Адлер Королів. “Перунові громи”

МІСТЕРІЇ

Старий спектакль і не нові ідеї

таких містерій смутної пори,

де блазні-міми й фіміам курить –

це давнина Афін чи Іудеї?

 

Лукаві чорнокнижники згори

серця людські тут змащують єлеєм,

і плутаються в мислях фарисеїв

ці недозрілі юрми дітвори.

 

Тут в закутку якогось підворіття

старий пророк в убогому лахмітті

вже не чека ні благ, ні нагород.

Покірність не чекає з неба манни,

та сатаніють бубни і тимпани,

й похмуро славить Ірода народ.

 

ПЕРУНОВІ ГРОМИ

Перуна грім – весни гучний провісник –

над кручами рокоче, над мостом

і князя велемудрого, з хрестом,

черкається крилом громів первісних.

 

…А вже дощів давно чекає місто.

Й, вознесені перуновим перстом,

вони летять за ним хмільним гуртом –

Перунові на Видубичах тісно.

 

Омивши береги в дніпрових водах,

грім затихає, вдалину відходить,

вологою змінивши небокрай.

А свіжі пелюстки й зелені вруна,

закохані в громи, услід Перуну

шепочуть рвійно: «Боже, видибай!»

 

ЧИГИРИН

Це безгоміння і кличе… і манить.

Поміж високих горбів і рівнин

у далині, оповитій туманом,

сумно згадати – там Чигирин,

давня, забута столиця Богдана –

гомін козацький, рокіт гармат,

так обнадійливо й так безталанно

втрачений всує хмільний гетьманат.

 

Все там було – а нічого немає,

все там гуло – а нічого не чуть.

Сонце зайшло над Богдановим краєм,

а запитання ятряться, печуть.

 

ВЕЛИКДЕНЬ

Старого смутку не розсіє

ні великодній щирий спів,

ні пишний спадок Візантії –

сліпуче золото ченців,

що вабить, міниться і грає

на ризах, митрах, на хрестах,

з пітьми велично виростає

середньовічна ліпота.

 

А той, що кров свою пролив

за них, він в погляді іконнім

печально, з відстані віків

глядить на золото ченців

один… В благенькому хітоні.

 

БАБИНА КАЗКА

Не втекла од цвіркуна тепла піч,

розтяглася на віки вічні мить,

тихо-тихо опускається ніч,

тулить пальці до губ моїх: цить!

 

Казка бабина вже поруч вита,

осідає на сон, наче дим,

про сопілочку і веприка – та,

що зігріта зітханням сумним.

 

А прихований у припічку хтось

доокола все розсіює змрок,

до загати наближається ось,

за стіною шурхотить його крок.

 

І деревами хитає, боюсь.

І загату вже, і стріху торка.

Кошенятком до бабусі тулюсь –

тепла-тепла у неї рука.

 

Срібне кý-ку час від часу луна –

то літа мені зозуля кує.

Заховала темна ніч цвіркуна –

казка бабина заснуть не дає.

 

АДАМ І ЄВА

Чомусь не вірив Змієві Адам,

що не від мами Єва – від Адама,

на ребра все глядів – ніде ні шрама,

гладенько там, де мав би бути шрам.

 

…Але якщо від мами… Де та мама?

І тато де? Того не знав і сам…

Та надто не печалився Адам –

печалилася подруга Адама.

 

Хотіла знати все й побільше мати.

Адам же з Євою хотів лиш спати,

але вона… Ну що ти вдієш з нею?!.

 

Отак, як нині ти, моя Цирцеє.

Нащо тобі все знати? Час до хати.

Я не Адам… та, звісно ж, хочу спати.

 

 

ВОРОЖІ ЛІТАКИ

Той спомин не тьмяніє, не зникає

й для мене буде завше нелегким,

в якому смертоносні літаки

у дні дитячі залітають.

 

Над поосіннім змореним селом

летять так низько-низько над хатами,

де я стою, притиснувшись до мами.

А навкруги війни розлом.

 

…Тепер я часом думаю ночами.

І, Боже, сили дай мені збагнуть:

невже новітні «аси» десь над нами

своїми ненависними хрестами

нам чорний подих смерті принесуть?..

 

КОШЕНЯ І ЖІНКА

М’якеньку лапку має кошеня.

Та кігтики – і кожен чую я,

щемлять, болять мої, з легкої муки,

подряпані до крові пальці й руки.

 

А він уже, підлесничок вухатий,

готується мені поворкотати,

і кожна лапка ніжна і м’яка,

немов твоя, голубонько, рука.

 

Одначе, люба… Вимовити мушу.

Якби ти зазирнула мені в душу:

там плач у мене, і забутий сміх,

і давні ненароджені бажання,

і свіжі, розіп’яті поривання.

…А ще сліди од кігтиків твоїх.

 

 

ІВАНОВІ КОТЛЯРЕВСЬКОМУ

Полтавський чарівник – кумедний пан,

тим словом, що ховалося під тином,

засіяв поле мудрої латини,

одягши на Вергілія жупан.

 

…І проросло воно на цілий лан,

уже гурти женців на хвилях плинуть.

І добре чути, знана пісня лине

з веселих вуст осмалених троян.

 

Над морем сміх Еола і Борея

від запорозьких витівок Енея,

з Олімпа галас хуторян-богів.

Та довершивши помислу свойого,

Ти, батьку, провидінням Бога,

причалюєш до рідних берегів.

 

ЛІТНІЙ ВЕЧІР

У спраглий вечір подумки ти знов

вертаєш в день непросто пережитий

і спогадом натомленим, розбитим,

допоки сон тебе ще не зборов,

ліниво пересієш, мов крізь сито,

потрачені слова пісних розмов,

усе, що розгубив і не знайшов,

що мимохіть у вечір перелите.

 

Єднається в один примарний стрій

і стислий ряд незв’язаних подій

з якимось дальнім стукотом вагонів,

і прохолоди запізнілий крок,

і чистота розкиданих зірок,

загублених в озерах Оболоні.

 

Адлер Королів – член НСПУ з 1999 року. Автор поетичних збірок «Страчені храми», «Княжі лови», «Міжсезоння», «Застуджений вітер». Його перу належить добре знаний поетичний цикл «Шевченкові автопортрети» – відтворення у слові практично всіх відомих автопортретів Кобзаря.

На вірші Короліва камерні й хорові твори писали відомі композитори Юрій Іщенко й Леся Дичко. Кілька пісень народилось у колі літоб’єднання «Радосинь».

Художник-графік за фахом Адлер Королів – автор низки гобеленів, витканих спільно з художницею Людмилою Лисенко. Серед них – монументальний триптих «Леся Українка, Тарас Шевченко, Іван Франко», який нині зберігається у фондах Національного музею літератури України.

Адлер Королів

Прокоментуєте?