“Українська літературна газета”, ч. 1 (381), січень 2026
ДМИТРО ДРОЗДОВСЬКИЙ. «…Я ЛИШИЛАСЯ КІСТОЧКОЮ У ТВОЇЙ ТІНІ…». КІЛЬКА ЗАУВАГ ДО ВІРШІВ ЮЛІЇ ГУПАЛЮК
У новій збірці Юлії Гупалюк “Друга риба з кінця”, яку запропоновано читачам УЛГ, ліричний суб’єкт відкриває світ інобуття, де поезія, проте, виявляє онтологію танатосу. Цей концепт, що стосується смерті та її впливу на існування в поетичному часобутті, посилює пошук сенсу в умовах глевкого світу в найбільш давніх, архаїчних формах відчуття реальності. У поезіях смерть стає переходом до нових форм буття, де розчинення в ніщоті – іманентний чинник і водночас мотив світобудови.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Танатос виявляється у віршах Ю. Гупалюк не лише як фізичний кінець, а і як метафора для розчинення в часі, для втрати й відновлення себе в природі після фізичного кінця. Поетичний суб’єкт апелює до мотиву помирання через образи “проваленості в терикони”. Смерть стає частиною циклу, в якому кожен кінець є початком чогось нового.
Верліброва форма, яку обирає поетка, підкреслює мотив плинності художньої екзистенції. Вірші не мають силабо-тонічної структури, відображаючи непередбачуваність часоплину. Водночас попри верлібровість структур, у поезіях Ю. Гупалюк помічаємо внутрішнє наслідування силабо-тоніки в темпоритмі. Наголошу: Ю. Гупалюк експериментує з ритмом, із паузами й із самим сугестивним малюнком. Образи на кшталт «сонце сьогодні таке абрикосове» чи «кісточка падає на живіт» вражають простотою та водночас метафоричною інноваційністю. Авторка уживає повтори для підсилення емоційного впливу. Наприклад, рефрен «ми закінчились» підкреслює відчуття втрати та завершеності стосунків. Такий прийом створює ритмічну напругу.
Мотиви розчинення, переходу й смерті, а також соматизація окремих образів на кшталт «безкінечність твоєї шкіри» вказують на те, що тіло й душа є не лише фізичними сутностями, а й носіями пам’яті, тієї позачасової екзистенції, для якої втрати іманентні, а смерть природна, як-от: і пам’ять – як вирок. \\ знаєш – \\ я знаю – час наш поволі присів \\ на коліна загублених і загиблих. \\ так нестерпно крутити \\ ці стрілки у ніч \\ і щоразу шукати нитку \\ аби випити за упокій \\ за ті тихі й далекі втрати \\ аби пам’ять на ранок \\ у зашморг звести – \\ бо прокидатися завше \\ важче \\ аніж зовсім не спати.
Образ “абрикосового сонця” в одному з віршів символізує тепло й життя, контрастуючи з мотивами смерті й нагадуючи про те, що в кожному закінченні є можливість для нового переходу, щоправда, вже в іншому фізичному або метафізичному стані.
У віршах цієї збірки оприявнено мотиви “відчуття” онтологічної, а не фізичної смерті, пам’яті, жіночності, архетипу Тіні. Основні семіотичні структури в поезіях утривалюють мотив перетворення: образи, пов’язані з водою й осінні, центральні в семіопросторі збірки. Вода символізує духовну трансформацію суб’єкта.“Ось-ось і ти станеш водою» – у цьому відчутне бажання поетичного “Я” поєднатися з природою через розчинення у воді.
У віршах часто наявний контраст між життям і смертю… Чорні птахи війни, що «летітимуть понад тобою», символізують загрозу, що нависає над поетичним суб’єктом, натомість «пан-місяць» втілює спокій і вічність, щоправда, не без фльору правічної смерті. В образі «безкінечність твоєї шкіри» підкреслено мотив боротьби між життям і смертю – обидва ці явища позначені на шкірі, яка переживає старіння, яка в’яне й зрештою розкладається на молекули й атоми, єднаючись із землею й водою.
Суб’єкт поезій часто оприявнює мотив пам’яті: зокрема пам’ять про втрати, про війну, про людей, які залишилися в минулому… Мотив вічності екзистенції пов’язаний з ідеєю перетворення – своєрідна нова “пісня про вічну незнищенність матерії”, про одвічний колообіг і повернення матерії та енергії в позачассі буття.
Поетичний суб’єкт у віршах Ю. Гупалюк іманентно пов’язаний із втратами, пам’яттю та водночас любов’ю. Відчуття втрати й страху вказують на вплив війни на внутрішній стан суб’єкта. “Чорногарячі верлібри» та «хрести у землі» оприявнюють жахіття війни та її смертоносні наслідки для всього живого. Поетичний суб’єкт прагне знайти своє місце у світі, що постійно змінюється, чия сутність весь час вислизає…. “Я лишилася кісточкою у твоїй тіні» – цей рядок розкриває бажання ліричного “Я”зберегти зв’язок із минулим на противагу страхітливому сьогоденню, що наближає до останнього розчинення в інобутті.
