Ледь не все, що більшість українців читали зі шкільного курсу зарубіжної літератури українською – це, швидше за все, переклади Миколи Лукаша (1919–1988). Він знав 22 мови та переклав тисячі творів. Серед них «Фауст» та «Декамерон», «Пані Боварі» та «Дон Кіхот». Але друзям і колегам він запам’ятався ще й нестандартною поведінкою і одягом, дотепністю та цікавим способом життя.
В Миколі поєднувалось непоєднуване: він обідав у ресторанах і голився лише в перукарні, та водночас був байдужим до побуту; вдягався бідно, та водночас екстравагантно; був душею компанії, та водночас і мовчазним затвірником.
Лукаша називали українським Дон Кіхотом – за його лист на підтримку Івана Дзюби, якого засудили за дослідження «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Лукаш запропонував Президії Верховної Ради УРСР, що готовий відбути термін ув’язнення замість Дзюби, бо «цілком поділяє його погляди», але має краще здоров’я.
Микола Лукаш ніколи не був за кордоном – не випускали. А мови вивчав самотужки. Говорити почав пізно, і батьки думали, що він німий. За різними спогадами, провівши з ромським табором від одного місяця до двох років, хлопчик заговорив. Але спочатку не українською, а ромською. У школі ж вивчив ідиш – за надгробками на цвинтарі та газетами вчителя німецької мови – єврея.
Радіо Свобода зібрало спогади письменників, дисидентів, друзів та колег Миколи Лукаша, які показують його специфічний характер, та розкривають його з дуже незвичного боку.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Михайло Сереженко
Про свої «справи сердечні» Лукаш ніколи нікому не хвалився. Ми були твердо переконані, що ніяких сердечних справ у нього нема. На дівчат він і не дивиться. Однак, як виявилось згодом, майже всі дівчата класу були закохані в Миколу…
Безнадійно закохавшись у студентку КДУ, і після того, як вона стала дружиною його друга, Микола Лукаш кинув університет, пішов учителювати в сільську школу в Обухівському районі на Київщині.
Єва Нарубина
Він любив Олену Біличенко, а вона – Юрка Омельченка. Лукаш був невтішний. Колись Олена захворіла на ангіну. З температурою, замотавши шию, заснула рано. А в кімнаті нас нікого не було, бо ми пішли на танці у вестибюль другого поверху. Мені чогось невесело було, іду до кімнати. Заходжу. Світло вимкнено. У напівтемряві бачу, як Лукаш стоїть на колінах перед ліжком Олени, поклавши голову на край ліжка й дивиться на її обличчя… Я тихо виходжу й стаю біля вікна в коридорі, чекаючи, поки він вийде. Раптом за плечима чую, він питає:
– Ти бачила?
– Бачила.
– Якщо комусь розповіси, то перестанеш вірші писати.
– Як це?
– Бо я тебе вб’ю!
Мовчала аж досі.
Лукаш її любив усе життя. Більше нікóго й нікóли.
Олена була чотири рази замужем і мала четверо дітей. Коли вона залишала третього чоловіка-п’яницю, тоді Лукаш сватався до неї, щоб узяти її з трьома дітьми. Я була за сваху. Возила його до Святошина, де вона мешкала тоді. Спеціально з Харкова приїхав. Вона відповіла сміючись:
– Навіщо тобі чужі діти?
– Це наші діти, Оленко! Виховаю і в люди виведу.
Не погодилася.
Коли він тяжко захворів і лежав у лікарні, про це оповіли Олені її діти. А вона в тій-таки лікарні, тільки в іншому корпусі, лежала з двобічним запаленням легенів. Олена наказала дітям принести найкращу одежу, наготувати смачної їжі, накупувати фруктів. Одяглася і з температурою пішла до Лукаша на відвідини… Він зрадів невимовно. Олена рум’яна (від жару), весела, сипала дотепами, розповідала анекдоти, вся палата реготала.
Наступного дня один хворий здибав її перед дверима палати:
– Ви потрясна жінка! Він уже не вставав. А це сам устав, йому перестелили постіль, він пішов до туалету, ожив чоловік.
