Надруковано ч.10 (276) «Української літературної газети»

400

Мотто номера: «Ми входимо в світ самотніми і самотніми залишаємо його» (З.Фрейд)

З матеріалами газети можна ознайомитися на сайті litgazeta.com.ua

 

У номері читайте:

 

СТАТТІ. ЛІТЕРАТУРА
Віктор ШОВКУН «Все життя в перекладі, в письменстві» (спогад про Юрія ЛІСНЯКА)

«…Він був одним із найобдарованіших і найяскравіших представників тієї славної когорти українських літературних перекладачів, яка творчо сформувалася й зміцніла в сприятливій атмосфері шістдесятницького Ренесансу і не зів’яла, хоча й зазнала великих втрат, під крижаними буревіями погромного брежневсько-андроповського «развітого соціалізму».

А когорта справді була славною. Кожне ім’я в ній – це сторінка з іще ненаписаної історії україномовного перекладацтва. Юрій Лісняк, Євген Попович, Ростислав Доценко, Володимир Митрофанов, Олександр Терех, Ольга Сенюк, Мар Пінчевський, Олекса Синиченко, Євгенія Горева, Олег Микитенко, Воліна Пасічна»…

 

Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ «Імпресії та медитації»

«…ВКОРІНЮЄТЬСЯ одностороннє сприйняття і розуміння новаторського, модерного письма за його формальними ознаками. Але ж можна бути модерним поетом і не вдаючись до верлібру. Поетом-новатором і в межах традиційного вірша.

За формальними ознаками Мандельштам – традиційник. Новатор – Маяковський зі своєю «драбинкою». Але Мандельштам у рази складніший, тонший, несподіваніший ніж Маяковський. Новаторство Маяковського – на поверхні. Новаторство Мандельштама – загнане вглиб. І обумовлене своєрідністю двох чинників: світоглядного і психологічного у їх взаємопов’язаності. Саме звідти його радикальна своєрідність.

Модерний, попри видиму класичність, Арсеній Тарковський. Коли я, намагаючись збагнути секрет його окремішності, в листі до нього послався на Пушкіна, він заперечив. Але прізвища поета, який мав на нього найбільший вплив, не назвав. Можливо, ще й тому, що Мандельштам тоді був заборонений. Відштовхнувшись від попередника, Тарковський став тим, ким став. Його поезія – поезія небесного тяжіння. Патриціанського ладу. Він і на Землю незрідка дивився з висоти пташиного польоту. Маршрути птаха не надаються до вичерпного тлумачення. Окремі вірші так закодовані, що розкодувати їх чи й можливо. Модерн Тарковського – домежно внутрішній.

Те ж саме у нас. Плужник зі своєю феноменальною щирістю, Свідзінський з його «свідзінськістю» глибші, модерніші від Семенка і Гео Шкурупія з їх демонстрацією, плакатністю новацій. Глибші тому, що вони органічні, а не запрограмовані.

Лишається схилитися до парадоксу: традиційний вірш як носій модерну. І підпертися аксіомою: поет істинний – чи він верлібрує, чи послуговується ямбом, завжди модерний…»

 

Сергій ГАЛЬЧЕНКО «Григорій КОСИНКА. Жертва замученої епохи» (продовження)

«…Справа-формуляр на Косинку-Стрільця Григорія Михайловича була заведена, очевидно, не раніше 1929 р. і не пізніше 1930 р. Установчі дані заповнювалися від руки на друкованому бланку (недатованому) в Харкові, де зазначалося, що він – письменник-попутник, редактор Харківської радіостанції Наркомосу України, за соціальним і політичним минулим – колишній укапіст, мешкає за адресою: Барачний провулок, б. № 3, кв. 25.

У короткій довідці дається характеристика, що Косинка – яскраво виражений шовініст, який не приховує цього; проповідує антисемітизм, називаючи євреїв більшими шовіністами, які ненавидять українців. Письменник нібито відкрито заявляє про недостатність самостійності України і необхідність мати самостійну українську армію. Автор довідки робить висновок, що письменник кіно не знає, працює в редактораті один рік.

