В’ячеслав Гук. На смерть Мойсея Фішбейна

Він уважно спостерігав, як риби під темним льодом

намагалися навмання виплисти із крижаних глибин,

досить вимовити слово, щоб просто зв’язок урвати, –

береги підкорились воді, що пахла кров’ю і йодом,

старі почорнілі дерева дивились в лікарняні палати,

де людська самотність нагадувала шведський фільм;

правильне прочитання власного життя й розуміння

з плином часу він випускав з уваги і слово своє беріг,

тому що завжди був самотнім і ні на кого не схожим,

йому часто спадало на думку лягти в землю насінням,

потім знеможено на лід, немов на ліжко, горілиць ліг,

втомлений і зачарований світом – людським і Божим;

день набував вечірнього світла, він позбувався емоцій,

бодай чимось намагаючись заповнити порожнечу снів,

прагнув любові й давно почувався, ніби хвора дитина,

так навесні зграї риб навік губились в срібному потоці

і вбоге єство, позбавлене безсмертя, зрікалося почуттів,

шепіт дерев лікував, і спливали роки, як одна хвилина;

лише відчував, як змерз, як холодний одяг тримає тіло,

і в думках куштував поцілунок, неначе розкішний плід,

минулої ночі він нерухомо лежав на смугастім матраці,

а за вікном поцвяховане мідними зірками небо чорніло,

і щетина на щоках нагадувала стерню чи колючий глід –

наче пісок без угаву витікав крізь міцно стиснуті пальці;

він завше здавався іншим, не таким, яким був насправді,

закута в льоди мертва річка ділила простір, немов поріз,–

так колись лікував думки про шлях у безвість Петрарка

і згасали зірки на дні мертвих очей, як у тьмянім свічаді,

ніби й досі марив тим сном, де жах поранену душу стис,–

військовий оркестр грав забутий марш у міському парку;

йому здавалося, день відчував біль і страждання тілесне,

сизі пагорби оточили зусібіч німої ріки розрубаний крик,

що був важливішим за його життєві поразки і перемоги:

він добре знав, що цей жаль у згадках колись воскресне,

як голос жінки, як шерхкий іній, що волосся його укрив,

як та вода, що в собі розчинила риб скам’янілих стогін.

28.05.2020