Помер Михайло Горинь

122

«Краще засвітити
одну свічку, ніж усе життя проклинати пітьму» – цим девізом керувався
організатор самвидаву, правозахисник, видатний громадський і політичний діяч
Михайло ГОРИНЬ. Його життя – ціла епоха боротьби за людські права і
незалежність України – згасло близько 2 години ночі 13 січня року Божого
2013-го.

Похорон у Львові,
ймовірно, 15 січня, у вівторок.

 

Народився Михайло
Горинь 17 червня 1930 року в с. Кнісело Жидачівського р-ну Львівської обл. Його
батько, Микола Михайлович (1905 – 1988), був головою сільської “Просвіти”,
керував районною нелеґальною організацією ОУН, репресований польською та
радянською владою. Родина матері, Стефанії Данилівни (з роду Грек, 1911 –
2003), теж була політично активною. У грудні 1944 Михайло з матір`ю був
депортований радянською владою, та по дорозі на заслання їм удалося втекти.
Переховувалися в родичів по сусідніх селах. 1949, щоб не вступати в колгосп,
сім’я перебралася в м. Ходорів.

1949 – 1954 рр.
навчався на відділенні логіки і психології Львівського університету. 1953 р.
був виключений за відмову вступити в комсомол, але, завдячуючи ректорові
академіку Євгену Лазаренку, відновлений. Мав зв`язки з підпіллям ОУН,
виготовляв і розповсюджував листівки.

1954 – 1961 рр.
працював учителем логіки, психології, української мови і літератури, директором
шкіл, завідував районним методкабінетом, був інспектором Стрілківського райвно.
З 1961 на науковій роботі. Був одним з організаторів першої в СРСР
експериментальної науково-практичної лабораторії психології і фізіології праці
при Львівському заводі автонавантажувачів. Автор низки методичних розробок для
вчителів, статей у галузі психології праці. Готував дисертацію, склав
кандидатський мінімум.

У травні 1962 р.
налагодив контакти з київськими шістдесятниками Іваном Дзюбою, Іваном Драчем,
Іваном Світличним, Дмитром Павличком та іншими. Один з організаторів і член
президії Львівського Клубу творчої молоді “Пролісок” (1963). Налагодив
виготовлення та розповсюдження в Україні літератури самвидаву, політичної
літератури, яка видавалася за кордоном.

Заарештований 26
серпня 1965 року за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і
пропаганди (ч. 1 ст. 62 і ст. 64 Кримінального кодексу УРСР). 18 квітня 1966
року на закритому засіданні Львівського обласного суду в одній справі з братом
Богданом Горинем, Михайлом Осадчим і Мирославою Зваричевською засуджений на 6
років таборів суворого режиму.

Хвиля арештів
1965 року принесла в політичні табори Мордовії пожвавлення: там з’явився
самвидав, був налагоджений вихід інформації в Україну і за кордон. Національні
громади політв`язнів консолідувалися в акціях протесту. За пропаганду і розповсюдження
самвидаву серед в’язнів 18 липня 1967 року суд Зубово-Полянського р-ну
Мордовської АРСР присудив Гориневі 3 роки ув’язнення у Володимирській тюрмі.
Звідти він теж зумів передати в Україну інформацію про становище в’язнів. Тим
часом Іван Гель видав самвидавом книжку М. Гориня „Листи з-за ґрат” (1971).

Звільнений 26
серпня 1971 року. У Львові, де мешкала сім’я, його не прописали. Під загрозою
бути звинуваченим у “дармоїдстві” мусив улаштуватися машиністом на будівництві
хімкомбінату в Рівненській обл.. З вересня 1972 працював кочегаром у котельнях
Львова, з 1977 – психологом на заводі “Кінескоп”. Опікувався родинами
політв’язнів.

Брав участь у
виробленні основоположних документів створеної 9 листопада 1976 року
Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод (Українська
Гельсінкська Група), де визначив собі місце в другому ешелоні. Після арештів
засновників УГГ бере на себе видання її Інформаційного бюлетеня, підготував №№
4 – 7.

Упродовж 1981
року в помешканні Горинів було шість обшуків. Під час обшуку 23 березня йому
підкинули сфабрикований від імені УГГ документ у зв’язку зі справою Івана
Кандиби, а 28 листопада – текст на 15 сторінках під малограмотною назвою
“Соціальні дослідження механізму русифікації на Україні” (треба б “соціологічні”).

3 грудня 1981
року, після 13-годинного обшуку, Горинь знову заарештований. У слідства не було
доказів проти нього. На знак протесту проти фабрикування “справи” він оголосив
голодування і відмовився брати участь у попередньому розслідуванні. Десятого
дня стався серцевий напад. 25 червня 1982 року М. Горинь засуджений за ст. 62
ч. 2 і ст. 179 КК УРСР (антирадянська агітація і пропаганда та відмова дати
покази у справі І. Кандиби) на 10 років позбавлення волі в таборах особливого
режиму та 5 років заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом.

12 листопада 1982
прибув етапом до табору ВС-389/36, с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл.,
де, нарешті, був прийнятий співкамерниками до УГГ. Обговорював з Юрієм Литвином
проблему реформування УГГ, написав психологічні нариси про співкамерників
Олексу Тихого, Валерія Марченка, Юрія Литвина, про Василя Стуса.

