Драч Іван Федорович. Історія Русів

741

Переклад Івана Драча

Кілька слів перекладача

Дуже тяжко читати цю книжку. Адже вона про тебе, про мене, про нас. В багатьох випадках на багатьох сторінках хотілося б її переписати, зробити іншою, щось усправедливити, щось відкинути. Та неможливо переписати разом з вами минуле життя. Та ще й лиха логіка майбутнього виростає теж з цієї книжки, в якій уяскравлеио проступає наше минуле, коригуючи наш поступ. <<Історія русів>> — це первісна частина ракети, яка запустила нас з вами в космічний безмір історії народів і держав. Як би ми з вами не намагались щось змінити і переінакшити, все це можливо в міру нашого розуму і потуги, але нездоланна сила інерції тисячолітнього буття, нашого генотипу і нашого характеру присутня буде в наших найсміливіших дерзаннях.

Твердіше дивімося в дзеркало. Твердіше в тому розумінні, що не од-хиляймося од свічада, коли воно твердить нам неприємні речі. Але і не цураймося його, коли справедливі твердження нам приємні. Це нам буде легше робити. Дуже багато ми не знаємо про себе — ця книжка має властивість нам дещо розтлумачувати. І вперше, і вдруге, і втретє. Ми гірші, аніж ми думали про себе в найприкріший час петрівчаної ночі, але ж ми і кращі, аніж видаємося собі в мить золотої ейфорії. Ми тверді, пругкі, відчайдушні, сентиментальні і романтичні. Часом надто жорстокі, а часом слиняві лінюхи і надзвичайно безалабериі люди.

Ця книжка для того, щоб ми стрепенулись. Вона приходить до українців завоісди у вирішальні часи. Зайве твердити, що зараз саме така пора.

Чому у нас відступників так много І чом для них відступство не страшне,—

колись скрушно і трагічно брав голову у руки Іван Франко. Тому, хто намагатиметься відчитувати рентгенограму сучасних вчинків нашого народу, знадобляться ці гарячі сторінки про минуле.

Трохи більше як півтора століття проминуло з того часу, коли Осип Бодянський видав <<Історію русів>> в оригіналі у Москві, ^ і скоро буде півстоліття як вийшла вона українською мовою у Нью-Йорку. Обидва тиражі незначні. Раритет в обох випадках. Спробуй, бібліофіле, книжнику непогамовний, дістань цю книжку. Обидві вони були передімпою, коли я взявся відтворити цю видатну пам’ятку культури сучасною літературною мовою. Американський переклад В’ячеслава Давиденка за редакцією і з вступною статтею Олександра Оглоблина, з обкладинкою Якова Гніздовського вийшов у Нью-Йорку в 1956 році у видавництві “Вісник> — ООЧСУ. Редакція від себе додатково супроводила це видання ще і таким розтлумаченням свого завдання: “Готуючи до друку українські видання, редакція намагалася якнайбільше наблизити цей твір до сучасного українського читача і заразом якнайменше відійти від його первісного оригінального тексту. Це не було легким завданням. Мо-ва-бо “Історії русів” — це не просто російська літературна мова кінця

XVIII століття, як твердив дехто з дослідників цієї визначної історичної пам’ятки. Це — мова, якою писала тоді українська шляхетська інтелігенція, — з багатою домішкою українізмів у зворотах і чисто українських слів. Чимало є в ній української військової, соціально-політичної і побутової стародавньої термінології, приповідок, пісень, навіть цілих речень, писаних народною українською мовою>>.

Редакція вважала, що мова, на яку був перекладений текст “Історії русів”, не була в стислому значенні сучасною українською літературною мовою. Мені ж хотілося наблизити книжку до сучасного читача, і я намагався позбутися пересадів старожитньої лексики, надміру діалектизмів, переважно галицизмів, і, звичайно, позбутися деяких пропусків слів, деяких неточностей. Коротше кажучи, я намагався бути ближчим до сучасного читача, аніж ставив собі за завдання автор перекладу 1956 року.

“Предкладати — пропонувати, сливе — майже, передніше — раніше, ознаймував — оголосив, преємник — спадкоємець, скудота — злиденність, нагани — дорікання, драпіжницькі — хижацькі” і таке інше; цей парний ряд слів, в якому я зупинявся на другому варіанті, свідчить про мій свідомий намір осучаснити текст. А все ж він лишається певною мірою важкуватий, бо збережений синтаксис і старі призабуті форми дієприкметників, а “тая” та “сей”, майже послідовно вживані, додають свого специфічного аромату…

ІВАН ДРАЧ

Нерозгадані таємниці <<Історїі русів>>

Є твори, доля яких в особливій суспільній заангажованості, які значною мірою впливали на сучасників та нащадків і по-своєму акумулювали національну енергію, щоб вона, ніби струм, потекла потім по артеріях народного тіла, витворюючи новий рівень самосвідомості та гальмуючи творення ферментів національного розпаду. Такі твори, як правило, пишуться на межі епох занепаду й піднесення і мають предтечну місію; зрештою, зовсім не є дивним, що приблизно в одному часі в Україні з’являються два епохальні твори, які для самооздоровлення нації мали виняткову вагу: <<Енеїда>> Івана Котляревського, яка розбудила українців емоційно, завершивши стару епоху в літературі і проголосивши нову, та <<Історія русів1>>, яка дала підстави до національного пробудження в освічених сферах суспільства.

Цей історіософічний трактат мав форму політичного памфлету і гостро нагадував нашим інтелектуалам, які вже починали губити національне обличчя, скинувши козацький кунтуш та жупан і одягши російського крою міжнародний камзол та імперський віцмундир, про їхні історичні корені, про їхнє становище, історію, побут, героїчні діяння. Він з’явився, щоб спинити, зрештою, черговий масовий відплив культурної сили з України в культуру чужу, яка узурпувала значною мірою ім’я, державні традиції та історію народу, собі підпорядкованого, і проголосила цілком безсоромний постулат, що той народ не є народ, його мова не є мова, а історія — не історія, отже, мусить він безболісно й мирно сам себе заперечити і стати частиною народу панівного, державного. Підлеглому племені вділялася ніби вища ласка: можливість асиміляції, а тим самим і певного урівноправ-нення його панівної верхівки з панівною верхівкою пануючих, але тільки за умови повного його відречення від самостійного мислення та національного самоусвідомлення; простіше кажучи, зрівнявши чини верхівки обох народів, щоб надалі не було між ними ніякої різниці (шикакой розни>>). Перед українськими верхами суспільства така зваба поставала не раз: у менш виразній формі, коли українська аристократія ставала аристократією Великого князівства Литовського; вдруге — коли вона стала складовою частиною польського шляхетства; і втретє — коли їй запропоновано було стати частиною і шрубом російської імперської машини. Народ при цьому, в

другому і третьому випадку, опинявся під жорстким гнітом, який чинився перш за все зусиллями власного, у вищеозначений спосіб зденаціоналізованого, панства, і простолюд перетворювався мало не в рабів. Цей процес, з одного боку, витворював стан численних перекинчиків, яким справа нації, власн&і землі й народу ставала цілком байдужа, а першорядне значення починали ма ти шкурницькі інтереси власного збагачення; з другого боку, не бракувало й таких, які хотіли поєднати хворе із здоровим, тобто, включаючись у гонитву за чинами й маетностями, зберігали в дозволених законом межах свій патріотизм та самосвідомість; а з третього боку, виникала й хвиля самооборонна. У XVI—XVII століттях ця хвиля охоплювала питання віри й вольностей; ця боротьба, зрештою, вилилася в численні козацькі повстання, верхом яких стала визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького; самооборона ж у XVIII столітті перейшла із політичних сфер у культурні, а коли вичерпалися можливості політичної боротьби,— виключно у сфери культурні. І однією з найвизначніших пам’яток такої оборони прав і стала <<Історія русів".

Навколо цього твору багато таємниць, над якими ламали голови немало вчених, але розгадати їх і до сьогодні не вдалося: де і коли твір був написаний, хто його автор, які його джерела, ідеологію якого середовища він відбивав, чому він написаний російською мовою, де подівся автограф і тому подібне. На деякі з цих питань було дано більш-менш задовільну відповідь, а на інші — ні.

Перша таємниця — це факт виявлення <<Історії русів" і введення в суспільний ужиток. Історія ця майже детективна. За свідченням М. Ха-ненка, рукописа уперше було знайдено близько 1828 року в бібліотеці містечка Гринева Стародубського повіту Чернігівської губернії2, що належало небозі Олександра Безбородька Клеопатрі Лобановій-Ростовській. Знайшли твір члени стародубського суду Лайкевич та Гамалія — описувачі бібліотеки. Вони показали його родичеві О. Безбородька (помер 1799 року), губерніальному маршалкові С. Шираю, і той наказав зробити копію для себе. Рукопис як спадщина перейшов разом із бібліотекою до князя Голицина, а з копій С. Ширая зроблено ще декілька: для Д. Бантиша-Каменського і для О. Бодянського, а може, ще для декого. З цих копій <<Історія русів" ніби й поширилася, а доля автографа залишилася невідомою, можливо, він був знищений для того, щоб таємниця авторства не була розгадана. Історія, здавалося б, ясна: з неї випливає, що рукопис, який перейшов до князя Голицина, і був автографом, таємницю якого певна група людей чи родичів автора воліли не розкривати. Однак є кілька обставин, які дозволяють нам сумніватися, що в м. Гриневі було знайдено саме автограф. Річ у тій, що один із списків <<Історії русів" потрапив у Львів, і цей список написаний на папері з водяним знаком 1817 року. Точна назва списку: <<История малорос-

сийская. Сочиненная г. архиепископом белорусским Георгием Конисским в … годе, переписана в 1818 году”. Потрапив рукопис до Галичини так: наддніпрянець Яків Пугач подарував цю копію в 1872 р. В. Ганкевичу, той — О. Партицькому, відомому галицькому історику, останній — К. Заклинському, також ученому, а брат останнього Роман передав рукопис а в 1890 році до бібліотеки товариства “Просвіта”2. Факт надзвичайно цікавий; він безсумнівно свідчить про те, що “Історія русів” мала поширення і переписувалася до її відкриття в 1828 році принаймні за десять років. Інший рукопис відсуває цю дату ще далі. Друга копія твору дісталася до Національного музею у Львові з Вільно через Івана Луцкевича під заголовком “История Руссов, или Малой России” — цей список написано на папері з водяним знаком 1814 року. Знаємо також і факт, що бібліотека колишнього “Императорского общества истории й древностей российских” при Московському університеті мала копію з 1824 року, звалася вона також “История Руссов, или Малой России”. Збереглася також звістка, що в 1853 році український письменник та вчений Олександр Кониський у дідича Іскри на Золотонощині бачив копію “Історії русів” на папері з водяним знаком 1809 року3.

Цих фактів цілком досить, щоб довести: “Історія русів” копіювалася вже у другому десятилітті XIX століття, отже, рукопис, знайдений у м. Гриневі, міг зовсім не бути автографом; твір копіювався і в 30-х роках, але саме факт відкриття рукопису 1828 року надав йому значення сенсації, навіть моди. Другий висновок: коли гринівський список не був автографом, то й усі гіпотези навколо нього, що постали потім (ми про них розкажемо), безпідставні, тобто можемо тільки припускати, що він писався рукою автора. Цікаво відзначити ще й те, що до 1828 року “Історія русів”, очевидно, поширювалася в позанаукових колах, принаймні до 1822 року,— про це свідчить факт, що вона не була відома Д. Бантишу-Каменському під час першої публікації його “Історії Малоросії”; зате в другому виданні 1830 року (цензурний дозвіл цього видання позначено 1829 роком) вказується як на одне із джерел, тобто Д. Бантишу-Каменському “Історія русів” стала відома тільки після відкриття в Гриневі.

І справді, саме після цього відкриття фіксуємо велике поширення твору серед публіки, численні переписи його почали ширитися саме після 1828 року. М. Максимович свідчить, що в 30-му році “Історія русів” була вже “в ходу в численних списках”4, а А. Майков у “Журнале Министерства народного просвещения” (№ 5, 1893) вказав, що сам М. Максимович вперше покористувався фактами “Історії русів” у статті з приводу “Полтави” О. Пушкіна, надрукованій в “Атеиеї” в 1829 році. На гадку А. Майкова, з “Історією русів”

О. Пушкіна познайомив саме М. Максимович. Уривки з “Історії русів” з’являються в “Запорожской старине” І. Срезневського 1834 року. Тут уміщено “Повість Кониського про хід смерті Наливайка”, “Повість Кониського про

а

хід Брестського собору”, “Сказання про гетьмана Гулака”. Загалом “Історія русів” у цей час вплинула на багатьох письменників, про це оповімо далі, тут же нас цікавить сам факт масового поширення твору.

Друга таємниця книжки — час її написання. Василь Горленко вважав, що її написано між 1822 і 1828 роками5, хоч вищеподані факти про поширення “Історії русів” в другому десятилітті XIX століття перекреслюють цей здогад — то, зрештою, крайня межа, до якої відсувають написання твору дослідники. Друга крайня межа — 1769 рік, ця дата береться з самого тексту “Історії русів”, бо твір закінчувався так: “На початку 1769 року призначено військам військовий похід і відкрилася справжня з турками війна, котра як закінчиться, Бог відає” (с. 257)3. Але таке датування дослідники вважають облудним, вжитим з конспіративною метою, щоб сховати автора. Зокрема заперечив її А. Єршов6; він вказав, що в творі цитується праця Д. Вагнера, надрукована в 1775 році; безсумнівно, користувався автор “Коротким літописом Малої Росії”, який видав В. Рубан у 1777 році. На сторінці 257 йдеться про знищення “Рум’янцевського опису” — це могло статися в час глухівської пожежі 1784 року, інша частина опису була знищена в 1776—1778 роках. Згадується в “Історії русів” Тмутара-канський камінь, а його знайдено 1792 року. На сторінці 252 автор пише, що царювання Катерини Другої “довготривало продовжувалося” — так могла писати людина в кінці 80-х — на початку 90-х років XVIII століття. А. Яковлів у статті “До питання про автора “Истории Руссов”7 додає ще такі зауваги: на с. III натякається на розділ Польщі — перший був 1772 року — третій 1795-го. Згадується в “Історії русів” акт секуляризації монастирів — це сталося 1786 року. В двох місцях автор ужив слово “революція” — це могло статися після Французької революції 1789— 1794 років, так само слово “патріот” (с. 122). Ці дані відносять написання “Історії русів” до 90-х років XVIII століття, що найвірогідніше, хоч деякі дослідники кладуть цю дату на початок XIX століття. Визначити дату конче важливо, бо, по-перше, нам треба знати, якого часу сама пам’ятка, по-друге, погляди якої групи суспільства вона відбивала, а потрете, це має кардинальне значення при розшуках автора. Коли твір написано у XVIII столітті, то відпадає гіпотеза В. Горленка про авторство

В. Политики4 чи інших дослідників, які твердили, що Г. Политика почав, а В. Политика твір закінчив; а коли прийняти дату 1769 рік, то від авторства треба відкинути і О. Безбородька, якому було тоді 22 роки.

Ми прийшли впритул до ще однієї, чи не найбільшої, таємниці “Історії русів” — хто її написав? Автор мав підстави ховати своє ім’я і зробив ряд конспіративних заходів, притому так вдало, що його таємницю, можна сказати, не розгадано й досі, хоч це питання розв’язувалося не одним серйозним дослідником. Воно складне, тож спробуємо в ньому розібратися.

Авторство Георгія Кониського, українського освітнього та культурного й церковного діяча, поета, автора поетики, драми, філософа, було поставлено на найдавніших, хоч і не на всіх, списках “Історії русів”. Чи це зробив сам автор для конспірації, чи переписувальники, можемо тільки здогадуватися. Зрештою, про те, що книга не належить перу Г. Кониського (хоч той історичні твори писав, зокрема “Историческое известие о Белорусской епархии> — видав В. Рубан в “Любопытном месяцеслове” 1776 р.), скоро переконалися всі історики, особливо коли познайомилися з його справжніми творами. В передмові до “Історії русів”, до речі, тільки й сказано, що історію Кониський передав своєму учневі Григорію Политиці, велася вона начебто як літопис при кафедральному Могилівському монастирі “вправними людьми, що з’ясували потрібні свідоцтва з ученими мужами Київської академії і з усякими знаменитими монастирями”. В. Горленко бачить у цих словах, і небезпідставно, звичайну містифікацію, за якою хоче заховатися автор. Додамо до того, що це писала людина, яка, напевне, навчалась у Київській академії, бо тут не тільки містифіковано джерела літопису, а й дотримано одну із вимог до історіографи, яка викладалась у Київській академії в курсі риторичного мистецтва, тобто автор мав обов’язково шукати для свого твору підкріплення в авторитетів для надання творові рис достовірності8. Отже, загалом текст “Історії русів” не дає ніяких підстав вважати Г. Кониського автором, він тільки передав Г. Политиці готовий твір. До речі, це саме фіксується в передмові до “Короткого літопису”, виданого В. Рубаном. Проте очевидно, що він не “Історію русів” передавав Г. Политиці, а тільки “Короткий літопис”, який в свою чергу став одним із джерел “Історії русів”, що доведено вченими безсумнівно. Через це можемо гадати, що авторство Г. Кониського було поставлено у заголовку не автором, а таки переписувальниками. Заперечив цілком авторство Г. Кониського вже М. Максимович (стаття “Про козаків придніпровських”), вказавши те, про що згадано вище: тобто що Г. Кониський передав Г. Политиці “Короткий літопис”. Цей літопис був доповнений додатками, що їх написав О. Безбородько. Заперечив М. Максимович і авторство Г. Политики і прийшов до висновку: “Мені здається, що “Історія русів” складена невідомим для нас автором, який сховав своє ім’я за двома українськими знаменитостями, аби сказати в передмові, що історія, яка пройшла крізь ці уми, мусить бути певною”9. Отже, питання про авторство Г. Кониського було досить швидко закрите, й наука це прийняла.

Складніше питання з Г. Политикою, бо той справді працював над якоюсь історією України, про що свідчить лист Н. Кондоїді до Григорія Политики: “Про історію вашу без усякого винятку повідомлятиму в надії, що ся

пращі ваша в ножному добророзумному росіянинові збуджуватиме чудове задоволення і відмітну до Вас пошану”10. Але Г. Политина не закінчив роботи, як про це свідчив його син, а тільки її накреслив. Василь Горленко вважає, що “Історію русів” написав таки син Григорія — Василь Политика, що видно з його листування із А. Чепою, бо той таки збирав факти з української історії і написав чи збирався писати власну історію, про що прямо заявляє: “Накреслення якої було його (батька.— В. ПІ.) і нарешті стало моїм предметом”. Це писано в листі 1809 року. В. Горленко вважав, що “Історія русів” була закінчена, як ми вже згадували, в 20-х роках

XIX століття, хоч ми не маємо жодних фантів, що історія, яку хотів писати батько, а написав син Политика, таки справді існувала. Зрештою, в архіві та паперах обох Политик не знайдено жодної написаної чи початої історії, хіба рукописи записок на історичні теми. А. Яковлів докладно проаналізував суспільні та історичні погляди Г. та В. Политик і автора “Історії русів” і, як на мою думку, перекошіиво довів, що ці погляди не були ідентичні, а ще докладніше це показав М. Возняк у монографії “Псевдо-Конись-кий і псевдо-Полетика”, яку ми вже цитували. Проте цієї гіпотези дотримувалися такі авторитети, як О. Лазаревський чи В. Іконников, а в нашому часі її розвиває Я. Дзира (див. примітки до цього видання, с. 316 .— Ред.).

І тут виникає чи не найсерйозніша гіпотеза: про авторство Олександра Безбородька. Вперше думку про це висловив М. Слабченко”, подавши такі аргументи: рукописа знайдено в маєтку Безбородька, автор “Історії русів” дослівно переписував фрагменти із “Короткого літопису”, виданого В. Ру-баном у 1777 році і дописаного таки О. Безбородьком. Останній листувався з О. Кониським і брав участь у війні 1769 року з турками. Цю гіпотезу підтримав професор П. Клепацький’2. На доказ авторства О. Безбородька він подав листа того до батька від 1 серпня 1776 року з Петербурга, в якому син просить батька прислати матеріали до історії України та “історії малоросійські літописні”. <Ці книги тим потрібніші,— пише він,— бо трапляються люди, які хочуть видати історію малоросійську і надрукувати переклад С тату та". Через рік В. Рубан, як ми вже вказували, надрукував "Короткого літописа". В передмові зазначено, що "записки сі короткі літописні з 1506 по 1734 рік... дістав я від преосвященного Георгія, єпископа могилівського", а доповнені вони були по 1776 рік "нинішнім київським паном полковником, який перебуває при його імператорській величності для прийняття чолобить, Олександром Андрійовичем Безбородьком, мужем у знанні вітчизняної історії відомим і здатним, до дієписань достатньо ута-ланеним". Отже, документи О. Безбородько просив для цієї роботи — це була, зрештою, перша праця його як історика. Приславши її батькові, син пише в листі від 31 березня 1778 року між іншим про потребу витягувати із забуття "славу і честь предків наших" і повідомляє таке: "Сей твір служить тепер керівництвом до знаміреного нами видання (підкреслення

моє.— В. Ш. ) повної “Малоросійської історії”, в якій, звичайно, всі помилки літопису буде виправлено, як тільки встигнемо зібрати всі потрібні нам звіщення. Вправляючись у вільний від іниіих справ час в цій приємній для мене праці, я благословляю дбання ваше милостиве батьківське в юності моїй стосовно приведення мене до точного і докладного пізнання стану землі, де я народився, і всіх подій, що в ній трапилися. Велике й цілковите буде моє задоволення, коли я досягну успіхів у цій, яку беру на себе, праці, особливо, коли виконання цього буде супроводжуватися численними іншими випадками, які мав би я, щоб виявити своє нелицемірне дбання про своїх співгромадян”12.

Отже, О. Безбородько збирався продовжувати свою історичну працю, притому хотів її видати, тобто мав би зважати на офіційну тодішню опїнію, а “Історія русів” аж зовсім не призначалася для підцензурного видання, недаремно її автор так пильно ховав своє ім’я. Тобто прямих вказівок на те, що О. Безбородько написав саме “Історію русів”, нема в цитованому листі. Є, однак, опосередковані докази авторства О. Безбородь-ка, які зібрав А. Яковлів і які підтримав М. Возняк. Перше: автор, безсумнівно, використовував “Короткого літописа”, виданого В. Рубаном, та доповнення О. Безбородька — ці запозичення численні, і їх вимітили дослідники13. Літопис, виданий В. Рубаном (до речі, В. Рубан був студентом Київської академії за ректорства Г. Кониського, між ними були добрі стосунки, вони листувалися), також кінчався 1769 роком і то тому, що

О. Безбородько, автор заключної його частини, вважав, що подальша історія України “належить до загальної російської історії”,— цей же постулат “загальної російської історії” вживає і автор “Історії русів”.

А. Яковлів проаналізував мову О. Безбородька й автора “Історії русів” і засвідчив їхню тотожність14. Є цілий ряд непрямих доказів на користь цієї гіпотези: автор описує ті міста в Молдавії, в яких побував О. Безбородько, добре знає діяльність Канцелярії міністерського правління на Україні (саме воно судило батька О. Безбородька); епізод із поміщиком м. Горська Городненського повіту, який є в “Історії русів”, на думку М. Возняка, велить шукати автора на Чернігівщині, що й справедливо, а О. Безбородько був таки з Чернігівщини, він настроєний супроти Теплова, як і О. Безбородько; останній був прихильником правління на Україні П. Рум’янцева, більше того, В. Рубан присвятив свою книжку П. Рум’янцеву, прихильником цього правителя України був і автор “Історії русів”, але не беззастережним (негативне ставлення до проведення “Рум’янцевського опису” ). Був він близький із В. Капністом, що наближає його до патріотичного гуртка другої половини XVIII століття, що його звуть новгород-сіверсь-ким осередком, прихильно поставився до проекту В. Капніста про відновлення українського війська, але небезсумнівно, бо був проти відновлення гетьманства.

