Олексій Довгий – нині сущий колос і колос української поезії.
Водночас дуже земний (народився в селі і працював на ріллі) і космічний.
Озброєний знаннями нинішніх реалій, він у найкращих своїх поезіях досягає
філософської висоти й глибини античних мудреців.
Вишуканий лірик, Олексій Довгий, за
словами Рауля Чілачави, «уміє просто, легко й елегантно говорити про
найскладніші почуття, торкнутися найболючіших проблем сучасності і дати їм
своєрідну інтерпретацію. Вірші О.Довгого, не зважаючи на очевидний примат
думки, зберігають яскраве емоційне тло і внутрішнє тепло, чарують
безпосередністю переживань і моральною кришталевістю».
Олексія Прокоповича можна з цілковитою впевненістю назвати афористом («Як
відстань, скорочую зайві слова…), який працює у надважкому жанрі ліричної
мініатюри, що нагадують видих і видих («Я так пишу, як дихаєте ви…).
Бути самобутнім і неповторним, метафорично-мальовничим і мудрим, правдивим
і моральним, дорогого коштує. Олексій Довгий є дорогою (притому він попереджає:
«Творчість починається там, де кінчається дорога»), який спонукає шукати
власний шлях: «Не кожна дорога веде вперед. Але вперед веде завжди та дорога,
яку прокладаєш сам».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Нижче до уваги читачів пропонуємо інтерв’ю з письменником
(друкується зі скороченнями).
Хто Вас
виводив у літературу? Допомагав, радив, підштовхував?
Я сформувався сам по собі. Працював на
Чернігівщині механізатором, потім у райгазеті, згодом в обласній газеті. Тобто
мене прямо з трактора посадили редактором. Втім, я вже був підготовленим, бо з
книжкою, як-то кажуть, спав. Потім мене забрали до Києва, запропонували роботу
у видавництві «Дніпро» і відразу поставили завідуючим редакції поезії,
драматургії і кінодраматургії. Це абсолютно різні жанри, але я справився. У
Києві, зрозуміло, не було квартири (дружину і двох дітей залишив у Чернігові),
я жив у перекладача Миколи Лукаша.
Який викинув
газову плиту заради книжок…
Книжки у нього були скрізь, переважно у
величезних шафах. Я спав на розкладайці, а Микола – на тапчані. А потрапив я до
нього так.
У Києві було дуже складно за відсутності
прописки. Та якщо погодився на роботу, значить, треба якось жити. День
проходить у видавництві, але настає вечір, десь треба прилаштовуватися на ніч,
ночувати в кабінеті – не діло, у готелі – дорого. На щастя, я вже познайомився
з такими нашими авторами, чудовими перекладачами, як Григорій Порфирович Кочур
і Дмитро Хомич Паламарчук. Сидимо, вони якраз приїхали до мене: Паламарчук
переклав сонети Шекспіра, Кочур готував однотомник творів класика української
літератури Миколи Зерова (я розумів, що поки є можливість, його треба негайно
видавати). Хитрі застосували підходи, він же тоді був не реабілітований. У
плані я записав: Микола Зеров, «Камена» і переклади. Ніхто не знав, що таке
«Камена», пустили у план, а «Камена» – це збірка найкращих оригінальних віршів
Зерова). Дмитро Хомич каже: «Поїхали до мене в Ірпінь». Поїхав. Паламарчук
пропонує: «У тебе зараз біда з житлом. Даю тобі кімнатку, живи скільки треба».
Поїхав до нього. Оселився. Збагнув: «Треба
на роботу їздити щодня, незручно». Якось приїжджає Микола Лукаш. (Зазначу, що
видатні перекладачі-поліглоти, троє великих людей Кочур, Лукаш і Паламарчук
були друзями не-розлий-вода і по творчості, і по життю). Лукаш каже: «А чого ти
тут? Поїхали до мене. Будеш у Києві біля свого видавництва жити».
І я таким чином перебрався до нього, два
роки жив, поки будував собі кооперативну квартиру у Михайлівському провулку.
Треба собі уявити ту Лукашеву кімнатку – книжки в ній, повторюю, панували
скрізь від підлоги до стелі, пам’ятаю, навіть єдине вікно було до половини
заставлено книжками. Микола Лукаш тоді захоплювався не лише Лоркою, а й «Дон
Кіхотом» Сервантеса, «Фаустом» Гете, «Декамероном» Бокаччо, поезією Верлена;
шукаючи відповідники українською до того чи іншого слова, перелопачував гори
словників, творів письменників-класиків, фольклорних збірників, побіжно
знаходячи мовні перлини, особливо фразеологізми, виписував їх на окремі картки
й укладав у окремі течки.
Здається, що Лукаш не жив на цьому світі, а
прийшов на грішну землю з неба і його забрало небо. Його земні пригоди були
наївно-дитячими, а духовність – небесна. Немов губка, я всмоктував оцю науку
видобувати з глибин історії слова, давно забуті, й воскресати їх, як це
майстерно зробив у «Декамероні» сам Лукаш. Певно, від Лукаша йде повага до слова
й поліфонічного звучання української мови.