Хворів запаленням
нирок, гіпертонією, аритмією. У травні 1984 у Гориня стався інфаркт міокарда.
28 листопада 1986 року етапований до Львова, де після другого інфаркту його
поклали до лікарні. Повернули етапом на Урал. Улітку 1987 року стояв перед
загрозою загибелі. У зв`язку з «перебудовою» помилуваний 2 липня 1987 року,
1990 реабілітований.

Уже в липні 1987
року В΄ячеслав Чорновіл і Михайло Горинь відновили видання машинописного
журналу “Український вісник”, який став органом УГГ. Восени 1987 разом з В.
Чорноволом дав інтерв’ю закордонній журналістці Марті Коломієць, у зв’язку з
чим влада розгорнула кампанію за видворення їх із СРСР. Вони звернулися до
урядів усіх держав, щоб їх не приймала жодна країна.

11 березня 1988
року Михайло Горинь, Зиновій Красівський і В΄ячеслав Чорновіл підписали
“Звернення Української Гельсінкської Групи до української та світової
громадськости” про відновлення її діяльности. В. Чорновіл та брати М. та Б.
Горині виробили і 7 липня 1988 року на мітингу у Львові оприлюднили Декларацію принципів Української
Гельсінкської Спілки”, створеної на основі УГГ. М. Горинь став членом Виконкому
УГГ.

11 серпня 1988
року Управління КГБ Львівської обл. винесло Гориневі офіційне попередження у
зв’язку з його “антирадянською діяльністю”. Його неодноразово затримувала
міліція, зокрема, в Чернівецькому університеті, куди приїхав з доповіддю для
студентів, він був заарештований на 15 діб.

У вересні 1988
року М. Горинь організував і очолив Робочу групу захисту українських
політв`язнів, яка увійшла до Міжнаціонального комітету захисту політв`язнів.
Він учасник декількох нарад представників національно-демократичних рухів
народів СРСР.

Улітку 1989
Горинь працює в Києві в оргкомітеті Народного Руху України за перебудову. На
Установчому з’їзді (8 – 10 вересня) обраний головою секретаріату НРУ, був
головою Політради і співголовою НРУ.

У березні 1990 –
квітні 1994 М. Горинь – депутат Верховної Ради України від Залізничного в.о. №
260 м. Львова. Працював у Комісії з питань суверенітету, міжреспубліканських і
міжнаціональних відносин, очолював підкомісію зв`язків з українцями, що
проживають за межами України. Входив до Народної Ради.

Михайло Горинь
ініціював і організував найбільші загальнонаціональні акції, що сприяли
консолідації нації і призвели до проголошення та утвердження незалежності
України: “Ланцюг єднання” між Києвом і Львовом 21 січня 1990 року, Свято
козацької слави (Запоріжжя, літо 1990), Конґрес національних меншин (Одеса,
листопад 1991), “Дитяча дипломатія” (поїздки дітей зі Східної України в Західну
і навпаки на Різдво і Великдень), Ліґа партій країн Балто-Чорноморського
реґіону (1994), 50-річчя Української Головної Визвольної Ради (1994).

З травня 1992 до
жовтня 1995 Горинь – голова Української Республіканської партії. Один із
засновників Республіканської Християнської партії (травень 1997), член її
Центрального Проводу. З грудня 1992 року очолював Конгрес національно-демократичних
сил (КНДС). 1996 заснував Центр досліджень проблем громадянського суспільства.

19 травня 2000 р.
обраний Головою Української Всесвітньої Координаційної Ради (УВКР). На чолі
делегацій УВКР з метою досліджень та співпраці з закордонним українством відвідав
українські громади європейських країн, зокрема, Польщі, Росії, країн
Прибалтики, Словаччини, Сербії, Бельгії, а також громади Сибіру – в Тюмені,
Новосибірську, на Камчатці, в Южносахалінську, Владивостоці, про що в УВКР
видана книжка «Ми – українці». Пішов у відставку посади Голови УВКР 19 серпня
2006. Останнім часом тяжко хворів.

Дружина Ольга, з
дому Мацелюх, 1952 р. за зв`язки з підпіллям була засуджена на 25 р.
ув`язнення, 5 р. позбавлення громадянських прав, з конфіскацією майна,
звільнена 1956 р.; донька Оксана 1964; син Тарас 1972 р. н.. Брати Горині –
відомі політичні діячі: Богдан – політв`язень у 1965-68 рр. і народний депутат
України в 1990-98 рр.; Микола – голова Львівської обласної Ради і
облдержадміністрації (1992-96).

У листопаді 1992 р.
М. Горинь нагороджений орденом «За заслуги» (Польща), 1998 – українським
орденом „За заслуги” ІІІ ступеня, у червні 2000 – орденом князя Ярослава
Мудрого V ступеня, у листопаді 2005 – орденом „За заслуги” ІІ ступеня, 8
листопада 2006, як член УГГ, – орденом «За мужність» І ступеня. 16 січня 2009
року «за вагомий внесок у справу консолідації українського суспільства,
розбудову демократичної, соціальної і правової держави та з нагоди дня
Соборності України» М. Горинь нагороджений орденом Свободи.

Світла пам΄ять
про Великого Українця Михайла Гориня навіки вписана в історію нашого народу. 

Борис
Захаров, Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!