Світлана Алексієвич: «Я плакала над фотографіями Небесної сотні»

163

 
Нобелівська премія 2015 року в галузі літератури присуджена білоруській письменниці українського походження Світлані Алексієвич. Письменниця народилася 31 травня 1948 в Івано-Франківську в сім’ї військовослужбовця. Після демобілізації батька сім’я переїхала до Білорусі, де склалася творча біографія Алексієвич. У рішенні Нобелівського комітету відзначено, що премія письменниці присуджена «за її поліфонічні твори, пам’ятник страждань і мужності нашого часу». 67-річна Алексієвич стала чотирнадцятою жінкою-лауреатом Нобелівської премії в цій галузі. Серед найвідоміших творів Алексієвич – «У війни не жіноче обличчя», «Цинкові хлопчики» і «Чорнобильська молитва». Алексієвич відома своїм критичним ставленням до подій в сучасній Росії та Білорусі.

10 цитат володарки Нобелівської премії

Про людей і рабів. «Чому страждання у нас не конвертуються в свободу, в почуття власної гідності? Я зустрічала це десятки разів: ось людина розповідає про війну чи про Чорнобиль – і це приголомшлива розповідь, гідна Достоєвського, розповідь глибокої, вільної людини. Але коли мова заходить про наш час, про Путіна або Лукашенка, я бачу раба, пробитися крізь свідомість якого неможливо «(Відомості).
Про фашизм. «Є така книга –  «Совість нацистів» – там розповідається, як поступово, протягом 10 років, до Німеччини вповзав фашизм. Адже німці не були антисемітською нацією. Спочатку, коли їм говорили – не ходіть до таких-то дантистів, до таким-то кравців, – вони йшли саме до них. А через 10 років навколо вже табори смерті. Як це сталося? Треба було натискати на найпростіші, найпримітивніші кнопки» (Vozduh.afisha).
Про Путіна. «Він зробив ставку на тваринні інстинкти і виграв. Навіть якби завтра Путіна не стало, куди б ми поділися від самих себе?» (Deutsche Welle).
Про висновки. «Я так і не змогла для себе зрозуміти, чому подолання зла, чому досвід болю не зробив нас чистішими, сильнішими, кращими. Коли відкрилися архіви 1930-х, коли сім’ї заговорили – стало зрозуміло, що ж ми пережили. А потім – знову рабство, знову страх. Я цього не можу зрозуміти» (Нова газета).
Про Росію. «Я багато років записую людей. І в мене дуже сильне почуття: ні ми не знаємо, що таке Росія, ні влада не знає, що таке Росія. Цей моноліт не прийшов у рух. Можливо, воно й на щастя. Ніхто не знає , що вариться в цьому казані» (Нова газета).
Про Україну. «Я дуже підтримую Україну, була на Майдані і плакала над фотографіями Небесної сотні …Я не підтримую тих 84% росіян, які хочуть війни з Україною… Путін і Лукашенко – це тоталітарні лідери… Путін зробить для Росії в Сирії другий Афганістан» (Радіо Свобода).
Про єдність слов’ян. «Слов’янські народи повинні бути, за Солженіциним, разом. Але сьогодні – ні… Близькі образи… І нам заважає культура боротьби. Пам’ять боротьби. Навички боротьби. Це – головна перешкода. Навчитися б цінувати маленьку людське життя!» (Вісник).
Про диктаторів. «Мені пригадуються документальні кадри введення російських військ до Криму: йшли камази, військові тягачі, бронетехніка. Навколо розкритих люків сиділи солдати, у них на всю міць гриміли магнітофони. Неслася на всю міць пісня: «Свято до нас приходить! Свято до нас приходить!» У цих хлопців з Рязані, Твері, Сибіру не було грошей приїхати до Криму туристами, приїхали на бронетранспортері. Я десь це вже бачила: на радянській війні в Афганістані. Та ж брехня і незворушність диктаторів» (Deutsche Welle).
Про революцію і гідність. «Вони там, у Кремлі, не можуть повірити, що на Україні відбувся не нацистський переворот, а народна революція. Справедлива. Українці побачили кинуті маєтки цих панів з позолоченими унітазами. Як номенклатура радянського часу, вони думали, що владі дозволено все, і вона не відповідальна перед суспільством. Але люди за 20 років змінилися. Перший Майдан виростив другий Майдан. Люди зробили другу революцію, тепер важливо, щоб політики її знову не програли… Недалеко від мого будинку в Мінську стоїть пам’ятник українському кобзареві Тарасу Шевченку. Щоранку я бачу, що пам’ятник обсипаний квітами, догорають поминальні свічки. Перші дні на тих, хто приходить сюди, складали протоколи, везли в поліцейську дільницю. Тоді таких людей було десятки, а тепер сотні. Поліцейські не можуть заарештувати всіх людей, вранці до пам’ятника приїжджає машина і заарештовує квіти. Але я знаю, що вранці будуть нові квіти» (Deutsche Welle).
Про Крим. «Рейтинг Путіна зашкалює. До окупації Криму задоволені діяльністю Путіна були 27%, а зараз – 67% населення. Після довгих років приниження всі хочуть «маленької переможної війни».  Усі налаштовані на реванш за 1991-й рік. Вражає, що навіть молодь заражена імперськими амбіціями. «Класний мужик Путін, – це перше, що я почула на московському вокзалі. – Севастополь – російське місто. Крим повинен бути наш..». Кажуть: Путін… автократія… Але автократія живе не у вакуумі. Мова повинна йти про колективного Путіна. Крим – це болюча тема. До XVIII століття він був татарський, з XVIII до XX століття – Крим російський. Тому «Крим – наш, у нас його несправедливо відняв по п’янці Хрущов і подарував Україні. А скільки там російських могил!» І думки поляризуються: від «врятуємо наших братів» до «треба скинути на хохлів пару атомних бомб» (Deutsche Welle).
Про російський світ. «Світ великої російської культури, балет, музики – мій світ. Але «російський світ» Путіна, Шойгу, Сталіна – не мій світ» (Радіо Свобода).
news.liga.net
Від імені Національної спілки письменників України вітаю Світлану Алексієвич з надзвичайним і достойним визнанням її високого таланту!
Ми вітаємо також і наших вільних білоруських колег і друзів: ми горді за вас і щасливі разом з вами, дорогі сябри!
Нехай ця відзнака послужить яскравою зорею, яка освітить ваш непростий і звивистий шлях до Свободи!
Ми раді, що в жилах нобелівської лауреатки тече також і українська кров, і що саме українська земля народила визначну білоруську письменницю Світлану Алексієвич!
Слава Україні! Жыве Беларусь!
Михайло Сидоржевський,
голова Національної спілки письменників України.
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!