«Друга риба з кінця» – це історія поетичних страхів, здатності переживати втрати й знаходити нові сенси в інобутті. Поетичний суб’єкт Ю. Гупалюк запрошує нас до розмислів про те, що означає бути людиною в світі, де смерть і життя переплітаються у складному танці.
* * *
у сорочці до п’ят чорна ніч
закручує скроні вузлом
ми не встигли на прощу
ми не встигли у ранок
ми невчасні між ланцюгів
дощу
хліб лишив свої крихти
у тілі –
раптом осінь буде голодна
і забуде напнути хустку
прощання
я ходжу між чужих димарів
все вишукую дим твого літа
невідмолений запах
вилизує щоки темряви
що була із нами
пошепки
і на «ти»
розкладала колоду
дихання прямо на стіл
ворожила між
пальців
і цигаркових листів…
заперечую криком крик
загортаю його у себе
груди дзвонами б’ють
у ніч
де релігія – ти
і вдягаєш мене у гріхи
наче в сукні
уже не живих наречених.
* * *
перечекаю втечі чужі
під кроною молодої м’якотілої осені
сіль лишилася на губах від слів
про літо у перестиглому винограді приторно-млосному
про вина не випиті на потилиці неба червневого
про вуглики вечорів що обпікали
бажання і здогадки
про того хто між рядків
пунктиром накреслений
і повні ним подаровані.
це літо зависло димами
над містом
пихато випалює сонцем асфальти
і нікуди дітися бо кожна
сльозинка – хиткий і невидимий крок до повернення
до того хто твого імені
волів у пам’яті не тримати.
чекання вже пахне
терпкістю листя
що ріже всю ніжність
дощами і втомою
тікай – поки осінь не надто
близько
і не цілуй на прощання –
накличеш ранні сніги на
ще п’яні від літа київські дзвони.
* * *
м’яко входить нитка у вушко нічного світла
нині всі ночі і дні перетерті
спекою і надто тихими втратами
келих вина розливається грудями міста
нитка зав’язує вузол –
зашморг на горлі світанку.
знаєш –
я знаю що це вже було
тож відступає тривога
і повагом сунеться місяць
десь між дощів і страхів
на чужих підвіконнях
вляжеться ніжність
а на нашому – пил присмеркових
гучних голосів ворогів
нерозвіяний попіл
і пам’ять – як вирок.
знаєш –
я знаю – час наш поволі присів
на коліна загублених і загиблих.
так нестерпно крутити
ці стрілки у ніч
і щоразу шукати нитку
аби випити за упокій
за ті тихі й далекі втрати
аби пам’ять на ранок
у зашморг звести –
бо прокидатися завше
важче
аніж зовсім не спати.
* * *
скоро тебе не буде –
скошені трав вітряки
відстань до рідного нездоланна
простір затерся між тіл
хмелем загоєні ранки
лампи навмисно сліпі
скоро тебе не стане –
як у романах хиткої доби
вітер у череві вороння
вмре від задухи і тиску
рук перецілована стіна
не врятує тебе дівчисько
скоро тебе забудуть –
землІ чорнозему і відвертання
так як буває часто
у війнах зболених від мовчання.
смійся у стелю ребристу
не шкодуючи голосу
співи свої пронизуй
трепетом молодістю
і худою гордістю
скоро тебе не буде –
смійся безумно і щемко
мапа бездомності
чесна – приймає тебе
натщесерце
війни напевно смертні
ми вже напевно вмерли
значить скоро світанок..
і трави… свіжі
як незадимлене небо
* * *
і плаче остання риба над ріками
жінко хто тебе вчив відспівувати
молитвами сплетеними
зі старих ниток
таку молоду свою душу
і віршів побитих градом
маленький згорток
вкладати в труну.
тут розливається літо
міським потопельником
а ти йому друг –
разом курили пили бідували
сміялись словами
і хтивою спекою
літо моє не торкалося смерті
тільки надвечір
розводило вогнище
із крапок
і випалювало по одній
родимці на картах
закреслених міст окупованих.
я говорила з ним про кінець
про важкість похмільного
серця цієї планети
літо мовчало у відповідь зливою
літо приходило
у руках із мертвою рибою
як вертало додому –
набирало в рота води.
жінко
а голос твій гострий і круглий
наче надрізане яблуко –
пише нові молитовники
відспівує саму смерть
і першу з кінця рибу –
себе.
* * *
ти тримаєш віру в невірних руках
і годуєш з долонь
тіні вже мертвих зим
дрібна хроніка днів
пропливає повз нас –
ніби не сталося тріщини
на півмісяця животі
нам цей світ – сухоцвіт
між легень
надокучливий кашель
і осад у грудях
із обіцяних снів –
жменька тихих безлюдних
доріг
що самій не пройти
і не видати жодного звуку
а між темних сніжних шляхів
гояться криги на весни
а із рук невірних твоїх
вибігають покірні пси –
вони поночі проведуть
у сади яблуневі
де уламки медових
гарячих слідів
не зачеплять уже мого тіла
де смертельні прощання
не зійдуть на наш поріг
допоки у пам’яті буде
смак яблук
і гріх не засипле
темряву у могили.