Втім, було в кого вчитися. Приїхавши до
Києва, я втрапив у коло дивовижних людей: Тичина, Рильський, Малишко, Сосюра,
Лукаш, Кочур. З Бажаном ми стали друзями. Ці митці постійно гуртувалися навколо
видавництва «Дніпро». Навіть новорічні вечори проводили там. Та повернуся до
Лукашевої спільної квартири на першому поверсі на вулиці Коцюбинського. В цій
же квартирі, в двох кімнатах, жила поетеса Тамара Коломієць. Якось вона
заходить до кімнати Миколи Лукаша, і звертається до мене: «Вас кличе до
телефону Тичина». Це було на другий день після його 75-річного ювілею, коли я у
філармонії вручав йому вітальну адресу від видавництва «Дніпро». Беру трубку,
Тичина каже: «Олексію, я вас запрошую до себе на сьому вечора, у мене ювілей,
хочу з вами зустрітися, беріть свою дружину». У філармонії він побачив, що я
сидів зі своєю дружиною (вона ще працювала на Чернігівщині, приїхала до мене).
Так ми з нею потрапили на ювілей Тичини, думали, що там буде гостей повно.
Може, гості і були перед тим, я не знаю, та за столом нас розмістилося четверо:
Павло Григорович, Ліда Петрівна (його дружина) і я з Марією Іванівною. Ліда
Петрівна приготувала стіл, Павло Григорович розкорковував пляшку вина… Допізна
ми святкували-спілкувалися. Тичина танцював, співав, грав на фортепіано,
зокрема ту мелодію, яку виконували, коли ховали Коцюбинського. Незабутнє.
Хто нині є в
колі ваших друзів-однодумців? Кому ви можете будь-коли зателефонувати?
Моїх ровесників майже нема. Залишилися Юрій
Мушкетик, Роман Іваничук, Іван Дзюба.
А з молодших?
Я дуже шаную, люблю, як рідного сина, Сергія
Гальченка, ми дружимо давно, у нас багато спільного. Він великий знавець
Шевченка, таких знавців у світі більше нема, він один-єдиний. До речі, йому не
дали Шевченківської премії, коли він номінувався. Ніхто не зробив стільки для
Шевченка, як Гальченко. Давні друзі – Петро Засенко, Данило Кулиняк, Віктор
Женченко.
Дружу із Василем Степаненком, донедавна
директором видавництва «Веселка». Він чудово знає Грецію, грецьку літературу,
перекладає, багато робить для цієї країни, видав майже всю грецьку міфологію
українською мовою.
З молодших – це Іван Рябчій, Дмитро Чистяк,
спілкуюся дуже близько з ними. Люблю цих талановитих хлопців. Рябчій –
переважно прозаїк. Дмитро Чистяк і поет чудовий, і перекладач, 13 мов знає,
зокрема французьку, німецьку, фламандську. Енциклопедичні хлопці. Обоє
перекладають як на українську мову, так і з української на інші мови, отже,
друкують книжки у різних країнах, що не так просто. Вони як мої діти молодші.
Ми постійно контактуємо, поважаємо одне одного.
З Леонідом Горлачем маю дуже хороші
стосунки. Коли він появився у Києві, то я приютив його у своїй квартирі.
З Іваном Драчем – у виняткових стосунках. З
Борисом Олійником менше приятелюємо, раніше були ближчим, коли я працював у
видавництві «Молодь», один одному допомагали.
Мене вразило, коли Льоні Талалая не стало.
Він вважав мене своїм учителем і другом, останню книжку «Безпритульна течія»
так і надписав: «Другу і учителю».
З Володимиром Базилевським дружу, чоловік
вражаючий. На жаль, його здоров’я підводить.
Часом одержую книжки, які мене просто
потрясають. От якось Петро Сорока прислав книжку «Лісові псальми». Яка потужна
книжка! Я думаю, чому про неї ніде не говорять. У нас взагалі це не обов’язково,
коли виходить хороша книжка, її не помічають критика і вороги.
Ну слуху
нахабні, верткі автори, які вміють піаритися.
На жаль. Раніше було краще. Нині атмосфера у
Спілці письменників не така творча, як колись. Пригадую Абрама Кацнельсон і його
«Майстерню Слова». То була справді майстерня у Спілці. Кацнельсон – молодець,
талановитий, досвідчений, нещодавно йому виповнилося б сто років (Царство йому
Небесне).
Микола Бажан вражав інтелектом, академічною
інтелігентністю. Виняткова особа, поет європейського штибу, настільки високий у
поезії, що до нього дослідники не добралися до кінця.
Я свого часу перехворів і Рильським, і
Тичиною. А ще Довженком.
Хто ще з
колег вам найбільше запам’ятався?
Поет Михайло Іванович Ігнатенко з Чернігова.
Він помітив мене і запросив на організоване ним літературне об’єднання. Його
відвідували тоді ще молоді Володимир Дрозд, Євген Гуцало. До речі, з Гуцалом ми
до останнього були друзями. Навіть їздили до моїх батьків, третім компанію
склав Григір Тютюнник. Чудова особлива поїздка була. Гуцало навіть написав
новелу «Шлях осявали берези» про цю поїздку, а потім видав книжку під цією
назвою. Женя був унікальний чоловік, дуже своєрідний, як і Григір Тютюнник.
Мабуть, оця своєрідність і поєднала нас. Несхожість поєднує, бо є чого вчитися
одне в одного.
Григір подарував мені книжку з надписом:
«Олексію Довгому і доброму», а Гуцало написав: «Талановитому і розумному
чоловікові».
А це правда,
що Гуцало полюбляв писати під винце, а Тютюнник був людиною
суворо-нервовою?
Я не знаю, хто причепив Гуцалу «любителя
винця». Я не помічав. Я не можу сказати, що Тютюнник був нервовою людиною, він
мав особливий характер. Хтось сприймав за нервозність його прямоту в розмові,
та це зовсім інше. Він міг сказати прямо будь-що. Григір – це Григір. Такого
принципового чоловіка у нас в літературі нині нема і, мабуть, не буде, він
єдиний. Він утвердився як Григір Тютюнник, і все. І як людина, і як митець
слова.
