3 травня була річниця смерти Джеймса Мейса, сьогодні, 13-го – річниця самогубства Хвильового. Про це нагадує Оксана Забужко в uainfo.org. Добрий привід нагадати, як мало ми досі знаємо про них обох – і про те, що їх пов’язує (а в кінцевому підсумку, про себе самих).
Читаймо цю книжку – “Комунізм і дилеми національного визволення: національний комунізм у Радянській Україні 1918–1933 рр.”. Уважно, з олівчиком.
І не забуваймо, що “решительное усиление борьбы против враждебной Коммунистической партии и советскому народу идеологии национал-коммунизма” й досі “является первоочередной задачей” для всіх, кого у глибині душі трясе й тіпає від “отрыва Украины от Союза ССР” (всі залапковані цитати – з листа “українського Суслова” В. Є. Маланчука до ЦК КПУ 1973 року, яким проголошено було курс на боротьбу з націонал-комунізмом).
Потім, в 1991-му, вони відмовились і від комунізму (хоч Марксового, хоч Ленінового зразка), із легкістю замінивши партсекретарів підконтрольними собі “батюшками”, – аби лиш зберегти при владі ту незмінно-головну імперську структуру, на яку першим вказав пальцем Хвильовий як на яйце з Кощієвою смертю: ЧК (ГПУ-НКВД-МГБ-КГБ-ФСБ…). Сьогодні вони однаково розкручують своїх кишенькових “лівих” і кишенькових “правих”, періодично влаштовуючи між ними “бої Пекале і Тиндале”, щоб у вихорі зміни масок ніхто не розгледів, де насправді міститься “диявольський офіс”…
Такі книжки, як Мейсова, пишуться й видаються – для ясности колективного зору.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
(А про решту читайте – в “Повісті про санаторійну зону” Миколи Хвильового: якраз ідеальне карантинове чтиво для умов “гібридної” війни…)