За якийсь час його виписали додому. Щоб він підхарчувався, зміцнів і повернувся на операцію. Biн нічого з того не зробив. Хвороба посилилася…
Василь Спицький
Лише наприкінці 1946 року, після демобілізації, нас звела «академка» – бібліотека імені В.І. Вернадського… Натомість рушили в буфет. Взяли якихось бутербродів, по пляшці пива. Розмова не вщухала. А коли покінчили з пивом, він поспішив принести ще по пляшці, однак до столу не сів. Пив навстоячки, ніби хизуючись. Нарешті, по якійсь хвилі тицьнув пальцем на свої штани. «Упізнаєш?» – запитав ніби з гордістю. І що ж я побачив: свої ногавиці (штани – ред.). Історія з ними варта розповіді.
Ще восени 1940 року Микола Лукаш почав підробляти, влаштувавшись учителем історії десь у районі на Київщині. Натомість я все літо працював у піонерському таборі в Ірпені. Заробивши добрі, як на той час, гроші, придбав першу в своєму житті добротну пару (штанів – ред.). А Микола того дня саме навідався в гуртожиток. Я взяв та й похвалився новиною.
«А з отими що робитимеш?» – запитав він і кинув оком на штани, що я тільки-но скинув. І, не ждучи на відповідь, додав: «Дай мені». Я аж розгубився: ті штани вже на ладан дихали, я ходив у них і на другому, і на третьому курсі. То були фарбовані бузиною цупкі матроські штани, що купила матір по закінченні першого курсу. А Микола, виходить, проходив у них іще шість років!
Микола Стоян
У своїх спогадах літератор, поетка Єва Нарубина пише про нього, що він повсякчас, цілорічно ходив у лижному костюмі, парусинових черевиках, без кашкета і куртки. Не краще були забезпечені і ми з Льонею, але мали шапки і сякі-такі куртки. Проте пізньої осені, взимку чи напровесні ми могли грипувати, схоплювати нежиті, бухикати. А Микола так тих напастей не знав. Може, саме завдяки тому, що ходив у розхристаній сорочці.
Іван Дзюба
Зима видалася дуже сніжною й лютою. А молодий учитель ходив у самому піджаку й без шапки. (Всі, хто знав Миколу Олексійовича, пам’ятають, що він ніколи не вдягав пальта, за будь-яких морозів, шокуючи і дивуючи тих, хто бачив його вперше, – виявляється, ця химера в нього змолоду.) Якось відкликає його директор школи: «Миколо Олексійовичу, ви матеріаліст?» – «Так, а що?» – «А чого ж ви поширюєте ідеалізм серед населення?» – «Як?» – «А от послухайте, що кажуть у селі: «Він або святий, або з ним нечиста сила, якщо він у такий мороз так ходить…».
…Щоб якось помістити в невеличкому помешканні силу-силенну книжок, яких увесь час прибувало й прибувало, Микола Олексійович ліквідував кухню, викинувши все обладнання, і заповнив її книжками. В кімнаті не було меблів, крім ліжка й стола. Все заповнювали книжки.
Анатолій Дімаров
Зима. Мороз, аж тріщить. А Лукаш чеше назустріч простоволосий, у піджачкові благенькому.
– Ти що, здурів? Застудишся ж!
– Не застуджуся. Якось же треба привикати до сибірських морозів.
Натяк на те, що його пасе КДБ, щодня може загребти до в’язниці.
Павло Федченко
Обидва ми були не вельми високих статків: вдягнуті в ситцеві сорочки (свою Микола любив чергувати іноді з «футболкою»), лихенькі бавовняні костюмчики і – чудернацький збіг! – красувалися в тюбетейках.
Натрапили ми якось на одну їдальню на Деміївці, талони якої дуже скидалися на трамвайні квитки. Оскільки ми з Миколою мешкали недалеко від університету, то трамваями не користувалися, а якщо колись зрідка й доводилось звертатися до цього цивілізованого засобу пересування, то тими квитками не дуже сушили свої студентські голови.
То була єдина ознака нашої сякої-такої належності до тодішньої моди. Втім, коли похолодало, в наших «гардеробах» виявився ще один атрибут тієї ж моди – довжелезні віскозні кашне, якими можна було разів п’ять укутувати наші тонкі студентські шиї.
А тут довелося: з гідною подиву кондукторів готовністю ми без зайвого нагадування демонстративно купували квитки, часом і 2–3 зайві, й за 3 копійки мали більш-менш задовільний обід. Але так розкошували ми недовго – скоро нас розвінчали і витурили звідти.
