Нова збірка Сергія Жадана «Вогнепальні
й ножові» побачила світ і за даними деяких джерел розкуповується в київських
книгарнях з шаленою швидкістю.
Ні для кого не
секрет, що Жадан завжди виписував у своїх творах сірі і «чорнушні» сюжети і
такого ж ґатунку персонажі ставали головними героями його поетичних творів.
Якщо говорити дуже формально, то нова книжка не стала винятком, майже на кожній
сторінці зустрічаються «пацани», «братки», всякого роду інші покидьки і
аморальні типи з усією відповідною їм естетикою життя «окупованих територій» і
всепоглинаючих сірих кам’яних міст і передмість. Власне, у мережі вже навіть
з’являються закиди до автора щодо того, що він цілеспрямовано виливає на папір
усяку бридоту, спекулює на подібній тематиці, адже в наш «тяжкий час, час
втраченої духовності», такий хід є дуже популярним, а автор, що застосовує
його, неодмінно стає об’єктом обговорення, а отже здобуває славу, отримує
гонорари від продажу книжок, любов читачів і все-все-все, чому тільки може
позаздрити український письменник. Та все ж, здається, що такий аргумент тут
недоречний, бо кому-кому, а Сергію Вікторовичу перейматися підтримкою власного
авторитету і популярності серед читачів не варто. Радше, можна сказати, що нові
твори виглядають абсолютно відповідними до настроїв і життєвих позицій автора,
його світовідчуття, яке сформувалося на зламі двох епох у 90-ті і яке вперто не
бажає трансформуватися у щось інше.
Поезії
«Вогнепальних і ножових» залишаються схожими, як це часто бувало у Жадана, на
листи з іншого боку соціального фронту, це ті ж самі шукання всієї
багатоманітності життєвих емоцій і настроїв у кожній людині незалежно від
ярликів, які на неї навішує соціум: «Немає жодних невірних і жодних святих,/
немає жодних праведних і жодних простих,/ жодних партнерів, жодних, синок,
торгів/ – є лише сонце, вмерзле поміж снігів.» В більшості творів герої стають
праведниками, борцями за справедливість, месіями, що закликають до пробудження,
до змін, до руху вперед.
Героїзм і
месініанство, як такі, є наскрізними мотивами нових поезій Жадана. Чомусь
одразу хочеться пригадати фільми Тарантино, його Джулса Вінфілда, чорношкірого
вбивцю з «Кримінального чтива», який, усвідомлюючи всю нікчемність і
гріховність свого способу життя, намагаєьтся змінитися, стати на шлях істини і
вказати на цей шлях іншим, читаючи їм проповіді. Так і кожен герой з
«Вогнепальних і ножових» звертається до свого оточення, і революційним тоном
вимовляє приблизно таке: «Навіть якщо я вас і не виведу, я все одно ітиму, /тож
і ви не спиняйтеся, ідучи за мною».
А ще, поряд з
героями й апостолами, тут є жінки. Проте, як завжди у Жадана, вони далекі у
просторі і часі. Про них лишається тільки згадувати, або мріяти, а найкраще, що
можна зробити в цій ситуації, – це померти подалі від них.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Загалом усе в
новій збірці насичене ностальгійністю і схоже на спогади, на пригадування
історій з минулого, таке пригадування, в яке ми впадаємо, коли свідомо, чи не
свідомо доторкаємося до власних тілесних, чи душевних ран… І байдуже чим, чи
ким вони були залишені.
Олександр
Шумілін