У Національному музеї літератури відкрилася виставка присвячена Володимиру Базилевському

151

 
Для Володимира Базилевського – поета, прозаїка, перекладача, критика, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка («Вертеп», 1992), лауреата літературних премій імені П.Тичини та П.Куліша 2017 рік – ювілейний.
 
У Національному музеї літератури відкрилася виставка «І зав’язь дум, і вільний лет пера…», присвячена ювіляру. В основі виставки – матеріали фондової колекції. Ми володіємо практично усім творчим доробком письменника. Серед експонатів – збірки «Гони» (1971), «Пора перемог» (1974), «Земля двох морів» (1978), «Делегат конгресу» (1975), «Світлом єдиним» (1983), «Обираю тривогу» (1982), «І зав’язь дум, і вільний лет пера…» (1990), «Украдене небо» (1990), «Читання попелу» (2007), «Вертеп» (2007) «Крик зайця» (2004), «Віварій. Кінець навігації» (2004), «Тепер і тут» (2011), «Шляхами вітру» (2012), «Повітря резервацій» (2016), «Лук і ліра» (2017),  «Лук Одісеїв» (2005), «Холодний душ історії» (2008), «Стріла» (2013).
На виставці також експонуються публікації письменника у часописах – «Березіль», «Київ», «Вітчизна», «Всесвіт», «Прапор», «Кур’єр Кривбасу», «Дніпро», «Січ» та «Українській  літературній газеті».
Представлено твори В.Базилевського грузинською мовою у поетичних антологіях (переклад Рауля Чілачави) та літературно-критичні статті  про письменника, зокрема масштабне дослідження І.Дзюби у чотирьох номерах «Української літературної газети» під заголовком: «Полинові меди Володимира Базилевського» (2017). На виставці також представлений один з томів тритомника І.Дзюби «З криниці літ» (2006) з надзвичайно виваженою характеристикою В.Базилевського.  Вражає точність і ємкість у сприйнятті письменника значно молодшого його колеги – Євгена Барана: «Володимир Базилевський – один із небагатьох в сучасній українській літературі, який не скомпрометував себе політичним ловелаством, метрівською позою, етичною зрадою. Це рідкісний вияв цільности і цілости світоглядної і естетичної позиції. Це письменник, який постійно змушує думати. Який допомагає позбутися комплексів – естетичних і світоглядних. Який не втомлюється захищати і популяризувати вічні цінності, позбуваючись при цьому псевдопатріотичного патосу і квазіетичного пуританства».
На виставці подається літературно-критичний доробок, який «привертає увагу своєю виваженістю й добрим смаком, спокійною принциповістю в судженнях, широтою погляду на мистецькі й суспільні проблеми» (І.Дзюба). Це передмови, статті до видань П.Перебийноса, А.Малишка, Д.Креміня, М.Вінграновського та інших. Почесне місце займають його полемічна книга публіцистичних та літературно-критичних есеїв «Холодний душ історії» (2008), що була удостоєна літературної премії імені П.Куліша, та одна з останніх збірок «Стріла» (2013), яка демонструє унікальність смаку автора та його світобачення.
Відвідувачі на виставці також можуть ознайомитися з цікавими світлинами та рукописами письменника.
Окрасою виставки є роботи сучасного художника Романа Бончука «Яка краса незбагненна» (2009), автора багатьох  вітчизняних і закордонних виставок, автора проекту першого в Україні музею «Небесна сотня».
«Яка краса незбагненна…» – це творчість самого В.Базилевського.  «І зав’язь дум, і вільний лет пера» дає істинну насолоду, у чому поет сам зізнається – «хіба не це ми щастям називаєм?»
Виділені окремі тексти на виставці демонструють розчахнутість душі поета, її біль і скорботу з приводу недосконалості суспільства та недоладності нашої епохи. Музейні працівники спостерігали як відвідувачі подовго зупинялися біля наведених цитат:

    Ах ви, брати мої, кати…

   П.Верлен (переклад М.Лукаша)

 
Верлен устами Лукаша
сказав те очужіло,
про що зацькована душа
промовчати б воліла.
Ти ким же загнана в кути –
братами чи катами,
Якщо брати були кати,
назвалися ж  братами?
 
Душа зацькована мовчить,
не піднімає очі.
Мовчить душа, але тремтить
і мовчки кровоточить
 
***
Якої ще правди воліє душа?
Тут правда в немитих руках торгаша,
відступника й хама.
А та, що над ними й сильніша за Рим,
усе зволікає з підзолом важким,
хоч вирита яма.
 
А ти, моя правдо, в пісках роздоріж
учора стояла і нині стоїш,
де ж славні онуки?
Круг тебе гармидер, гризня та грабіж,
І ладна б вхопитись за шаблю чи ніж,
та зв’язані руки.
***
Створена з полянського ребра,
все витримала – заборони й кари.
І хоч в одежі не одна діра,
пережила скаженого Петра,
валуєвські й кремлівські циркуляри.
 
Та незалежність – дзеркало криве,
оманливе пряме і бокове
зображення у сяйві амальгами.
В розгубі серце – чи переживе
свободу, що спроваджує до ями?
 
***
Коли здригнуть земна й небесна твердь,
і зазвучать урочисті хорали,
коли я заховаюся у смерть,
майне душа за горні перевали –
чи з’явиться колись бодай один
духовий брат, який моріння навіть
всім лісом капілярів, всіх судин
повторить і в моїй подобі явить?
Чи одиничне назавжди зника
і тільки таємниць незрима пуща
шумітиме, що висиха ріка
життя і смерті в цілісності суща…
 
***
Вік шерстю здибився, як Іоанів звір.
Ні тим, ні цим – не вір, не вір, не вір,
На них тавро гендлярства і злодійства.
Ропа епохи роз’їдає зір
І рве легені темний дух плебейства.
Як важко стало дихати!
Як вись поблякли. Астма з недороду.
 
Та все ж на роздоріжжі зупинись
Й за люд, що прогуляв ім’я народу
Губами кам’яними помолись.
 

Інф. Національного музею літератури

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!