* * *
дріб
лініїть землю і небо
рівняє на нуль
хліб у темряві глиняний
мертвий –
провалений в терикони
колись ходила ними
як дротами напруги
зістрибнула –
одразу почали вдаряти
струмом
кордонів
засліплених фарами
полем
де кожна клітина ледь
простріляної дороги
у метастазах
застояна
далі були асфальти
смужками перетасовані
знаки чіплялись за дзеркала
у яких
як німе кіно
застигла
ніч
а в лоні її
не слова –
війна
як гіпербола
уже не своїх
облич.
ноги терпли
йшли літом вбрід
річка
курок спускала
у тишу
десь між дворів
випікали пиріг
із смертей
найслабших і найсильніших
отруїли мої кілометри
бокові і суміжні
штики
ліс
чужинців
ставить в лапки
серцебиття
моїх східних і західних
берегів…
* * *
ти ще стоїш –
м’якшає тіло
ось-ось і розіллється
ось-ось і ти станеш водою
нарешті здобудеш вічність –
нічної річки посеред літа
тобою ковзатиме велелюдний
пан-місяць
цілуватиме твої вічно хвилясті груди і стегна
а ти не пручатимешся
бо він не заляже тобі на дно.
і летітимуть понад тобою чорні птахи війни
розтягнуться понад тобою
тужливими зграями.
крикнеш їм шумом своєї води
що їхнє вітрами розрізане небо
виживе.
а безкінечність твоєї шкіри
з кожним днем набирається
чужої крови
але тобі нікуди йти
твій дім – у власній воді
крикнеш собі тишею –
розрізана вічність
завжди виживає.
* * *
за межею обірвані сни
сідають зі мною за стіл
розкладають недопалки
граються в геометрію відчаю
день викурює дні
місяці
і надщерблює тіло прозорою
рІзкою
губи шкрябає час
аж до крові здригається ніч
по-ворожому рани зализує
я вкладаюсь у клунок
снігів
замете…
і змете
тільки сни сидять за столом
при свічках
по мені читають молитви.
* * *
гірчична ніч дряпає в тілі
– якою ти була?
коли перли вибілених голосів пам’яті
нанизувалися у намисто
і обіймали шию
лагідними пройдисвітами.
повз твої береги
пропливали війни
минуле і майбутнє розливалися повінню
розмивали твої піски
– якою ти була?
м’якість хутра голосу місяця
гріла у найлютіші зими
і ти засинала у сіні колючому
наче мале кошеня.
несила збагнути –
як разом із колами по воді
відпливали у вічну подорож
кроки своїх
як із галасливим птаством
відлітала у вирії сама ти
– якою ти стала?
крізь розтулені рани туманів
входиш у темряву
знаком питання
без остаточної відповіді
тільки грім промовляє –
це все-таки ти.
* * *
нам впала за комір сумна прохолода
корсетом тривог затягнула
аж дихання ледь виривається
з пастки.
вже ніде ховатися – ти вирубав ліс
і трав висоту перерізав мов пасмо дитяче
лишається пустка – гола земля
причинний сполоханий вітер
лишаються літери в іменах
які заборонено говорити.
вже ні з ким прощатися –
згасли свічки
ми воском розтали і стихли
немає нічого –
лиш крапля води на щоці прозорою родимкою
мерехтить –
втамуй свою спрагу
і мовчки вертайся у паморозь
снів
про дихання лісу
про зграї цілунків
які не повернуться
вже ніколи
із вирію
навесні.
* * *
сонце сьогодні таке абрикосове –
кісточка падає на живіт
жовтий до жовчі жоржиновий
жовтень
відкорковує коньяки і дими
виколи шпилькою висоту
мовчання
на моїй орендованій шкірі
смерть сюрчить у тобі
і хрестиком цифри шиє –
замість мене.
листя
дріб’язок поцілунків –
пересохлі борги за світло
ми закінчились
як ніжність вовни
тодішнього затуманеного
надвечір’я
ми закінчились
пунктуація вимерла
дерево абрикосове наше –
перетерті із пам’яттю неврожаї.
люблю
тебе
якщо не заперечуєш
аби я лишилася кісточкою
у твоїй тіні
щоб нагадувати щоночі
про майбутні сонцестояння.
* * *
перечекаю втечі чужі
під кроною молодої м’якотілої осені
сіль лишилася на губах від слів
про літо у перестиглому винограді приторно-млосному
про вина не випиті на потилиці неба червневого
про вуглики вечорів що обпікали
бажання і здогадки
про того хто між рядків
пунктиром накреслений
і повні ним подаровані.
це літо зависло димами
над містом
пихато випалює сонцем асфальти
і нікуди дітися бо кожна
сльозинка – хиткий і невидимий крок до повернення
до того хто твого імені
волів у пам’яті не тримати.
чекання вже пахне
терпкістю листя
що ріже всю ніжність
дощами і втомою
тікай – поки осінь не надто
близько
і не цілуй на прощання –
накличеш ранні сніги на
ще п’яні від літа київські дзвони.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.