мина, все мина.
Зацілуймо цю осінь
і любімо, як досі.
Ти у білому цвіті…
Бабине літо.

***
О речники лукавої хвали!
Ви хором Україну закляли,
защебетали, забалакали
і кинули, заплакану,
під ноги…
П’яні солов’ї!
Не Україну, а свої
неситі вола, свій цебер
ви любите.
Ви все проїли!
Ви проспівали Україну
і возвеличили себе.
О мідногруді солов’ї!

***
Зима. Цвіте бегонія.
Брунькує, світиться рожево.
А прохолодну синю шибку
м’якою лапою торкає
липкий, повільний снігопад…
Кохана, доленько! Прокинься!
Перед тобою мить життя.
Дивись: бегонія прозора
тонкі вітрильця розгортає
і зернооко розглядає
вікном обрамлену картину
високосніжної зими.
До шибки тулиться пелюстка.
До шибки тулиться сніжинка.
Дивись: пелюстка і сніжинка
цілуються …
Цвіте зима.
Цвіте бегонія.
І серце перемовляється з весною.

***
І полетить моя душа
крізь перекошені сузір’я
скоріше від земного світла,
скоріше від живої думки.
І, може, хоч душа збагне
цю божевільну неосяжність,
оцю незміряну безмежність
міжгалактичної пітьми.
Бо що їй відстані!
Тут вічність
неусвідомлено підвладна
космічній швидкості душі.
…Десь біля віщої зорі
душа в дорозі озирнеться –
і їй засяє в далині
Чумацький Шлях у вишиванці.
Край нього радо заяскріє
жаринка бронзового Сонця,
а може, навіть засиніє
здаля іскринкою Земля.


м. Київ

Залишити коментар