Все це, так би мовити, позитивні аргументи. Слабкість їхня принаймні та, що все сказане може стосуватися й до іншої якоїсь особи, не тільки

О. Безбородька, а, приміром, до А. Худорби, мова про якого буде далі.

Чимало є аргументів негативних. Не треба забувати, що О. Безбородь-ко, хоч і виявляв український патріотизм, був високим сановником Російської держави (канцлером), тобто належав не до того прошарку освіченого українського громадянства, яке чинило опір насиллю над Україною, а до того, котре під умови російського деспотизму приладжувалося і зберігало свій патріотизм у лояльних рамках, навіть сприяло зміцненню того-таки самодержавства на Украіні.

Загалом із тих даних, що вибрали з “Історії русів” дослідники, можна змалювати такий вірогідний образ його автора: жив він у другій половині XVIII століття, принаймні в 1769 році мав понад двадцять років, бо брав участь у турецькій війні, значить, народився близько 1745 року; учився в Київській академії, коли в ній уже не культивувалася книжна українська мова, можливо, продовжував навчання і в Росії; належав до козацької старшини (М. Костомаров у статті “Поїздка в Батурин” побачив автора як одного з нових українських дворян катерининського часу); був землевласником, очевидно, не маючи правдивих документів ні на дворянство своє, ні на землю (звідси негативне ставлення до “Рум’янцевського опису”); жив на Чернігівщині, можливо, десь на Городнянщині чи Новгород-Сіверщині і, очевидно, був зв’язаний із Новгород-тверським культурним осередком; відзначався глибоким українським патріотизмом, схильністю до вільнодумства, мав широкий політичний світогляд, цілком негативно ставився до російського абсолютизму та самодержавства. Свій твір написав у 90-х роках XVIII століття з метою повернути історичну пам’ять у середовище тодішнього освіченого громадянства, добре знав Молдавію, південь України і Крим. Джерела до своєї праці мав принагідні й недостатні, зате був у курсі подій, що відбувалися на Украіні в час його життя і найближчий час до народження з власного досвіду і розповідей очевидців, знав літописи Самовидця і Г. Граб’янки, знав також “Розмову Великоросії з Малоросією” Семена Дівовича (ще М. Петров помітив, що твір С. Дівовича “має деяку схожість із відомим історичним памфлетом “Історією русів” псевдо-Ко-ниського… і, може бути, послужив одним із джерел цієї історії”15). Справді, тут є чимало спільного: державницька концепція, твердження, що козаки походять від козар або хозар; опис боїв під Берестечком і Білою Церквою, ніби сприятливих для козаків; подробиці про перемогу полковника Ґалаґана під Солодківцями в 1734 р. тощо. О. Оглоблин писав: “Отже, нема сумніву, що автор “Исторіи Руссов” знав “Разговор Великороссии с Ма-лороссіей”, який в рукописних копіях був поширений на Лівобережній Україні другої половини XVIII ст.”,в.

І тут ми не можемо пройти мимо ще однієї звістки, зафіксованої в листі декабриста О. фон дер Бріггена, надісланім із села Понурівки Старо-

дубського повіту, з маєтку його тестя М. Миклашевського до Кіндрата Рилєєва: <<Я буду прикладати старання дослати Вам, наскільки можна, матеріали із малоросійської історії, маю на увазі дістати таку історію, писану сучасником Кониського Худорбою; вона невідома, бо тільки один екземпляр її існує в домі, в якому жив Худорба. Ця історія цінується тут нарівні з історією Кониського, ставлять їй тільки за хибу, що вона дуже вільно і супроти уряду нашого написана. Діставши її, я велю зробити з неї два списки, один для Вас, а другий для себе"'7. Обіцянка не була виконана, бо в цьому-таки році, коли писався лист, відбулося повстання декабристів, К. Рилєєв загинув, а О. Брігген був заарештований. У цьому цікавому листі є кілька місць, на які треба звернути увагу. О. Брігген сам історії Худорби не бачив і не читав її, він про те тільки чув ("ставлять їй за хибу, що вона дуже вільно і супроти уряду нашого написана", а хіба "Історія русів" не вільно і не супроти уряду написана?). Ця історія цінувалася на Новгород-Сіверщині, як і історія Кониського, тобто "Історія русів"; проте, що

О. Брігген “Історію русів” читав і знав, сумніву нема, бо він збирався її навіть видавати.

Коротко про Архипа Худорбу. Він жив у селі Комані Новгород-Сіверсько-го повіту і був шептаківським сотником. Худорби — старий козацький рід, який виводив себе від Михайла Кіндратовича Худорбая (Худорбія) — значного військового товариша, але чи це мало історичні підстави, невідомо. Відомо лише, що Худорби були козаками в Комані, навіть підпомічниками, якими вони записані в актах Рум’янцевської ревізії 1767 року. Один із них мав чин військового товариша — це був Михайло Омелянович Худорба, уродженець Комані, його сином був Архип, інші сини також вийшли в старшину: Опанас став корнетом, а Володимир — значковим товаришем.

Архип Худорба народився між 1748—1750 роками, тобто приблизно тоді, коли мав народитися, за нашими підрахунками, автор “Історії русів”, був сотенним канцеляристом, під час Рум’янцевської комісії записаний “атестованим у сотенні новгородські старшини”. З 1769 року він — сотенний осавул і, як такий, рушив у тому-таки році в Турецький похід, як і здогадний автор “Історії русів”, воював у Другій армії у 1769—1773 роках, був при розоренні міста Дубоссари, при облозі і взятті Бендер, взятті Пе-рекопської лінії та Перекопу, тобто мав добре знати південь України та Молдавію, як це знав і автор “Історії русів”. У 1773 році його призначено сотенним отаманом, а з 1777 року про нього писали, що він “у комплекті при полку перебуває”., Знаємо, що його представлено до чину секунд-майора. Очевидно, зі Стародубським карабінерним полком брав участь у походах О. Суворова. У1789—1791 роках востаннє записаний як прем’єр-майор у дворянських реєстрах. У 1799 році Худорбам було признано право на російське дворянство; можливо, це сталося ще за життя Архипа. О. Ог-лоблин припускає, що він помер у 1799 році. Рід Худорбів був відомий на

Новгород-Сіверщині в XIX — початку XX століття. Друге припущення

О. Оглоблина: рукопис історії Худорби був знищений або реквізований у 1825 році після повстання декабристів.

Але ряд дивовижних фактів змушують нас порівнювати цей твір саме із <<Історією русів". Виявляється, анонімний автор її виявляє чималий інтерес саме до історії роду Худорбів і не раз користується нагодою, щоб піднести цей рід та його заслуги, і це при тому, що насправді Худорби аж ніяк і нічим не відзначалися в історії України.

Тут ми хочемо поставити питання: а що, коли “Історія русів” та історія Архипа Худорби один і той же твір? Чи не був рукопис Худорби, який нібито існував в одному примірнику, автографом <<Історії русів"? До речі, його й справді могли знищити родичі А. Худорби, коли повстання декабристів було придушене і в суспільстві почалася реакція.

Розв’язати на сьогодні це питання ми не можемо, хіба що подати таку ціпком гіпотетичну картину. Припустимо, що історія Худорби та “Історія .русів” — один і той-таки твір. У XVIII столітті, до смерті автора (а написав його А. Худорба, коли вийшов у відставку в 90-х роках), він поширення не мав, тобто існував в одному примірнику — автор, написавши його, мав усі підстави остерігатися. Після його смерті, що сталася до 1810 року, з твору було знято кілька чи одну копію, яка чи які поширилися. Саме копіїсти поставили біля твору ім’я Кониського (є копії без такого імені). Ці списки мали локальне поширення, бо йшлося про збереження опозиційної щодо офіційної ідеології книжки. Свого ж імені автор не ставив також з конспіративних міркувань. Отже, <<Історія русів" відтоді почала існувати без зв’язку з іменем Худорби. Водночас хтось із родичів А. Худорби 1825 року чи близько того розкрив сусідам чи приятелям факт існування рукопису. Що то за рукопис, ніхто не знав; знали тільки, що це історичний твір і в ньому викладалися вільнолюбні думки, зокрема проти російського уряду. Чи можлива така ситуація? По-моєму, цілком, але фактів на її підкріплення поки що нема та й навряд чи вони знайдуться. Повністю ж таємниця авторства при тих даних, що їх маємо, залишається нерозгадана. Відомо тільки одне: "Історія русів" та історія Архипа Худорби між собою тісно зв’язані, і цього факту обійти увагою аж ніяк не можна.

На сьогодні маємо щодо пошуків автора <<Історії русів" таку статистику. З авторством Г. Кониського покінчено після виступів М. Максимовича. Думку про авторство Г. Политики підтримали В. Іконников18, Д. Дорошенко11 М. Горбань20. У тому, що твір написав В. Политика, В. Горлен-ка підтримали М. Драгоманов21, А. Сршов22; за спільне авторство Григорія та Василя Политик висловилися М. Грушевський23, А. Майков24, Є. Онаць-кий25. Остаточно поклав край цій гіпотезі М. Возняк у книзі "Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика". Гіпотезу про авторство О. Безбородька роз-

робляли П. Клепацький26, А. Яковлів27, М. Слабченко та М. Возняк у вказаних працях. Додамо до цього, що автором “Історії русів” називалися також князь М. Рєпнін (М. Драгоманов), О. Лукашевич (М. Петровський),

О. Лобисевич та інші.

“Історія русів>> — це найвизначніший твір української національно-політичної думки кінця XVIII століття. Не дивно, що він значною мірою вплинув на багатьох видатних митців, особливо в 30-х роках XIX століття, коли поширився рукописно. О. Бодянський, видавець твору, писав: <<При друкуванні я користувався майже десятьма списками різного типу, обробив усі важливі і напівважливі різнослів’я, а все інше надруковане без найменшого скорочення, навіть до коми, до архаїзму"28. Під впливом цього твору О. Пушкін написав свою "Полтаву" — вона вийшла в 1828 році. М. Возняк вважає, що поет дістав копію "Історії русів" від С. Ширая, а

В. Горленко — від М. Гоголя. Сам М. Гоголь користувався твором при створенні <<Тараса Бульби". О. Пушкін високо оцінив "Історію русів", зокрема він назвав Г. Кониського <<великим живописцем" і припустив, що "серце дворянина б’ється в ньому під чернечою рясою", а з другого боку — "любов до батьківщини часто зваблює його за межі строгої справедливості" (це поет писав у статті "Собрание сочинений Георгия Конисского, архиепископа Белоруссии"29). М. Возняк вважає, що до М. Гоголя "Історія русів" потрапила таки від О. Пушкіна — адже перша редакція <<Тараса Бульби" буЛа закінчена 1834 року. Загалом М. Гоголь негативно ставився до українських літописів (не вказуючи, яких саме). Він зокрема писав у листі до І. Срез-невського 18 березня 1834 року: "Добре ще, якщо траплялися між ними з різкою фізіономією, з характером, як, наприклад, Кониський, що вирвав хоч жменьку переказів і знав, що він пише"30. На самого І. Срезневського "Історія русів" так само сильно вплинула. "Фальсифікати "Запорожской старини" були головним наслідком знайомства з "Історією Русів",— пише М. Возняк, — яка викликала загальне захоплення гуртка Срезневського"т.

Сліди читання “Історії русів” помітні у віршах А. Метлинського, М. Костомарова, він написав під Ті впливом загублену драму “Косинський” та ряд віршів (пізніше ставився до неї критично); Є. Гребінки (поема “Богдана, повість “Ніжинський полковник Золотаренко”), а особливо Т. Шевченка. М. Драгоманов зазначав: “Між 1840 і 1844 роками, видно, Шевченко потрапив на “Історію Русів”, яку приписували Кониському, і вона запанувала над його думками своїм українським автономізмом та козацьким республікан-ством часів декабристів. Шевченко брав з “Історії Русів” цілі картини, і взагалі ніщо, окрім Біблії, не мало такої сили над системою думок Шевченка, як “Історія Русів”32. До творів, у яких видно вплив “Історії русів” на Т. Шевченка, М. Драгоманов зараховував “Сон” (“У всякого своя доля…”), “Великий льох”, “Іржавець”, “У неділеньку у святую” та інше. М. Возняк добачає цей вплив раніше в “Тарасовій ночі> 33 ( 1838).

Згадує “Історію русів” Т. Шевченко у “Близнецах”, навіть повідомляє про її рукописний примірник з автографом Г. Кониського, що є явним художнім домислом, але свідчить про популярність твору на Україні. “Історія Русів”,— писав той-таки М. Драгоманов у статті <<На захист невідомого покійника автора "Історії Русів",— була безпосередньою предтечею "Кобзаря" Шевченка, на якого самого вона, очевидно, мала справжній вплив. І якщо, як це можна бачити, наприюіад, із "Записок сенатора Соловйова" ("Русская Старина", 1881, № 4, с. 748—749), чернігівське і полтавське дворянство було одним із небагатьох, яке в 1857 р. не висловлювалось хоч проти особистого визволення селян і якщо це дворянство дало декількох діячів парти, що більше сприяла селянам у редакційних комісіях, у цьому в значній мірі треба бачити вплив "Історії Русів"34. М. Костомаров зазначив, що "Історія Русів" "вся просякнута духом напівдворянського малоруського патріотизму, який недавно ще був у моді в середовищі малоросійської публіки"30, а П. Куліш зазначав: "Був на світі Кониський — і своєю "Історією Русів", мов якою завісою мальованою, закрив од нас старосвітчи-ну, аж поки Шевченко не розідрав тієї завіси"311. Сам П. Куліш також піддався чарам цього твору, сліди користування "Історією русів" знаходимо зокрема в його повісті "Михайло Чернишенко" (Київ, 1843), де він на неї прямо посилається, а останнім свідченням захоплення "Історією русів" була Кулішева "Україна. Од початку Вкраїни до батька Хмельницького", повністю залежна від "Історії русів". Але найбільше захоплений цим твором був М. Маркевич, який, як пише В. Горленко, "цілком обібрав це джерело" — текст його "Истории Малороссии" запозичено значною мірою з "Історії русів"; сліди цього впливу помічаємо і в "Украинских мелодиях" пго-го-таки М. Маркевича (1831). Вплинула також "Історія русів" і на представників "української школи" в польській літературі, зокрема на М. Чай-ковського, М. Гліщинського та інших; захоплений був цим твором відомий польський учений В. Мацейовський, який навіть переклав деякі фрагменти "Історії русів"; сліди впливу твору помітно в "Choniann-i" Г. Трентовсько-го. Займалися польські вчені й критикою "Історії русів" (Л. Яновський), але тенденційною.

Нарешті, в пізнішому часі “Історія русів” залишила свої сліди в історичних поемах С. Руданського, в трагедії Й. Барвінського “Павло Полуботок”, в “Молодому віці Максима Одинця” Олександра Кониського тощо. С. Єфре-мов, оцінюючи загальне значення твору для української культури, зазначив: “Исторія Руссов” була немов пророкуванням про близьке національне відродження України і оправданням її нового письменства, з якого те відродження почалося” 37.

Що ж собою являла “Історія русів” як твір? Вона подавала картину історичного розвитку України від найдавніших часів до другої половини XVIII століття, власне, до 1769 року. Автор працював у традиціях

так званих козацьких літописів, тими літописами він і користувався, доповнюючи виклад переказами, власними споминами, а подекуди (XVIII століття) — документами. Основна засада твору — натуральне, моральне та історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток, а боротьба українського народу за визволення — головний зміст книги. Загалом автор не мав на меті писати історію України, а дав свою мисленну картину цієї історії. І. Борщак назвав “Історію русів” “історичною легендою України, політичним трактатом, втіленим в історичну форму”38.

Г. Карпов жанр твору визначив як “політичний памфлет”, так пояснюючи особливості цього жанру: “Автори таких творів дуже мало дбають про збирання солідних історичних джерел для своєї праці, але рівночасно для доказу вірогідності всього, що вони розповіли, добирають найбільш гро-моносні авторитети (нагадаємо, що це було в засадах історіографії, визначених курсами риторик Київської академіїВ. III.), так указують на участь у складанні подібного твору самих історичних осіб, у ньому описаних. Основна прикмета таких творів: зверхній лібералізм (він був якраз не зверхній, а глибокий.— В. Ш.), проповідь гуманних ідей, обвинувачення неприємних авторові осіб та народів у деспотизмі, неосвіченості, варварстві, схильності до підступу, лякливості (тут уже говорить у критикові ураза шовіністично наладнованого росіянина. — В. III.), дурноти, а тим, яких автор бере під свій захист, приписуються всі протилежні, цілком приємні, прикмети. Друга ознака — багатство анекдотів у них: прості, звичайні події прикрашаються фантазією”39; до речі, всі ці викладки — типова риса так званої романтичної історіографії. Думку про памфлетний характер “Історії русів” підтримав В. Іконников. “По суті, — писав він,— “Історія” має характер історичного памфлету, автор чи автори її не були особливо точні при виборі джерел (що і зрозуміло при тодішньому стані нашого історичного мислення взагалі), її виклад нагадує манеру древніх чи псевдодревніх з вигаданими промовами історичних осіб: факти підганяються під тенденції, але врешті-решт автори вигадували менше, ніж їх звинувачують, вони багато брали із давніх малоросійських літописів, але також багато брали з усних переказів, анекдотів, віршів, пісень, які ходили в українському дворянстві, серед козацької старшини і серед народу”40. Приблизно те саме каже й Д. Дорошенко: “Исторія Руссов” вийшла не науковим історичним твором, а політичним памфлетом, вона прислужилася дуже мало науковому дослідженню українського минулого, але допомогла пробудженню національної думки; коротко кажучи, вона має інтерес як покажчик найвищого рівня, якого досягла українська політична думка в кінці XVIII ст.; в Ті світлі стає зрозумілий для нас рух шляхти Ніжинського полку в обороні автономії в 1767 р. і таємна місія Капніста до Берліна в 1791 р.”41.

Автор оглядає історію України з найдавніших часів, а історію княжих часів — як самостійне державне життя під управою київських князів (с. З). На Білорусію автор дивиться, як на країну “одноплемінну, сусідську”, на Росію має свій погляд, до якого ми повернемося окремо. Автор “Історії русів” гостро заперечує думку, ніби Україна постала в XIV—

XVI століттях, начебто доти це була порожня земля, козацтво заведене польськими королями (в цій полеміці заперечує навіть назву Україна), а вважає, що Київська Русь — це державне творення саме українського народу, що Русь — це Україна, а не Росія, бо до Русі з російських земель входила тільки Новгородська земля. У цій своїй концепції автор ішов за традицією, яка фіксується досить чітко в протестації Нова Борецького, де було написано, що українські козаки — <<того-то правого руського народу з Яфето-вого насіння, плем’я, яке Чорним морем і сушею воювало Грецьке царство"; зрештою, ми цю думку часто зустрічаємо в поетичних пам’ятках XVI—

XVII століття, зокрема в “Роксоланїі” С. Кленовича, де в Русь також вводиться тільки Новгородщина, а Московія мислиться як окрема держава; так бачать Русь і литовсько-руський історик М. Стрийковський чи автор поетичних “Дніпрових камей” Іван Домбровський.

Свій виклад про давні часи автор бере з історії “преподобного Нестора Печорського” і його наслідників та попередників, котрі ту історію писали, анахроністично вважаючи, що вони були членами чи академіками училища в Києві і що те училище ніби заснував грецький філософ Кирило. Через татарський напад та внутрішні незлагоди Україна (Русь) утратила державну самостійність, але з Литвою та Польщею з’єдналася цілком добровільно, щоб спільно боротися з татарами, і мала в Литві та в Польщі рівноправне становище у федеративній державі (с. 7). Цю рівноправність порушила Польща, відбираючи права та вольності українського народу і чинячи релігійний гніт (позиція живцем узята з літописної традиції). Коротко автор описує устрій України після з’єднання з Польщею, відзначає походження “лицарства”, що походило від “боляр” з князівських родів, і про козаків як лицарський стан — духовенство ж походило з лицарства. Подальша історія України викладається за гетьманствами, автор зупиняється на важливих послугах гетьманів та козаків Польському королівству, докладно вичисляє військові подвиги козаків, оповідає про їхній устрій, звичай, біди, про ставлення до Самозванця і Москви (с. 42—44); вважаючи, що могутність Польщі зумовлювалася союзом з Україною, перераховує утиски з боку поляків. Ця частина більш конспективна і охоплює небагато площі (48 сторінок).

Центральна постать “Історії русів” — Богдан Хмельницький (с. 49— 143). В цій частині автор виявляє антишляхетську тенденцію, посилається на договірні статті Богдана Хмельницького, якого високо шанує, називає досконалим політиком, уміщає віршовану епітафію. Богдан Хмель-

ницький звільнив Україні/ і повернув їй незалежність, відтоді вводить Україну в коло європейських держав. Акт 1654 року автор “Історії русів” розглядає як небезпечне порушення системи державної рівноваги в Європі, бо з приєднанням України надмірно зміцніло абсолютне російське самодержавство “серед царств могутніх і страшних” (с. 122). Через це європейські держави вимагали від Б. Хмельницького повернути Україну <<в колишній натуральний стан". Оповідається про союз Б. Хмельницького зі Швецією проти Польщі, тодішнього союзника Росії, про міжнародні стосунки з іншими державами. В уста Б. Хмельницького автор вкладає відповідь на вимогу турків та Австрії порвати зі Швецією і покликується на "природне право" кожного народу на самовизначення та оборону незалежності. Юрію Хмельницькому автор приписує ідею "неутральства", тобто самостійності, хоч ця ідея насправді належала П. Дорошенку.

На думку автора, винними у заколотах та бідах України після Хмельницького були московські воєводи, військо і заведені на Україні порядки, а також шляхетство — тож він оповідає про змагання владолюбців. Далі автор докладно зупиняється на епосі Петра І і на ставленні царя до України; говорить про образу Петром Мазепи на бенкеті у Меншикова і подає довгу промову Мазепи до всіх чинів про образи, завдані нації, про насилля російських військ на Україні. Мазепа зокрема говорить, що відбувається бій між “страшними деспотами, яких уся Азія і Африка навряд чи коли мали”: коли переможуть шведи, Україна буде передана Польщі; коли Петро І, то Україну Московія пожере. Мазепа вимовив у шведів права для України, які вона мала за своїх природних князів і які належать кожній вільній нації. Мазепа, між іншим, заявив, що “уряд, першість і сама назва Русі від нас до них (росіян.— В. Ш.) перейшли” (с. 204).

Загалом можна сказати, що автор “Історії русів” дивиться на історію України XVII століття очима політично грамотної людини XVIII століття, при тому прогресивно мислячої. Він оповідає про “морочне торжество прокляття Мазепи”, тортури й кари його прихильникам, Полтавську битву, Прутський похід, насильницькі дії росіян щодо українців, каторжну роботу на каналах та лініях; торкається історії царевича Олексія, пише про пожежу в Києві 1718 року і про знищення бібліотеки в Печерському монастирі; саме цю бібліотеку, “багату великими тисячами книг рукописних і різних дорогоцінних манускриптів, написаних на різних мовах і багато поміж них на таких, які тодішнім ученим мужам не були відомі, а особливо всі записки й документи, що стосуються історії правління слов’янських племен, і царств, і їхніх законів та укладів” (с. 225—226), він ототожнює з Ярославовою.