Про нього
кажуть, що він неймовірно талановитий, але встигнув зробити мало, а Євген
Гуцало був напрочуд продуктивний, написав багато.
Гуцало справді був плодовитий. Григір писав
менше. Але він дуже вивіряв себе, зважував кожне слово. Тютюнник мені ближчий
до душі як авторові мініатюр, мініатюра – в моїй крові, я знаю, що таке слово,
яке шукаєш часом роками, бо в чотирьох чи восьми рядках випадкових слів не може
бути. До речі, Бажан відзначив цю мою особливість, написав, що мініатюри,
найважчий жанр в літературі, – моя ознака, і що вони вдаються мені. «Тонкі,
чулі, людяні поезії Олексія Довгого музикою відлунюють в наших серцях», – писав
Микола Платонович.
Бажан, даючи мені рекомендацію до Спілки
письменників, знову про це написав. Він дуже приязно, винятково ставився до
мене, а також до моєї дружини, дітей. Я коли заходив із меншим сином Тарасом до
нього, він його ніжно-довго гладив по голові. Григір надписав книжки моїм
дітям. Цікаво, що він спочатку носив новелу в голові, повністю формував, а
потім вже клав на папір, дивовижна метода. Це був єдиний саме такий письменник,
з тих, кого я знав. Пригадую таке. Приходжу в журнал «Ранок» на роботу, а там
вже Григір. Він часто заходив до мене, ми регулярно спілкувалися. Запитую його:
«Чого ти прийшов ще раніше, ніж секретарка Ліда?» Він каже: «Я приніс новелу».
– «А де новела?» – «У мене в голові. Сідай за стіл». Я сів, а він, ходячи по кімнаті, прочитав
новелу «Кізонька». Як він чудово читав, жаль, не було магнітофона записати! Я
зрозумів вагу твору, кажу: «В номер». А перед тим в «Ранку» була надрукована
геніальна новела Тютюнника «Три зозулі з поклоном». За неї «порізали» журнал
(термін видавців), накинулася цензура. А тут «Кізонька». Кажу: «Ставлю все
одно». Я в той час був у журналі заввідділом літератури. Прийшла секретарка,
відразу надрукувала за Григором. Я поставив у номер. Та цензура не пропустила.
Ще йшли поголоски про «Три зозулі…». А «Кізонька» з унікальним сюжетом теж була
бомбою.
Я потім носив цю новелу по журналах, ніхто
не взявся надрукувати. У «Вітчизні», «Дніпрі» відмовились. Тоді зателефонував
Ростиславу Братуню у «Жовтень», кажу: «Ростиславе, отака справа, дай цю новелу»
– «Дамо». На жаль, і він не зміг, бо як тільки набрали і поставили, цензура
затримала номер. Замість новели дали тематичні фотографії. Що робити? Кажу:
«Грицю, давай пошлемо до Москви у журнал «Сельская молодежь». Послали. Там
перекладачка Ізольда Новосельцева блискуче переклала. Новела вийшла в «Сельской
молодежи» і Тютюннику за неї присудили премію «Золоте перо».
І заткнули
пельки всіляким перестраховщикам.
Так. Потім «Кізоньку» вже надрукували в
Україні. Так ця новела увійшла в українську літературу, в український побут.
Олексію
Прокоповичу, люди, виховані в радянський час, стверджують, що в СРСР, попри
ідеологію та цензуру, ставлення до талантів було майже трепетним, їх леліяли і
вирощували. Нині зазвичай пробиваються володарі «нахабних ліктів». Та й
роботодавці у творчій сфері (у редакціях) віддають перевагу людям менш
обдарованим і фаховим, але покладливим. Ваша думка з цього приводу?
Не тільки тоді, а й нині талант є
визначальним, незалежно від того, що ставлення до нього справді деформувалося.
Не всі люди розуміють, що таке талант і що таке справжня література. Гадаю, так
було і раніше, і тепер. Але за радянських часів обдарування підтримувала
держава (зокрема гуртками, семінарами, фестивалями, виданням книг, гонорарами),
юні і молоді мали можливість спілкуватися з талановитими людьми, які вже
здобули собі ім’я.
Як було у
вас?
Я став редактором районної газети «Шлях
перемоги» у райцентрі Березне. У газету потрапив без будь-якого «блату». Просто
попередній редактор Іван Петрович Дудко
звільнився через якісь обставини. Я залюбки з ним спілкувався як з розумним
цікавим чоловіком. Якось прийшов, а він верстає газету, зокрема поетичну
сторінку із присланих РАТАУ (радіотелеграфне агентство України, – В.К.)
віршів. Я прочитав і кажу: «Які слабкі вірші». Іван Петрович на мене подивився
і, сміючись, сказав: «Напиши кращі, я поставлю». Я сів і написав. Дудко
прочитав і мовив: «Справді кращі». І поставив у номер. Потім сказав: «Слухай,
Олексію, ти ж можеш написати книжку, он як швидко написав два вірші». А то були
без претензій літературні твори.
Та й я відчував, що у мене є бажання писати,
іноді римував, в голові з’являлися строфи. Дуже любив читати. Коли працював на
Кіровоградщині безпосередньо на землі (навчав механізаторів, орав, сіяв, збирав
урожай), у мене завжди були у комбінезоні книжки. Поступово зібралась ціла
поетична бібліотека. Тоді, зокрема, я читав Шевченка, класику і Бажана, він
здавався трошки ускладненим, але то дуже глибокий поет.