«Обтершись» трохи в столиці, я згодом став соромитися отих провінційних тюбетейки і довжелезного кашне, а Миколі – хоч би що! Коли зносилися тюбетейка, кашне й черевики, він знаходив їм нехитру й невибагливу заміну, а іноді ледве не пишався з украй скромної своєї вдяганки-взуванки. Здатність обходитись без теплого одягу він зберігав навіть за часів нетривалих матеріальних гараздів, коли він отримував чималенькі гонорари за свої блискучі, епохальні переклади. Тремтіти над грошима – теж не в натурі Лукаша, бо вони йому ніби муляли в кишенях.
Можна було б навести ще чимало прикладів отієї милої розхристаності (навіть у буквальному розумінні цього слова для розгойданої стрімкої ходи Лукаша), безпосередності непрогнозованого Миколи – людини настрою, – їх мені випало спостерігати немало в перші два роки нашого студентського спілкування.
Павло Охріменко
Приїхавши в Ірпінь, я почав розшукувати цей будинок. Дорогою зустрівсь якийсь чоловік, бідно й «екстравагантно» зодягнений.
Валерій Шевчук
Одягався, як я вже казав, більш ніж скромно, в якомусь півспортивному, завжди неновому одязі, майже постійно без шапки, але завжди виголений; ніколи не бачив його в костюмі чи при краватці, шия завжди оголена.
Олексій Довгий
… мав на собі темну сорочку і неодмінно літні черевики. Зимою до цього всього долучалася плетена спортивна шапчина та легенький плащ сірого кольору. Оце і все вбрання – літнє і зимове. Він не звертав уваги ні на холод, ні на спеку. Все його багатство було в ньому, а не на ньому. Така вже була ця людина.
Іван Кобизький
До табору його привела жалісна пісня про циган, що її любила співати Миколина мати. Циганська громада була зворушена, почувши цю пісню від молодого хлопця. Задум виявився успішним. Циганська юнь допомогла перекласти українську пісню циганською мовою, адже вони, цигани, від малого до великого знали «руську мову». Ця подія стала для Миколи ніби перепусткою до циганського табору.
Після літньої спеки, тільки-но посутеніє, навколо багаття починалося «циганське гульбище»: виконували під гітару циганські народні пісні та щемкі стародавні романси. Микола інколи осмілювався взяти до рук гітару. Подібні гульбища тривали, аж поки в поблизькому хутірці чи десь на міській околиці проспівають треті півні.
Олександр Терех
Можуть запитати: як це гнаний і нужденний Лукаш міг дозволити собі таку розкіш – ходити по ресторанах? Така схильність у нього була. Одяг він носив найдешевший і за останні кільканадцять років свого життя не купив собі, мабуть, жодної обнови. А обідати в ресторані любив. Здається, в ресторані готелю «Дніпро» на теперішній Європейській площі. Принаймні я часто його бачив удень біля цього готелю. Гурманом він, здається, не був. А приваблювала його, людину художнього смаку, найперше, на мою думку, ресторанна естетика: білосніжна скатертина, столове срібло, гарний посуд. Зважимо: удома він готувати не міг, бо навіть газової плити у нього не було (виніс її з квартири, щоб звільнити місце для книжок).
Микола Стоян
Лукаш мріяв придбати друкарську машинку. Та була у Миколи ще одна мрія – мати годинника. І він дозволив собі таку «нечувану розкіш» – купив дешевенького кишенькового годинника. Та ба! Його того самого дня у нього поцупили у трамваї.
Комічна історія? Чи, може, сміх крізь сльози?
А втім, це ще не кінець.
…Уже повечоріло, засвітилися ліхтарі. Микола сів на лавочку, де притулився самотній хлопчина, здається, зажурений, із буйним розчухраним чубом. Микола машинально добув єдине своє багатство – гребінець – і простяг хлопцеві:
– Візьми.
– Навіщо?
– Розчешешся і будеш схожий на людину. Можеш не вертати, я його дарую.
Парубчак теж був із спостережливих:
– Вибачте, а чого ви такі сумні?
Микола поділився з ним своїм горем. Та чи міг він знати, що той належав до братії, що перевіряє чужі кишені?
Хлопчина мотнувся по друзях – кишенькових злодіях шукати пропажі. Можна би вручити Миколі якогось замінника, та у «братії» теж свій кодекс честі…
За тиждень годинник був на Миколиній руці…
Анатолій Дімаров
Прилучив до футболу й мене.
– Ну, що ви в тому футболі знайшли цікавого? – дивувалася дружина. – Кричите, як оглашенні, до стелі підскакуєте.