Ось який список псевдонімів секретних співробітників (агентів) за справою-формуляром, які подавали донесення на Г. Косинку в органи ДПУ: «Б. С.», «№ 7», «Александров», «Журналист», «Бузько», «Інтернаціоналістка», «Бідовий», «Беденский», «Холмский», «Дипломат», «Яге», «Жан», «Мат-фет», «Леонов», «Кипяч», «Око», «Профессор», «Гауптман», «Квітнева», «Оль», «Актер», «Литератор», «Овручский», «Обновленная», «Политика», «Немо», «Стелла», «Полищук», «Активист», «Ильяшенко», «Иванова». Всього – 31 сексот, а ще були донесення агентів без псевдонімів. Отже, очевидно велику «небезпеку» бачили спецоргани в особі молодого і талановитого письменника, якого, можливо, більше розуміли і цінували за межами України.

Наведемо кілька прикладів із агентурних донесень на Г. Косинку і його оточення.

Агент «Б. С.» у недатованому донесенні повідомляє київський оперативний сектор ДПУ, що в Київському будинку літератури щодня збираються в більярдній письменники Косинка, Плужник, Антоненко-Давидович, Тенета. Ці зустрічі особливо помітні після приїзду до Києва Підмогильного.

Цей же агент стверджував, що Черняк (член КП(б)У), заступник Голови Правління ВУФКУ і завідувач художнього відділу – ідеологічний керівник редакторату із шовіністичним ухилом; під його керівництвом працюють «вірні йому» Косинка, Загул, Ярошенко, які часто бувають у нього вдома…»

Валентина КОВАЛЕНКО «Куцівський знахар» (До 125-річчя з дня народження Тодося ОСЬМАЧКИ) (закінчення)

«…Перечитуючи поезію і прозу Тодося Осьмачки і спогади про нього, бачимо підважений на вістря поетового духу і слова образ його батька Степана. Саме ним (а не матір’ю, як це традиційно спостережено у творчості українських письменників) він гордо тішився як людиною глибоко шанованою серед околишньої громади за його рідкісні ветеринарні здібності – лікувати худобу. Саме батькова слава як куцівського знахаря, його незрівнянна моральна вищість над іншими, його «потрібність» іншим (безкорисливо творити добро), а, отже, і його «інакшість» сформували в майбутньому поетові бажання бути на видноті, не загубитися серед сірого запрацьованого селянського люду. Зрештою – бути потрібним, як і його батько, людям і Україні.

Слід зауважити, що саме батькова модель поведінки (з людьми, дружиною, дітьми), підсвідомо закладена в душевні синові глибини, пізнається і в поведінці Тодося (вона ж дається йому взнаки протягом усього життя: різкий із людьми через їхню нечемність чи неправду; грубе ставлення до дружини; байдужість до сина…).

На «велику вагу батьківського образу» практично у всій творчості поета і прозаїка звертала увагу відома психоаналітик Н. Зборовська, особливо наголошуючи на одному з «наймогутніших його поетичних творів «Поет». Саме ця поема стала присвятою для батька Степана, духотворним мистецьким постаментом «…пам’яті єдиного мого друга і найблагороднішої людини між людьми, мені знаними…». Саме ця поема містить посутні автобіографічні вкраплення, той життєвий «родинний матеріал», підтвердження якому знаходимо і в інших Осьмаччиних творах, і, що важливо, в документальних свідченнях та спогадах рідних і земляків поета…»

 

Олександр ХОМЕНКО «Камінь і хора: пунктири плавби» (на спомин по Олександрові МЕДКУ)

