Письменник на карантині. Ярослав Ткачівський. Лірик широкого профілю…

340

12 березня 2020 року. 1-й день запровадженого в Україні карантину, в зв’язку зі світовою пандемією коронавірусної інфекції COVID-19, начебто штучно створеної людьми (чи нелюдами?) в бактеріологічній лабораторії китайського міста Ухань. Але в Національній спілці письменників України під головуванням її голови Михайла Сидоржевського таки відбулися засідання Секретаріату та Правління НСПУ, на котрих ухвалено надзвичайно важливі рішення для безперебійного функціонування (чит. самовиживання) творчої організації професійних літераторів України: поетів, прозаїків, драматургів, критиків і перекладачів… Адже найвищим державним структурам і «слугам народу» байдуже як твориться красне письменство та виживають його творці в Україні. Зате провідні майстри слова постійно б’ють у дзвони, бо вигибає рідна мова й українська книжка, одноголосно приймаючи колективне звернення (за яке мав честь голосувати й автор цих рядків) до перших осіб держави, котрим не потрібна ні книжка, ні культура загалом, як і мамина колискова… То лиш із телеекранів наші «смішні» горе-правителі цитують зачовгану фразу Вінстона Черчилля про збільшення витрат на культуру, а на ділі – дуля з маком від народних слуг і найголовнішого «слуги».

…Повертався з Києва не сам – віз у голові цілий оберемок світлих, як черемховий цвіт, думок, які обнадіюють, а саме: єдність у керівних органах НСПУ при прийнятті важливих рішень, професіоналізм літераторів і авторитет їхніх творів у читачів, якщо не читаючі обранці не дбають про те, що йменується одним словом – нація. Гріли душу й швидкоплинні зустрічі в Будинку письменників на Банковій, 2 в Києві з творчими побратимами, котрі, як і я також твердо вірять, що професійній спілці письменників наказано ще довго жити…

 

12 квітня 2020 року.           2-й місяць уже посиленого карантину, тобто добровільно-примусової письменницької самоізоляції як такої. Нині в православних християн Вербна неділя, свіжий подих затяжної весни й довгожданий зелен-цвіт… Зелений колір – це символ життя, шкода, що його до своєї символіки запозичила команда ЗЕ, в котрій усе більше зневірилися їхні виборці, запитуючи один в одного час від часу: «Куди ж ти, Україно, котишся?». А замість відповіді самим смішно стає, що аж плакати хочеться, бо нами правлять навіть не сміхованці, а ляльководи…

Зізнаюся чесно: час намарно не тратив. Уже другий місяць і надалі, щоби повністю не розчаровуватись у всіх відтінках Зеленого, то я, щоб і не думати про суспільну пошесть, цієї карантинної весни брався за те, до чого руки не доходили. Ви, можливо, не повірите, що письменник (вечорами й уночі творив і читав) майже щоденно змінював професію. Бо в світлу пору доби, затіявши вдома грандіозний ремонт, перекваліфіковувався – був проектантом, дизайнером, фотографом, кравцем, садоводом, флористом, квітникарем, теслярем, столяром, бляхарем, плиточником, малярем, реставратором, сантехніком, укладачем бруківки, дорожником, двірником, слюсарем, електриком, водієм, кухарем, косарем, прибиральником, шпаклювальником, зварювальником, різальником, шпаклювальником, шевцем, підручним у майстра й сам був майстром широкого профілю та виконробом, а також різноробочим – словом, я  ґ а з д у в а в… Але ні на мить не зраджував свого основного ремесла, письменницького хисту, бо постійно в душі залишався з Музою та був ліриком.

 

* * *

Повертався з Києва, не сам –

віз думок додому цілу в’язку:

Мандрував світами, там і сям…

Й де б не був, а повертаюсь в казку,

 

до землі, де яблуні цвітуть,

де чекають мальви коло тину.

Із доріг вернутись – в тому й суть,

щоб прийти у батьківську хатину,

 

свіжої напитися води,

з джерела чи Княжої криниці.

Чужиною час мене водив,

а тягло до рідної світлиці,

 

до подвір’я, де зростав малим,

де в селі пізнав дитячу втіху:

наїдався солодом малин

й залізав до ластів’ят під стріху…

 

Вже нема ні стріхи, ні гнізда,

в отчій хаті вже й батьків немає,

лиш тужливий спогад, як звізда

пломенить, й в душі печаль німа є.

 

І тепер, коли банує світ,

в пору пандемії й карантину,

яблуневий і черемхи цвіт

кличе знов у батьківську хатину.

 

Сядеш тут на тесаний поріг –

й оживають в серці батько й мати.

…І тому вертаюся з доріг

до села та до старої хати.

 

12 травня 2020 року.   3-й місяць уже послабленого, хоч і продовженого (поки що до 22 травня ц.р.) карантину. Побував у м. Галичі, де народився я, моє кохання й донечка, помолився на могилах батьків, сумував на маминому подвір’ї й у спорожнілій батьківській хаті, де виріс.

Отепер оперативно відновлюю співпрацю з бібліотеками й видавництвами, бо щось, нівроку, таки свіже написав, окрім цих рядків, які ви зараз читаєте.

Що ще корисного? Сам не вірю – схуд на 12 кілограмів! А це чималий позитив попри всі мінуси тривалого карантину, котрого в творчих людей, я переконаний, аж ніяк не буває.

Саме нині, 12 травня, на власному подвір’ї в зоні сімейного відпочинку натягнув тент, за дивним збігом обставин, зелений, під яким, якщо на те буде воля Всевишнього, творитиму, бо життя триває…

“Українська літературна газета”, ч. 10 (275), 22.05.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!