Отже, я за рекомендацією Дудка написав
близько 50 віршів за місяць. Вони були різні, частину я відразу викинув. Дудко
запакував рукопис у конверт і послав у видавництво «Радянський письменник». Я
поставив авторство Василь Груша. Мені було соромно підписувати своїм іменем,
мовляв, механік та ще й пише вірші.
Надійшла відповідь приблизно такого змісту:
«Шановний товаришу Груша. Ви безперечно людина талановита, але почуваєтеся у
поезії, як партизан у лісі. Читайте кращі вірші хороших поетів, подивіться
уважно, як вони написані». Я взяв той лист і гайнув до Києва. «Радянський
письменник» тоді був на Червоноармійській вулиці, де книгарня «Сяйво». Заходжу
і кажу: «Я – Василь Груша. Хто написав мені листа?» Виходить Борислав Степанюк.
Хороший поет…
Познайомилися. Кажу: «Бориславе Павловичу,
все це неправильно. Я не партизан у лісі. Дайте мої вірші Сосюрі, Усенку». В
підсумку Павло Усенко написав позитивну рецензію. Через вісім місяців мені
вручили збірочку «Земля співає». Я людина від землі, вона для мене і досі
співає. Взагалі душа моя співає від радості, що я живу на землі, яку безмежно
люблю.
Книжку редагував Михайло Іванович Ігнатенко.
З ним я раніше познайомився у Чернігові, де він керував літературним
об’єднанням при газеті «Деснянська правда». Коли у районці були надруковані мої
вірші, він мені зателефонував, запросив до літоб’єднання. Приїхав. Виступали
зокрема Володимир Дрозд, Євген Гуцало, Станіслав Реп’ях. Я прочитав свої вірші,
їх відразу відібрали в альманах «Десна». Михайло Ігнатенко тоді, до речі,
викладав в педучилищі, в інституті. Надзвичайно цікавий чоловік, я рідко
зустрічав людей такої глибокої освіти. Він сказав: «Вам обов’язково треба
писати. Приїжджайте на консультації, щоб ми тут обговорювали».
Однак у мене було багато роботи в газеті, на
літературні засідання я їздив зрідка. Слухав виступи Гуцала, вперше почув його
чудовий вірш «Пісню в шинелі сірій німці вели на страту» – про поета, якого
розстріляли. Досі пам’ятаю. Дрозд прозу читав. Ці молоді хлопці були дуже
цікаві, талановиті. До останніх днів у мене з ними збереглися дуже хороші
стосунки.
Знаменно, що коли надрукували мою першу
збірку і я її прочитав, був нею дуже незадоволений. Я стрімко ріс як поет, це
відчував. Вирішив покінчити з народно-пісенними вправами, хоча даремно це
зробив, бо пізніше, коли мої вірші почали класти на музику, ті два чи три
рукописи, які я розгубив, мені пригодилися б. Особливо коли я створив народний
ансамбль української пісні «Родень».
Якось раптово я почав писати філософські
мініатюри, більше став працювати над рядком. Взагалі вирішив писати короткі
речі. Після того, як я вже працював у Києві і зустрічався з багатьма
письменниками, мені казали (скажімо, Бажан): «Олексо Прокоповичу, мініатюри –
це ваше кредо».
Невдовзі мені запропонували роботу у
держвидавництві «Дніпро». Це була справжня літературна академія. Жаль, що її
вже ніколи не буде в Україні. Коли я став там працювати, зрозумів, куди
втрапив. Молоді літератори там не видавалися, тільки корифеї, класики
української літератури: Тичина, Бажан, Рильський, Сосюра, Малишко… Плюс
вітчизняна та світова класика. Я страшився: таке видавництво, такі люди ходять
по коридорах щодня. І побоювався, що не справлюся. Дотепер дивуюся: справився,
і досить успішно. Певно, мав самопідготовку достатню: дуже багато читав,
осмислював. Самоосвіта мені стільки дала, скільки не дав би, мабуть, жоден
учбовий заклад. Та й видавництво стало академією. У редакції частенько
призначалися метрами побачення один одному, обговорення збірок, готових до
друку, і от уже Рильський з Кочуром, влаштовують годинний літературний семінар.
Що не кажіть, а пощастило мені.
Відомо,
що КДБ особливо уважно пильнував творчих людей. До Спілок не можна було
вступити, проминувши КДБ. Проте і в таких умовах чимало людей зберігали
порядність. Хто донині для Вас залишається людиною чесною, принциповою, про яку
Ви точно знали і знаєте: цей не підведе, не закладе, допоможе, порадить…
Серед покоління письменників, у
яке я втрапив у видавництві «Дніпро», були класики, ми їх всіх знаємо поіменно,
це шість-сім чоловік. Але окрім них ще було багато гідних в областях, в
провінції. Нині я не чую, на жаль, таких імен як Іван Вирган, Василь Мисик,
Кость Гордієнко. Дивовижні були люди.
У Спілці
письменників серед старшого покоління не було підлоти за означенням. Різне говорили,
скажімо, про Остапа Вишню, Павла Тичину, Миколу Бажана та інших. Все це
дрібниці у порівнянні з тим, що ці люди зробили. Вони через все пройшли, не
втративши гідність, ніколи ніде не підводили, хоча були різні обставини, їх
нещадно критикували. До них треба ставитися з поблажкою. Григорій Кочур мені
сказав таке: «Були різні люди, але з різними людьми ми дружимо і тепер. Я знаю,
що він часом неправильно говорив і чинив, не треба було цього робити. Але я з
ним дружу, треба переступати через це все».