«…Проте «батьківщиною його серця» була ніяк не політика, і навіть не література (на першу нашу зустріч прийшов зі здоровенною торбою книг – зробив рейд київськими книгарнями: скільки по тому на моїй пам’яти не навідувався він до столиці, «пунктом першим» для Медка лишалися нові видання), на якій він розумівся дуже добре, і на українській, і на зарубіжній, прочитавши, наприклад, при одній оказії у гурті київських літераторів дуже незлецьку лекцію про Маріну Цвєтаєву, а те, що у певному наближенні вільно було б назвати філософською прощею, де в парадоксальний спосіб синхронізуються в єдиному вимірі мандрівки, письмена, змісти, єпіфанії, духові осяяння. Мені це стало навіч, коли він уже, здавалося, на схилку тієї першої розмови раптом почав згадувати про своє, доглибне, потаєне, про світ середземноморської Ойкумени, на острови якої першою світанково ступила мудрість, про Космос піфагорейців та про семибрамні Фіви, і ми, полишивши усіляку суєтність, нехай і гостро-пекучу сьогодні, почали снувати балачку об тім, що було з’явою і дивом, коли ніякої ще політики не було, і що пребуде під небом, коли вона у безвість пощезне. Він читав тоді свій переклад геніального мандельштамівського тексту, і я, слухаючи знане й водночас незнане «Безсоння. Ніч. Гомер. Вітрильна плоть туга. / Перелік кораблів, як вірш читаю вголос: / Цей журавлиний клин мчить в просторовий полог, / В завісу вічності, де пам’ять, як шуга», помислив собі, що тільки набувшись подорожами і сенсами, набувшись більше особистісно, ніж текстово (хоча й тексти важливі: у прірвах між їхніми словами – клекіт вогняних віків і знерухомлений спокій довершеного),тільки ступаючи у слід тим, хто сповив Аттику вервицями своїх незатертих шляхів, вільно так, як він, напружено й чисто, торкнутися душею «вітрильної плоті тугої»…

 

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ «Планета рідного дому» (Ірина ЖИЛЕНКО)

«…ось живемо сьомий рік без неї. І, якщо її ще не забули, то активно почали забувати. На літературному кону з’явилися, може, скромніші талантом, але значно пасіонарніші, винахідливі в саморекламі й самопромоції. Вміло сфокусовуючи суспільну зіницю на собі, вони легко витісняють зі сцени тіні попередників і не почуваються в моральному обов’язку бодай вряди-годи вдячно згадати їхні імена. І не вважають нікого з них своїми літературними батьками – здається, вони гордо обрали собі статус літературних сиріт. Якщо шістдесятники, які були й естетичними дисидентами й творчими новаторами, загалом бережно ставилися до сивих і лисих класиків, не шкодували на їхню адресу співчутливих слів і навіть суперлативів, то нові генерації на те значно скупіші й егоцентричніші. Вони мовби відрубали все, що було до них. І пропонують розпочинати літературне літочислення саме від них. Але історія письменства не залежить од чиїхось бажань чи небажань. Вона – як неспинна ріка, в котрій важливе все: і її витоки, і її гирло, і її глибини та мілини…»

ІНТЕРВ’Ю

Володимир ШКУРУПІЙ «Я і сам з того всесвіту». Записав Юрій ІВАНОВ

«…У 2016 році почав одне оповідання, але якось не зміг його закінчити, а це взявся дописати, а воно пишеться й пишеться. Схоже, що вийде психологічний роман, у якому молода людина ще з юнацьких років шукає смисл життя, переходячи від села до села, такий собі странник нашого часу, який не просить хліба чи грошей, а роботу. Він потрапляє в різні складні ситуації, іноді на межі життя й смерті, присутня й містика, й химери. Взагалі, річ дуже насичена і для мене певним чином незвична, бо моя стихія – мала проза. Але, дивлячись на європейський досвід, бачу, що велика проза, як не дивно, має більше сприйняття тамтешньою читацькою аудиторією. Гадаю, що ця моя велика річ, якщо Господь сподобить її дописати, зацікавить саме молодь, бо переважна її більшість перебуває у складних пошуках смислу життя. І часто, не знайшовши відповіді, вдаються до наркоманії, пияцтва, гультяйста і, навіть, вчиняють самогубство. Твір позбавлений будь-якого моралізування, бо це моїй творчості непритаманне. Там, де починається моралізування, вмирає твір. Моє завдання – дати відчуття вічності, яка повсюди: сказав же Господь – підніми камінь, і Я там. Вічності, з якою кожен у свій час зустрінеться…»

