Нізар Аль-Ріфаї у лютому-березні 2022 року проживав у невеликому селі на захід від Києва і йому дивом вдалось тоді вижити
Через два роки після російського вторгнення в Україну, я, врешті-решт, почуваюся достатньо безпечно, щоб поділитись власним досвідом під своїм справжнім ім’ям. Протягом першого місяця російського вторгнення, яке розпочалося 24 лютого 2022 року, невелике село, в якому я проживав зі своєю родиною на захід від Києва, знаходилося безпосередньо на лінії атаки. Про це йдеться у щоденнику Нізара Аль-Ріфаї, ліванського дослідника і винахідника на сторінках швейцарського видання The New Humanitarian, зі змістом якого пропонує ознайомитись Foreign Ukraine.
Тепер, коли я замислююся про той перший місяць повномасштабного вторгнення Росії в Україну, перед моїми очима виникає образ меча, який розсікає повітря і наближається до мене.
Російські військові спустошили села за межами Києва, але з волі долі моє село було врятовано. Люди навколо нас загинули внаслідок бомбардувань та обстрілів. Кілька моїх родичів із сусіднього села були страчені без суду та слідства; іншим довелося втікати від російських солдатів, які тримали їх у заручниках у своїх будинках. Коли російські солдати відступили, вони залишили після себе сліди сексуального насильства й тортур.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Якось усе це сталося за кілька сотень метрів від мого будинку, при цьому жоден з моїх найближчих родичів чи сусідів у нашому селі не був убитий.
Через два роки я згадую, наскільки нам не пощастило і пощастило одночасно. Стримування російської армії було справді титанічним подвигом. Цей опір врятував багатьох. Але водночас дуже багато людей пережили біль, руйнування та смерть.
Я пам’ятаю, як уперше вийшов за межі нашого села після того, як наприкінці березня 2022 року росіяни відступили. Я був наляканий. Повсюди були міни і боєприпаси, що не розірвалися. На вулицях панував повний хаос. Кожен будинок був сильно пошкоджений чи зруйнований.
Але подекуди життя вже поверталося. На мій подив, деякі поля на узбіччі доріг були очищені від боєприпасів і місцеві фермери розпочали посівну.
Дорогою я підібрав кілька частин зруйнованої російської піхотної машини і пізніше зібрав їх у витвір мистецтва: гротескного ангела смерті, який прийшов до нас у гості та залишив за собою довгу тінь.
Однак, війна не закінчилася після того, як росіяни відступили із районів навколо Києва та інших важливих українських міст, таких як Харків та Херсон. Апетит Росії до імперських завоювань не припинився.
Спостерігаючи за небом
Через два роки багато українців відчувають, що світ втомився від війни. Це можна зрозуміти, спостерігаючи за руйнуваннями, які відбуваються у Секторі Газа.
У мене є друг дитинства, який виріс на Близькому Сході і живе там. Має двох маленьких дітей. Думка про те, що вони живуть під такими масованими бомбардуваннями, жахає. Я сам жив в оточенні та при бомбардуваннях і знаю, наскільки це страшно.
Коли настає тривала пауза у російських авіаударах, очікування наростає. Я знаю, що вони відбудуться невдовзі і тривога попередніх тижнів або місяців тиші перетворюється на какофонію болю та руйнування.
У той же час, небезпека, з якою ми тут зіткнулися, також не зникла. Багато людей намагаються вдати, що довоєнне життя повернулося. Легше не думати про криваву бійню, яка ще відбувається на лінії фронту на сході та півдні країни, де люди змушені залишати свої будинки, а бойові дії зайшли у тупик.
Я особисто не можу відпустити те, що відбувається. Я більше не живу на лінії фронту, але війна, як і раніше, посідає важливе місце у моєму житті. Окрім бойових дій на сході та півдні, російські авіаудари по всій території України не припинилися. Навіть коли вони стають менш частими чи інтенсивними, ми знаємо, що відносний спокій має лише тимчасовий характер.
Іноді я не можу спати, коли починаються ракетні атаки. У якомусь сенсі я звик до них. Вони стали майже рутиною. Але коли вони починаються, я все одно відчуваю приплив адреналіну. Я стежу за численними загальнодоступними сайтами в Інтернеті, які відстежують траєкторії ракет та передбачають, куди вони влучать. Ці сайти допомагають рятувати життя, інформуючи людей, коли їм потрібно сховатися.
Я думаю, що вночі ракети пролетять неподалік того місця, де мешкають моя сім’я чи родичі. Я телефоную їм і кажу, щоб вони сховалися. Часто чути гул ракет, що низько летять, і їх часто збивають, викликаючи жахливий вибух.