В контексті жахливих подій важко бути
кришталево чистим. А чи зміг би праведник-критикан не зламатися, скажімо, в
лещатах гестапо чи НКВС?
Авжеж, це все дуже, дуже тонкі
речі.
Певно,
тому чесні і мужні Григорій Кочур, Борис Антоненко-Давидович, які пройшли пекло
і не зламалися, були дуже терпимими людьми…
І з Кочуром, і з Вишнею ми
розмовляли про всі ці речі. Кочур в концтаборі в Інті своєю поведінкою серед
злочинців заслужив таку повагу, що всі ставали убік і знімали шапки: професор
іде. І у Вишні було щось подібне. Його таскали по таборах, часто переводили.
Якось вночі привели, кинули в камеру. Вишня розповідає: «Я заліз на верхню
порожню полицю, заснув. Вранці почув, що мене лоскочуть у п’яти. Почав злізати,
зразу перше запитання: «За что сидишь?»
– «Ни за что». Фраза зрозуміла: «Ни за что». У ті часи були люди, які
часом не знали, за що сидять. Така була політика.
Його залишили
в бараку, дали поїсти, попити, ще й сто грам налили, нижню койку дали. Старший
сказав: «На работу не выходи». Потім кілька разів його рятував начальник
концтабору. Це ще не відкриті речі, багато хто не знає цього, і мабуть, не все
записано у спогадах. З його вуст я чув таке. Групу людей вели до концтабору,
один автоматник попереду. Сніг по шию, тайга, знесилля. Раптом у конвоїра не
витримує серце, падає. Ув’язнені з гілок роблять ноші, несуть його. Остап Вишня
йде з автоматом попереду. Згодом він сказав: «Я привел в целости-сохранности
всех людей, конвоир заболел в дороге, автомат отдал». Цю історію можна по
різному трактувати..
До
речі, вам передавав вітання письменник й історик Данило Іванович Кулиняк.
Дивовижний чоловік, дисидент,
правозахисник, еколог. Один з моїх найближчих друзів, дуже талановита, чиста,
благородна людина. І така ж його дружина Наталя Околітенко. Я йому як міг,
допомагав. Коли Кулиняку було дуже тяжко, публікував на його твори рецензії
(він – прекрасний поет), допомагав видаватися тощо. Він багато чого розповідав.
Про таких людей треба знати. Він з національних героїв України знімає пил
забуття.
Співвітчизникам
треба давати більше позитиву, сонця, радості, чистоти. Люди дуже забруднили
епоху. Треба відмивати їхні мізки і серця. Данило Кулиняк це робить. І його
Наталка неймовірно талановита. Наталчині книги я регулярно читаю, це розумна
жінка-філософ, у філософії вона іде на рівні Ліни Костенко, це дуже висока
жінка. А на ту брехню, яку на неї навішують, я не звертаю уваги. Бруд відпаде.
От ми говорили
про талант. Я себе ніколи нікуди не ніс і не носився зі своїм талантом. Але
відчуваю, те, що пишу, істинне, я це відчував давно, і нині повністю
підтверджується судженнями й думками людей, які мене не знали, та почали
читати, розуміючи, що це істинне. У написаному не має жодного слова брехні, все
– правда, як я думав, так і написав.
Олексо Прокоповичу, Ваша творчість великою мірою
починалася зі спирання на народно-пісенні традиції. Більше того, Ви якось
сказали, що загубили два рукописи, в котрих елементи народної пісенності була
найвідчутнішими…
Я, до речі, один рукопис спалив…
Про
що потім шкодували, коли композитори почали писати музику на Ваші вірші.
Цікавість до народно-пісенних традицій, певно, не випадкова, закономірна і в
щось таки вилилася?
Трапилось так, що з видавництва
«Дніпро», мене, власне, «пішли» (1956 рік). Це пов’язано з нечистоплотністю
окремих працівників видавництва. Я написав заяву про звільнення і директор
Олександр Іларіонович Бандура сказав: «Добре, що ти сам заяву подав, бо могло
бути гірше». Якщо конкретизувати, то складнощі пов’язані з виданням п’ятого тому
Олександра Довженка, де вміщено гнаний твір «Україна в огні», що не сподобався
особисто Сталіну, і книжки угорця Імре Мадача «Трагедія людини».
Постало
питання, що далі робити. Я себе втішав: «Квартирка в мене є. Родина у Києві,
дружина працює».
І раптом у
поштовій скриньці знаходжу записку від Олеся Гончара: «Олексо Прокоповичу,
зайдіть до мене». Пішов до Спілки письменників. А там у кабінеті окрім Гончара
перебувають ще Павло Загребельний і Юрій Збанацький. Олесь Терентійович каже
мені: «Ви знаєте, у нас тут в «Літературній Україні» будуть зміни». Редактора
Дмитра Цмокаленка забирали працювати в ЦК КПУ. Можливо, був задум взяти мене на
посаду редактора. Я сказав, що в газету не піду працювати. Міркую: я вже в
одній працював. Більше в газету – зась. Далі кажу: «Я не член Спілки». Олесь
Терентійович вразився: «Як не член Спілки?» – «Я не подавав заяви». Він
викликає Івана Гончаренка, у якого були документи по спілчанам, запитує: «Невже
Довгий у нас не член Спілки?» – «Ні». – «Чому? Він же має купу книжок».