 

РЕЦЕНЗІЇ

Леонід КАПЕЛЮШНИЙ «Чому павіан, досягнувши влади, не полегшує собі життя?» (Олег К.РОМАНЧУК, «Не бійсь, не зраджуй, не мовчи»)

«…В одному із текстів автора на читача очікує цікаве порівняння людей з мавпами, воно базується на дослідженні вчених. Як і в мавпячій зграї, у нашої олігархічної спільноти, яка вже вибудувала Тіньову державу, панує така ж сваволя, хамство, зарозумілість, догідництво. Але досягнувши верхівки влади, запанувавши над хвостатими, павіан не полегшує собі життя, бо постійно треба тримати зграю в покорі. Постійно!

Вже не у мавп, а в нашого далекого пращура неандертальця, була слабо розвинута лобова частина черепа. А саме там міститься ділянка мозку, що відповідає за толерантність, і саме ця вузьколобість робила неандертальця нестерпним до іншої думки чи поведінки, спричиняла агресивність. Щось на зразок все заборонити, не дозволяти, не дослухатися.

Бо як я на верхівці дерева, то хто вони там такі?..»

 

ЕСЕЇСТИКА

Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ «Замість чистого неба над головою» (З циклу «Світ за порогом»)

«…і злютований брудними від крові грішми і всуціль переплетений гадючий спрут таврованих печаттю влади злодіїв-казнокрадів, фіскалів-здирників, скороспілих мільярдерів, холоднокровних чекістів, продажних сікафантів, пихатих чинодралів з білими комірцями і чорними душами, замовних кілерів, стражників, рекетирів, братків, вічно голодних і п’яних бомжів, хтивих міняйл і наперсточників, вуличних путан і газетних проституток, сутенерів, спекулянтів, наркоманів з заскленими очима, трибунних пройдисвітів і майданних баламутів, маніяків світової революції і легіон наплоджених аферистів, котрими аж кишіло все зверху донизу і вздовж і впоперек – це був початок звивистого шляху довжиною в приречену невідомість, шляху вниз, до розрухи, тектонічних зсувів і повної втрати суспільної притомності; власне, цей шлях триває дотепер, і не видно йому кінця-краю, бо ж тухле зерно, засіяне в прісну землю тремтячими й немитими руками в непевний час, буйно проросло отруйним пустоцвітом; і бандити з підворітень і в’язниць, простуючи слизькими стежками, один за одним зайшли в найвищі кабінети, щоб плодити зло і неправду і цмулити бабло; бо ж сановні злодії з липкими руками, стоячи по коліна в лайні, взялися проповідувати мораль і чесноти для глухих і сліпих; бо у вирві каламутного повсякдення очманілі від безперервних метаморфоз і зневірені посполиті, перебиваючись з хліба на воду, намагаються вижити, молячись на черговий тьмяно блимаючий куций недогарок темних часів і, перманентно наступаючи на граблі, щоразу підставляють твердого лоба і отримують дубовим держалном межи очі, і продовжують брести у темряві, щодалі глибше сповзаючи похилою площиною донизу, у вирву прийдешніх катастроф і потрясінь, котрі неминуче прийдуть до тих, хто замість боротьби за добро і світло заплющує очі, засовує голову в пісок і покірно згинає шию для ярма, і кому чисте небо над головою замінює яма з смердючими нечистотами…»

ПОЕЗІЯ

Василь КЛІЧАК «А людство знов чманіє від біди»

«А людство знов чманіє від біди.

