Карантин, якщо закрити очі на його нинішній психологічний аспект, для творчої людини чи не найкращий час і привід для того, щоби з головою зануритися в роботу. Не знаю як хто, але я щаслива, коли працюю. Творчість рятувала мене не раз. І зараз, сподіваюся, не дасть загинути від руйнівних потрясінь, що дев’ятим валом накрили наш народ. Ці потрясіння пов’язані не тільки з пандемією та війною, а й з перспективою нашої державності і незалежності, з політичною, економічною та культурно-соціологічною ситуаціями, в яких опинилася Україна. Проте я не опускаю руки. «Борітеся – поборемо!» – сподіваюсь, ця наша предковічна класика сьогодні стала мантрою не лише мені…
За цей час упорядкувала бібліотеку. У подарунок нашим захисникам відклала книжки, на прочитання яких мені уже не вистачить життя. Засадила мальвами, ірисами, лілійником, конваліями, чорнобривцями… територію навколо будинку. Посадила три деревця. З великим задоволенням прочитала «Антологію української поезії ХХ ст. Від Тичини до Жадана». І, не зважаючи на те, що до неї не увійшли такі прекрасні, глибокі і харизматичні поети як, скажімо, Лана Перлулайнен зі Львова, Люба Проць з Дублян, Сергій Чирков з Луганщини, Наталка Матюх з Харкова, Микола Біденко з Київщини та інші, я вдячна її упоряднику Івану Малковичу за можливість мати і насолоджуватися цією великою і пречудовою палітрою української поезії! Завдяки антологіі відкрила для себе і закохалася у кількох поетів, чию поезію до цього й не знала. Особливо вразила поезія Галини Крук зі Львова: що не вірш – то спазми в горлі:
як патрон береженого Бог береже
як у схроні останній патрон береже
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
хтось для власної скроні
за межею, що ділить своє і чуже,
женчик-бренчик тобі насюркоче, що вже
син твій дибиться в лоні
заховайся у голці ялиці, в лиці
хлопченяти, що падатиме в ялівці,
щоб тебе відшукати
у землі, що парує, в землі, що жива,
ти залишив для нього найважчі слова:
«батьківщина» і «тато»
батьківщина як те, що від батька йому,
замість батька такому малому йому,
що заплакав би кожен
«але, Господи, хай він відчує нутром,
що це він – мій насправді останній патрон
бережи його, Боже…»
Перечитала книжку віршів геніального Рільке. З інтересом познайомилася з прозою Катерини Калитко («Земля загублених»), її шляхетним стилем письма і неординарними сюжетами. Повернулася до унікального і чи не найкращого в Україні за останнє століття романа «Земля Бука», написаного Марією Матіос, який я прочитала за кілька місяців до карантину. Книжка, на мою думку, заслуговує на Нобелівську премію. Добре було би не втратити цей шанс для підняття іміджу культури України. Крім того це – і можливість розповісти світові правду про наші історичні випробування. Упевнена, меценатів можна знайти, які б могли оплатити якісний переклад цієї саги про Україну. Врешті, можна всім миром скинутися задля такої великої і шляхетної справи.
Читала також роман Прохаська «НепрОсті», в якому автор такого туману напустив, таких квестів напридумував, що серед усіх тих його претензійних на філософічність символів та міфологізованих лабіринтів пересічному або неурівноваженому читачеві дійсно непросто не заблукати, а то й напоротися на чийогось чи й власного шизофренічного мінотавра. .го дняй шанс для слави нашої культури.
За час карантину написалося кілька віршів і два оповідання про братів наших менших у контексті останніх подій в Україні. Одне з яких, користуючись моментом, я і пропоную читачам «УЛГ». (Від редакції. Буде надруковано в найближчих числах УЛГ).