У будь-який момент шалька терезів могла схилитися на користь Росії. Останні два роки могли бути зовсім іншими. Усі побоюються, що допомога з боку західних демократій вичерпається і нам доведеться самотужки відбиватися від Російської імперії. Якщо це трапиться, не виключено ще однієї битви за Київ, а також смертей та руйнувань, які вона принесе.
Травма поколінь
Коли я писав свій військовий щоденник про життя у блокаді першого місяця російського вторгнення, то був страшенно наляканий дефіцитом продовольства і відсутністю безпеки не тільки для українців, але й для всього світу. На той час російська блокада Чорного моря загрожувала усій світовій продовольчій системі.
Це потребувало величезних зусиль, але тепер українці можуть прогодувати себе та експортувати зерно та інші культури. У магазинах у невеликих селах (крім тих, що знаходяться на передовій) тепер продається переважна більшість товарів, які були в асортименті до повномасштабного вторгнення. Все стало дорожче. Але навіть російські чи іноземні продукти харчування, які більше не доступні, замінили альтернативні.
Я не знаю жодної людини у моєму районі, хто покладається на гуманітарну допомогу. Деякі люди, можливо, приховують це з гордості, але люди більш-менш намагаються стати на ноги своїми силами та засобами. Однак страх, що продовольча безпека, якою ми зараз насолоджуємося, якось може зникнути так само швидко, як і раніше, дуже очевидний.
Догляд за присадибними ділянками – українська традиція. Ми чергуємо культури, які саджаємо рік у рік, але огірки для засолювання – це константа. Збираємо свіжі огірки, викопуємо із землі коріння хрону і з’єднуємо їх із сіллю. Найпоширеніша марка солі в Україні випускається у знакових синьо-білих упаковках та виробляється у місті Бахмут – вірніше, вироблялася у місті Бахмут.
Бахмут на сході України був оточений та повністю зруйнований російськими військами. Коли торік ми приготували солоні огірки, мене осяяло, що, мабуть, це була остання партія, яку ми приготували з використанням цієї солі.
Рецепт маринаду передався від моєї бабусі. Я пам’ятаю, як вона розповідала про те, як її родина пережила Голодомор – штучний голод, який радянський диктатор Йосип Сталін використав для вбивства мільйонів українців у 1930-х роках.
Травма, завдана їй Голодомором, зберігалася навіть через багато років, коли вона була забезпеченою і жила у незалежній Україні. Вона ірраціонально засмучувалася, якщо з настанням темряви в хаті не було хліба, ніби боялася якоїсь невідомої трагедії, яка могла статися і не дозволити їй знайти хліб зранку.
Багато моїх друзів в Україні мають схожі історії про бабусь і дідусів, які намагалися перегодувати своїх онуків і завжди тримали вдома банки із солоними огірками та додаткові запаси їжі. Те, через що ми пройшли за останні два роки, посилило цю травму поколінь.
У своєму першому щоденнику я написав про свого двоюрідного брата, який жив з нами у перші дні вторгнення, перш ніж його сім’я втекла на захід України. Нині вони знову живуть у наших краях. Мій двоюрідний брат, якому зараз п’ять років, вигадав гру, в якій він просить дорослого включити на своєму телефоні звук сирени повітряної тривоги, а потім наказує всім сховатися.
Надія
Я вважаю, що надія – це єдине, що, справді, об’єднує українців просто зараз. Коли почалося повномасштабне вторгнення, у повітрі витала своєрідна єдність і непокора. Незнайомці, яких ви бачили на вулицях, друзі, яких раніше не цікавила політика, майже усі вони були сповнені рішучості боротися та стримувати російське вторгнення.
Сьогодні інтенсивність цієї єдності трохи притупилася, але вона ще існує, як і раніше. Люди, які не б’ються на передовій, як і раніше, беруть участь у військових діях. Вони збирають кошти на купівлю дронів, шоломів, окулярів нічного бачення, джгутів та інших необхідних предметів для фронту. Ця війна підштовхнула багатьох людей до громадянської активності, так чи інакше. Усі хочуть перемогти та витіснити з України російських солдатів.
Того дня, коли два роки тому росіяни були змушені залишити нашу територію, сталося маленьке диво. Зграя диких бджіл з’явилась нізвідки і заселила вулик, який був порожнім увесь цей час.
У моєму серці зграя бджіл була своєрідним знаком того, що все буде добре. Нам просто потрібно пережити це лихо, що спіткало нас і життя повернеться. Через два роки я ще чекаю на цей момент для всієї України.