Потім автор говорить про установлення Малоросійської колегії, указ про яку був “громовим ударом”; докладно оповідає про місію Павла Полуботка, арешт старшини, подає промову Полуботка, в автентичності якої засумнівався свого часу О. Лазаревський, описує побачення Петра І з Полуботком. Прихильно говориться про правління Петра II як короткотривалий час “блаженства Малоросії після довголітніх гонінь>> (с. 232). Царство Анни Іоаннівни зображається як темний час утисків, бід, тягот, котрі впали на Україну. Царювання Єлизавети Петрівни — час великих доб-родійностей, які автор шанує аж надмірно, докладно описує подорож цариці на Україну, її відвідання Києва, зазначаючи: “Імператриця Єлизавета закінчила собою знатний вік для Малоросії”,— і з сумом оповідає про набір українців у Голштинські полки, а за часів Катерини II про набір пікінерів, про кари козакам, котрі не хотіли йти в пікінери, — вони були більші неронівських; розповідає про знищення гетьманства, про установлення в 1765 році Малоросійської колегії і про призначення П. Рум’янцева генерал-губернатором, якого оцінює позитивно, але й критично.

Ми навмисно так докладно переповіли всі теми, яких торкався автор “Історії русів”, щоб показати схему його історичного бачення. Не в усьому воно суголосне пізнішій історіографії, багато в його поглядах суб’єктивного, немало й незнання, але є й гаряче бажання розтлумачити перипетії свого народу. Основне оповідання взято із літописів Самовидця та Граб’янки (працею С. Величка, очевидно, автор не користувався), але він поширює виклад, дає більш-менш широке тлумачення подій чи підганяє факти під своє розуміння. По-справжньому демократично настроєний, протестує проти кріпацтва, деспотизму урядовців, що ставили себе вище законів (с. 165, 220, 229), проти насильства військ, релігійної нетолерантності, національної виключності і неоправданої погорди до чужинців, у тому числі й українців (с. 145, 204, 209); зате він повний щирого співчуття до долі свого пригнобленого народу. “Яка винагорода належить за кров народу руського (тобто українського.— В. ІП.), пролиту від гетьмана Наливайка до сьогоднішнього дня і пролиту великими потоками за те єдине, що шукав він свободи чи ліпшого життя у власній землі своїй і мав щодо того замисли, властиві всьому людству” (с. 213).

Автор “Історії русів” є ворогом тиранії, він вважав, що будь-яке насильницьке чи тиранське правління ніколи не буває міцне й довготривале, а обов’язково впаде як таке, що неуміцнене згодою та взаємними інтересами; коли ж на скинення тиранії буде піднято народне обурення, то воно має вважатися за справедливе (с. 59). В уста Богдана Хмельницького автор укладає думку, що всі народи, котрі живуть у світі, завжди захищали і захищатимуть вічно своє буття, свободу і власність, навіть тварини: плазуни, звірі, худоба, птахи — захищають свої становиська, гнізда і дітей скільки мають сили, та й природа подала живим істотам за Божим велінням знаряддя для самооборони.

Наводить автор і слова, нібито Б. Хмельницький сказав, що вимушені клятви не мають значення, і Бог поверне їх на голови тих, хто брав їх примусом і марно користався для того ім’ям його. Закони божественні, природні й цивільні завжди такі клятви знищують, і кожна людина має обов’язок перед Вітчизною, більший за природою від усіх клятв (с. 63—64). Український народ називає автор “Історії русів” “нацією малоросійською” Він засвідчив, що Україна не має природного захисту, що робить її “грали-щем невідомої долі і сліпих випадків”, через що Богдан Хмельницький і виводить потребу протекцій. Старі козаки хотіли московської протекції, бо то народ одновірний; а молоді заперечували, бо “з’єднатися з таким неклю-чимим народом все одно, що кинутися з вогню у полум’я”, та й духовенство перестерігало народ від того, бо “народ, що живе з ними (росіянами.— В. III.), доведений буде до такої бідності, що вбереться у рогожі і під рогожі” (с. 98).

Автор, зрештою, застерігає, що віра українців та росіян не тотожна, бо “вся віра в них складається в розбиранні образів та хрестів, і який з них ліпший, той і достойніший до пошанування і сильніший до людської помочі>> (с. 99). В уста татарського хана (до речі, прихильне до нього ставлення — ще одна ланка, що зв’язує “Історію русів” з А. Худорбою, адже початкове Худорбай — виразно татарське прізвище) автор укладав такі слова: “Війни з Московією є неминучі й безконечні для всіх народів, бо, незважаючи на те, що вона недавно вийшла з володіння татарського, і то єдино через міжусіб’я татарське, яким і тепер є данина, незважаючи на те, що в ній всі чини і народ майже неграмотні і безліччю різновірств і дивних мольбищ єднаються з поганством, а лютістю перевищують диких, незважаючи, кажу, на невігластво і грубіянство, нагадати потрібно прив’язливість їхню до самих дрібниць і вигадок, за які вони вели безглузду і довголітню війну зі шведами та поляками (йдеться про помилки в титулуванні царя. — В. Ш.), відмітивши в переписці з ними дещо нескладне в словах, за що і між собою вони безперестанно б’ються і тиранствують, знаходячи в книгах своїх і хрестах щось недогідне і не за правом кожного (йдеться про розкол у російській церкві.— В. ПІ.). Згадати варто жадібність Їхню до владолюбства і домагання, при яких присвоюють вони навіть самі царства,— імперії Грецьку і Римську,— вкравши до того державний герб царств тих, тобто двоголового орла, що є начебто по наслідству їхнього князя Володимира, що був зятем царя грецького Константина Мономаха і йому належав, хоч той Володимир насправді був князь руський київський, а не московський, від скіфів він походив. Згадаймо, нарешті, непостійне правління їхнє царське і знищення самих царів, яких кількох вони самі замучили злочинно, а одного продали полякам на убій. А доказано, що там, де нема постійної релігії і добрих норовів, там і правління постійного бути не може, і русаки ваші (тобто українці. — В. Ш.) будуть плазувати між москалями, як вівці між вовків” (с. 134—135). Автор загалом вважає, що Московія порушила свої обіцянки щодо України, а Петро І українців “гнітить і озлобляє безсоромно” (с. 210).

Цю настроєність автора <<Історії русів" чудово, як на нашу думку, ско-ментував М. Драгоманов: "Якщо автор не любив московських порядків, то цілком не як вузький український націоналіст, а як оборонець прав людини (пор. промову, що він вкладає в уста Павла Полуботка перед Петром І на с. 229—230) і навичок новішої європейської культури — й замітна річ, що його виявлення московських порядків випереджають саме ті, які висловлювали великоруські ж ліберали й "западники"42. І справді, ставлення до тиранії в автора <<Історії русів" послідовно негативне. Через це він докладно описує кари, яким піддано тих, кого підозрювали в симпатіях до Мазепи, зокрема в Лебедині; підкреслюється, що за участь у війні проти шведів українці залишилися "без винагороди і подяки". Він засуджує Таємну канцелярію, вважаючи, що вона була "єдина в своєму роді у світі і тільки подобала до священної римської інквізиції", а Полуботкові автор вкладає в уста слова: "Кидати народи у рабство і володіти рабами та невольниками є діло азіатського тирана, а не християнського монарха, який має славитися і справді бути батьком народів" (с. 230). Міністерську канцелярію на Україні автор називає <<вичадом великої тої санкт-петербурзької Таємної канцелярії" (с. 238). Про українців (русів) він каже: "Відомо по історіях, що цей народ був самостійний і самодержавний із найвіддаленішої давнини під управлінням своїх князів, досить славних великими своїми діяннями та війнами. Та перше нашестя та спустошення татарське з ханом своїм Ба-тиєм завело його в протекцію литовську, а потім у з’єднання з Польщею. Це з’єднання розрушили самі поляки нечуваним і тиранським своїм правлінням, та свободу і вольність народну відновило правосуддя Боже, подвигнувши народ до неймовірної хоробрості та мужності" (с. 135—136).

Не можна оминути тут також ставлення автора “Історії русів” до шляхетства (до речі, це виразно свідчить, що твір написав не шляхтич,— ось ще одне заперечення гіпотези про авторство О. Безбородька, який був князем, і свідчення на користь А. Худорби, який походив з дрібної старшини, і дворянство його рід отримав під кінець XVIII століття, коли “Історія Русів” уже була написана): <<Те шляхетство, бувши завжди в перших чинах та посадах у Малоросії і в її військах, підводило під уряд її численні міни своїми підступами, контрактами і частими зрадами, намисленими на користь Польщі, а народу дало випити найгіркішу чашу зрадами і введеннями їх у підозру, недовіру і в найбільш тиранські за те муки, які чинив над ним за недоглядом верховний уряд, адже в сій замішанині, неладу і побоїщах у Малоросії, що були після Хмельницького, вони-бо й були причиною; і хоч які ховані були їхні сітки і підступи від народу, але він взнав винуватих, кількох знищив" (с. 120). Виходячи з цієї засади, автор виступав проти

І.Виговського, хоч уславлював вірного соратника І. Виговського І. Богуна,— він, очевидно, не знав заходів гетьмана звільнити Україну від нового ярма (Гадяцький трактат); про І. Мазепу також писав, що той був “поляк”,

хоч до його акції союзу зі шведами ставився співчутливо. Цікаво, що невисокої думки автор і про запорожців І. Сірка та І. Брюховецького, зате свої міркування вкладав у вуста П. Дорошенка і розумів, чому той увійшов у союз із турками.

Після виходу “Історії русів” у світ на О. Бодянського почали чинити напади (скажемо, до речі, що в оригіналі твір друкували лише раз; в українському перекладі Б. Давиденка і зі вступною статтею О. Оглоблина — книга вийшла 1956 року у Нью-Йорку і, нарешті, в перекладі І. Драча в Києві, в 1991 році). Захищаючись від нападок, Осип Бодянський писав: “У цій порі раз по раз чулися розмови, як один, другий, третій пробував видати “Історію Русів”, але надаремно, однак особливості цієї історії примушували всіх, кому траплялося читати її у списках, що ходили по руках, бажати її оголошення; виставлялися в такому оманливому світлі особливо сміливість суджень автора про події, так само, як і мова його, зовсім не схожа на мову інших такого роду історій, то й природно було зважитися: чи не можна цей заказаний плід зробити доступним усім і кожному, а не тільки, тим, кому випало щастя покуштувати його. До цього приєднувалася і страшенна ціна за переписку цієї історії, яка водночас вимагалася за готові вже її списки людьми, що на тому заробляли… Видання “Історії Русів”, видати яку даремно намагалися Устрялов, Пушкін, Гоголь, вдалося здійснити товариству, незважаючи на те, що з кожною книжкою “Чте-ний” все більше й більше страшили всілякими страхами. Так з’явилася “Історія Русів”43.

Додамо до того, що кошти на друк дав О. Бодянському граф С. Стро-ганов, після чого історики отримали змогу зайнятися критичним аналізом твору. Кілька фактичних виправлень зробив ще Д. Бантиш-Каменський 1830 року44, загалом же Д. Бантиш-Каменський покликався на “Історію русів” близько 90 разів у тексті та примітках. Досить точно з наукового погляду схарактеризував “Історію русів” М. Максимович: “Історія Кониського, написана в 60-х роках минулого століття, з браку матеріалів і надміру будівельної сили,— це тільки нарис такої, дуже бажаної для нас мистецької історії українського народу, він пройнятий духом життя й означує свій предмет вірно тільки в загальних його обрисах і тільки в небагатьох деталях. У великій частині деталей вимагає він подальшої обробки та переробки. А втім, деякі деталі цього нарису історії до сьогодні не втратили своєї ціни, і сьогоднішній історик не обійдеться без них, як це видно з нових творів Костомарова, що також зайво неприхильно поставився до Кониського”45. У рецензії на збірку літописів М. Білозерського46 М. Максимович написав, що “Історія русів”, “як народна історична дума, повна животрепетного мистецького захоплення і сторожкого, вірного розуміння істотності подій та значення осіб, а в багатьох випадках вона залишається і єдиним джерелом історичного знання”. В інших статтях

М. Максимович вказав на численні неправильні й бездоказні дані з “Історії русів” (“Перші часи Київського богоявленського братства”, “Історичні листи про козаків запорозьких”).

Критично виступив з аналізом “Історії русів” С. Соловйов у статті “Нарис історії Малоросії до підкорення її цареві Олексію Михайловичу”47, тут вказано багато історичних похибок “Історії русів”. У1849 році з’явилася стаття Клеванова (в “Московитянині”) “Про “Історію Русів” Георгія Кониського”, в якій автор поглибив критику твору як історичного джерела, зробивши висновок, що він “ніяким чином не може бути джерелом для історика України, його автор дав твору занадто полемічний характер і тому припустився багатьох помилок”. Критично почав ставитися до “Історії русів” П. Куліш, який раніше так захоплювався нею. В листі до М. Погодіна 1846 року він писав: “Не розумію тільки, чому друкування історичних українських джерел почато від літопису Кониського, коли маємо джерела в строгішому смислі слова, себто історичні твори”48,— і пропонував до друку “Літопис Самовидця”, вважаючи, що той був би найкращим поясненням “Історії русів”. Далі свій критицизм письменник поглибив в епілозі до “Чорної ради”, в якім говорить, що стара література послуговувалася тільки “Історією русів”, але тепер наступив “момент історичного розроблення” і що “новий погляд на історію козацької України почав проявлятися в друкованих і рукописних творах”, тобто П. Куліш визначив кінець романтичної історіографії і початок “здорових понять про історичні явища на Україні”49.

Найбільш негативно й суб’єктивно поставився до “Історії русів” цитований нами Г. Карпов, він обкидає твір лайкою: мовляв, писала людина без таланту, роздразнена, це фальшивий твір і так далі. Попри надмірну роздратованість, Г. Карпов здійснює історичну критику фактів, уміщених в “Історії русів”, цілком забуваючи своє ж твердження, що це літературний твір і що саме так на нього треба дивитися. Зрештою, наукова критика художнього твору теж можлива. Інша справа, що критиці Г. Карпова властиві ті ж полемічні перехльости, які помічаємо і в “Історії русів”, тільки з протилежних позицій творені. Г. Карпов назвав, зрештою, “Історію русів” “найзлостивішим політичним пасквілем”.

Згодом часткові виправлення “Історії русів” зустрічаються в творах М. Костомарова, О. Лазаревського, В. Антоновича. Дав аналіз твору і

В. Іконников, який очевидними вигадками “Історії русів” вважав дані про гетьмана Свірговського, які викликали підробку дум у гуртку І. Срезневсь-кого, про смерть К. Косинського, звернув увагу й на суперечливі дані про Наливайка, Тараса Трясила, Павлюка, Перев’язку тощо. Неточності є і в розповідях про Сагайдачного, про виникнення Богоявленського братства, в розповіді про долю і смерть Д. Многогрішного в списку козацьких полків, і так далі30.

Підвів ґрунтовно резюме під дискусіями щодо “Історії русів” Михайло Драгоманов у згаданій статті “У захист невідомого покійника автора “Історії Русів, або Малої Росії”: “Справа в тому, що “Історія Русів”, написана з гарячою любов’ю до України й у великоавтономічному та ліберальному дусі і при цьому дуже талановито, викликала у свій час, у 20—30-х роках, сильний вплив на публіку і на вчених, що писали про історію України, одначе врешті вчені запримітили масу недоладностей у ній, признали її фальсифікатом і почали говорити про неї з погордою і навіть із деякою досадою. Та, здається, час би вже з повним спокоєм поставитися до цієї, в усякому разі замітної літературної пам’ятки і, вказавши на фактичні невірності, означити докладно її джерела (якими служили все-таки старовинні хроніки, а також і народна словесність), причому без сумніву осягнеться деяка кількість і вірних звісток, особливо не як наукового твору, але як політичного трактату”. М. Драгоманов заперечив думку П. Куліша, що автор “Історії русів” був прихильник “шляхетно-сепаристичного змагання”, подавши докази про антишляхетську тенденцію “Історії русів”, і припустив, що це був <<предтеча саме тієї теорії, науковим виразником якої став опісля й сам д. Костомаров".

“Історія русів”, як ми казали, написана російською мовою. Цьому не треба дивуватися, бо в другій половині XVIII століття, особливо з шістдесятих років, почався рішучий похід російського царизму супроти залишків української автономії та культури. Книжна українська мова, як літературна, була вигнана зі стін Київської академії, було заборонено театральні вистави — особливо тут пристарався київський митрополит С. Мисливський. Отже, українська мова перестала бути мовою школи, і хоч традиційно українці нелегко засвоювали російську мову, але вона була мовою освіти, тому з більшим чи меншим успіхом нею користувалися як літературною, витворивши своєрідний суржик, який ми звемо зараз “мова, наближена до російської”. Таким суржиком писали С. Дівович, Г. Максимович, інок Яків, І. Фальківський, Г. Сковорода, М. Базилевич, зрештою, згадуваний не раз на цих сторінках Георгій Кониський (частково) та інші — це була мова справді тільки наближена до російської, бо вона вбирала в себе часом значне число українізмів. Інша група культурних діячів, котрі жили довший час у Росії, там училися чи працювали, як К. Кондратович, В. Рубан, Г. Политика, О. Безбородько, В. Капніст та інші, володіли російською мовою цілком досконало, але були зв’язані з батьківщиною, інколи дуже міцно, отже, російська мова ставала об’єктивно однією із українських літературних мов (зазначимо, що багатомовність — традиційна риса української літератури XVI—XVIII століть). Народна українська мова виганялася на периферію літературного життя, вона культивувалася в рукописних збірниках, нею писалася поезія лірична, сатирична, травестійна. Книжна українська мова твердо утримувалася хіба на Правобережній Україні (без

Києва), особливо в Почаівському культурному осередку; до речі, саме тут дійшли до думки, що літературу певного типу (повчання молоді, як себе поводити; господарчі порадники) треба писати народною українською мовою. Більше того, Ю. Добриловський спробував видавати народною мовою книги духовного змісту. Отже, на Лівобережжі народна мова як літературна вживалася стихійно, бо того вимагала жива практика. Це тривало аж до появи “Енеїди” І. Котляревського, яка вчинила тут справжній переворот, але до певної міри, бо і в першій половині XIX століття російська мова ще масово вживалася серед українців як літературна, і це протяглося до кінця XIX століття, власне, до появи покоління Лесі Українки та М. Коцюбинського, які різко із цією традицією порвали. Автор “Історії русів” належав до тих, хто російською мовою володів досконало, хоч і в нього трапляються численні українізми. На жаль, ім’я автора поки що тільки абстракція — ми не можемо дослідити, чому він писав саме такою мовою: чи вчився, чи жив у Росії, чи служив у війську, як А. Худорба; зрештою, те, що він писав російською мовою так вільно, зовсім не перешкоджало йому, як і Василеві Капністу чи Григорію Политиці, лишатися палким українським патріотом.

І ще одне питання не можна оминути увагою: негативне ставлення автора “Історії русів” до понять “Україна”, “український”. Цілком резонно вважаючи, що Русь — це питома назва саме України, а руси — споконвічні жителі української землі, і що це ім’я було штучно, через політичні й династичні посягнення, перейнято в Московію, і, чітко розрізняючи русів від росіян та білорусів, автор “Історії русів” анахроністично стверджував, що назву “Україна” накинули нашій землі поляки. Зрештою, він не міг глибше вникнути в історію цього питання, бо не володів достатнім історичним знанням. Отже, він бажав затримати за українцями Їхнє давнє історичне ім’я — руси, русняки, русаки, щоб не відривати історії своєї землі від історії Київської Русі й часів давніших, а те, що нашу самоназву перехопили для себе московити, росіяни, викликає в нього законний протест. Очевидно, стійкість його у цьому питанні й зумовлювалася тим, що, за його даними, “Україна” — назва нова, привнесена, отже, незаконна, хоч історично це було не так; принаймні знаємо, що назва “Україна” вживалася вже у Київському літописі, та й назва “анти” означає в перекладі із санскриту — люди, що живуть у краю, українці. Ці, однак, факти були йому недоступні.

“Історія русів” — великий, навіть епохальний твір, незважаючи на всі його історичні недоладності й неточності — одна з найвидатніших пам’яток української духовності, політичного й історичного мислення, і саме в цьому її головна цінність. Людина, яка її написала, і справді горіла великою любов’ю до своєї нещасливої і поневоленої землі, отож у часи, коли все українське по-варварському нівелювалося, спромоглася на подвиг — ки-

ну т и в обличчя своїм нерозумним і збайдужілим землякам (які рвалися, як писав Тарас Шевченко, до “цинових ґудзиків” і “всі ходи знали”, гризлися за маєтки і зі шкури вилазили, щоб здобути російське дворянство, не гребуючи ніякими засобами, які вже й мову рідну позабували) оцей пристрасний памфлет — історичне нагадування. І хоча сам автор як людина сховавсь у прірві часу, але своє завдання виконати зумів, бо недаремно цією книгою зачитувалися (зачиняючи при цьому двері), її переписувано, плачено великі гроші за копїі — не всі-бо із земляків наших духовно самознищувалися, свідомо і з власного бажання, інколи вони були іграшками в руках могутньої імперської сили і не завжди свою темноту усвідомлювали, були отакими сумними “продуктами часу” — через здобуту імперську освіту, через суспільну опінію, одне слово,— через неймовірний, покладений на рідну землю гніт. їм затуляли очі, і вони, як отой кріт із байки Г. Сковороди, чесно вважали, що ніякого сонця і світла нема та й не може існувати. І треба було тільки творів-спалахів, як “Історія русів” чи поезія Тараса Шевченка, щоб чесніші, кращі, розумніші, совістливіші з них збагнули нарешті елементарну істину, висловлену тим-таки Г. Сковородою: “Сліпі очі, коли затулені зіниці”, а щоб прозріти, не треба багато, треба прорубати в своїй темниці вікно, і світло поллється в неї потоком. Однією із гострих сокир, що прорубувала вікно у темниці українського народу, й була славнозвісна “Історія русів”.

