Міська влада Тернополя не підтримала ініціативу спорудження пам’ятника Лесі Українці

1370

Нещодавно мешканці Тернополя ініціювали спорудження пам’ятника визначній поетесі Лесі Українці, яка пробуджувала душі українців до навколишньої краси та водночас до боротьби за свою кращу долю в оточенні цієї земної благодаті. 19 березня 2020 року громадсько-політичні організації Тернопільщини, серед яких товариство «Просвіта», обласна спілка письменників України, літературно-просвітницьке товариство ім. Богдана Лепкого, обласна спілка журналістів України, обласна спілка художників України, Тернопільський Пласт звернулися до міського голови Сергія Надала і сесії міської ради про увічнення Лесі Українки з нагоди 150-річчя з дня народження у 2021 році та переміщення пам’ятника Алєксандру Пушкіну на однойменну вулицю.

Однак позитивної відповіді на звернення не отримано. Натомість, у двох відповідях міськвиконкому трафаретно і бездушно викладена суть відмови (мова оригіналу збережена): «Запропоноване місце встановлення пам’ятника українській поетесі Лесі Українки знаходиться на території пам’ятки садово-паркового мистецтва – сквері на вул. В’ячеслава Чорновола, в якому після реконструкції сформовано відпочинкову зону. Враховуючи сформоване містобудівне середовище, розгляд цього питання в даному місці вважаємо недоцільним».

Але три пам’ятники у середмісті Тернополя — Тарасу Шевченку, Іванові Франку та Соломії Крушельницькій — теж розташовані у відпочинкових зонах.

Громадський актив міста вважає, що якраз на цьому місці пам’ятник став би окрасою відпочинкової зони та гармонійно завершував би природну стихію води та зелених насаджень із витвором мистецтва. А творчість Лесі Українки тісно пов’язана із природними стихіями.

Міський голова не виніс питання встановлення пам’ятника ні на розгляд профільної депутатської комісії, ні на сесію міської ради. Виконавчий комітет порушив процедурну норму, адже звернення громадськості адресоване міському голові і сесії міської ради, а не виконкому.

Чиновники міської ради проігнорували патріотичну ініціативу, не захотіли навіть обговорити чи запропонувати її розгляд мешканцям міста та області.

При цьому пам’ятник Александру Пушкіну споруджено в радянські часи без жодного врахування громадської думки. Його встановлено на 100-метровій відстані від запланованого пам’ятника Лесі Українці і розміщений він на місці колишньої міської ратуші, знищеної під час війни і розібраної «визволителями» як символ міського самоврядування. У 1992 році Тернопільська міська рада першого демократичного скликання прийняла рішення про відбудову у місті Тернополі ратуші.

Виконавчий комітет у своїй відповіді щодо пам’ятника А. Пушкіну написав (мова оригіналу збережена): «…частина громадян міста вважає, що пам’ятник не несе ніякої загрози суспільству, органічно вписується у міське середовище і є його окрасою. Це підтверджено під час проведеного міською радою в березні 2019 року громадського обговорення щодо доцільності демонтажу/збереження пам’ятника Олександрові Пушкіну у Тернополі, за результатами якого більшість громадян проголосували саме за збереження пам’ятника».

Як можна опиратися на думку «громадськості», якщо опитування проводилося без належного інформування мешканців міста? Попри те, що опитування проходило одночасно через сайти «Електронні консультації з громадськістю», електронну пошту відділу зв’язків з громадськістю та ЗМІ і через соціальні мережі, участь в ньому взяли лише 79 осіб, з яких, нібито, 57% висловилися за збереження пам’ятника російському поетові.

Пам’ятник Александру Пушкіну як ідеологічно неприйнятний не може бути окрасою міського середовища і органічно вписуватися в монументальну композицію видатних українських діячів Т. Шевченка, І. Франка, С. Крушельницької, Я. Стецька, Й. Сліпого, Данила Галицького, С. Бандери, а пам’ятник Лесі Українці доповнював би пантеон геніальних творців національного ренесансу.

Дмитро Павличко, перебуваючи в Тернополі у травні 2014 року, здивувався і висловив своє обурення стосовно того, що пам’ятник А. Пушкіну до сих пір стоїть у середмісті.

Дивно, що начебто націоналістична міська влада не бажає гідно пошанувати поетесу, яка написала такі палкі слова:

Одвага наша – меч, политий кров’ю,

Бряжчить у піхвах, ржа його взяла.

Чия рука, порушена любов’ю,

Той меч із піхви видобуть здола?

 

Петро Маленький,

ветеран Української Гельсінської спілки

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!