Це вже стосувалося в основному моєї особи.
– А емоції! – заперечував Лукаш. – Гляньте лишень, яке море емоцій. Де ще чистокровний русак після вдалого для динамівців матчу може тикати в бік Москви дулі й щосили кричати: «На!.. Викуси!»
І сміявся щасливо.
Леонід Череватенко
Не таємниця, що Лукаш мав неабияку хіть до азартних ігор. І не лише азартних – не пропускав, приміром, жодного футбольного матчу за участю київського «Динамо». Залюбки сідав із хлопцями «згуляти в дурня» – аж до «генеральських погонів». Полюбляв «забивати козла». Охоче різався в більярд, хоча «класти в лузу» більярдні кулі щастило йому нечасто. Річ у тому, що Микола Олексійович добре володів тільки однією рукою – і призвичаївся був навіть не вганяти, а заштовхувати кулі одним поштовхом, а не ударом, більярдного кия. Цей «пуант» йому страшенно подобався, був до смаку (він ще казав: «мені до ґýсту»).
Так от, заходить Лукаш до більярдної, а там на зеленому полі змагаються генерал Юліан Семенов і непевного звання, але популярний на той час прозаїк Лазар Карелін. А про що, як правило, правлять теревені російські письменники напів-єврейського родоводу? Ясна річ, про хахлів. Про хахлів, звісно ж, антисемітів.
– Вот еще один появился «бей жидов, спасай Россию», – невдоволено, адже програвав, кидає Карелін, киваючи в бік Лукаша.
А тому за словом лізти в кишеню не треба.
– Я слишком интернационалист, чтобы бить жидов, – каже Микола, – и слишком украинец, чтобы спасать Россию.
Ілько Корунець
Як розповідав Г. Кочур, коли 1967 року до Києва на повторний матч після програшу вдома приїхали футболісти «Селтика» і квитка на гру ні в касах ні на руках не можна було дістати, Лукаш, поникавши попід стадіоном, переліз через його високу шпичасту огорожу і все ж таки побував на матчі.
Єва Нарубина
Коли заарештували й посадили Івана Дзюбу, Лукаш написав заяву й поніс до КДБ. В заяві було таке: він пропонує відсидіти за Дзюбу, бо той хворий, його строк, оскільки Лукаш здоровий. Тієї заяви не прийняли.
Але до Спілки письменників був наказ: виключити Лукаша із членів спілки. Кілька разів голосували, але не набиралася більшість голосів за виключення. Більше – проти. Тоді його виключили наказом. Цілих десять років Лукаш був підданий остракізмові. Його не друкували, не було заробітку. Друзі допомагали, чим могли.
І це геніального сина українського народу!
Іван Дзюба
Мушу торкнутися ще однієї теми: Лукашевого листа на мій захист, за який його виключено зі Спілки письменників. Дехто натякав мені: мовляв, за тебе Лукаш постраждав. Воно-то наче так. Але сам Лукаш думав інакше. І Григорій Кочур, і моя дружина, і обидвоє вони разом усіляко відмовляли його від цього кроку, як непотрібного, практично безрезультатного, але з небезпечними наслідками для самого Лукаша. Але він був непохитний і на всі аргументи відповідав: «Я роблю це для самого себе». Зрештою пообіцяв, що подере листа. Але не подер, відніс до Спілки.
Іван Кобизький
До школи потрапив Микола, можна сказати, випадково. У перший клас віддали батьки старшого сина – Івана. Микола пішов разом із братом і сів поруч нього за парту. Ні батьки, ні педколектив, попри всі свої зусилля, так і не спромоглися змусити наполегливого учня зректися своїх намірів.
Михайло Сереженко
Він страшенно багато читав. Дома лаялися за випалений гас. Щоб не мати домашніх неприємностей, у місячні ночі він начищав до блиску каструлю, місячного «зайчика» направляв на книгу і читав.
Для того, щоб навчитися читати єврейською мовою, він ходив на околицю міста, на єврейське кладовище. На частині пам’ятників написи були єврейською і російською мовами. Він списував написи, співставляв букви, вивчав єврейський алфавіт.
Василь Сухомлин
Якось на великій перерві я запримітив учня паралельного 5-го класу, який, незважаючи на гамір, метушню і штовханину, читав якусь книжку. Мабуть, дуже цікава, подумав я, може, дасть почитати?.. Підійшов, спитав, що читає. Виявилося – японсько-російський словник.