А тепер розгляньмо твір як пам’ятку літературну. Перше, що впадає в очі: <<Історія русів" певною мірою вже втрачає барокову поетику, а пев-ною — її зберігає. На відміну від тоді ж створеного літопису О. Рігельма-на, не має просторого описового заголовка, зате супроводжена традиційною передмовою, витриманою в бароковій традиції,— тут викладено (як це робив і літописець С. Велично та й інші творці літописної літератури) головні постулати твору. Потому подаються джерела, критикуються польські та литовські історики за суб’єктивний огляд української історії (таке стосовно польських істориків є і в С. Велична), а також і літописи українські (критика літописів, правда, інакша, є і у С. Велична). Говориться про "тридцять чотири криваві герці, що були при тому від військ руських супроти поляків та королів Їхніх", — отже, передмову витримано цілком у традиції барокових літописів. Автор перед собою ставить полемічні завдання, а полемічність також одна із ознак історичної барокової прози, що веде свою традицію від полемічної літератури. Зате сама структура не розкладається, як це було у С. Велична чи інших авторів, на розділи за роками, а має характер цільного трактату, побудованого, правда, хронологічно. Така традиція йде від Самовидця, а потім через Г. Граб’янку до "Короткого малоросійського літопису"; на останньому, розвиваючи його й доповнюючи, автор і будує свій твір. Отже, структурно "Історія русів" таки витримується в поетиці офіційних козацьких літо-

писів у послідовності: Самовидець, Г. Граб’янка, “Короткий малоросійський літопис”, “Опис” П. Симоновського, “Історія русів”. Стиль твору охудож-нений: описовий, метафоричний, динамічний, часом експресивний, полемічно загострений — на відміну від Величкового спокійного, епічного. Загалом же традиція пристрасного писання була властива бароковій літературі, особливо полемічній. Вищих форм вона досягла в І. Вишенського,

А. Филиповича, в літописі Г. Покаса, творах Г. Сковороди тощо. Але одна істотна риса цих творів в “Історії русів” відсутня: тут не знаходимо підтекстового читання, що й зрозуміло, бо творився він не як офіційний козацький, а як нелегальний твір, отже, автор міг дозволити собі висловлюватися прямо. Є й інші характерні для літописного бароко риси: введення в текст усних переказів, промов (наприклад, промови хана Іслам-Гірея, Б. Хмельницького, І. Мазепи <<до всіх урядників", 77. Полуботка перед Петром І), які мають характер риторично творених подібно до зразків з підручників риторики Києво-Могилянської академії51. Правда, на нашу думку, промова П. Полуботка, вміщена в нашій пам’ятці, є стилізацією справжньої промови, яку переоповідали у XVIII столітті, тобто вона типологічно подібна до барокових стилізацій документів С. Величка. Є в "Історії русів" віршові вставки (як епітафія Б. Хмельницькому), фрагменти з новелістичним вивершенням (опис загибелі Батурина, історія поміщика Горського тощо). Уся "Історія русів", зрештою, пересипана батальними сценами, що було також у традиції барокового літописання. Прагнув автор і до універсальності опису, бажаючи охопити всю українську історію до 1769 року включно, одначе традиційно (так робили Самовидець, Г. Граб’янка, С. Велично) центральною частиною твору роблячи Визвольну війну під проводом Б. Хмельницького. Попередні події бачилися, як передумова до цього повстання, а все, що було по ньому,— як наслідки. Можна відтак упевнено сказати, що "Історія русів" завершує ряд козацького літописання в бароковій традиції.

Як уже зазначалося, памфлетний характер “Історії русів” чинить твір передусім літературною пам’яткою. Він, можна сказати, є своєрідною реакцією на знищення Козацької держави російським царизмом. Певною мірою він наближається до <<Енеїди" І. Котляревського, принаймні мета обох творів одна. Різницю бачимо лишень у виборі літературної форми: І. Котляревський узяв до вжитку жанр епічної поеми зі складною та вельми цікавою грою поетики низового та високого бароко52 з мотивами передроман-тичними, а автор "Історії русів" вибрав форму політичного памфлету з використанням літописної та полемічної поетики, також із мотивами передромантичними. Відтак, коли автор "Історії русів" оглядає всю українську історію через короткий та поширений виклад, то І. Котляревський цю ж таки історію яскраво подає засобами поетичними через так званий "похід у часі" Енея. Про своє завдання автор "Історії русів" прямо пише в

ЗО

передмові: <<Пропонована тут історія малоросійська писана на два періоди, тобто до нашестя татарського екстрактом, а від того нашестя — широко і докладно". В дискусію автор входить уже з перших рядків супротилежно до російсько-монархічного подання, що Московщина коренями загніжджена в Київській державі. Він називає історію російську власне українською, а не московською, <<бо ж відомо, що початок цієї історії, разом з початком правління російського, береться од князів і князівств київських із прилученням до них лише одного новгородського князя Рюрика, і триває до навали татар безперервно, а від цього часу буття Малої Росії в загальній російській історії ледве згадується". Фраза, як на сучасного читача, дещо дивна, бо тут ніби визначається так звана <<загальна російська історія", а з другого боку, наголошується, що з московських земель у Київську державу входила тільки Новгородська земля. Маємо тут своєрідне змішання давньої історичної традиції, зафіксованої ще в С. Кленовича (що в Русь Московщина не входила, а тільки Новгород та Псков, а ще Білорусія), але не поминається і факт імперської історіографії, що загальна російська історія таки існує — суперечність, яка витікала із здобутої в той час російської освіченості й певного москвофільства автора, ознаки якого згодом проявлятимуться не раз. Наголошує автор і на істо-ріософічності свого викладу: він не просто подає історичні події, але <■міркуючи про становище землі сеї з-поміж народами сливе непримиренними, судячи про часи та обставини, в яких народ сей завжди майже був у вогні і плавав у крові". Про полемічність твору автор також заявляє одвер-то, бо скеровує свій пал проти тих письменників, які вивергнули "всі свої лайки і всілякого роду неправди і наклепи на сей народ і на його вождів та начальників, називаючи їх непостійним і бунтівливим хлопством". І тут викладається провідна думка памфлету, в суті своїй гуманна і справедлива: <<всіляке творіння має право буття своє боронити, власність і свободу і що для того воно споряджене самою природою або Творцем своїм (цікаво тут відзначити оце ототожнення Бога й Природи, властиве нашим просвітникам. — В. Ш.) достатніми знаряддями чи способами". Саме ці засновки вводять <<Історію русів" у коло пам’яток, якими в другій половині

XVIII століття розпочалася велика дискусія <<Розмова Малоросії з Велико-росією" (так назвав свій твір С. Дівович) за природне право українського народу бути серед інших народів як рівний з рівними. Це був активний політичний протест проти заковтування України Московщиною і перетворення Козацької держави в провінцію Російської імперії. Ця дискусія почалася, коли придивитися, ще в другій половині XVII — початку XVIII століття в творах Г. Вишневського, І. Максимовича, Д. Туптала, С. Климовсь-кого та інших, згодом велася Г. Кониським, С. Дівовичем, Г. Покасом, тощо і зрештою вищого свого вияву осягла в <<Історії русів" та <<Енеіді"

І. Котляревського. Але знаменна річ: автор нашої пам’ятки, відстоюючи

історичну назву Русі саме стосовно нашої землі в супротилежності до намірів Московщини звати й себе Руссю чи Росією, заперечує, як уже вказувалося, назву й поняття України, як ніби таку, що вийшла від <<безсоромних і злостивих польських і литовських байкотворців", котрі твердили, нібито Русь була до заведення козацтва порожня і тільки за польських королів з’являється <<нова якась земля над Дніпром, названа тут Україною, а в ній зводяться польськими королями нові поселення і засновуються українські козаки, а до того ся земля була пустельна і безлюдна і козаків на Русі не бувало". Чиниться так із цілком зрозумілих літературних засновків, власне, з полемічною метою, щоб доказати старовічність своєї землі, а не починати історію свого народу (як це, до речі, чинили донедавна історики тоталітарного часу, що працювали в російській імперській доктрині) з XVI століття.

Такі головні тези передмови, що увіч показують полемічне призначення твору. Саме виходячи з цього, автор, як і Г. Граб’янка, починає із предковічних часів, ведучи руський народ, тобто українців, від Афета, князя Славена, а внуком Афета нібито був князь Росс — цілком фантастична, отже, літературна концепція, так само як розповідь про академіків <<головної школи, яку в слов’янах заведено було в місті Києві Кирилом, філософом грецьким, невдовзі по запровадженні там релігії християнської>>. Це — яскравий анахронізм, який випливає із полемічних завдань письменника й повинен довести не лише давність, а й освіченість свого народу. Витягуючи ж на світ Божий давню міфологему про Мосха чи Мосока, автор, однак, не робить його предком усіх русів, як Т. Софонович, чітко розрізняючи дві гілки східного слов’янства: по князю Русу цей народ звався роксоланами або русами, <<а по князю Мосоку, кочівникові над річкою Москвою, що дав їй цю назву, — московитами і москами, від чого згодом і царство їхнє дістало назву Московського і, нарешті, Російського". Саме ж царство Московське автор починає з 1462 року, коли князь Іван Васильович відмовився платити данину татарам, а загалом від царювання Івана Грозного з 1547 року. Це також полемічне твердження, бо історично Московська держава постала після сепарації з Київської держави великого князівства Володимиро-Суз-дальського.

Своєрідну історіографічну схему будує автор, говорячи про постання Литовської держави, яка, за його твердженням, утворилася не через загарбання Литвою українських та білоруських земель, а через поєднання з ними. Відтак наміром князя Гедиміна було: <<визволити їхню (тобто руську. — В. ПІ.) землю від зверхності татарської і злучити її зі своєю державою під одне право та начальство". Далі, уже цілком історично говорить: "Права ж і звичаї руські не лише підтвердив Гедимін тамошньому народові на всіх їхніх просторах, але запровадив їх на всіх своїх землях разом із письменами або грамотою руською; чому і донині в князівстві Литовсько-

му видно по стародавніх архівах і в приватних осіб старі привілеї та інші документи, писані письмом руським, а корінне право руське, відоме під іменем судних статей і в одну книгу зібране, Статутом звану, перекладено опісля з руської на польську мову”. Отже, автор <<Історії русів" уперше після М. Стрийковського на повний голос справедливо заговорив про те, що Литовське князівство мало цілком руський характер. З Литвою наш край <<об’єднувався і домовлявся, яко вільний і свобідний, а ніяк не завойований". Так само і з Польщею, бо Литва з Польщею об’єдналися та трактатах та умовах, що рівномірно трьом народам служили". І тут помічаємо особливе явище: автор <<Історії русів" від літературного памфлету, в якому важливі не історичні факти, а апріорні твердження та історіософські побудови, підіймається до рівня аналітика-історика. Принаймні при осмисленні стосунку України до Литовського князівства він стоїть куди вище від істориків XIX століття, які вже значною мірою перейняли російські монархічні історіографічні схеми.

Але далі, коли говориться про життя Русі в Речі Посполитій, історія знову поступається літературі. Автор говорить про “три рівні гетьмани з правом намісників королівських і верховних воєначальників і з іменем: одного коронного польського, другого — литовського, а третього — руського”: отже, засвідчує в тому часі існування Великого князівства Руського. Проте це були тільки проекти, мрії наших державотворців (автор певно знав козацькі проекти П. Верещинського чи, точніше, Гадяцький трактат), але втілення вони не дістали33. Наступна позиція знову-таки будується на літературній фікції, коли бажане видається за дійсне: козацтво подається як український різновид шляхетства. Це думка, що виникла в другій половині XVII століття серед частини козацтва, репрезентантом її в першій чверті XVIII століття був, до речі, С. Велично. Таким чином утопічне бачення Козацької держави подається як дійсне. Наступна позиція знову історична: йдеться про різницю в статусі Галичини, яка була завойована Польщею, і земель, що з Польщею з’єдналися разом із Литовським князівством: при цьому автор цілком справедливо вважає Галичину за частину України (Малоросії) і цитує привілея Казимира Великого від 1339 року, в якому захоплення Львова подається не як акт збройної агресії, а як визволення з угорської залежності з поверненням належних прав. Цілком правильно <<Історія русів" стверджує, що в Литовському князівстві Русь спершу існувала як автономне державне утворення у формі князівств.

Ми зумисне докладніше проаналізували початок твору (до речі сказати, досі ніхто не займався серйозним історичним коментуванням тексту пам’ятки), щоб показати методу творення <<Історії русів": це не так спроба відтворення минулого, як його осмислення, яке будується й історично, й антиісторично. Очевидно, це залежало від джерел, якими автор користувався, на цілком окреслених засадах: факти збиралися й групувалися для

публіцистично визначеної мети: довести, що народ русів (українців, хоч цю назву автор і не визнає) — це державний, вільний і рівний із іншими народ, який ніколи не був ніким завойований, а його входження в ті чи інші державні структури були добровільними актами союзницького характеру, твореними із потреб самооборони супроти іноземних нахідників, якими бачаться татари, угорці, тобто народи етнічно чужі. Варто зазначити, що литовці не мислилися як етнічно чужі. Автор свідчить, що литовські роди через родинні зв’язки частково злилися із русами, а поляки також етнічно із русами споріднені, отже, ці народи, як пишеться в приведеному тут привілеї короля Владислава Другого Ягелона, <<єдиноплемінні суть і доброю волею єдність свою уфундували й укріпили, визволившись од ярма татарського спільною раттю руською та литовською перед Гедеміна, праотця нашого, і тепер в іменіях своїх і побитках да імуть руснаки свободу і волю свою".

Так само будується і власне козацька історія, яка починається, за літописною традицією, із тершого гетьмана руського Пренцлава Лянскоронсь-кого”, якому надається високої достойності, бо він зять нащадка київських князів Острозьких, свояк польського короля Олександра. При цьому заснування Запорозької Січі бачиться як акт не стихійно-самооборончий, а як свідомо державницький, як зумисне створена <<з козаків Малоросійських спільна сторожа між Бессарабією і Кримом, понад рікою Дніпром", яка <<замінила колишню сторожу прикордонну". Отже, знову бачимо своєрідне моделювання фактів, творене із публіцистичною метою. Відтак перші гетьмани розуміються не як козацькі ватажки, яких стихійно висувала логіка подій, а як державою поставлені провідники нації, її безпосередні правителі — під королівським берлом. Щоб зрозуміти хід мислення автора <<Історії русів", приведемо тут характеристику князя Дмитра Вишневець-кого:

“Він, бувши гетьманом в час мирний, прославився громадянськими чеснотами, відбудовував поруйновані міста, публічні будівлі, наглядав за правосуддям і правлінням земських та городських урядників, заохочував народ до трудолюбства, торгівлі та господарських закладів і всіляким способом допомагав йому одужати після руйнівних воєн, за що пошанований був “батьком народу”.

Особливо цікаво те, що автор творить не так історію, як її візію в системі тих засад історичного мислення, які мав сам. Це ще один доказ літературності цього твору: творилася умоглядна картина, фіктивний світ, але з використанням справжніх історичних фактів і на засадах своєрідного історіософського мислення. Чи свідомо це чинилося? Начебто ні, бо автор переконаний (чи хоче переконати читача) у достовірності своєї історії. “Історія, — пише він, — пройшовши стільки умів видатних, здається, (підкреслення моє.— В. ІП.) мусить бути достовірною. Лише

воєнні дії видадуться, можливо, декому сумнівними, бо ж занадто численні. Та, міркуючи про становище землі се’і з-поміж народами сливе непримиренними, судячи про часи та обставини, в яких народ сей завжди майже був у вогні та плавав у крові, варто зробити висновок, що цього народу все ремесло й управа полягали у війні та убивствах”. Пасаж винятковий, і саме він, на мою думку, може служити ключем розуміння методи автора. Спробуймо в цих хитросплетіннях трохи розібратися.

Автор передмови вважає “Історію русів>> достовірною (хоча і вживає слово “здається”) через те, що вона постала із літопису, якого передав архієпископ білоруський Г. Кониський Григорію Политиці, “депутату шляхетства малоросійського”, коли той виряджався у справах “комісії для створення проекту нового укладу” і “мав конечну потребу роздобути вітчизняну історію”. Отже, що ми тут бачимо? А те, що автор передмови нібито не був автором самої історії, а написав тільки передмову до неї (хоча стилістично і передмова, і сам твір тотожні і писані однією рукою). Г. Кониський передав Г. Политиці “літопис, або ж історію цю”, тобто вже готовий твір, <<запевняючи архіпастирськи, що вона ведена з давніх літ в кафедральному Могилянському монастирі тямучими людьми". Отже, літопис ніби складався в різночассі впродовж довгих років. Проте <<Історія русів" має досить цільне стилістичне обличчя та й увіч написана була, принаймні по війну Б. Хмельницького, одним духом. А ось як подана джерельна база літопису: <<Відомості від мужів Київської академії і різних найповажніших малоросійських монастирів, а найбільше від тих, де перебував ченцем Юрій Хмельницький, колишній гетьман малоросійський, що полишив у них чимало записок і паперів батька свого і самі журнали достопам’ят-ностей і діянь національних". Після того подається важлива фраза: "Та до всього вона (історія тобто.— В. ПІ.) знову ним переглянута і виправлена". Ми вже говорили про авторство Георгія Кониського. Достовірність своєї історії автор свідомо спирає на містифікації: "Історія, що пройшла стільки умів видатних, здається, має бути достовірною". Оскільки "стількох умів", через які пройшла історія, як вже доведено, ніколи й не було, то легко назвати автора, виходячи із сучасних понять, облудником. Але річ у тому, що автор користувався певними джерелами, бувши сам цілком переконаний у їхній правдивості. А що то за джерела, спеціалістові не так важко виявити. Вони були зовсім інші, ніж названі автором. То був "Короткий опис Малоросії", що його видав у 1777 році В. Рубан; найцікавіше, що його передав В. Рубану якраз Г. Кониський, проте зредагував його й доповнив не він, а О. Безбородько. Отже, маємо не так містифікацію, як своєрідну химерну, шифровану барокову гру. Автор залишився безіменним тому, що й джерела, якими він користувався, були анонімні. Крім того, О. Безбородько, який зредагував "Короткого Малоросійського літописа" (саме він ліг в основу "Історії русів"), серед істориків не вважав-

ся авторитетом, та й посилатися на нього не з руки, бо був діючою значною персоною. Таким чином маємо своєрідне барокове творення фіктивного світу на реальній основі, що зі звичайним облудництвом не має нічого спільного: ці містифікації, до речі, цілком подібні до Величкових34. Отже, перед нами не історичний, науковий прийом, а риторичний, отже цілком літературний.

Розглянемо іншу характерну особливість “Історії русів”. Автор пише, що численність описаних воєнних дій може здатися сумнівною. І справді, в тексті багато батальних сцен. Звертає увагу, що автор пояснює часті війни русів не потребою боронитися від напасників (як це чинить хоч би

С. Кленович у “Роксолаші”), а їхньою войовничою природою. Руси нібито з природи “кроволийні” (“народ сей завжди майже був у війні та убивствах” — фраза історично сумнівна, але потрібна авторові для досягнення публіцистичної мети: довести — як і С. Дівович, — що українці мають велику героїчну історію). Чому він так чинить? А тому що писав книгу за часів занепаду героіічного духу народу. Ось чому створювалася героїчна візія діянь власного народу, цілком, знову-таки літературна. Відтак автор закономірно творить своєрідний міф: йому не йдеться про історичну закономірність чи достовірність, навпаки, він створює образ войовничого, історично активного народу, який не просто обороняється супроти ворогів (оборона — ознака слабкості), а й провадить агресивні воєнні дії, що властиве сильним народам. Це потрібно було авторові для пробудження народу зі сплячки, в яку на час написання твору той потрапив; згадаймо при цьому початок діалогу “Прокинувшись, побачили славу його” Г. Сковороди, сучасника автора “Історії русів”: “Весь світ спить… Та ще не так спить, як про праведника сказано: “Коли впаде, то не розіб’ється…” Спить, глибоко простягнувшись, наче вдарений об землю. А наставники, які пасуть Ізраїля, не тільки не будять, а ще й погладжують: “Спи, не бійся! Місце хороше, чого остерігатися?” Говорять про мир — і немає миру”30. А це також завдання чисто літературне, бо своїм писанням митець хоче передусім надихнути земляків, воскресити їхню історичну пам’ять і довести, що має він віковічну потугу та державність. Таким чином “Історія русів” — твір цілком будительний , як будительними були “Енеїда” І. Котляревського та “Кобзар” Т. Шевченка. До речі сказати, свою місію він виконав сповна, правда, не в часі свого постання, а вже в XIX столітті, коли був відкритий вдруге, цього разу романтиками, і збудив до національного діяння зокрема М. Максимовича, М. Маркевича, а передусім Т. Шевченка.

Щоб зрозуміти до кінця оцю цілком літературну манеру, чи й поетику автора “Історії русів”, розглянемо, як він описує гетьмана Євстафія Ру-жинського. На перший погляд, маємо повну історичну фікцію. Загалом про цього гетьмана знаємо вельми мало, але автор чинить із нього просвіченого і свідомого українського державотворця. Він нібито вчився й подорожу-

вав по чужих краях і “надбав у різних науках, особливо у військових, великих знань”. Це дало йому змогу “провести в Малоросії реформу війська і влаштування його в інший од колишнього спосіб”, тобто Ружинський проводить полкову територіальну організацію козацтва. Після смерті Д. Виш-невецького загетьманував Є. Ружинський нібито 1514 року. Насправді Д. Вишневецький загинув у 1568 році, сам же Ружинський (Богданко) жив пізніше, принаймні відомо, що загинув він у 1576 році при облозі Аслан-го-родкаяа; ніяких реформ козацького війська він не проводив, принаймні на те історичних даних нема; відповідно й описи бойових подвигів цього гетьмана наукового підтвердження також не мають. М. Грушевський про це писав так: “Пізніша традиція не тільки зробила з нього козацького гетьмана “Богданка”, головного актора Баторієвої реформи, але й окружила його масою фантастичних, героїчних подробиць, перетворила його (головно, “Історія русів”) в героя якоїсь казкової феєрії, яка дожила по ріжних підручниках козацької історії до дуже недавніх часів”37. Це з одного боку, а з другого — цей сюжет є відгуком справжньої козацької реформи, здійсненої королем Августом спершу через лист 1568 року, а потім у грамоті 1572 року. Тоді козаків вперше спробували зреєструвати, тобто вибрати з них певну частину для державної служби, вони діставали й платню із скарбу, малося також встановити і певні норми для впорядкування козацького життя. Цю реформу провів, однак, не Ружинський, а козацький гетьман Ю. Язловецький. Тоді ж було встановлено чин козацького судді, яким став Іван Бадовський58. Отже, офіційно затверджувався гетьман козаків та встановлювалася козацька юрисдикція. Тут ще не йдеться про територіальний полковий поділ. Про територіальні полки вперше заговорив у 90-х роках XVI століття Й. Верещинський а здійснив цей устрій вже в

XVII столітті гетьман М. Дорошенко, хоча факт визнання територіального козацтва (городового) знаємо ще за П. Сагайдачного — це так званий “Реверсал” 1619 року, який признав владу над козаками місцевих козацьких отаманів60. Тобто в основу вищезгаданого епізоду “Історії русів” покладено не міфічні, а таки дійсні факти, але їх зсунуто у значно давнішу епоху. Відтак постать Є. Ружинського, як перед тим П. Лянскоронського та Д. Вишневецького, фантастично згероїзовано; творилося художнє оповідання, але не у белетристичній формі, а літописній. Ясна річ, що й опис битви Є. Ружинського з татарами є грою фантазії самого автора. Але що цікаво: у 1516 році, що його описує “Історія русів”, і справді було два великі находи татар в Україну, причому вдруге їх і справді погромлено; хан, правда, звався не Мелік-Гірей, а Менглі-Гірей6′, відбулося це на Поділлі. Ці події до Є. Ружинського, однак, не мали ніякого стосунку, бо він тоді ще не народився.