Та ось до
кабінету заходить Микола Бажан, приєднується до розмови. Гончар каже: «Миколо
Платоновичу, виявляється Довгий у нас не в Спілці» – «Як це?» І Бажан тут же, в
кабінеті Гончара, пише мені рекомендацію. Ця рекомендація, до речі, надрукована
у збірці-білінгві з перекладами моїх віршів на грузинську мову Раулем
Чілачавою. Отже, Бажан мабуть, зрозумів, що я переріс газету. Бо у видавництві
«Дніпро» я робив вельми серйозні речі, зокрема головою відповідав за п’ятий том
Довженка, в який увійшли записники і щоденники, та найголовніше – «Україна в
огні». Я твердо вирішив: оскільки п’ятитомник видається в редакції, якою я
керую, то поки не видам «Україну у вогні», не заспокоюся. Цей твір мав увійти
ще в перший чи другий томи, але тоді цензура не пропустила. Вдалося протиснути
як додаток у п’ятому томі. Допомагали мені Олександр Підсуха і Сергій Плачинда.
Я поставив їх титульним редактором і упорядником. Та це були письменники зі
сторони, я був відповідальний за випуск, ходив до цензорів і відстоював кожен
запис. Проблем з цим томом виникало пребагато. Я не палив, але тоді сам
закурив. Дуже важко просувалося діло. Не зважаючи на оригінал, цензор казав:
«Цього не треба». Ставили криптоніми, щоб не показати імен людей, які були
винні в тих чи інших неподобствах, але ще керували у Москві і Києві. Про ці
перипетії добре знав Бажан. Він вважав мене людиною діловою.
Раптом ні з
того, ні з сього мене викликають у Держкомвидав. Зустрічає директор
Держкомвидаву Микола Білогуров, росіянин, хороший чоловік (він дружив із
Бажаном і той мене порекомендував) і каже: «Олексо Прокоповичу, я все знаю з
приводу видавництва «Дніпро», знаю, що ви пішли не по своїй волі. Ми тут
організовуємо видавництво «Музична Україна», вперше. Вже є директор Григорій
Кулініч, головний музичний редактор Юлій Малишев і частина працівників. Нам
потрібен такий літературний працівник як ви, заступник головного редактора.
Якщо хочете – будь ласка. Я зразу не погодився, походив, зважив – і
зателефонував: «Згоден». Я подумав, що це буде друга галузь духовності
українського народу, музична і народно-пісенна культура, яка мною ще не
опанована,
І добре
зробив, що пішов утворювати «Музичну Україну». З директором Григорієм
Григоровичем Кулінічем, прозаїком, перекладачем, ми були добре знайомі і плідно
працювали. Він мені ні в чому не перечив. Часом перечив тільки головний
редактор Юлій Малишев, естет у пророросійському плані, «советский человек». Але
як музикознавець він був на високому рівні.
Я отримав дві
посади: завредакцією літературно-пісенних видань і заступника головного
редактора. Так записано в наказі про прийом мене на роботу.
Склав
програму, спрямовану на видання класики і творів сучасних композиторів,
досліджень музикознавців, пам’яток музичної культури, які збереглися в Україні.
Серед цих пам’яток була книжка Миколи Дилецького «Граматика музикальна», яка узагальнила
музично-теоретичний досвід, до нього наслідувану переважно через усну традицію.
Дилецький був великим чоловіком, початки музичної культури до XIV століття
розвинув у XVII столітті. Він мав високий виконавський талант, а ще більший –
як теоретик музики і хорового співу. М. Дилецький-композитор
залишив у спадок вокальнi та хоровi твори, серед яких восьмиголоса
“Херувимська”, “Лiтургiя чотириголосна”, “Літургія Київська”, “Воскресенський канон”
та iнші.
Мною було
започатковано широке видання українських народних пісень в сімнадцяти томах.
Чому
саме в сімнадцяти?
Відповідно етнографічних зон.
Одні і ті ж пісні передаються з області в область, але в інших інтерпретаціях,
часом в музичних і текстових. Я вирішив все це опрацювати і видати. На
величезному столі розклав план сімнадцяти майбутніх томів: що і хто
впорядковує. Багато людей допомагало мені. Передусім львів’янин Григорій
Нудьга, який енциклопедично знав музичну культуру українського народу. Це
заввідділом фольклору і етнографії в Інституті літератури України Олексій
Іванович Дей. Це Онися Яківна Шеер-Ткаченко, яка в консерваторії очолювала
кафедру історії української музичної культури.
Разом з ними
та ще з іншими музикознавцями ми укладали план видання сімнадцятитомника
української народної пісні. Вибрали фахівців, здатних підготувати кожен том,
поставили їх упорядниками. Закрутилася активна підготовка.
Ми видали
перший том «Пісні Закарпаття» (найготовніший був), і він вийшов. Та коли в ЦК
узнали, що я таке готую, у мене
забрали всі напрацювання. По сьогодні я не знаю, де цей скарб. Уже в час
незалежності мені телефонували музикознавці, композитори, хормейстери і
просили: «Віднови, реанімуй, порятуй». А що я один зроблю? Сумно, адже все,
власно, було зроблено, впорядковано,
у мене на столі лежало.
І
все це пішло прахом? Партія чомусь вважила народні пісні крамолою?
Так, все пішло прахом. Ніде в
архівах ЦК не могли знайти.
Чого
вони, власне, перелякалися?
Перелякалися сімнадцяти томів
української народної пісні. Канада видала вісім томів і це була величезна
подія. А у нас здебільшого видавалися то популярні пісні, то просто естрадні.
Я запропонував
окремо також ще цілу сюїту українських жанрових пісень (тексти з нотами):
веснянки, колядки, різдвяні, козацькі, чумацькі, застольні пісні тощо. Встигли
видати чимало, зупинилися на застольних піснях, ця збірка якраз підпала під
протиалкогольну кампанію, коли в СРСР почали вирізати виноградники. У мене
залишився єдиний сигнальний примірник.