Само себе не в змозі зрозуміти.

У пам’яті відшукуєш сліди

із початкІв життєвої орбіти.

На віддалі вони все ж мерехтять,

немов вогні із берега морського.

І хоч би як вело тебе життя,

І хоч які б долалися дороги,

Відчуєш дотик згублених слідів

на стоптаному досі помежів’ї,

що не зникає, як старий мотив,

І, як колись, тут вчора хтось ходив,

І втоптано на те і те подвір’я.

 Там гамірно. Спокійно. Там ніхто

Не одягає на обличчя масок.

Там діляться насіннями квіток

І знають де в когО який є засіб

 Чи просто необхідний інструмент.

Там є чуття родинності природнє.

Тривожить їх новинний той контент.

Коронавірус. Відчуття безодні.

І те , що людство в пазурях біди.

Й само себе не в змозі зрозуміти.

І виринають в пам’яті сліди

із початкІв життєвої орбіти…»

 

«Травневий ронделевий розхлюп»  (Андрій БЕНДИК, Алла БОГУШ, Микола БОРОВКО, Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ, Іван ГАЙВОРОН, Олександр ГОРДОН, Олена ГОРОВА, Геннадій ГОРОВИЙ, Світлана ДІДУХ-РОМАНЕНКО, Віктор ЖЕНЧЕНКО, Теодозія ЗАРІВНА, Петро ЗАСЕНКО, Ніна ІГНАТЕНКО, Олена ІЩЕНКО, Тетяна КАЗЬКО, Ольга КАЦАН, Ольга КІС, Інна КОВАЛЬЧУК, Любов КОСТЯНЕЦЬ, Володимир ЛИТВИН, Михайло ЛИТВИНЕЦЬ, Олесь ЛУПІЙ, Михайло МИЛИЙ, Людмила МОЗГОВА, Олександр МОРОЗ, Микола ПЕТРЕНКО, Петро ПОЛІЩУК, Євген ПОЗНАНСЬКИЙ, Лідія РУДЕНКО, Ольга САВЧЕНКО-ГНАТЮК, Микола СЛАВИНСЬКИЙ, Микола ФЕДОРОВ, Марія ФОМІНА, Людмила ШОСТАЦЬКА, Лідія ЯЦКОВА)

 

ПРОЗА

Сергій ОСОКА «Три лини для Марії»

«…Марії хочеться спекти рибу в печі. Як колись улітку. Саманна пічка під грушкою. Ранок такого туману напустив, що хоч бери та з рибою їж. Витрусити попілець, накидати хмизу, підпалити, роздмухати, а як розгориться – почекати, поки добренько перетліє. І коли вогонь стане вже й не вогонь, а так, тільки саме дихання, що хоч долонею візьми та погладь, приладнати туди щербату сковорідку й зачинити дверцята. А коли поспіне рибка, поставити на ослінчик, дмухати на неї, потрошку відщипувати, обпікати пучки й стогнати від задоволення. Добрі линки. Хто б то їх приносить? Хто вішає мокру торбинку на клямку дверей? Марія виходить уранці надвір, наче до різдвяної ялинки шукати подарунків. Торг-торг. Смик-смик. Клац-клац. Є! Є, мій Божечку! Висить торбинка, тріпочеться.

