Їхній метал – важкий і пекучий, їхній мертвий блиск випікає очі, і спрага їхня невтолима, і було так від початку віків, а чи буде так до кінця – того нам не знати. В одному староукраїнському рукописному збірникові – чи не із XVІІ ст.? – віднайшов колись віршу про царів неправедних, яких корони у пекло вводять: саме для такого, як у нас, часу чтиво. Бо куди ту корону не повернеш – то бенкети Валтасара побачиш, то посланців Ірода стрінеш. І направду: чи може хтось собі уявити, аби корона сусідила із чимось Божистим: вітром, наприклад, або вічністю? Тож із вірусом хінським надарма вона спарувалася.
… Якщо спробувати роздивитися щось через коронавірусне запинало, у яке нас усіх загорнули майже два місяці тому, то стає майже навіч: увесь дотеперішній світ змалів, зіщулився, вутлим якимось зробившись, і не тільки через те, що туристичні трафіки та чартерні рейси кудись пощезли, а й тому, що межі світу враз стали меншими за його образ. Він, образ, ще інерційний, ще такий, як рік і два тому, натомість реальність вже зовсім інша. І звичні нам мапи з континентами та океанами враз стали непридатними, як чисті симулякри: якщо в практичному плані й користуватися зараз, то хіба картографією, створеною не пізніше XVІ віку.
Натомість з’явилося багато вражаюче великих речей: яблуневий цвіт – великі якісь пелюстки, ніколи досі таких не бачив, краплі застиглої смоли на вишнях, клен у кінці городу. І «самотня хата хрону», хоча й зимною їй належить бути – теж десь неподалік. Гадаю, все через те, що час і простір виросли до достоту космічних масштабів, і то дуже швидко, за кілька днів – відразу ж після того, як земля знову стала пласкою і відкритою поверхнею її загули вітри, від одного краю до іншого. Хоча, можливо, із цього і не варто було б надто тішитися: першостихії нам більше не підвладні, вони повертаються – своїм правом і своєю волею. Карантинним квітнем цього року наша Ойкумена переживала їхню вражаючу інвазію: спочатку повітря із незнищенним погаром тліючого торфу, потім посуха, потім вода, потім Полісся у вогні і апокаліптичний попіл чорнобильського «рудого лісу»… Дивився кадри з-під Овруча і бачив перед очима мапу Мотієля (французький купець, між 1580 – 82 рр. їздив до Туреччини через Україну: там у нього і Овруч, і Житомир, і Дніпро з назвою «Boristenes»), яка береться язиками полум’я, і назви всі там ковтаються чорною дірою. 16 днем квітня, коли вихор піску мчав сільською вулицею і у шиби дзвеніли від його поривів, я, притулившись спиною до теплої глини стіни, міркував собі, що десь так і мало бути: вітер, Макондо, пророцтва. І пергаменти: адоратор ста років самотності знав, що у кожному роді писання цигана Мелькіадеса – то неминучість.
Певно, кожному ті пергаменти приділені, але із тих, що в мене, кілька виявилися справді важливими. На горищі натрапив на дві книжки київського видавництва «Сяйво», ще із 20-х: «Бібліотеку української повісти» воно тоді видавало. Зовсім забув про них: поч. 90-х, ще коли студентом був, знайшов їх в одного дядька із батькової Блиставиці. Передмови, зрозуміло, були там видрані, бо хто ж зловорожих Ніковських-Бургардтів у себе б тримав, тож поклав ті книги – і загубилися до часу вони. А тепер, тримаючи їх знову в руках, міркую собі, що видавець їхній, Павло Комендант, дивовижно цікавий символіст, той, який у «Музагеті» із Тичиною, Загулом та Михайличенком друкувався, він же після сибірського ГУЛАГ-у доживав у Немішаєвому –зоотехніком у колгоспі. А помер у 1960-му, отже батько, ще до армії, міг його бачити, та й бачив, напевно, бо то все були його рідні місця, а в Немішаєве батько – розповідав колись – із хлопцями по макуху ходив. Але якби ж могли ми спілкуватися по той бік слів та систем…
Нова книга майже укладена вже. Вагаюся тільки, із якою б назвою ї у світи спорядити: «Таріль коло раю» чи «Христос з оберемком жоржин».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Зрештою, так вона краще у часі, який став великим: вагатися, мати сумнів, втратити певність.
Особливо, коли остаточно скінчилася доба великих географічних відкриттів.
Особливо, коли в ріках знову потекли води.