Ось така була здебільшого технологія творення описів “Історії русів”, особливо в її давньому екстрактному поданні. Маючи на меті створити

героїчний образ свого народу, автор намагається впорядкувати хронологічний ряд гетьманів: П. Лянскоронський, Д. Вишневецький, Є. Ружинсь-кий, Венжик Хмельницький, М. Вишневецький (саме той, що його описує “Епіцедіон” 1584 року), Г. Свірговський, Федір Богдан (саме цей Богдан, правда, не Федір, і був Ружинським, в автора “Історії русів” — це різні особи). Усе це здебільшого магнати — ясна річ, що героїчні їхні подвиги є або ремінісценціями справжніх подій, або ж цілком вифантазувані; отже, створено своєрідний фіктивний світ. Далі в списку йдуть Павло Підкова (треба Іван), Яків Шах, Дем’ян Скалозуб (в думі про С. Кішку він зветься Семеном), Федір Косинський (треба Криштоф). Останній подається тут як активний супротивник унії (змішаний із Наливайком), причому цілком фантастично зветься “намісником королівським та міністром правління”. Подаються ще й його промови в сенаті, яких він насправді, звісна річ, не виголошував: наводиться легенда в романтичному дусі, що він був схоплений у Бресті, і замурований в “одному кляшторі в стовп кам’яний, названий кліткою”, і заморений там голодом. До речі, у згаданій тут битві під П’яткою ніби не зазнав поразки К. Косинський, а, навпаки, козацьке військо перемогло польське (“польські війська… були вщент розбиті і розігнані”) — тобто героїчна візія, чи феєрія, за визначенням М. Грушевського, що її творив автор, не дозволяла йому визнати козацьку поразку. Це десь так, як

С. Дівович писав про переможну нібито Берестецьку битву Б. Хмельницького. Наливайко тут зветься не Северин, а Павло — очевидно, автор імен гетьманів не знав і вигадував їх. Так само зі вставними документами: лист

С. Наливайка, переданий через Лободу до короля польського,— типова літературна стилізація у стилі героїчного опису.

Наведемо довший уривок: “Сей народ в потребах і підмогах спільних об’єднаної нації, ознаменував себе всілякою допомогою і одностайністю союзною і братерською, а воїнство руське прославило Польщу і здивувало цілий світ мужніми подвигами своїми в герцях і в обороні та поширенні держави польської. І хто вистояв із сусідніх держав супроти воїнів руських і їх посполитого рушення? Зазирни, найясніший королю, в хроніки вітчизняні, і вони засвідчать теє; поспитай старців своїх, і проречуть тобі, скільки потоків пролито крові воїнів руських за славу і цільність спільної нації польської і які тисячі і тьми воїнів руських упали вістрям меча на ратних полях за інтереси її”.

Урочистий, піднесений тон цього посланця цілком у стилі риторичного мистецтва українського патріота.

Будуючи струнку схему безперервного ряду козацьких гетьманів, автор кладе початок гетьманування П. Сагайдачного на 1598 рік, хоча перші згадки про це доходять до нас із 1616 року. Про козацьких гетьманів від 1610 року нема згадок в документах; Самійло ж Кішка (в “Історії русів” Дем’ян Кушка) робиться ставлеником поляків, так само й Бородавка. Загалом

твориться образ П. Сагайдачного як мудрого й розпорядливого правителя Козацької держави, але також цілком фантастично — згадати б про його нібито співробітництво з київським митрополитом Петром Могилою (П. Сагайдачний помер 1622 року, а П. Могила став митрополитом через десять років по тому, в 1632 році).

Так змальовано історію України до того часу, коли в ній з’являється Б. Хмельницький. Отже перед нами властиво не так сама історія , як її візія, якою вона марилася українському патріоту кінця XVIII століття, котрий ще пам’ятав Козацьку державу, бачив її загибель, сумував за нею і бажав її воскресити. Повторимо ще раз: його історія — це чисто літературний твір, своєрідна героїчна поема в прозі (принаймні в першій її частині) із титанічними постатями провідників, із вифантазуваним баченням самої Козацької держави, своєрідна художня модель, з’явлена не так дослідницьким розумом, як під впливом гарячого почуття та серця, при чому розрахована вона на читача без достатньої історичної освіти, власне на того, який таких знань та мислення позбавлений. Відтак не самі історичні факти цікавили автора. Ставилося завдання цілком відмінне: запалити читача вогнем любові до свого народу й гордості за нього. Знову-таки: чи свідомо це чинилося, чи й автор помилявся несвідомо? Очевидячки, і так, і так; можливо, запалював такими візіями самого себе, а отже, хотів запалити і читача. Через це ми й називаємо <<Історію русів" будительським політичним памфлетом. Сатирична їдкість, притаманна такому жанру, з’явиться потім, у першій же частині наявні якості полемічні, адже не раз автор дискутує із тими чи іншими прийнятими думками й постулатами.

Головний герой твору — Богдан Хмельницький — вводиться у розповідь після Цецорської битви; ясна річ, тут він — нащадок Венжика Хмельницького, <<раніше бувшого гетьмана Малоросійського". Це не підтверджено історичними фактами (власне даних про те не маємо), але вельми заманливо для митця зв’язати цих однофамільців, як і спалити у мідяному бику разом із Наливайком предка Мазепи (до речі, про Мазепу-наливайківця свідчать і деякі джерела, але непевні, як вважає М. Грушевськийь2). Б. Хмельницький же нібито родом із старовинних бояр, з рангової малоросійської шляхти, володар містечка Суботова і <<за характером значив вельможу краю тутешнього" — повторимо, це тенденція першої частини твору: наголошувати, що гетьмани козацькі були вельможі. Мати Хмельницького не хто-небудь, вона донька гетьмана Богдана, звалася Анастасія, хрещений батько його — князь Сангушко. Підкреслює автор і високу освіченість майбутнього провідника України: "Всі тодішні класи наук красних пройшов він під керівництвом найліпших вчителів, щедротою придбаних. Природжена гострота і обдарованість виправдали турботи батьківські". Знав європейські мови, латинську, грецьку, його шанувало римське

духовенство та польські вельможі, навіть король Сигизмунд вирізняв. У світлі вищесказаного тенденція зрозуміла: літературний образ Б. Хмельницького твориться на ренесансних підставах титанізму, що було властиво для героїчної поезії,: провідник нації не міг бути простого чи дрібно шляхетського роду.

Але це тільки заспів до розповіді про Хмельницького. Описує автор ще й козацькі повстання (також фантастично) перед Визвольною війною. Про гетьманів Тараса Трясила, Семена Перев’язку, Павлюгу (Павлюка), Стефа-на Остряницю (треба Якова), Карпа Півторакожуха, Максима Гулака, Івана Барабаша розказано коротко, проте безперервний ряд козацьких гетьманів продовжує витворюватися. І тільки після того починається мова про Визвольну війну, опис якої займає головну частину твору. Як у С. Велична, м, оповідь починається з легенд про Б. Хмельницького, але вони оповідаються інакше; згодом в тканину розповіді вставляються цілком літературні промови. Ось якими словами нібито переконував Б. Хмельницький козацьке військо, послане супроти нього поляками:

<<Ми підняли зброю не задля користолюбства якого, або порожнього марнославства, а єдино на оборону вітчизни нашої, життя нашого і життя дітей наших, а так само і ваших! Всі народи, що живуть на світі, завжди боронили і боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність; і навіть найнижчі на землі тварини, які суть звірина, худоба і птаство, боронять становище своє, гнізда свої і немовлят своїх до знемоги; і природа з волі Творця всіх і Господа дала їм різне для того знаряддя в самих членах їх. Пощо ж нам, браття, бути нечулими і волочити тяжкі кайдани рабства в дрімоті й ганебному невільництві ще й по власній землі своїй?"

Загалом це місце вже цілком белетризовано. Після промови Б. Хмельницького <<постало заворушення у війську і зчинився гамір, яко дух бурхливий; всі стали кидати зброю і волати: <<Готові вмерти за Вітчизну і віру православну". Це емоційно насичений стиль письма, який почали вживати в своїй прозі романтики.

У цьому ж таки стилі описано й смерть Барабаша. І тут історична достовірність переказів та й описів боїв сумнівна. Так, взяття у полон гетьмана польського М. Потоцького автор кладе після міфічної битви біля Кодака, котра нібито була перед Жовтоводинською, та й зветься Потоць-кий не Миколою, а Павлом; однак у битві під Жовтим’и Водами цей гетьман знову керує польським військом (а не син його, як було насправді) і знову потрапляє в полон. Звідси Хмельницький іде не до Корсуня, як було насправді, а до Кам’янця-Подільського тощо. Одне слово, автор ніби цілком не дбає про достовірність опису, а тільки про ефект од нього, через що афектоване у нього все: і промови Б. Хмельницького, і батальні сцени, і ті чи інші естетичні позиції — все це, як вже було зазначено, своєрідна гра фантазії, фіктивний світ.

Я не ставлю собі за мету вимічати всі історичні помилки та перекручення “Історії русів” — великою мірою це зроблено в примітках до книги; хочу лише з’явити, що до пам’ятки треба ставитися передусім як до літературного твору. У своїй статті <<У світі українського історичного оповідання"64, розглядаючи жанри цього виду словесності, я вказував на їхні фантазійні форми, а серед прийомів обробки історичного матеріалу щонайперше зазначив: <<Це фантазія, яка твориться на основі того чи іншого документального оповідання чи факту, часто літописного... Прийом цей давній, так робили в XVII ст. автори поданих тут житій Ольги та Володимира" (с. 9); зрештою, можемо додати, житійні оповідання дуже часто розробляли саме таку поетику, коли вигадка, ба фантазія, зміщується із реальним чи з літописним текстом. Подібна поетика використовувалася і в XIX, і в XX століттях, назвати хоч би оповідання М. Обачного "Отрок" (с. 268—271) чи таку блискучу стилізацію літописного оповідання як "Євшан-зілля" Л. Мосендза (с. 271—280). Далі я вказував, що поруч із тим "творяться оповіді так само фантазійні, засновані на збірному матеріалі чи на історичній ерудиції. Іноді вони можуть бути цілком фантазійними" (с. 9). Так, у згаданому оповіданні Л. Мосендза літописна згадка про євшан-зілля виростає під пером белетриста в історію, якої фактично не було, але яка, на думку автора, могла бути, тобто історично це повна фантазія, але белетристично — фантазійне відтворення минулого. Саме такого типу історичною прозою є "Історія русів", але на своєму часовому рівні. Через це, коли б історик узявся вимічати помилки та фантазії твору, він би жахнувся, зате історика літератури не може не захопити політ фантазії автора і способи естетизування історичного буття. Отже, образно кажучи, він ніби бачить руїни величного храму, від якого залишилося тільки трохи стін, але не шукає розсипаного каміння, щоб його відбудувати за старими кресленнями, а за допомогою візійного бачення пробує відбудувати того храма в умі, при тому не знаючи гаразд законів архітектури давніх часів, бо сам він людина іншого часу. Але добре відає: храм цей був величний і чудовий, отож хоче це й довести своїм приятелям та знайомим. Ось чому козацькі гетьмани до Б. Хмельницького такі величаво-монументальні; зрештою монументально-величавим постає тут і образ головного героя твору — Богдана Хмельницького.

Уводить автор у текст і документи, зокрема Білоцерківський універсал Б. Хмельницького 1648 року. Щодо цього документа в науці точилися суперечки. Його вмістив у своєму літописі С. Велично, а в “Історії русів” подається інший його список — дехто вважав це доказом авторства Г. Политики, який мав у себе копію літопису С. Велична'”‘. Але універсал текстологічно не в усьому однаковий: у нашому випадку випущено вступну частину, інакша подається й дата — у С. Велична: червня, без вказівки дня, в “Історії русів”: травня 28 дня,— до речі, остання дата правильніша;

отже, автор мав свій, дещо відмінний, список. Зрозуміло, чим той його захопив: історичними викладками і героїчно-патріотичним тоном. Загалом, цей тон домінує і в батальних картинах. Ось зразок такого опису:

“Перед сходом сонця стала велелюдна армія польська на видноті армії козацької; вона численністю своєю уподібнювалася грізній тучі, що затуляє обрій і затьмарює сонце. Вершники її, виблискуючи зброєю та багатими убраннями, являли собою лиху блискавицю, що розтинає темряву нічну; а од численної кінноти здіймалася курява і підносилася вихорами аж до хмар і тьмарила зір людський, опускаючись на землю. Гетьман, роз’їжджаючи без угаву по своїх фалангах, наказував не поспішати стріляти, а підпускати ворога на найближчу дистанцію, не дивлячись на його стрілянину та поривчастість”.

Вінець образу Б. Хмельницького бачимо у вірші, що нібито був написаний на портреті, виставленому над гробом під балдахіном. Уже сама мова вірша (російська) свідчить, що його написано не в XVII, а в кінці XVIII століття, про це свідчить і розмір: 6 на 7, модний саме в час написання <<Історії русів", ним, до речі, користувалися І. Фальківський, В. Капніст, тощо. Отже, маємо й тут літературну фантазію. Не дивно, що Хмельницький зображається тут як герой:

Цей образ зобража козацького героя.

Подібний грекам тим, од котрих впала Троя,

Помпею й Цезарю, що славнії у Римі,

Хмельницький рівним став ділами в нас своїми™.

Далі говориться про його доброчинні справи, про те, що був він сином Вітчизни, а став батьком. Отже, і тут, як бачимо, образ героя у ренесансній традиції тшпанізується, хоча герой і не виводиться у півбоги, як князі Острозькі у С. Пекаліда.

Так виглядає перша, головна, частина <<Історії русів", в якій автор до всіх гетьманів ставиться з пієтетом, видимо прибільшуючи їхнє державне значення (виняток становлять тільки Кішка та Бородавка). Після Б. Хмельницького картина змінюється. І. Виговський у автора спершу навіть не гетьман, а тільки опікун Юрія Хмельницького, і саме Ю. Хмельницький нібито уклав Гадяцькі статті, і не в Гадячі, як свідчить їхня назва, а в Заславлі, а потім, нібито ховаючись од козацького обурення, втік на Січ. Сам текст статей переказаний вйіьно. І. Виговський при цьому зветься "природним поляком", що, звісно, неісторично, він походить з української поліської шляхти. Подається він хитрим і віроломним, гетьманом його нібито постановив російський боярин Б. Хитрово, через це й повстав проти Виговського полтавський полковник. Отже, події переказано знову-таки фантазійно. Бачимо тут своєрідну белетристичну інтригу:

одурений молодий гетьман, підступний дорадник, втеча, сховані гроші, використання сторонньої оружно’і сили підступником — все це ніби взято із драми “Про Олексія, чоловіка Божого” (70-ті роки XVII ст.): згадаймо ситуацію з Гонорієм та Аркадієм і Їхнім опікуном117, ситуацію тільки пристосовано до українських умов. Дивно, що навіть Віленська згода 1656 року між Польщею та Москвою, яка так обурила козаків, тут подається як інтрига І. Виговського (адже був поляк, отже й віроломний, за логікою автора). В такому цілком белетризованому тоні й подається історія цього гетьмана. Полковник же Пушкаренко тут тип позитивний; звертає на себе увагу, що в цьому блоці автор постає як москвофіл (раніше такого не добачалося): і позитивна характеристика Пушкаренка, і осуд Конотопської битви, яка зветься <<підлим супроти Росії учинком", і осуд Гадяцького пакту, бо він повертав Україну у союз із Польщею,— все це певним чином суперечить попереднім вільнолюбним засадам автора. Чому так сталося, своєрідна загадка. Може бути два тлумачення: перше — <<Історія русів" була написана не одним автором, а кількома (про це говорив ще В. І конников), і друге — москвофільством уже певним чином було заражено й най-радикальніші групи освіченого стану в Україні (наприклад, В. Капніст); його нема цілковито тільки в "Енеїді" І. Котляревського. Правда, описуючи подальший прихід в Україну боярина Г. Ромодановського, автор не промовчує і про його підступність та й звірства: "Він, як зустрічали його од міста з процесіями, помолившись і перехрестившись перед ними по-хрис-тиянськи, пограбував опісля місто і мешканців його по-татарська". Загалом маємо в описі гетьманства І. Виговського своєрідну фабульну структуру, фактаж його дуже вже вільно використано і змодельовано.

Історія з Юрієм Хмельницьким — чергова фантазія, в основі тут — конфлікт між козаками та росіянами. Описується брутальне ставлення росіян до українців, бо “все в них робиться навперекір, а поведінка їх і розмови дихають самим лише презирством та знущанням над тутешнім народом. Обзивання “виговцями” та “хохлами” є звичайними для них титулами і назвиськами. Саму навіть релігію, або віру народу тутешнього, що була колись взірцем і колискою для всієї Росії, таврують вони як обливальщику, що не мав хрестів на шиях і складних образків у возах, і, словом сказавши, ледве признають народ сей за творіння Боже”, але все це ніби викладено у листі Ю. Хмельницького, звісно, вигаданому — він потрібен був авторові для виправдання переходу нового гетьмана на бік поляків. Але і Ю. Хмельницький не є позитивний герой, його успіхи звуться “мерзенними”, подається він як руйнівник рідної землі і як такий, котрий постає “супроти Отчизни”. Кінцеве резюме щодо цього гетьмана нещадне, бо його гетьманство “відродило в Малоросії страшне замішання, міжусобицю і всякого роду безладдя”. Історично фабула про Ю. Хмельницького — дивна суміш справжніх та вигаданих фактів, поданих доста хаотично.

Наступний сюжет про Івана Брюховецького знову-таки наскрізь літературний, герой тут так само негідник — <<фаворит і зрадник", зухвалий, драпіжний, підступний та хитрий, його полковники-запорожці <<зруйнували всю регулу та дисципліну військову... а замість того допущено в них яничарське убивство, сваволю і непослух", однак військові подвиги І. Брюховецького похваляються. Яскраво, й також белетристично, описано побут цього гетьмана у Москві і прихід в Україну російських воєвод з їхнім здирством та наругами, що й привело до повстання. Новела про І. Брюховецького переходить у фабулу про П. Дорошенка. Лист П. Дорошенка до

І. Брюховецького — також белетристична вправа автора, але для пізнання способу політичного мислення показова:

“Народ, який довірив тобі долю свою, пролив незмірну силу крові своєї, загубив також незліченних предків своїх і нащадків на побойовищі, ведучи довголітні війни з поляками за вольність свою і свободу. Але яку він має тепер вольність і свободу? Воістину ніякої, а саму злобну химеру! Річні труди їхні і все, набуте потом їхнім, забирають у них воєводи та пристави: суд же й розправа в їхніх руках. І що ж зостається нещасному народові? Тільки злидні, туга і стогін! Ви зі старшинами своїми збагатилися в Москві самими жінками, але й то за посаг їхній народ відплачує; і ти уподібнюєшся достеменно тому пастухові, який держить корову за роги, а інші її доять”.

Смерть І. Брюховецького також подано не історично, а белетризовано. По тому твориться фабула про Д. Многогрішного, яка вклинюється у розповідь про П. Дорошенка (союз останнього з турками подається як само-охорончий акт), П. Суховія, та М. Ханенка — про останніх розповідається коротко, а Д. Многогрішний ніби помер від ран, а не був, як насправді, засланий росіянами до Сибіру. Оцінка його назагал позитивна, народ його ніби оплакував, як <<достойного їхнього начальника", попри свою сумирність був добрим гетьманом у війську, <<визначним політиком і справедливим суддею в управлінні". Далі йдеться про І. Самойловича.

Як бачимо, розповідь про Руїну твориться своєрідними перекатами: від одного гетьмана до іншого із вставкою у текст листів, белетристичних пасажів, зокрема батальних, інтриг, змагань, але загальне настановлення до правителів Козацької держави того часу негативне (за винятком Д. Многогрішного) і суб’єктивне, факти густо змішано із фантазіями, поплутано дати; ставлення до Польщі тільки негативне, до Росії двояке: певне москвофільство змішується з різкою негацією щодо росіян. Стосовно П. Дорошенка виразної негації нема, хоча автор вважає його самозваним гетьманом (історично неправильно, бо булаву Б. Хмельницького тримав таки він, отже, за козацьким правом, саме він і був законним наступником, але автор певним чином монархіст і вважав законним гетьмана, затвердженого монархом). Окремо вставляється фабула про І. Сірка із ви-

славленням його подвигів, загалом цей пасаж витворений у стилі похвали; вводяться сюди й легендарні перекази: про скаржницю-татарку, про стосунки І. Сірка із І. Самойловичем.

Сюжет про І. Самойловича починається описом його війни з П. Дорошенком, причому правною стороною виступає таки лівобережний гетьман (позиція москвофільська). Загалом у москвофільстві автора “Історії русів>> є своя особливість: він не минає увагою злодіянь російського війська в Украіні, але до царів виявляє пієтет (до Олексія Михайловича та його сина Федора, наприклад). Героїчним тоном описується змагання військ

І. Самойловича та Г. Ромодановського з турками в 1677 і 1678 роках (у творі падіння Чигирина неправильно позначається 1679 роком). Але більше

І. Самойловичем автор не займається, хоча правління його було довголітнє, а описує тільки падіння І. Самойловича в 1687 році, справедливо вважаючи, що “вина його підходить близько тої байки, в якій вовк звинуватив вівцю за те, що вона скаламутила йому воду внизу тої річки, з якої зверху він пив”. Падіння гетьмана пояснюється підступом його ворогів, а <<докази здвигнув таємним ковом осавул генеральний Іван Степанович Мазепа, що давно шукав собі гетьманського титулу". Відтак починається не просто фабула, а повість (як і у випадку із Б. Хмельницьким) про Івана Мазепу.

Ввідна характеристика гетьмана починається з неправдивого твердження, що Мазепа “був природним поляком із фамілій литовських”. Насправді ж він, як і І. Виговський,— український шляхтич, але з Біло-церківщини, причому батько його служив у Б. Хмельницького. Але це вже тенденція така в автора (дехто з дослідників вважає: антишляхетська): коли хитрий, підступний і достойний осуду — то поляк. Загалом звістки про початковий етап життя й діяльності І. Мазепи тут чиста вигадка, підкріплена цитатою із Вольтера, з його “Історії про Карла XII”, яка теж більше легендарна, як правдива; можна сказати — це вигадка в романтичному дусі. Кров Самойловичів, “безвинно пролита”, кладеться на совість Мазепи, хоча їх скарали росіяни. Дуже негативно говорить автор про ніби кровожерних Мазепиних гвардійців — сердюків, однак його походи описуються позитивно, адже чинилися разом із російським військом (знову вияв москвофільства). У повість про Мазепу вклинюються сюжети про С. Палія, який подається як “великий воїн”, та Петрика, що зображується татарським прихвоснем, а це свідчить: літопису С. Велична автор не знав. Усе це твориться також у москвофільській традиції. Цілком белетристично Петрик називає себе позашлюбним сином Мазепи, хоч це оперто на історичні поголоски, романтизується при цьому історія з козаком Вечор-кою, який подається тут козацьким лазутчиком. Імперіалістичні походи Петра І схвалюються, автор вивищує “премудрість Монарха, що керував із такою розважливістю”. Повстання І. Мазепи для автора — “мерзенний задум”, а причиною повстання подається особиста образа (цар ударив

Мазепу по щоці), а не тиранське гноблення України. Сам Мазепа — злобний, кровожерний, про що свідчить такий цілком, неісторичний пасаж у дусі типового москвофільства:

“Мазепа, розчищаючи тим часом шлях, яким провадила його зайва відвага й надмірна злоба до надмірного провалля, усував од себе підозрілих йому людей, нездібних наслідувати йому в його задумах, а декому з таких людей шукав і самої смерті”. Далі йдуть приклади про Миклашевського та Мировичів.