Народний
артист України Сергій Давидович Козак, який очолював Музичне товариство
України, теж багато допомагав, фахівців виявляв, приводив до мене кобзарів,
лірників, щоб я послухав, або запрошував мене у Музичне товариство, яке було
поруч з видавництвом.
«Запорозький
марш» я слухав в оригіналі, тобто у виконанні Євгена Адамцевича, я, певно,
залишився єдиний такий слухач. До речі, треба писати і промовляти
«Запорозький», а не «Запорізький», як пишуть нині, – бо за порогами марш
написаний, а не за порігами, запорожці, а не запоріжці! Я не можу ніяк довести
цю істину. Скрізь на ТБ, по радіо оголошують “Запорізький марш”.
Отака дурня. А це марш запорозький.
Так я
заглибився у музичну культуру, багато чого зрозумів, особливо коли Дилецького
редагував і в найглибшу музичну теорію занурився. Я почав розуміти класичну
музику.
До речі, в
«Музичній Україні» я був одним з тих, хто приймав на художній раді сучасні
українські пісні. Таким чином ноти і текст стартували піснею у життя, її
починали виконувати, транслювати, авторське право запускалося. Багато
композиторів намагалися потрапити на цю худраду.
Від
Вас я дізнався, що Гоголь зібрав чотириста народних пісень. А Ви як до
пісенного Гоголя долучилися?
Окрім сюїти пісенної я вирішив
також видати народні пісні в записах українських письменників. Від Лесі
Українки, Івана Франка до Михайла Стельмаха. І ця серія була видана. В ній,
зокрема, були і записи Андрія Малишка, «Материні пісні», записані Довженком.
Таким чином я
потрапив у розвій музичної культури, стояв у центрі справи, навколо мене було
багато людей, які допомагали, спонукали. Особливо поетеса Лариса Каширіна, яку
я потім запросив у редактори, вона майже всі пісенні збірнички редагувала,
звісно, нотну грамоту знала, була глибоким музикознавцем.
Більшість
шанувальників літератури знає Вас як чудового поета. А виявляється, Ви
перебували в центрі пошукової роботи, спрямованої на оприлюднення української
народної пісні і взагалі музичної культури. Сподіваюсь, що ці скарби
зберігаються в бібліотеках, перевидаються, співаки і колективи ці твори
виконують, бо нині таке зібрати і видати неможливо.
Річ у тім, повторю, що зі мною
працювало чимало музикознавців, композиторів, колекціонерів, виконавців, вони
допомагали. Це просто щастя, що з’явилося таке видавництво як «Музична
Україна». Воно, зокрема, стало колосальним стимулятором для розвитку музичної
культури, адже гуртувало подвижників в цій галузі і фахівців найвищої проби. А
скажімо, такий чудовий знавець як Микола Гордійчук надав поштовх розвитку
народної пісні в Україні.
Коли я вже сам
в ту царину увійшов, побачив, що у моїх віршах дуже багато пісенних мотивів.
Композитори почали брати мої вірші і складати на них музику. Першим був Борис
Буєвський. Сам же я ніколи не пропонував своїх текстів композиторам.
Чому?
Бо пісня має творитися поетом і
композитором разом. А ще часто і виконавцями. Іноді композитор пропонує так
звану «рибу», і на ту мелодію-ритм поети пишуть текст. То вже не творчість. Я
це відкидав одразу.
Є протилежні
приклади співавторів: Платон Майборода – Андрій Малишко, Олександр Білаш –
Дмитро Луценко, Михайло Ткач і Дмитро Павличко. Ці митці разом робили діло.
Тому і пісні їхні живуть. Бо там, де вірш не лягав на ноти, поет сам правив, а
не композитор рубав. Обоє шліфували мелодії та слова.
Моя поезія
надзвичайно природна, я нічого штучного не писав. І не хотів писати на «рибу».
Справді,
Ваші вірші дуже асонансні з багатющою алітерацією. Немає збігу приголосних,
шиплячі десь ховаються і з’являються тоді, коли треба. І це приваблює
композиторів…
Просто паломництво було, казали:
«Дай вірші, я покладу на музику». Я відмовляв. Ігор Шамо, з яким ми дружили
близько, не написав жодної пісні. Я казав: «Ігорю, давай разом напишемо пісню
на вірш, якого нема ще». Так я працював, наприклад, з Буєвським. Якось ішли
вулицею і я промовив фразу: «Я тільки в тебе вірю, мій народе». Буєвський
стрепенувся: «Слухай, давай негайно напишемо пісню». І ми у нього вдома
написали пісню від одного рядка. Виконав її Микола Кондратюк.
Чудовий
співак.
Вона прозвучала на радіо. На
жаль, нот у мене не залишилось, є запис слабенький.
Та ж історія
трапилась з Олександром Білашем, з яким я часто спілкувався. Шкода, що в його
архіві не збереглися ноти на мої слова. Я Лесі, доньці телефонував, – ну не
може вона знайти. Тому ці пісні не виконуються.
Та ось сталася
зустріч з молодим композитором Василем Поповим, відомим під ім’ям Василь
Лелека. Він до нашого знайомства написав із сорок пісень на мої вірші. Десь
працював на кордоні Китаю з Росією, там співали його пісні. І за кордоном виконували.
Він – хормейстер, його хор скрізь виступав.