Немає торбинки. Зима. Закидала й погріб, і лаву, і собачу буду. Собаки нема. Здох, мабуть. Марія не пам’ятає. Марія накидає на плечі пальто з широкими полами – ще з монастирських часів зосталося їй – і поволеньки суне в сіни, а звідти надвір. Вона знає, що тепер зима. Тільки на це й зосталося в неї голови. Розпізнати, що зима…

Якась добра людинка протягла від хатніх дверей до хвіртки міцну сталеву дротину – і сліпа Марія міцно тримається за неї рукою. Вона йде сторожко. Спотикається, грузне у предковічному снігу, зашпортується, збиває маківкою бурульки зі стріхи, змахує полами, як крихітний чорний кажан, і лізе, лізе до хвіртки. Гість би мав бути сьогодні. Їй богу гість. З бородою. З теплою іконою на грудях. Або й просто – з тюрми. Марія не тямить. Вона пам’ятає тільки, що зима, що не можна падати, що треба йти – до хвіртки й назад, до хвіртки й назад. Вона тільки знає, що ведуть її очі, давно ведуть і надійно. Такі собі супокійні, повні темної води, обрамлені літнім туманом і відсвітами вогню з саманної пічки. Ті очі немов кажуть їй:

– Іди, не бійся. Я знаю: ти – добра, ти – Марія…»

 

ПЕРЕКЛАДИ

Светослав НАХУМ (Болгарія) «Моцарт у Празі». Переклад з болгарської6 Анна БАГРЯНА

«…Прага любила Моцарта. Наскільки сильно його топтали й ображали у Відні, наскільки жорстоко недоброзичливці з імператорського двору забивали кинджали в його серце, настільки більше чехи раділи йому і вітали його музику. Для них Моцарт був таємним другом. А до зграї придворних недоброзичливців приєднувалися штатні композитори і призначені посередні лакеї, які збирали всі нагороди, були на перших сторінках віденських газет, грали одночасно ролі і мракобісів, і журі, і клакерів, і цензури, і нагороджених… Члени таємного товариства, буцімто «брати» Моцарта, зраджували його у найрізноманітніші способи – починаючи від доносів, через звичайну відмову від дружби й підтримки, закінчуючи високопоставленим пліткарством і знищенням особистості генія…»

ПИСЬМЕННИК НА КАРАНТИНІ. ЩО ЧИТАЄ І ЩО ПИШЕ?

Ярослав ТКАЧІВСЬКИЙ «Лірик широкого профілю»

«…найвищим державним структурам і «слугам народу» байдуже як твориться красне письменство та виживають його творці в Україні. Зате провідні майстри слова постійно б’ють у дзвони, бо вигибає рідна мова й українська книжка, одноголосно приймаючи колективне звернення (за яке мав честь голосувати й автор цих рядків) до перших осіб держави, котрим не потрібна ні книжка, ні культура загалом, як і мамина колискова… То лиш із телеекранів наші «смішні» горе-правителі цитують зачовгану фразу Вінстона Черчилля про збільшення витрат на культуру, а на ділі – дуля з маком від народних слуг і найголовнішого «слуги»…

 

Раїса ХАРИТОНОВА «Творчість рятувала мене не раз»

«…Не знаю як хто, але я щаслива, коли працюю. Творчість рятувала мене не раз. І зараз, сподіваюся, не дасть загинути від руйнівних потрясінь, що дев’ятим валом накрили наш народ. Ці потрясіння пов’язані не тільки з пандемією та війною, а й з перспективою нашої державності і незалежності, з політичною, економічною та культурно-соціологічною ситуаціями, в яких опинилася Україна. Проте я не опускаю руки. «Борітеся – поборемо!» – сподіваюсь, ця наша предковічна класика сьогодні стала мантрою не лише мені…»

«Українську літературну газету» на 2020 рік можна передплатити в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturno…/
«Українську літературну газету» можна передплатити на 2020 рік у паперовому форматі.
Передплатний індекс 49118

Ціна передплати на 1 рік – 295 грн. 68 коп.
6 місяців – 147 грн. 84 коп.
На 3 місяці – 73 грн. 92 коп.
На 1 місяць – 24 грн. 64 коп.
Газета виходить двічі на місяць.
Формат А-3.
20 сторінок.
litgazeta.com.ua
Головний редактор – Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ
oksent@ukr.net
https://www.facebook.com/oksent
https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
тел. 098 749 0402

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!