Так само описується історія із Кочубеєм та Іскрою: смерть донощиків подається, як “тяжкий злочин Мазепин”. Здавалося б, маємо елементарний, казенний, проросійський наклеп на великого гетьмана, але всі ці інсинуації покриваються сильними резонами із уведеної до тексту промови

І. Мазепи “до всіх урядників, тут зібраних” — подібний прийом автор використав і в сюжеті про Ю. Хмельницького та П. Дорошенка. Ясна річ, ця промова, як і всі інші промови та листи, історично фіктивна, але ситуацію тут відбито досить точно, протилежно до власної оповіді автора. Дві могутні сили, говорить гетьман, дійшли до України, два володарі, які “подобляться найстрашнішим деспотам, яких вся Азія і Африка навряд чи коли спороджувалш, при цьому українцям треба подбати про самих себе. Гетьман сподівається, що король шведський подолає російського царя. Коли це станеться, то шведи віддадуть Україну у рабство полякам і вже не буде мови про права й привілеї наші, “бо ми природно пораховані будемо як завойовані”. Далі йде місце, яке варто зацитувати:

“Будемо раби неключимі, і доля наша остання буде гірша за першу, якої предки наші від поляків зазнали з таким горем, що й сама згадка про неї жах наганяє. А як допустити царя російського вийти переможцем, то вже лиха година прийде до нас од самого царя того; бо ви бачите, що хоч він походить од коліна, вибраного народом з дворянства свого, але, прибравши собі владу необмежену, карає народ той свавільно, і не тільки свобода та добро народне, але й саме життя його підбиті єдиній волі та забаганці царській. Бачили ви і наслідки деспотизму того, яким він винищив численні родини найбільш варварськими карами за провини, стягнені наклепом та вимушені тиранськими тортурами, що їх ніякий народ стерпіти й перетерпіти не годен. Початок спільних недуг наших зазнав я на самому собі. Вам-бо відомо, що за відмову мою в задумах його, убивчих для нашої От-чизни, вибито мене по щоках, як безчесну блудницю. І хто ж тут не признає, що тиран, який образив так ганебно особу, що репрезентує націю, вважає, звичайно, членів її за худобу нетямущу і свій послід”.

А далі — ще сильніше:

“Отже, зостається нам, братіє, з видимих зол, які нас спіткали, вибрати менше, щоб нащадки наші, кинуті в рабство нашою неключимістю, наріканнями своїми та прокляттями нас не обтяжили. Я їх не маю і ма-

ти, звичайно, не можу, отже, непричетний єсьм в інтересах успадкування, і нічого не шукаю, окрім благоденства тому народові, який ушанував мене гетьманською гідністю і з нею довірив мені долю свою. Окаянний був би я і зовсім безсовісний, якби віддав вам зле за добре і зрадив його за свої інтереси!”

Подається також визвольна програма Івана Мазепи:

<<А при майбутньому загальному замиренні всіх воюючих держав вирішено поставити країну нашу в той стан держав, у якому вона була перед володінням польським, зі своїми природніми князями та з усіма колишніми правами й привілеями, що вільну націю означають". При цьому вказується, що союз із Швецією не новий, його укладав ще Б. Хмельницький, відтак <<нинішні договори наші з Швецією суть тільки продовження колишніх, в усіх народах уживаних. Та й що ж то за народ, коли за свою користь не дбає і очевидній небезпеці не запобігає? Такий народ неключимістю своєю подобиться воістину нетямучим тваринам, од усіх народів зневаженим".

По тому подається нищівна оцінка росіян, як “народу, нічим од них не кращого, але нахабного і готового на всякі кривди, грабунки і дошкульні дорікання”.

Здавалося б, маємо тут якийсь поняттєвий дисбаланс, навіть нонсенс: отак змальований І. Мазепа, як ми вище подали, і раптом така сила і правда у слові, такий високий патріотизм та самовіддача! Пояснити це можна знову-таки у два способи. Перший: коли прийняти думку, що <<Історію русів" писало кілька осіб (а твір виразно розпадається на три блоки), то другий автор завершив своє писання до повстання І. Мазепи, третій же почав свою частину з опису самого повстання. Другий автор <<Історії русів" не тільки ховав своє прізвище та ймення, а й уживав засобів остороги в самому тексті. Ні, не про підтексти йдеться, а лишень про са-мозастережні заходи — надто небезпечні речі автор зголошував. Бо й справді, царя Петра І спершу хвалять, а тоді називають, хай нібито і не в авторському тексті, найстрашнішим деспотом, що його народжувала земля. Найцікавіше ж, що так, як оце подано, І. Мазепа справді думав, з малими хіба фактологічними поправками (наприклад, наказним гетьманом був не Адамович, а Жданович тощо), — отже, ця промова оперта на якомусь вірогідному джерелі. З другого боку, можна гадати, що автор творить образ І. Мазепи в макіавеллівському дусі, що відповідало, зрештою, образу барокової людини з боротьбою у собі лихих і добрих начал. Про психологізм образу ще рано говорити — суперечить цій думці хіба те, що на-загал образи гетьманів тут одноплощинні і є носіями не так людських, як, скажемо так, ідеологічних начал, які підходять чи не підходять до світогляду автора, від цього, до речі, й залежала їхня характеристика. Хоч би як було, а можна виснувати, що "Історія русів" певною мірою таки спричинилася до бачення І. Мазепи в російській літературі першої половини

XIX століття як “коварного злодея”. Отже, образ великого гетьмана, як бачимо, таки літературний і тільки подекуди правдивий.

Разюча сцена — здобуття росіянами Батурина і різня, яку учинив тут Меншиков; зрештою, нещадна російська рука знищувала всю Україну: “Така сама доля спіткала більшу частину Малоросії. Загони війська царського, роз’їжджаючи по ній, палили й грабували геть усі оселі без винятку і правом війни, майже нечуваним. Малоросія довго ще куріла після полум’я, що її пожирало”. Проте і в цьому гірка іронія та страшна правда: “Народ, зазнавши лиха безодню незглибну, на щастя (дивний цей вислів: яке тут щастя? — В. III.), приписував гіршу недолю самим шведам, ненависним йому за тії середи та п’ятниці, коли вони їли куплені в сього ж народу молоко і м’ясо”. І коли б не було отого “на щастя”, можна було б подумати, що автор “Історії русів” розуміє й боліє політичною сліпотою свого народу, але, на нещастя, і він, певною мірою, на ту хворобу слабував, бо зовсім не осуджує полковника Носа за дику зраду в Батурині, та й інших відступників у інших місцях. І це незважаючи на свою вільнолюбність та опозиційну настроєність й, безсумнівно, любов до Вітчизни, отже, не забував вклонитися російському царю, отому найстрашнішому деспоту, який залив кров’ю його рідну землю. У цьому і є немала духовна й літературна вада твору. Тут він значно поступається “Енеїді” І. Котляревського, де висота і сила героїчного духу, незважаючи на приявну гіркоту, не є ущербна. Причину оцього покірливого схиляння перед немилосердним напасником розуміє й декларує сам автор “Історії русів”, оповідаючи про те, що І. Мазепа в Полтавській битві участі не брав. Знову ніби нонсенс: повстав супроти деспота й тирана, поневолювача своєї землі й народу, а не воював. Ось це пояснення:

“Бо Мазепа, як усім відомо, бувши християнином глибоко побожним, що побудував своїм коштом багато монастирів і церков, уважав за смертний гріх проливати кров своїх земляків та одновірців (підкреслення моє. — В. ПІ.) і дотримувався того з рішучою твердістю, не схиляючись на жодні переконування. А тому ніхто не докаже, щоб ті його війська причетні були бодай до одного вбивства, учиненого над росіянами”.

Дивні речі! Перед цим говорилося, що І. Мазепа був немилосердний до своїх земляків, не одного вбив, а тут аж таке! До речі, це мовилося в той час, коли ті ж росіяни зовсім не зупинялися перед пролиттям крові одновірців. Зрештою, усвідомлює це й автор: “Одначе, не зважаючи на те, всі полонені, що потрапили з його війська в руки росіян, зазнавали долі однакової з лебединськими мерцями”.

Ще одна річ звертає на себе увагу, коли аналізуємо образ І. Мазепи в “Історії русів”: негативно описується він перед повстанням, під час же повстання веде себе гідно і шляхетно. Так само він і вмирає: “з туги, перебуваючи останні дні великим утішителем королеві шведському, що поважав

його за надзвичайний розум і здорові міркування про великодушність у нещастях”. А перед самою смертю нібито спалив свої папери, щоб уберегти “многих патріотів” своєї землі.

Івану Мазепі в “Історії русів” присвячено чимало місця, тобто після Б. Хмельницького, як ми вже казали,— це другий великий герой твору. Відтак ніби дві руки його писало: одна в стилі й дусі офіційних козацьких літописів, друга — в дусі героїчного звеличування гетьмана. І можна було б з переконаністю звістити, що про гетьмана-повстанця почала писати нова рука, коли б не врізувався в цей новий текст пасаж про Орлика, який тут зветься не Пилипом, а Семеном, історично плутаний та в дусі осудів гетьманів після Б. Хмельницького. Великий оборонець прав України перед цілою Європою названий тут дурисвітом, а його дивовижна визвольна акція “підлещуваннями і затіями”. Про повстання П. Орлика на Правобережжі в 1711—1713 роках не говориться, при цьому автор хвалить козаків, що не слухали Орлика, <<а були прихильні незмінно до правпого свого начальства" (підкреслення моє. — В. III., с. 275) — позиція цілком москвофільська. Проте це не завадило авторові цілком осудно написати про окупаційні війська в Украіні (російські), так званих "ко не ис тентів", з їхніми незмірними здирствами.

Наступна фабула про І. Скоропадського подає чимало цікавого фактичного матеріалу: змагання його з О. Меншиковим, і канальні роботи, на які гнали козаків, і поїздки гетьмана в Москву, і встановлення Малоросійської колегії. Загалом, після оповіді про П. Орлика розповідь набуває більш цільного, документального характеру, тут уже немає ані перекручень, ані разючих історичних помилок. Так само описано П. Полуботка і його змагання за автономні права Козацької держави; оповідається про жахливу Тайну канцелярію, допити в ній козацької старшини. Зрештою, подається знаменита промова П. Полуботка, яка, на наше переконання, не є риторичною вправою автора, а має свою документальну підставу (про це докладно я пишу в своїй “Козацькій державі”)и8, хоча явно стилізована автором.

Промова Павла Полуботка — визначна пам’ятка українського політичного мислення, гостре звинувачення російського царизму за поневолення України, яка добровільно вступила в союз із Московщиною, а натомість по-тиранському була поневолена. Ось ці високі слова:

“Правота і лагідність, суд і милість суть єдине добро всіх монархів світу сього, і закони, що кермують усім взагалі людством і охороняють його від усякого лиха, є точне зерцало царям і володарям на їхнє становище і поведінку, вони перші наглядачі та охоронці їм бути повинні. Звідкіля ж походить, що ти, о государю, ставлячи себе понад закони, мордуєш нас єдиною владою своєю і кидаєш у вічне ув’язнення, загорнувши до скарбниці власне майно наше?” За великі послуги у шведській війні, говорить у промові П. Полуботок, ми “стягнули на себе зневагу та лютість і, замість подя-

ки та нагороди, вкинуті у найтяжче рабство і змушені платити данину ганебну й незносну, рити лінії та канали і осушувати непролазні багнища, угноюючи те тілами наших мерців, що впали цілими тисячами од тягот, голоду та клімату”. Говориться і про немилосердне правління “урядників московських” у Гетьманщині. Смерть Полуботка у в’язниці — взірець лицарства.

Наступна фабула стосується Данила Апостола. Докладно описується його вибори, і тут опис цілком історичний із цікавими розповідними пасажами, зокрема про приїзд до Києва ієромонаха Суханова та його донос на українське духовенство, через що був засланий київський митрополит

В. Ванатович, чи про Тайну експедицію.

У такому ж тоні ведеться й подальша оповідь про міжгетьманство і про К. Розумовського. Дуже цікавий опис про українську депутацію до Петербурга в 1745 році з проханням відновлення гетьманства. На запитання когось із росіян, чому “ваші гетьмани… були лукаві й нещирі до Росії і намагалися їй шкодити?”, Василь Гудович відповів, що малоросіяни “були вельми прихильні Росії”, вони добровільно “воліли Росію перед усіма іншими народами, що їх під протекцію свою закликали, а обрали її одну на те через однородство і єдиновірство своє”. Що ж до гетьманів, то В. Гудович відповів так: “Яких створили, таких і маєте. Бо то є незаперечне, що тільки ті гетьмани були нещирі до уряду російського, яких він вибрав, або вибрано на вимогу того уряду” — цей пасаж (правдивий чи ні історично — це інша річ, скажемо, що більше умоглядний) нам надзвичайно потрібний для зрозуміння отого дивовижного парадоксу “Історії русів”, чому гетьмани до Б. Хмельницького і сам Богдан описуються в творі маєстатично, а гетьмани пізнішого часу — негативно. Виявляється, як засвідчує промова

В. Гудовича (не з’ясовуватимемо її автентичності, тут це не має значення), автор ставився пошанівно до тих гетьманів, які вибиралися вільним вибором козаків, а не були наставлені чужими правителями, бо тоді влада узурповувалася, а не була виявом справедливої волі нації. Отже, “судячи по-християнськи, можна ще сказати, що все те є тривке, що робиться справедливо, бо тут сам Бог споручипгель і поборник”.

Фабула про К. Розумовського так само цікава історично і оповіджена в тому ж спокійному тоні, що й сюжети про попередніх гетьманів після П. Орлика. Говориться тут і про проект перетворення Гетьманства “у спадкове герцогство Малоросійське за прикладом стародавніх спадкових князівств, що були в ній”, і про підступи Г. Теплова та його записку-донос чи супліку, як зве автор: “В ній без жалю обмовлено й спаплюжено попередніх правителів і обивателів Малоросії”. Говориться про недоброзичливе ставлення К. Розумовського до своїх земляків, власне, твердиться, що донос Г. Теплова ніби був з волі гетьмана, що неісторично; з цікавими подробицями віститься про набір українців у так звану “голштинську службу”,

про зацарювання Катерини II, про пікінерів тощо — все це важливий історичний матеріал. Загалом занепад Козацької держави сприймається автором із сумом. Так, розказуючи про пікінерів замість козацьких полків, автор констатує: <<0такою химерою приспана була пікінерія до того, що ніхто в ній більше не згадував про давні свої права та привілеї, а вихвалявся всяк нинішньою величчю". Окремим сюжетом оповідається про повстання пікінерів і розправу над ними. Також із сумом розказав автор і про падіння К. Розумовського, і про те, що старшина вже й не прагла просити про нового гетьмана: <<Сим разом з вибором принишкли". Завершується твір описом правління графа Рум’янцева, за якого "народ малоросійський зазнав того спільного жеребу лихої долі!". Козацьке військо було переформоване в регулярне: "Козаків підпорядкували щодо суду і служби військовому статутові, а тільки щодо земства і маєтків віддатися їм і родинам їхнім, за давніми правилами своїми, в повітових судах".

Отже, маємо наприкінці ніби окремий оповідний блок, третій за числом,— від гетьманства І. Скоропадського до 1769 року, коли почалася російсько-турецька війна. Можна навіть гадати, що писано його іншою людиною, яка мала історичну освіченість значно вищу, ніж автор (чи два автори) основної частини, яка завершується фабулою про П. Орлика: коли в перших двох частинах маємо візію історії України, то в останній — реальний і цілком історичний опис, який можна в окремих місцях хіба уточнити.

Таким чином, “Історія русів”, найбільше з усіх літописів стоїть на межі між суто літературним та історичним твором, вона використала літописну поетику і є ніби посланням до освіченого стану України, щоб не забував свого минулого, а був надихнутий подвигами предків, водночас відчуваючи катарсисний жаль з приводу тих чи інших печальних подій. Отже, три частини книги можна розглянути й так: перша по Визвольну війну включно — героїчна: друга по П. Орлика включно — катарсисна; третя до кінця — жива картина сучасних авторові чи близьких до сучасних подій, про які він міг чути від самовидців чи бачити на власні очі. До речі, десь приблизно так само будував свій твір і Самовидець, тільки склавши його з двох частин. Як історична пам’ятка “Історія русів” має значення тишки в своїй третій частині, в двох перших — це література, зчаста фантазійний твір — його ми тут докладно і розглянули. Попри свої слабкості й непогодження в думках та постановці проблем можемо назвати “Історію русів” одним із вражаючих творів українського бароко, який побіч із “Енеїдою” І. Котляревського, творами Г. Сковороди та “Воскресінням мертвих” Г. Кониського належить до беззаперечних його вершин.

ВАЛЕРІЙ ШЕВЧУК

“Історики суміжних

зі слов’янами народів: Птоломей, Геродот, Страбон, Діодор та інші — приписували слов’янам давність сиву…

Але дають ці історики слов’янським племенам різноманітні назви, залежно від способу їхнього життя і вигляду народного, приміром, східних слов’ян називали скіфами, або ж скитами, тому що жили вони мандрівним життям і часто переселялися з місця на місце; південних — сарматами, по гострих ящуриних очах з примружкою, і русами, або русняками,— за волоссям; північних, приморських, варягами називали через хижацтво і засідки, де чигали на перехожих…

Самі слов’яни і того більше собі назв наробили. ..>>

<<Історія русів"

“Хрещення Володимирове вважається третім в літописах слов’янських; перше у них введено за днів апостольських, благовістям апостола Андрія Первозванного, що приплив був кораблем з Чорного моря і рікою Дніпром до тої Київської гори, котра по заснуванню міста Києва завше Андрієвою горою звалася і що на ній опісля збудовано в ім’я його церкву… Друге хрещення перевела баба Володимирова, велика княгиня київська Ольга, що сама хрестилася в Царгороді і була наречена по хрещенню Оленою”.

<<Історія русів"

<<Про мужність і заповзятливість народу руського даємо пораду творцям байок та критикам заглянути в історії грецькі, риліські та інші іноземні; і вони їм покажуть Кагана, Кия, Оскольда, Святослава, Володимира, Ярослава та інших великих володарів, або князів руських, що воювали славно з воїнством руським в Європі, Азії, Греції і на самі столиці їхні... нападали. І хіба такий народ, який пожив дещо в поєднанні з поляками і литовцями у повсякчасних майже війнах за їхню і за свою Вітчизну, чи ж міг він загубити природну свою хоробрість, яка згодом і над самими поляками і литовцями зрештою доволі себе показала?>>

<<Історія русів"

“… Сей Володимир… з’єднав всі інші слов’янські князівства, які розділилися були під різними назвами поміж його братами і родичами, був один над ними самодержець і звався великим князем руським і цариком над усіма князями; і, будучи могутнім і лихим у війнах, що безнастанно точилися з сусідами, набув од них і народів віддалених великої поваги, чому ж всі держави запобігали його дружби, а для утримування її пропонували йому свої віри, або релігії,. Але він, звідавши спершу їх, слушно віддав перевагу перед усіма християнській грецького, або єрусалимського, обряду…”

“Історія русів”

“.. .Ярослав Володимирович поширив і утвердив християнство, уложив через обраних мужів руські закони, заснував у Києві головну школу богослов’я та інших красних наук з багатою, із Греції виписаною, бібліотекою і додержував першості своєї зі славою…”

<<Історія русів"

“Міжусобні війни за першість і наслідство, що постали були за розподілом князівств і все тривали між князями, спершу ослабили Велике князівство Киівське, а потім і зовсім його розірвали, і з 1161 року назвалися Великими князівствами: Галицьке в Чермнорусїі, Володимирське на Клязьмі і, нарешті, Московське по місту Москві”.

“Історія русів”

<<По гетьманові Лянцкоронському обрано на гетьмана князя Дмитра Вишневецького, і він, бувши гетьманом в час мирний, прославився громадянськими чеснотами, відбудовував поруйновані міста, публічні будівлі, наглядав за правосуддям і правлінням земських та гродських урядників, заохочував народ до трудолюбства, торгівлі та господарських закладів і всіляким способом допомагав йому одужати опісля руйнівних воєн, за що пошанований був "батьком народу".

<<Історія русів"

“.. .Вибрали собі за гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, і він перший почав писатися гетьманом запорозьким, а по сьому і всі наступні гетьмани в титулах своїх додавати Військо Запорозьке почали… І, бувши сам спокійним правителем гетьманства, полагоджував внутрішній нелад урядовий і військовий, поборював завзято уніатство, повертав з нього церкви, і в тому числі соборну Київську Софію, будував заново їх і зокрема спорудив Братський київський монастир… >>

“Історія русів”

“Ми підняли зброю не задля користолюбства якого або порожнього марнославства, а єдино на оборону Вітчизни нашої, життя нашого і життя дітей наших, а так само і ваших! Всі народи, що живуть на світі, завжди боронили і боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність; і навіть найнижчі на землі тварини, які суть звірина, худоба і птаство, боронять становище своє, гнізда свої і немовлят своїх до знемоги; і природа з волі Творця всіх і Господа дала їм різне для того знаряддя в самих членах їх. Пощо ж нам, браття, бути нечулими і волочити тяжкі кайдани рабства в дрімоті й ганебному невільництві ще й по власній землі своїй?”

(З промови Б. Хмельницького перед реєстровими козаками)

“Історія русів”

Ми стоїмо тепер, братіє, між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху для себе надійного, щоб їх обминути… Зостається нам, братіє, з видимих зол, які нас спіткали, вибрати менше, щоб нащадки наші, кинуті в рабство нашою неключимістю, наріканнями своїми та прокляттями нас не обтяжили. Я… непричетним єсьм в інтересах успадкування, і нічого не шукаю, окрім благоденства тому народові, який ушанував мене гетьманською гідністю і з нею довірив мені долю свою… Вирішено поставити країну нашу в той стан держав, у якому вона була перед володінням польським, із своїми природними князями та з усіма колишніми правами й привілеями, що вільну націю означають.. .Відомо ж бо, що колись були ми те, що тепер московці: уряд, первинність і сама назва Русь од нас до них перейшло”.

(З промови І. Мазепи перед старшиною)

<<Історія русів>>

Давно вже малоросіяни бажали бачити друкованою “Історію русів, або Малої Росії, твір Преосвященного ГЕОРГІЯ КОНИСЬКОГО”.

Багато слів було час від часу, що той чи другий збираються видати її, навіть друкують; але до сих пір її як нема, так нема! Маючи кілька списків цієї історії, я вибрав ліпший з-поміж них, підвів до нього з інших різночитання, а потім запропонував Імператорському товариству історії і старожитностей російських видати його в світ, що і здійснюється нині.

Час від часу я маю намір те саме зробити і з іншими писемними джерелами Малої Росії, літописами, записками, описами і т. ін., напр., з Шафонським, Симоновським та ін. А тому я просив би всіх, хто тільки має і бажає бачити за короткий час ці та подібні до них пам’ятники надрукованими, надсилати їх мені як секретареві Товариства для зняття з них списків і негайного поміщення в “ЧТЕНШХЪ”. Щира вдячність і признання сучасників, які займаються історією, а також і самого потомства буде найкращою нагородою тим, хто відгукнеться на цей заклик. Пора вже, давно пора не затаювати подібного скарбу і тим, оскільки можливо, полегшити вивчення і пізнання історії південних русів для всіх і кожного, особливо ж самих руських. Добре, що є певна і скора нагода виконати цей священний обов’язок справжнього сина свого народу і Батьківщини.

О. Б о д янський . Лютого 9, 1846, Москва

ПЕРЕДМОВА

Історія Малої Росії до пори нашестя на неї татар з ханом їхнім Батиєм злучена з історією всієї Росії, або ж вона і є єдина історія російська; бо ж відомо, що початок сеї історії, разом з початком правління російського, береться од князів і князівств київських, з прилученням до них лише одного новгородського князя Рюрика, і триває до навали татар безперервно, а від сього часу буття Малої Росії в загальній російській історії ледве згадується; по визволенню ж її від татар князем литовським Гедиміном і зовсім вона в російській історії замовчана. Саме тому пропонована тут історія малоросійська писана на два періоди, тобто до нашестя татарського екстрактом, а від того нашестя широко і докладно.

