Письменник на карантині. Раїса Харитонова: «Творчість рятувала мене не раз»

352

Карантин, якщо закрити очі на його нинішній психологічний аспект, для творчої людини чи не найкращий час і привід для того, щоби з головою зануритися в роботу. Не знаю як хто, але я щаслива, коли працюю. Творчість рятувала мене не раз. І зараз, сподіваюся, не дасть загинути від руйнівних потрясінь, що дев’ятим валом накрили наш народ. Ці потрясіння пов’язані не тільки з пандемією та війною, а й з перспективою нашої державності і незалежності, з політичною, економічною та культурно-соціологічною ситуаціями, в яких опинилася Україна. Проте я не опускаю руки. «Борітеся – поборемо!» – сподіваюсь, ця наша предковічна класика сьогодні стала мантрою не лише мені…

За цей час упорядкувала бібліотеку. У подарунок нашим захисникам відклала книжки, на прочитання яких мені уже не вистачить життя. Засадила мальвами, ірисами, лілійником, конваліями, чорнобривцями… територію навколо будинку. Посадила три деревця. З великим задоволенням прочитала «Антологію української поезії ХХ ст. Від Тичини до Жадана». І, не зважаючи на те, що до неї не увійшли такі прекрасні,  глибокі і харизматичні поети як, скажімо, Лана Перлулайнен зі Львова, Люба Проць з Дублян, Сергій Чирков з Луганщини, Наталка Матюх з Харкова,  Микола Біденко з Київщини та інші, я вдячна її упоряднику Івану Малковичу за можливість мати і насолоджуватися цією великою і пречудовою палітрою української поезії! Завдяки антологіі відкрила для себе і закохалася у кількох поетів, чию поезію до цього й не знала. Особливо вразила поезія Галини Крук зі Львова: що не вірш – то спазми в горлі:

 

як патрон береженого Бог береже

як у схроні останній патрон береже

хтось для власної скроні

 

за межею, що ділить своє і чуже,

женчик-бренчик тобі насюркоче, що вже

син твій дибиться в лоні

 

заховайся у голці ялиці, в лиці

хлопченяти, що падатиме в ялівці,

щоб тебе відшукати

 

у землі, що парує, в землі, що жива,

ти залишив для нього найважчі слова:

«батьківщина» і «тато»

 

батьківщина як те, що від батька йому,

замість батька такому малому йому,

що заплакав би кожен

 

«але, Господи, хай він відчує нутром,

що це він – мій насправді останній патрон

бережи його, Боже…»

 

Перечитала книжку віршів геніального Рільке. З інтересом познайомилася з прозою Катерини Калитко («Земля загублених»), її шляхетним стилем письма і неординарними сюжетами. Повернулася до унікального і чи не найкращого в Україні за останнє століття романа «Земля Бука», написаного Марією Матіос, який я прочитала за кілька місяців до карантину. Книжка, на мою думку, заслуговує на Нобелівську премію. Добре було би не втратити цей шанс для підняття іміджу культури України. Крім того це – і можливість розповісти світові правду про наші історичні випробування. Упевнена, меценатів можна знайти, які б могли оплатити якісний переклад цієї саги про Україну. Врешті, можна всім миром скинутися задля такої великої і шляхетної справи.

Читала також роман Прохаська «НепрОсті», в якому автор такого туману напустив, таких квестів напридумував, що серед усіх тих його претензійних на філософічність символів та міфологізованих лабіринтів пересічному або неурівноваженому читачеві дійсно непросто не заблукати, а то й напоротися на чийогось чи й власного шизофренічного мінотавра. .го дняй шанс для слави нашої культури.

За час карантину написалося кілька віршів і два оповідання про братів наших менших у контексті останніх подій в Україні. Одне з яких, користуючись моментом, я і пропоную читачам «УЛГ».    (Від редакції. Буде надруковано в найближчих числах УЛГ).

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!