Федір Яковенко
Єфрем Львович Пружанський походив із освіченої сім’ї, що отримувала газети єврейською мовою. Вчитель мав звичку у певний час споживати бутерброд, загорнутий у газети, що їх він часто залишав у класі. Залишені газети вивчав Микола. Якось на уроці школяр почав спілкуватися зі своїм учителем, замість німецької, єврейською мовою. Коли Єфрем Львович запитав його: «Миколо, як ти вивчив нашу мову?» – відповідь здивувала всіх: «За вашими, Єфреме Львовичу, газетами, що ви залишали в нашому класі».
Єва Нарубина
Коли він після війни працював у Харківському інституті іноземних мов, викладав історію французької мови французькою мовою, до нього звернулося з проханням начальство одного з таборів полонених. Справа була в тому, що троє німців зробили грабунок державного майна в таборі, а звернули на мадяра, самі ж назвалися свідками скоєного. Мадярові загрожував трибунал і розстріл. Строку ув’язнення там не давали, бо там уже й так були всі ув’язнені. Мадяр відмовився говорити будь-якою мовою, окрім рідної. Чи не міг би Лукаш бути перекладачем потрійно: німецько-мадярсько-російським?
– А це спішно? Чи не може той полонений посидіти ще зо три місяці?
– Може, – відповіли.
Тоді він зі словником і радіоприймачем за три місяці вивчив мадярську мову, перекладав на суді, заробив купу грошей. Мадяра виправдали, а німців засудили.
Леонід Горлач
Гості зацікавлено скупчили погляди на мовчазному Лукашеві, а далі один із них заговорив скоромовкою. Мелодійна мова розпросторилася під високим склепінням. Ми з Тельнюком і Казиміровим, звісно, нічого не второпали. І тут Лукаш підвів голову і заговорив такою самою співучою мовою. До розмови підключився другий італієць, третій, між ними зав’язалася якась динамічна балачка. І тут один із гостей, сивий чолов’яга в літах, не втримався на місці, підскочив і щасливо заволав:
– Ви тільки подумайте! Він говорить на чистісінькому неапольському діалекті! Це неймовірно!
Італійці ніби забули про всіх поважних господарів, випробовуючи знання нашого поліглота. І вже коли розмова добігла кінця, той самий неаполець ніби підсумував почуте:
– Маючи таких перекладачів, як Лукаш, українська література може почуватися рівною серед інших європейських літератур.
Елеонора Соловей
Натомість і за ним нотувала «перлинки» перекладу: «дзюндзя волохата», «какавічіньо, котру зустрів минулого року в Задрипанцях», а також, після мудрих міркувань про антонімічний переклад та особливості вживання модальності, – дифірамб лінгвістичній ерудиції Лукаша, «котрий є не менше літератором, ніж ученим-мовознавцем».
… Приміром, промовець оскаржував уживаний перекладачем вираз «це вірно» в сенсі «відповідає істині»: для Антоненка-Давидовича це слово «на своєму місці» у вислові «вірний своїй дружині» або, може, ще краще «вірний своєї дружини».
– Ну оце вже взагалі анахронізм, – незворушно проказав Лукаш, маючи на увазі подружню вірність, чим знову вельми розвеселив аудиторію.
І я також, слухаючи український «Декамерон», зачаровано нотувала собі: «ночоброд», «вікноскок», «ткач-ниткоплут», «квачомаз», «відправити сорок парастасів»…
… Лукаш знову повернувся до проблем перекладу. Висловився проти поширеної думки, ніби переклад має нести певний «наліт іншомовності»: таке сповідував «навіть Маршак», але Лукаша це не переконувало. Він стояв на тому, що «Пригоди Симпліцисімуса», «Фауст», «Дон Кіхот», інші світові шедеври написані «дуже німецькою», «дуже іспанською» тощо – отже, й перекладати треба «дуже українською», «дуже російською» тощо.
Після того читання слово дістав Микола Лукаш, його зустріли такою овацією, ніби це був гладіатор, який щойно здобув перемогу. Зрештою, в певному сенсі, для присутніх очевидному, – так воно й було. Проте сам «переможець» аніскільки не величався, говорив спокійно й довірливо, говорив про роботу, в якій вочевидь убачав справжній сенс існування.
На правах реклами. Якщо вам потрібно взяти в аренду спецтехніку, зверніться в «Агропромхолдинг». Це широкий асортимент техніки, якісне обслуговування і швидка доставка.