Істориків та літописців сеї доби було в Малій Росії задосить. Але як ця країна, начеб створена або приречена на руїну од частих навал чужинців, а ще частіших наскоків та січей од народів сусідніх і, зрештою, од ненастанних міжусобиць і побоїщ, зазнала всіляких плюндрувань, згуби та всеспа-лення і, так би мовити, залита і напоєна кров’ю людською і посипана попелом, то в такій нещасній землі чи можливо було зберегти будь-що цілим? А з тої причини взято цю історію із літописів і записок білоруських, як із країни одноплемінної, сусідньої і од руїн малоросійських віддаленої.

Вченістю відомий і знатністю славний депутат шляхетства малоросійського пан Полетика, коли виряджався у справах депутатства до тої великої імперської комісії для створення проекту нового укладу, то мав конечну потребу роздобути вітчизняну історію. Він удався з приводу цього до первісного навчителя свого, архієпископа білоруського Георгія Кониського, котрий був питомим малоросіянином і впродовж значного часу перебував у Київській академії префектом і ректором.

І сей-бо архірей передав панові Полетиці літопис, або ж історію цю, заповнюючи архіпастирськи, що вона ведена з давніх літ в кафедральному Могильовскому монастирі тямущими людьми, які здобували потрібні відомості від учених мужів Київської Академії і різних найповажніших мало-російских монастирів, а найбільше від тих, де перебував ченцем Юрій Хмельницький, колишній гетьман малоросійський, що полишив у них чимало записок і паперів батька свойого, гетьмана Зиновія Хмельницького, і самі журнали достопам’ятностей і діянь національних, та й до всього вона знову ним переглянута і виправлена.

Пан Полетика, звіривши її з багатьма іншими літописами малоросійськими і знайшовши її од тих найліпшою, завше дотримувався її у довідках і писаннях по комісії. І так ся історія, пройшовши стільки умів видатних, здається, мусить бути достовірною. Лише воєнні дії видадуться, можливо, декому сумнівними, бо ж занадто численні. Та, міркуючи про становище землі сеї з-поміж народами сливе непримиренними, судячи про часи та обставини, в яких народ сей завжди майже був у вогні та плавав у крові, варто зробити висновок, що сього народу все ремесло й управа полягали у війні та убивствах. Одна Польща доказом всьому тому. Вона лише тоді була могутньою і страшною, коли мала у себе війська малоросійські; а лише скоро їх позбулася — відразу занепадати почала, а наслідки ті відомі.

Історики польські та литовські, справедливо запідозрювані у вигадках та самохвальстві, описуючи діяння народу руського, що начебто у підданстві польському пробував, затьмарювали всіляко великі подвиги його, учиню-вані на користь спільної Вітчизни своєї і польської. Навіть самі постанови та привілеї їхні у сій Вітчизні затаювали, наближаючи якомога народ сей до рабського стану й нікчемства. А коли дійшла повість їхня до часів гонінь і тиранств польських, на народ руський учинених з приводу вигаданої від них унії, а саме як дійшло до визволення народу свого з кормиги польської власного його мужністю і майже безприкладною хоробрістю, то тут виригнули письменники тії всі свої лайки і всілякого роду неправди і наклепи на сей народ і на його вождів та начальників, називаючи їх непостійним і бунтівливим хлопством, що по сваволі і буйно-тттях своїх бунти і заколоти вчиняло. Але діла гетьманів руських Косинсько-го, Наливайка, Остряниці і, нарешті, великі діла Хмельницького, листування їхні і декларації доводять вельми тому противне, і всіляка людина здорового глузду добачить в них істину несумнівну і подвиги шляхетні і справедливі; побачить притому і визнає розумний, що всіляке творіння має право буття своє боронити, власність і свободу і що для того воно споряджено самою природою, або Творцем своїм достатніми знаряддями чи способом.

Про мужність і заповзятливість народу руського даємо пораду творцям байок та критикам заглянути в історії грецькі, римські та інші іноземні; і вони їм покажуть Кагана, Кия, Осколь-да, Святослава, Володимира, Ярослава та інших великих володарів, або князів руських, що воювали славно з воїнством руським в Європі, Азії, Греції і на самі столиці їхні Константинополь і Рим нападали. І хіба такий народ, який пожив дещо в поєднанні з поляками і литовцями у повсякчасних майже війнах за їхню і за свою Вітчизну, чи ж міг він загубити природну свою хоробрість, яка згодом і над самими поляками і литовцями зрештою доволі себе показала?

Але, незважаючи на все те, варто з жалем сказати, що занесені деякі безглузді речі і наклепи в самі літописи малоросійські, на нещастя, творцями їхніми, питомими русами, що необачно наслідували безсоромних і злосливих польських і литовських байко-творців. Так, приміром, в одній шкільній історійці виводиться на сцену зі Стародавньої Русі, або нинішньої Малоросії, нова якась земля над

Дніпром, названа тут Україною, а в ній зводяться польськими королями нові поселення і засновуються українські козаки; а до того ся земля була пустельна і безлюдна і козаків на Русі не бувало. Але, видно, пан письменник такої нікчемної історійки не бував ніде, окрім своєї школи, і не бачив у тій стороні, що її називає він Україною, руських міст найдавніших або принаймні далеко давніших од його королів польських, себто: Черкаса, Крилова, Мишурина та старого Кодака над рікою Дніпром, Чигирина над Тясмином, Умані над Россю, Ладижи-на і Чагарлика над Бугом,Могилева, Рашкова й Дубосар над Дністром, Кам’яного Затону і Білозерська у гирлі Лиману. З тих міст були деякі провінціальними та обласними руськими містами впродовж багатьох віків. Але в нього все те пустеля, і князі руські, що виводили великі флотилії свої в Чорне море із ріки Дніпра, себто з тих самих країн, які воювали на Грецію, Синоп, Трапезонт і на самий Царгород з військами саме тих областей, ним у непам’ять пущено; рівно як і сама Малоросія повернута кимось з польського володіння без зусилля і по добрій волі, а тридцять чотири кривавих герці, що були при тому од військ руських супроти поляків та королів їхніх і посполитого рушення, не заслуговують на те, щоб визнати за народом сим та його вождями за подвиги їхні і геройство належну справедливість. Одначе хто що не кажи, а кінець діло вінчає завжди.

Прийди і виждь!

ІСТОРІЯ РУСІВ, АБО МАЛОЇ РОСІЇ

арод слов’янський, що походить од племені Афета, Ноєвого сина, названий слов’янами за родоначальником і князем своїм Славеном, нащадком Росса князя, внука Афетового; Він, переселившись з Азії од часів вавилонського змішання мов, став мешкати од гір Поясних, або Рифейських, і від моря Каспійського на сході до ріки Вісли і моря Варязького на заході; і від Чорного моря і ріки Дунаю на півдні до Північного океану і Балтійського моря на півночі. Доказом тому є історія преподобного Нестора Печерського і його послідовників і попередників, які ту історію писали і які всі були академіками або членами тої головної школи, яку в слов’янах заведено було в місті Києві Кирилом, філософом грецьким, невдовзі по запровадженню там релігії християнської. А взята вона з книг священних Біблій і з старовинної багатої бібліотеки, в Києві зібраної, яка в пору нашестя варварів і од колишніх ру’ін загинула; від чого і самі школи ховалися в самих монастирях та підземних житлах навіть до днів руського обраного князя, або гетьмана, Сагайдачного і митрополита київського Петра Могили, які стародавню академію Київську поновили.

Не меншим доказом означених меж слов’янських суть спорожнілі міста і румовища, слов’янською мовою пойменовані, і написи, їхніми літерами і наріччям писані на каменях, цвинтарях і статуях кам’яних; також назви рік, озер, гір та улусів, які розташовані в степах кримських, заволжанських і на острові Тамані, або на стародавньому Тмутаракані,— все це очевидно свідчить про слов’янське тамтешнє поселення. А зауважені деякими письменниками в тих межах чужоплемінні слов’янам народи, а саме: кімеріани, або готи, маіоти, гуни та інші — нарівні з ордами понтійського царя Мітрідата були перехожими через слов’янську землю та іноземні колонії, які найшли сюди зі Сходу та Півночі і по короткому тут перебуванню в країни південні і західні відійшли. Та і самі греки і ге-нуезці, які вважалися мешканцями над Чорним і Азовським морем, були не чимсь іншим, як купцями, які оселилися за згодою слов’ян на їхніх приморських землях заради обопільної торговельної вигоди; а війни слов’ян з містами їхніми Херсоном, Феодосією та Босфором означають хіба короткочасні сусідські чвари, що закінчувалися згодою.

Історики суміжних зі слов’янами народів: Птолемей, Геродот, Страбон, Діодор та інші — приписували слов’янам давність сиву, за 1610 років до Різдва Христового відому, мовлять, що вони, ведучи з сусідами безнастанні війни та переслідуючи чужоплемінні народи, які переходили їхньою землею, зайшли і переселили колонії свої за ріку Дунай, до моря Адріатичного в Іллірії і від гір Карпатських до ріки Одри; а на західних берегах Балтійського моря оселили всю Померанію, їхнім наріччям так пойменовану. Але дають ці історики слов’янським племенам різноманітні назви, залежно від способу їхнього життя і вигляду народного, приміром, східних слов’ян називали скіфами, або ж скитами, тому що жили вони мандрівним життям і часто переселялися з місця на місце; південних — сарматами, по гострих ящуриних очах з примружкою, і русами, або русняка-ми,— за волоссям; північних, приморських, варягами називали через хижацтво і засідки, де чигали на перехожих; а всередині од тих мешканців, за родоначальниками їхніми, нащадками Афетовими, так називали: по князю Русу — роксоланами і росами, а по князю Мосоку, кочівникові над річкою Москвою, що дав їй цю назву, — москвитами і москами, від чого згодом і царство їхнє дістало назву Московського і нарешті Російського.

Самі слов’яни і того більше собі назв наробили: болгарами називали тих, які мешкали над рікою Волгою; печенігами тих, що живилися печеною їжею; полянами і половцями, що жили на полях або в степах безлісих; деревлянами — мешканців полісних, а козарами всіх тих, що їздили верхи на конях та верблюдах і чинили набіги; а сю назву дістали зрештою і всі воїни слов’янські, вибрані з їх же породи для війни та оборони Вітчизни, якій служили у власній збруї, комплектуючись та переміняючись також своїми родинами. Та коли у пору війни виходили вони поза свої межі, то інші цивільного стану мешканці давали їм підмогу, і задля цього заведена була у них складка громадська, чи податок, прозваний нарешті з обуренням даниною козарам.

Ці воїни, часто своїм союзникам допомагаючи, а паче грекам у війнах з їхніми ворогами, перейменовані царем грецьким Константином Монома-хом з козарів на козаків,— і така назва назавжди вже у них залишилась. А описувані деякими письменниками війни слов’ян з печенігами, половцями, козарами та іншими слов’янськими народами і бездоказово чужоплемінними війнами звані, означають не що інше як міжусобні самих слов’ян січі за межі обласні, за відгін худоби і за інші домагання і чвари князів, що їх творили; а помилки від істориків виникли з причини множества різних назв, одному й тому самому народові приписуваних. Справедливість цього доводиться тим, що описувані вище чужоземні народи, себто готи, гуни та інші, знані з історій та переказів, звідки вони вийшли і куди пішли; а про сих нічого того немає, і начеб з неба вони впали і в землю ввійшли, не залишивши й потомства свого; такого історія ніяк терпіти не повинна, як вигаданого.

Таким чином, частина слов’янської землі, яка лежить од ріки Дунаю до ріки Двіни і од Чорного моря до рік Стиру, Случі, Березини, і Дінця, і Сіви, дістала назву Русь, а народ, що на ній проживає, названо русами і русняками взагалі. Згодом та ж сама земля поділилась назвою на Чермну, або Червону, Русь — за землею, що родить барвні трави та червець у краю полуденному, і на Білу Русь — за великими снігами, що випадають у стороні північній. Провінційними поділами тої землі були князівства: Галицьке, Переяславське, Чернігівське, Сіверське, Деревлянське і чільне, або Велике, князівство Київське, котрому вся решта підлягала. Князі, або верховні начальники, обирані були народом в одній особі, але на цілу династію, і нащадки обраного володіли за спадком. Із князів сих найзначніші за історіями: Каган, що грецію воював і облягав флотилією своєю та сухопутним військом столичне місто Константинополь, що врятувалось дивом Богоматері; Кий, засновник міста Києва і князівства свого імені; переможні у війнах Оскольд і Дір, що славно воювали з греками та генуез-цями на морі й суші, що зруйнували славні міста Синоп і Трапезонт і наголову розбили війська ворожі над рікою Осколом; Ігор, що підступно побив Оскольда і Діра і сам був убитий древлянами; Святослав, що підкорив собі болгар задунайських і жив там у місті Переяславці, в сучасному Рущуку; і Володимир, який першим хрестив усю Росію.

І сей Володимир, понад означені князівства, з’єднав всі інші слов’янські князівства, які розділилися були під різними назвами поміж його братами і родичами, був один над ними самодержець і звався великим князем руським і цариком над усіма князями; і, будучи могутнім і лихим у війнах, що безнастанно точилися з сусідами, набув од них і від народів віддалених великої поваги, чому ж всі держави запобігали його дружби, а для утримування її пропонували йому свої віри або релігії. Але він, звідавши спершу їх, слушно віддав перевагу перед усіма християнській грецького, або єрусалимського, обряду і року 988-го по Різдві Христовому, вирушивши з військом до приморського міста Херсона, хрестився там од греків і побрався з грецькою царівною Анною; а повернувши до Києва, хрестив родину свою і народ. Перед хрещенням же всі слов’яни мали віру східних поган і, визнаючи єдиного Бога вседержителя, вважали символом і житлом його сонце, а знаряддям гніву — його грім, або перун. Тому і вшановували сонце запалюванням вогню як його образу, вкидаючи туди початки од всього ростучого, а празник сей називаючи Купалою.

Хрещення Володимирове вважається третім в літописах слов’янських; перше у них введене за днів апостольських, благовістям апостола Андрія Первозваніїого, що приплив був кораблем з Чорного моря і рікою Дніпром до тої Київської гори, котра по заснуванню міста Києва завше Андрієвою горою звалася і що на ній опісля збудовано в ім’я його церкву. Сей же апостол рікою Десною був тоді і в Новгороді-Сіверському, благовістив Євангелію і дивувався з того, як тамтешній люд лазні свої уживає, де, за словами його, розпалювала кожна людина себе, немов розпечений камінь, сікла себе хворостом до знемоги, а тоді, кидаючись з шумом в річкову воду, виходила звідтіль жива й бадьора, начебто ніколи не розпалювана й не бита. Річки тії до упадку Чорного моря мали води вищі од нинішніх, і пороги на Дніпрі не були відкриті. Друге хрещення перевела баба Володими-рова, велика княгиня київська Ольга, що сама хрестилася в Царгороді і була наречена по хрещенню Оленою.

Після скону Володимира Першого незабаром скінчилося і об’єднання його царства. Сини та небожі Володимирові поділили його на дванадцять князівств, залишивши ж, одначе, по-старому найвищим над усіма Велике князівство Київське, де найголовніші від інших князів були: Ярослав Володимирович, який поширив і утвердив християнство, уложив через обраних мужів руські закони, заснував у Києві головну школу богослов’я та інших красних наук з багатою, із Греції виписаною бібліотекою і додержував першості своєї зі славою; Володимир Другий, названий Мономахом по дідові його з материного боку, імператорові грецькому Константинові Моно-махові, по якому і він визнаний од Грецької імперії царем руським і одержав на те дідівську корону з усіма іншими царськими регаліями. Та міжусобні війни за першість і наслід-ство, що постали були за розподілом князівств і все тривали між князями, спершу ослабили Велике князівство Київське, а згодом і зовсім його розірвали, і з 1161 року назвалися Великими князівствами: Галицьке

в Чермнорусії, Володимирське на

Клязьмі і, нарешті, Московське по місту Москві. Але й ті князівства славилися першістю своєю до 1238 року; а від того року нашестя війною мун-гальських татар під начальством хана їхнього Батия, онука Чингісханового, всі князівства удільні і великі зруйнувало майже дощенту; міста їхні і села сплюндровано і багато спалено; князів і воїнство вбито, а ті, що лишилися, розсіялись по віддалених північних провінціях, і від того часу більша частина руських князівств підпала в татарську неволю. І хоч князівства знову постали, та перебували вони з князями своїми в підданстві татарських ханів, які, стягаючи данину з народу, настановляли в них князів і змінювали їх на свій розсуд, що тривало аж до 1462 року, у який князь московський Іван Васильович, Третій сього імені, скориставшись зі слабості татар, які знемоглися від міжусобних війн та розділів, відмовив ханові Ах-матові щорічної данини з народу і своєї покори; а внук сього князя, Іван Васильович Четвертий, названий Грозним, злучивши багато князівств руських воєдино, в році 1547-му перейменував себе з князя на царя і самодержця московського, і відтоді завше вже царство Московське і його володарі сею назвою титулувались з перейменуванням, нарешті, царства Московського на Російське, яке, на відміну від Чермної і Білої Русі, звалося Великою Росією; ті ж обидві Русі вкупі названі тоді Малою Росією.

Князівства Малої Росії, зазнавши в пору нашестя Батия і його татар року 1240-го більшої поразки, аніж інші, в міру впертого їм спротиву і кровопролитних боїв, зруйновані були також дощенту; князі їхні та воїнство вибиті; міста зруйновано і спалено, і народ залишився під кормигою татарською, а дехто переховувався в Білорусії та в землі Деревлянській, чи Поліссі; найзначніші ж родини з небагатьма князівськими сімействами відійшли в сусіднє князівство Литовське, і, там перебуваючи, чимало з них споріднилися з панівними та вельможними родами тамошніми, і з допомогою такою по двигнули литовського володаря князя Гедиміна визволити їхню землю од зверхності татарської і злучити її зі своєю державою під одне право і начальство.

Тому Гедимін князь року 1320-го, прийшовши в межі Малоросійські з воїнством своїм литовським, з’єднаним з руським, що перебувало під орудою воєвод руських Пренцеслава, Світольда і Блуда та полковників Громвала, Турнила, Перунада, Лади-ма й інших, вигнали з Малоросії татар, перемігши їх у трьох битвах і на останній, головній, над річкою Ірпінь, де убиті Тимур і Дивлат, князі татарські, принци ханські. По тих перемогах поновив Гедимін правління руське під начальством вибраних од народу осіб, а над ними поставив намісником своїм з руської породи князя Ольшанського, після якого були з тої ж породи багато інших намісників та воєвод; та найзначні-тттий з-поміж них відомий Симеон Олександрович, воєвода і князь київський і слуцький, який відновив у 1470 році церкви і монастирі київські, які Батий сплюндрував і які понад двісті літ були порожніми. Права ж і звичаї руські не лише підтвердив Гедимін тамошньому народові на всіх його просторах, але запровадив їх на всіх своїм землях разом з письменами, або грамотою руською, чому і донині в князівстві Литовському видно по стародавніх архівах і в приватних осіб старі привілеї та інші документи, писані письмом руським, а корінне право руське, відоме під іменем судних статей і в одну книгу зібране, Статутом звану, перекладено опісля з руської на мову польську, що і в самій тій книзі наприкінці надруковано.

Про таке об’єднання Русі з Литвою хоча і ведуть мову деякі письменники, що нібито князь литовський Гедимін учинив його силою зброї своєї, перемігши над рікою Ірпінь князів руських та їхнє воїнство, але це сталося з князями татарськими, а не руськими, і перекручення тієї події внесено в історію вельми грубою помилкою; адже відомо з усіх літописів і найвірогідніших переказів, так би мовити, відчутним, що після підкорення ханом татарським Батиєм усіх князівств руських перебували вони під владою татарською: велико

російські з 1238-го, а малоросійські з 1240 року, отже, литовському князеві року 1320-го воювати було на Русі ні з ким іншим, хіба з татарами; та й з самих трактатів, привілеїв та пактів, що з’єднують руський народ з Литвою і Польщею, видно, що він об’єднувався і домовлявся, яко вільний і свобідний, а ніяк не завойований. Хоча й було трохи війська руського поміж татарами, що воювали з Гедиміном, а між начальників їх були, звичайно, і з княжого роду; але вони змушені були бути поміж них за принукою своїх володарів, воюючи за їхні інтереси, всупереч своїм, звичайно, страху ради татар, ладних сплюндрувати родини їхні і житла при найменшій підозрі. А що справді володіли татари Малоросією нарівні з іншими князівствами руськими, про те, окрім записок та переказів і окрім залишків руйнацій, що їх татари землі цій завдали, свідчать самі герби їхні магометанські, які на давніх церквах і дзвіницях попід хрестами позалишалися, себто півмісяччя, магометанством за святість шановані, які в пору татарського володіння одні встановлені були на тих будівлях з принуки їхньої, а після повалення ira татарського залишені вони спочатку в підніжжі хреста на знак знищення святині магометанської силою і знаменом хреста Господнього; згодом залишилось те звичаєвим вживанням майстрів, які хрести ті роблять заради їх прикраси.

І так Малоросія, перебуваючи в повному єднанні з князівством Литовським, зробила князівству сьому великі і важливі послуги, ратоборствуючи за нього з багатьма непри-ятельськими народами, а паче з неспокійними і погордливими крижаками, ливонцями і пруссами, од яких чимало учинено надбань на користь князівства Литовського як признання і подяка литовцям за допомогу їхню малоросіянам супроти татар. А коли се Литовське князівство року 1386-го, через князя свого Ягайла, Ольгердо-вого сина і потомка Гедимінового, з’єдналося в одну державу з Польським королівством через одруження цього князя з Гедвігою, королевою польською, наслідницею польської корони, по якій і князь той, хрещений того року, лютого 14 дня, наставле-

ний і визнаний як король польський під ім’ям Владислава Першого, то й Малоросія, під давньою назвою Русі, об’єдналася тоді разом з Литвою в королівство Польське на трактатах і умовах, що рівномірно всім трьом народам служили, в яких між розлогих засад головна полягала в сих про-пам’ятних словах: “Приймаємо і

з’єднуємо, яко рівних до рівних і вільних до вільних”. Ту постанову час від часу кожний король при коронації потверджував під назвою “Пакта конвента”; і на підставі того за тогочасною урядовою формулою встановлені в трьох тих націях три рівні гетьмани з правом намісників королівських і верховних воєначальників і з ім’ям: одного — коронного польського, другого — литовського, а третього — руського.

На утримання гетьманів та інших важливіших урядників визначено староства, або рангові села, та інші вгіддя, а для резиденції малоросійського гетьмана призначено місто Черкас, що лежить понад Дніпром нижче Києва; провінційний же поділ землі був на воєводства і повіти, і руських воєводств засновано тоді чотири: Київське, Брацлавське, Волинське та Чернігівське, сукупно з Сіверією, названою Сіверія Дукатус. Чини урядові та самі гетьмани з урядниками міськими і земськими вибиралися з-поміж лицарства вільними голосами і затверджувалися королем і сенатом; а сенат складався з осіб, вибраних сеймом, або загальними зборами, які складали депутати, посланці народу, що складався тоді з трьох класів: шляхетства, духовенства та поспільства.

Шляхетство, за прикладом всіх народів і держав, у природний спосіб складалося із заслужених, відмінних в землі родів, і завжди воно на Русі іменувалося лицарством, що обіймало в собі болярів, які походили з князівських родин, урядників по виборах і простих воїнів, званих козаками з породи, які, видаючи з себе всі чини виборами і їх по виконанню урядів в попереднє звання вертаючи, творили один лицарський стан, споконвіку тако самим їхнім Статутовим правом затверджений, і вони мали вічистою власністю своєю одні землі з угіддями, а поспільством володіли по правах і рангах, і повинність посполитих була встановлена правами. А ті, що володіли ними стосовно влади їхньої над поспільством, вважались і називались отчичами, або вотчинниками, од слова й влади, взятих од стародавніх патриціїв, себто батьків народних, які керували первісними родинами та громадами народними з сумирністю і характером батьківськими.

