24 травня – 110 років з дня народження класика української літератури Михайла Стельмаха

1074

Михайло Панасович Стельмах Народився 11 (24) травня 1912 року в селі Дяківцях (тепер Літинського району Вінницької області). Помер 27 вересня 1983 року в Києві.

Творив у жанрі соцреалізму. Писав вірші, але починаючи з 1940-х працює у прозовому жанрі. Автор поетичних книжок для дітей. Одним із перших у післявоєнній художній літературі порушив проблему Голоду 1932—1933 років та боротьби ОУНУПА проти СРСР.

Як поет друкується з 1936 року. У 1941 році з’явилася перша поетична збірка «Добрий ранок». У роки війни вийшли збірки «За ясні зорі», «Провесінь». Поезію Стельмаха відзначає глибокий ліризм, пісенність, емоційність, вплив фольклору, багатогранність тематики.

Проза Стельмаха — типовий зразок літератури соцреалізму, з властивим йому кожночасним пристосуванням до партійної лінії (наприклад, роман «Велика рідня», перейнятий духом ґлорифікації Сталіна і відзначений сталінською нагородою 1951, Стельмах переробив відповідно до критики «культу особи» і 1957 року перевидав під назвою «Кров людська — не водиця») і так званого «прикрашення» радянської дійсності, від якого не вільні твори Стельмаха посталінської доби.

Проте спроба написати твір про післявоєнну Галичину, війну ОУН-УПА на рідному Поділлі, наштовхується на опір цензури. Доктор істор. наук Володимир Сергійчук пише:

Михайло Стельмах написав би правдиво про ОУН-УПА. Він навіть пробував зробити це свого часу, бодай і в жорстких рамках ідеологічного завдання партії. Але йому не дали можливості сказати хоч частинку правди про ОУН-УПА. В цьому може переконатися … , коли ознайомиться з доповідною начальника Головліту УССР К. Полонника секретареві ЦК КП(б)У І. Назаренку від 2.10.1952 р.:

«Доповідаю, що Головліт УССР не дозволив до видання й повернув видавництву «Радянський письменник» на переробку повість Михайла Стельмаха «Над Черемошем».

Поставивши своєю метою показати процес колективізації в селах станиславської Верховини в 1948–1950 рр., який відбувався в умовах куркульського спротиву, Мих. Стельмах не зумів надати цьому спротиву яскраво вираженого класового характеру. Замість приречених куркулів, у Стельмаха діють озброєні найновішою автоматичною зброєю буржуазні націоналісти, т. зв. бандерівці, які мають свою розгалужену організацію, свій керівний центр, свою «Українську головну військову раду», яка навіть карбує і нагороджує своїх головорізів, що відзначилися, орденами і медалями — на зразок медалі «3а боротьбу в особливо важких умовах».

Сам цього, можливо, не бажаючи, автор надав націоналістичному підпіллю характер великої і грізної сили, здатної тримати в страху населення і представників радянської влади на значній території, що політично нам не тільки не бажано, але й дуже шкідливо»[3].

Роман «Правда і кривда» викликав першу політичну дискусію в українському середовищі після погромів 1930-х років. Зокрема, там є такі зухвалі слова: «Ми найстрашнішого ворога — фашизм — вже закопуємо у могилу, а цей ворог ще поміж нас ходить». Не дарма критик Іван Світличний відзначив, що Стельмах уперше:

прямо і відверто, без різного звичайного в таких випадках словесного туману, пише і про сирітські драми, і про занедбаність чи й зовсім відсутність демократії в колгоспах, і про податкові утиски, і про найбільше зло нашого часу — бюрократію, і про багато інших прикрих, але, на жаль, реальних речей, про які інші говорять пошепки і з оглядками[4].

1964 року український режисер О. П. Горбенко вперше в СРСР поставив «Правду і кривду» на сцені Житомирського українського музично-драматичного театру.

Ще одна заслуга Стельмаха — перша публічна розмова про факт «незрозумілого» голоду 1932-33 в Україні у глухі брежнєвські часи. У творі «Чотири броди» (1978) Стельмах примушує українське суспільство згадати про жертв Голодомору, вказує на відвертих колаборантів (Магазник), які брали участь в організації штучного голоду на селі. Разом з романом «Правда і кривда», творчість Стельмаха у 1960-70-х рр. схарактеризована критиками як «політична»! (Леонід Новиченко, 1988). А ще Стельмах був фронтовиком і особисто сміливою людиною. Мабуть тільки він міг написати 1973 некролог у київській пресі пам’яті українського поета, в’язня ГУЛАГ СРСР Олеся Журби.

Винятково багата народною лексикою, специфічним гумором, проза Стельмаха за стилем споріднена з ліризованою прозою Михайла КоцюбинськогоЮрія Яновського, з особливо виразно помітними впливами Олександра Довженка. Одначе, згадані вже негативні прикмети, обумовлені жанровим терором, застосовуваним щодо підневільних українських літераторів. Проте виразний нахил до сентименталізму (теж властивого тій методі), щоправда, забезпечують Стельмаху одне з провідних місць в літературній ієрархії УРСР. Твори Стельмаха включені до шкільних програмах з літератури в загальноосвітніх школах України, а на Поділлі Стельмаха відносять до ключових літературних постатей краю ХХ ст.

Михайло Стельмах був єдиним українським радянським письменником, що здобувся найвищих нагород за свою творчість і не був членом Комуністичної партії Радянського Союзу.

uk.wikipedia.org

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!