Нашій зустрічі
передувало те, що мене запросили на завод «Арсенал» керувати літстудією від
Спілки письменників. Це сталося з подачі Бориса Олійника, він сказав: «Візьміть
Довгого і він підніме вам літераторів на «Арсеналі». Літературну студію я
швидко поставив на ноги.
На «Арсенал»
прийшов і Василь Лелека. Ми почали створювати хор. Згодом написали пісень із
двадцять у купі з колективом. Хор вийшов чудовий, по всьому Києву шукали
співочих дівчат і хлопців. Колектив назвали «Родень» – це значить народження
пісні, або це той, хто народжує пісні.
Зійшлися три
творчі стихії: композитор, поет і виконавці. Не обходилося без проблем на шляху
до якнайприроднішого звучання. Тож я домовився із керівником оркестру ансамблю
Збройних сил України Валерієм Степановичем Лупановим, заслуженим діячем
мистецтв України. Він всіляко допомагав, протягом десяти років займався
музичною частиною. Дуже тямущий музикант, знавець народного співу. А в
«Музичній Україні» проти народного співу
весь час виступав головний музичний редактор Малишев: «Что вы, Алексей? Это всё
ушло в небытие. Зачем оно вам?»
Невже
народні пісні заперечував?
Так. «Это зачем? Это не надо. Это
устарело» – торочив він. Я згодом зрозумів, що він провадив не національну
політику у видавництві. Та проти тієї хвилі, яку я здійняв, він не міг
протидіяти, хоч своїх і своє тягнув, та воно кануло в небуття, а національне
залишилося.
Хочу
Вас спровокувати на веселу, не академічну відповідь. Хто більш компанійські –
поети чи композитори?
Вони вартують одне одного.
Бувало, брати Майбороди, Платон і Георгій, починали колобродити. Коли часом вже
ніде чарки не наливали, то вони прямували до мене: «До Альоші підемо. У нього
завжди є». Якось зайшли Сергій Козак, брати Майбороди і поет Микола Нагнибіда,
запитують. «У тебе є?» – «Є». Якраз була трилітрова банка самогонки. І дружина
Мар’яна заквасила відро капусти. Кажу: «Хлопці, нате банку самогонки, відро капусти
і буханку хліба, а я пішов відпочивати».
Вони до ранку
сиділи. Коли я зайшов, були негодні зовсім. Братів Платона і Георгія, що жили
поруч в композиторському будинку, відразу спровадив. Нагнибіді кажу: «Давай ми
Сергія відведемо додому, а потім я тебе проведу». Він ще тримався. Відвели
Сергія Козака додому, Галя, жінка його, побачивши, який він, руками замахала
«Уходите!..» Тож поклали чоловіка їй на руки. Подібне сталося в домівці
Нагнибіди: здав дружині Миколу. І пішов на роботу – вже ранок. Телефонує Галя,
дружина Сергія Козака. «Алексей, а где Сергей?» – «Я ж тобі його упхав, на руки
поклав». – «Нет его дома». Телефонує Нагнибідша: “А где мой?”
Я відразу
почав шукати хлопців по витверезниках, переживаю: «Де подівалися люди?” І
які люди! Десь о другій знову дзвонить Нагнибідша і каже: «Алексей, нашлись» (у
них дружини всі російськомовні, тільки в Саші Білаша – ні). Сергій Козак
посварився з Галею, вона лягла спати, а він одягнувся і пішов до Нагнибіди. У
нього в кабінеті зачинилися, додали, на дивані заснули, а ключ витягли і
заховали в столик. Наче зникли.
Олексо
Прокоповичу, а це
правда, що на дружніх посиденьках Ви іноді брали відро води, виливали на
підлогу, бухалися у ту воду і пристрасно співали: «А на тому боці, де живе
Марічка…»
Може, й було щось подібне. Різні
траплялися чуда. Багато легенд ходить навколо мене. Хай. Може, і було. Я не
пам’ятаю цього. Річ у тому, що хлопці були такі, що могли козу поводити. Саша
Білаш, Георгій і Платон Майбороди, Боря Буєвський були неймовірно талановиті, та
водночас могли чарчину хильнути, побешкетувати. Але були людьми дивовижної
чистоти. На жаль, нікого з них нема.
Біологічна
енергія слова, певно має інтернаціональні властивості.
Авжеж, вона над всім. У
Македонії, наприклад, ми виступали в урочищі Матка, де стоять тільки могутні
скелі з чотирьох боків, а всередині – внизу тече річечка… Я прочитав вірш
Шевченка:
«За горами гори, хмарами повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Споконвіку Прометея
Там орел карає,
Щодень божий добрі ребра
Й серце виймає».
Закінчив,
замовк. Дивлюсь, а люди за серця тримаються навіть. Яка цілюща сила передалася
їм іншою мовою, закладена в потужній поезії Шевченка. Адже слів не помічаєш,
коли читаєш істинне і коли тебе уважно слухають.
У
Вас щось ще залишилось ненадруковане?
Ненадрукованого багато. Та й
написати дещо потрібно. Наприклад, спогади про Миколу Лукаша. Адже я стільки
років жив поруч з ним, можу про нього сказати більше за будь-кого: яким цей
феномен був, як творив, ходив, одягався (а ходив він голий і босий навіть в
мороз, не любив одягатися…).
Ще треба
написати про Павла Тичину, Григора Тютюнника, Євгена Гуцала, Григорія Кочура,
Олександра Білаша… Все охопити неможливо. Мене часом просять: напиши оте,
оте… А я ж поет, не прозаїк. Думаю: хоч би якось завершити власний поетичний
струмінь, бо вік кінчається…
Спілкувався і фотографував Володимир КОСКІН