Духовенство, виходячи з лицарства по обранню гідних, відокремлювалось лише на службу Божу, а по земству мало одне з ними право.

Поспільством вважались купці та міщани, що мешкали по містах, а по селах вільні миряни, що платили військові оклади, та підданці болярів та урядників.

Всі вони підлягали своїм магістратам і ратушам, в яких засідали обрані ними війти та лавники, і судилися за правами магдебургії, здавна запровадженими в Польщі. При таких громадських постановах і релігія руська грецького, або єрусалимського, сповідання зрівняна з римською католицькою в однакових правах і привілеях, яко вільна і спільниця і затверджена привілеями королівськими і сеймовими конституціями.

Полуднева частина Русі, або Малоросії, себто Галичина зі своїми округами, не належить до складу нинішньої злуки Малоросії з Польщею, бо вона після навали Батия з татарами і після виснаження і винищення князів тамтешніх переходила спершу з рук в руки то до угорських, то до польських королів; нарешті дісталася зовсім Польщі на домагання спадкове королів тамтешніх, що побралися на княжнах руських галицьких. І король польський Казимир Третій, або Великий, 1339 року заволодів безперешкодно чільним її містом Львовом, князем київським Львом Даниловичем збудованим, і всією тією країною. Позабиравши в замках їхніх незліченні суми і коштовності неоціненні, ніби в придане своєї посесії, приєднав її до Польщі під однакове з нею право і поділив тоді ж на губернії, або воєводства. Тому і вельми помиляються ті письменники, які, приписуючи все завоюванням польським, вважають за одне нинішнє об’єднання з Польщею Литви і Малоросії з колишнім безпосереднім заволодінням Польщею Галичини, котра в цьому об’єднанні, в договорах і пактах, при тому укладених, не мала жодної участі.

Одначе Казимир Великий, об’єднуючи Галичину з Польщею, будучи в переконанні своєї справедливості і поважаючи угорців, що завше нею цікавилися, зрівняв в усіх привілеях шляхетство і народ тамошній з шляхетством і народом польським, а рівномірно і релігію руську грецького обряду з релігією католицькою римською і утвердив все те своїми привілеями та пактами. І ся частина Малоросії, також як і вся та земля, ніколи зброєю польською упокорена не була, а лише допомогою польською і литовською визволена од інших володарів і претендентів, якими були татари і угорці. Доказом тому є, між іншим, привілей короля Казимира Великого, даний 1339 року, березня 17 дня такого змісту: “Обачивши утиски і фрасунки люду руського, оскуділого княжатами тутешніми, і як їх нівечать королі угорські, виродки нахабних Белів і Коломанів, які здавна землю ону собічили і нищили без слушних причин, але начальством і зрадами, захищаємо і приврочуємо люд той до держави і королівства на вічні часи, яко ж єсть він нам єдиноплемінний, від одної крові нашої сар-матицької породжений і нам теж кревною посесією приналежний, по-неваж ми од предків наших і княжни галицької уроджені єсьми, і прето ус-товуємо, жеби земля Галицька з її князівствами, поділена на воєводства і повіти, прилучена і з’єдночона зоста-вала за Короною і державою Польською вічно і безповоротно і жеби оборона їй була певна і неодмовна. Лицарству ж руському, вйосками та околицями мешкаючому, мати права свої і свободи на добра і набутки зупельне, як се встановлено шляхетному лицарству польському, з яким єдночитися тим, як з рівними і вільними у всіляких справах і урядах, і вибори судовії чинити, і в них судитися по одному праву коронному польському. Теж і поспільству бути на одних правах і повинностях з поспільством польським. А належатиме до віри, альбо релігії, католицької руської, то мати її в одному з релігією католицькою польською, яко ся здавна так вони були; а диспута о єдностях їхніх належить до капланства, а не мирського люду, яким бути межи собою злагод-не і боронити Отчизну і всілякий інтерес їй справувати кождому в своїй вірі свобідно і без зневаги”.

Після об’єднання Малої Росії з державою Польською першими в ній гетьманами зоставлено нащадків природних князів руських Світольдів, Ольговичів, або Олельковичів, і Острозьких, які за правом спадщини, визнаним і завше шанованим королями польськими і великими князями литовськими, урядували своїм народом уже в якості гетьманів та воєвод за конституціями королівства, а не за гідністю князівською. І се продовжилось до припинення їхньої династії по чоловічій лінії, що і в Литовському князівстві з тамошніми князівськими родинами влаштовано було і так само продовжувалось. З тих гетьмануючих князів руських Венцеслав Світольдо-вич, захищаючи воїнством своїм спільне королівство Польське від лихих тоді німецьких хрестоносців, що поширювали завоювання свої по берегах Балтійського моря, зробив першому королеві своєму Владиславу Ягай-лові і всьому його королівству значні послуги. І коли року 1401-го магістра хрестоносців Магнуса опісля багатьох з ним сутичок і замирень були прислані до короля Владислава з навмисним посланцем два закривавлені мечі, що означали по-тодішньому рішучу і жорстоку війну і виклик на неї, то Венцеслав за повелінням королівським, злучившись з воїнством польським та литовським, мавши при тому свого війська тридцять сім тисяч при воєводах Ольговичу та Острогету та при полковниках Рогдаю, Полели-чу, Громвалу, Колядичу і Купалдію, наступив з ними на хрестоносців побіля містечка Динабурга; і поміж тим, як вони німецькими своїми лавами оберталися і були повсякчас у рухах та обертах, Венцеслав позаду своїх військ провів значну частину піхоти під проводом Рогдая на долішній берег ріки Двіни, і звідтіль піхота, вломившись в середину табору хрестоносців, ударила на них руськими своїми списами в тил і на всі боки і зчинила серед них сум’яття, а довколишні війська напали тоді на них з усіх боків і завдали рішучої їм поразки, так що пораховано їх убитими і полоненими до п’ятдесяти тисяч. Запаси і спорядження з усім табором дісталися здобичею переможців, і таким чином надовго хрестоносців тих приборкано.

Король Владислав, незвичайно задоволений і вдячний за такі важливі послуги гетьмана Венцеслава і всього руського воїнства, нагородив їх різними почестями і подарунками; а коли від чинів литовських були влаштовані деякі замахи на привілеї та маєтності чинів руських та їхнього лицарства, то він, на подання про те гетьмана року 1409-го, квітня 13 дня видав по-тверджувальний привілей на пакти об’єднання, і ось він наступного змісту: “Промислом Божеським і доброю волею нашою і станів наших народних, з’єдночивши ми дідичне князівство наше Литовське і підлеглі йому од своєї волі князівства руські з народом і королівством Польським, установили єсьмо на те і підписали достаточні пакти єдночення. Але деякі чини литовські, як ся ускаржено нам від гетьмана руського, не уйму-ються ничувати зупельної єдності з ними чинів руських і шляхти тутешньої побитом — визволення їх од ярма татарів. І просто ми уставуємо і повторно стверджуємо уфундовані і укріплені пакти з’єдночення народу руського з народом польським і литовським, і бути їм, яко рівний з рівним і вольний з вольним вічно і непреложно, і права свої руські тримати без перешкоди, якось вони слушні єсть і за тим прийняті в кня-зьстві нашім Литовськім заєдно з письмом руським, альбо слов’янським, і по них всі суди мати і справи одержувати і добрами своїми дідични-ми і набутими обладати і як хотя обо-рочати несуперечне і без перешкоди іншими правами. Теж і лицарству руському з лицарством польським і литовським єдність держати, яко рівний з рівним, на кождих справах і урядах, без жодної упреки і зневаги. А претензії альбо докори давнім порятунку люду руського од ярма татарського найбарзій ничуємо і касуємо, яко ті справи знатне одплачоні і одслужоні лицарством руським проти супостатів литовських, зрадливих лівонців і тих нестатечних хрестоносців і інших наступців на Ойчизну, од яких русняки слушно нас оборонили і голови свої на плацу положили, і за докору їх строгі кари і нав’язки на винуватців укладаємо”.

По смерті короля Владислава Ягайла наслідував син його старший, Владислав Другий, прозваний Ягелло-ном. Він, коронований року 1434-го, найперше турбувався про збереження та утвердження постанов батька свого, за якими в князівства руські, розділені на воєводства і повіти, потвердив вибраних з тамошніх князівських та шляхетських родин воєвод, каштелянів, старост і суддів з усіма іншими урядниками, порівнюючи їх і все шляхетство, або лицарство руське, честю та вольністю з польськими чиновниками та шляхтою, і це наслідникам своїм зберігати присягою затвердив, а виданим року 1435-го, березня 7 дня привілеєм своїм так узаконив: “Воєводства Руські з лицарством і народом тутешнім поставляємо і утверджуємо на тих правах, привілеях і вольностях, які їм од отця нашого поставлені і утверджені при з’єдноченню добровільному Русі і Литви з державою Польською, і да не важить ніхто в оних воєводствах наших ничувати прав їх і привілеїв в ділах земських і лицарських, теж і в релігіях отечеських наслідуваних, добра воля і свобода да не от’ємлеться ні насилується, і лицарство шляхетське руське з лицарством шляхетським польським і литовським, і ті народи зупельне з’єдночаться, яко рівний з рівними і свобідний з свобідним і яко єдиноплемінні суть і доброю волею єдність свою уфундували і укріпили, визволившись од ярма татарського спільною раттю руською і литовською перед Гедиміна, праотця нашого, і тепер в іменіях своїх і побитках да імуть руснаки свободу і волю свою, не переслідувану і не насилуєму, і судяться в них од самих себе; а в суди земські і градські вибирають судей і урядників вільними голосами за правами своїми і статутами, які утверждаемо і заховуємо на вічні времена і за посесорів наших о них ручаємося”.

За сим привілеєм і за пактами об’єднання королі польські Казимир Четвертий, брат Владиславів, Ян-Аль-брехт і Олександр, сини Казимирові, ті права присягали, при коронаціях потверджували, а інші королі, що по них були, як-то Жизиґмунти та інші, привілеями своїми їх поновлювали.

Король Владислав Ягеллон Другий, затвердивши розпорядження привільні внутрішні, взявся за справи зовнішні військові. Але в них настільки був щасливим та вдатним, наскільки мав у них і змінливостей; і політика його, то бадьориста, то безтурботна, упала, зрештою, на голову його, запаморочену гордливим духовенством римським. Він року 1435-го через послів своїх потвердив мир з турками, зупинивши давноминулі прикордонні чвари та незгоди. Султан їхній Амурат Перший, який провадив тоді війну з цісарем німецьким за Сербію та Угорщину, переконливо просив короля взяти поміж ними посередництво і помирити їх у їхніх незгодах або дати йому підмогу в тій війні, за те обіцяв йому великі гроші або поступку в землях, суміжних з Польщею. Король від усього того відмовився, а року 1439-го взяв сторону угорців і, виступивши з армією своєю проти турків, розбив їх двічі в Трансільванії, а, нарешті, зійшовшись з султаном на границях угорських, подолав і його у головній битві недалеко ріки Дунаю, змусивши султана з рештками армії своєї відступити за Дунай. Плодом сих перемог було те, що угорці визнали Владислава за свого короля, яким він і був у

них справді протягом п’яти літ. Султан також визнав його у тій гідності і відступив йому всі свої претензії на Угорщину, а король знов уклав з султаном мир, який був затверджений з обох боків присягами і трактатами; і по тому він, нагороджуючи своє воїнство, зробив великі пожалування і дарунки чинам і війську руському, що відмінно допомагало у всіх його звитягах; а було в тих походах сорок три тисячі сімсот чоловік під командою воєвод: київського Світольдовича і

сіверського Ольговського та полковників Блудича, Дулепи, Претича, Ста-ная, Бурлія і Артазія, яким між іншими дарами королівськими жалувано від нього герби та золоті коряки на поворозах, себто на шнурах шовкових, почеплених через плече і схожих на сучасні аксельбанти або кавалерії.

Мир той довго не тривав, і король року 1444-го порушив його у найпідступніший та найганебніший спосіб. Папа римський Євгеній IV, відаючи про відвагу королівську і хоробрість його воїнства, що вперше майже перемогло так гучно сили турецькі, які жахали до того всю Європу, підмовив короля знову напасти на турків, які воювали тоді з венеціяна-ми та далмацькими народами, котрі, будучи християнами грецької віри, просили папу допомогти їм супроти турків, обіцяючи за те прийняти його релігію і верховне над собою ієрарше-ство. Король відмовлявся довго великою для себе ганьбою і тяжким гріхом за віроломство і зламання присяги, учинених з султаном турецьким при укладанню з ним недавнього миру. Та папа буллою своєю розгрішив короля від усіх присяг та зобов’язань його супроти турків, запевняючи, що присяги з невірними нічого не варті і християни від них завжди можуть бути вільні. На додачу до того прислав він легата свого кардинала Іульяна Че-заріні до короля з добрячим мішком золота, котрий ніколи з ним не розлучався, а король, зібравши зараз достатні сили і не сповіщаючи про те султана, вирушив у його провінції і, минаючи їх, яко ворог, переправився за ріку Дунай, спрямовуючи похід свій до міста Андріанополя. Султан, звідавши про нашестя на землі його короля польського з армією своєю явною війною, без оголошення на те причин, протестувався довколишнім народам, свідчився небом і землею, підносячи до них руки, і, нарешті, присягався всім, що є найсвятішим на світі, що він не подав жодних причин до заламання миру з поляками і урочистих присяг, які його ствердили, і завершив таким виразом: “Зневажили гяури свого Бога, споручителя мирних умов; тож закличу я його собі на допомогу!”

Між тим як король польський вибирав собі дорогу до Андріанополя, другої столиці султанової, і уявляв при тому безліч користей тамошніх, що можуть дістатись йому як здобич, султан Амурат, нагло перейшовши з чисельною армією Балканські гори, застав короля та армію його коло міста Варни. Бій почався і тривав з незвичайною жорстокістю турків, що злостилися на поляків за зухвале зламання ними миру, та з взірцевою мужністю військ польських, заохочених попередніми перемогами. Султан безперестанку їздив по своїй армії і підбадьорював воїнів допомогою свого

Аллаха, месника за віроломство, до котрого невтишно закликав; а король теж роз’їжджав по своїх військах, бадьорив їх благословінням святійшого папи і присутністю його кардинала. Нарешті споборники Аллахові перемогли послідовників папських. Армія польська була розбита і розсіяна, король убитий, а кардинал кинувся в ріку з наміром перепливти її конем, але золото, що наповнювало його кишені і обтяжувало його вершника, занурило його на дно річкове і з ним враз загинуло. Війська руські були в тій січі у числі тридцяти тисяч під проводом воєводи свого Ольговського і полковників Тризни, Гудими, Бур-лія, Станая, Претича та інших. Вони по розбиттю всієї польської армії повтікали до Булгарїї, а народи тамошні, бувши русинам, єдиновірні і єдиноплемінні, бо з слов’янського роду з-над ріки Волги вийшли, давали їм безпечний у себе притулок, проводили їх потаємними дорогами за ріку Дунай; але з них до половини стар-

шин і рядових загинуло в оою

брата

дні короля Олександра, сина Казимира Четвертого, а Альбрехтового, уривалася чоловіча лінія князів руських в останній галузі її, в князеві Семенові Олелько-вичу, і в силу постановочних конституцій королівства, року 1506-го од лицарства першого гетьмана руського Пренцлава Лянцкоронського з родини сенаторської, зятя князя Острозького і свояка короля Олександра, за яким була одружена Олена, також княжна руська, прозвана поляками схизматичкою і тому не коронована. Сей гетьман зробив для королівства Польського великі і важливі послуги, здолавши у трьох битвах турків, татар і волохів, що нападали на Галичину й Волинь і поривалися в глиб Польщі, до столичного міста Кракова. Плодом сих перемог було відібрання від турків і татар малоросійських земель понад Дністром і в гирлі Дніпра, од часів нашестя Батиєвого загарбаних. Для збереження назавжди од них границь того краю, створена тоді з козаків малоросійських сильна сторожа між Бесарабією і Кримом, понад рікою Дніпром, трохи нижче порогів або за порогами, що на цій ріці, де козаки завдяки сталому перебуванню понаробили укріплення, або редути, названі “засіками”, від січення дерев, вживаних на палісади, від чого згодом козаків, що там позасідали, названо запорозькими козаками, а місце перебування їх названо Січчю Запорозькою, і перші козаки замінилися другими, що з селищ їхніх відрядили. Нарешті, приймаючи прибулих до них мисливих людей з нежонатих козаків, ловлею звіра та риби, а не менше здобиччю заграничною споважених, створили велелюдне товариство козацьке; а щоб їм ніщо не заважало бути готовим до всяких затій, то вирішили ці козаки зостатися назавжди неодруженими. Таким чином завелася Січ Запорозька і замінила колишню сторожу прикордонну. Уряд, визнавши їх корисними, настановив між ними опісля їхніх виборів старшин і головного отамана, кошовим названого, і залишив по-старому в команді гетьмана малоросійського, до якого вони і місце їх перебування належали завжди. На утримання і постачання війська того подано й приділено йому достатні землі малоросійські з угіддями обабіч Дніпра і порогів між річками Кінською, Самарою, Кальміусом, Ташликом і Бугом.

завши своїх коней і худобу, повлазили в їхні тулуби і шукали порятунку в слабому і короткому теплі, але всі до останнього там погинули, і знайдено їх навесні більше чотирьох тисяч трупів.

о гетьманові Лянцкоронсь-кому обрано на гетьмана князя Дмитра Вишневецького, і він, бувши гетьманом в час мирний, прославився громадянськими чеснотами, відбудовував поруйновані міста, публічні будівлі, наглядав за правосуддям і правлінням земських та городських урядників, заохочував народ до трудо-любства, торгівлі та господарських закладів і всіляким способом допомагав йому одужати опісля руйнівних воєн, за що пошанований був “батьком народу”. В його часи взимку вдалося прорватися між пограничною сторожею кримським татарам на долішнє Поділля, зване Побережжям. Вони там пограбували декілька містечок під час ярмарку і захопили чимало худоби; а що вони заподіювали все те в хижацький спосіб і військові команди ніде наздогнати і зловити їх не могли, то їх доля сама вкарала або несподівана жорстокість повітряних стихій. Коли верталися вони до своїх улусів із звичайною квапливістю, захопив їх у степах незвичайний сніг зі страшною завірюхою, або хугою, а тому вони ані їхати, ані шляху свого бачити не могли, а змушені були стояти по шию в снігу. Згодом по тому лютував жорстокий мороз з вітром і віщував їм неминучу загибель, і вони, порі

о смерті гетьмана князя Вишневецького року 1514-го обрали гетьманом князя Євстафія Ружинського, котрий замолоду, навчавшись і подорожуючи довго по чужих краях, а найбільше по Німеччині та Франції, надбав у різних науках, особливо у військовій, великих знань. Першим його заходом було провести в Малоросії реформу війську і влаштуванню його в інший од колишнього спосіб. Війська тії, за стародавнім звичаєм, рахувалися в житлах своїх по околицях з одного селища і по куренях з кількох разом селищ об’єднаних, і називалися всі мешканці разом курінною, або околичною, шляхтою, служиві з них старі — товариством, а молоді — козаками. Курені і околиці управлялися обраними з них отаманами й товаришами, які й маловажні незгоди між ними розбирали та мирили їх; а по земських суперечках та назвах і по важливих справах розбиралися і судилися у повітових та городських судилищах. По службі ж відомі були хорунжими повітовими, від яких чинилися перегляди і описи козакам і їхній зброї, і у них зберігалися прапори, або хоругви повітові, під сторожею товариською, на яких герби були — з одного боку повітовий, а з другого — національний. Та коли виникала потреба збиратися війську у походи, то від хорунжих оповіщали по куренях, аби збиралося військо на призначені найвищим начальством збірні місця, якими часто бували Біловіж за Ніжином та Кри-лов за Дніпром та інші, де із зібраних козаків складалися полки і сотні, і в них вибиралися вільними голосами всі чиновники вищі і нижчі, які в тих чинах ввая<:алися лише в час служби або походу, а вернувшись додому, повертались у попередній стан з назвою товаришів, себто заслужених і з увагою в голосах, якими від інших мали перевагу. Таке стародавнє заведення поводом було до багатьох свавільств та зловживань козацьких. Вони збиралися часто без заклику хорунжих, а особливо в місцевостях прикордонних, обирали начальників, складали полки, так звані охочекомонні, і чинили набіги на Туреччину, Молдавію та Крим під приводом звільнення бранців з неволі, а насправді задля здобичі, від чого чимало з тими народами заводилося сварок і самих воєн.

Гетьман Ружинський з дозволу короля Сигізмунда Першого, поборюючи свавільство та безлад, заснував у Малоросії двадцять сталих козацьких полків, по дві тисячі кожний, давши їм назви найшанованіших міст, а саме: Київський, Чернігівський, Сівер-ський, Переяславський, Канівський, Черкаський, Чигиринський, Уманський, Корсунський, Брацлавський, Калмицький, Кропив’янський, Ост-рянський, Миргородський, Полтавський, Гадяцький, Ніжинський, Лубенський, Прилуцький та Вінницький. Кожен полк розділив на сотні, названі також іменами міст та містечок. У кожен полк визначив вибраних товариством і козаками з-поміж заслужених товаришів полковників, сотників та старшин полкових і сотенних, які зосталися в чинах на все їхнє життя і завели чиновне в Малоросії шляхетство, або, сказати б, спадкове боярство, що залежало раніше від виборів та заслуг, за прикладом усіх інших народів і земель добровпоряд-жених християнських. Полки тії наповнені були й надалі поповнювались обраними з куренів та околиць шляхетськими молодими козаками, записаними в реєстр військовий до визначеного на вислугу терміну, і тому названі вони реєстровими козаками; кінна їх половина з кожного полку завпеди в полі утримувала, а друга — піша — утримувала по містах залоги, а при потребі підпомагала і комплектувала перших. Одежу і зброю заведено в них легку й однакову, і вони все те за зразками собі справляли у мирний час із власного маєтку, і харчі мали з домів своїх; а на випадок війни та походів призначено платню зі скарбу малоросійського кожному козакові по червінцеві на рік та по каптанові тузинковому на два роки, а інколи й по кожухові. Старшинам сотенним вдвоє проти козака, а сотникам вдвоє проти старшин, а полковники, старшини генеральні обозні та старшини полкові — рангові села та інші над-дачі. Артилерія, обози і в’юки з припасами, харчами і фуражем споряджалися від скарбу та поспільства. Зброєю були у кінноти списи, штуцери, пістолі та шаблі, а в піхоти — мушкети та кинджали, яких виписували та діставали зі Швеції та Туреччини.

Екзерциція у війську зоставалася давня з поправкою, і звичайний марш колонний звався “йти сакмою”. Для маршу в небезпеці шикувалися трикутником, а з нього вишикувати фронт значило “ставати лавою”; але для атаки, а паче для оборони, заведено знов сильну з трьох шеренг “ба-таву”, подібну в усьому до стародавньої грецької, а згодом римську фалангу, котру в цілій Європі заведено під іменем “батальйону де каре”; шикування кінноти в піхоту відповідало сучасному драгунському пішому строю. Для влаштування охочих, або волонтерів, що завжди збиралися зі зубожілих, або так званих гультяїв, влаштовано п’ять полків охочекомон-них, яких пойменовано прізвищами полковників, призначених гетьманами, і утримувано їх на сторожі прикордонній на низу річок Самари, Бугу і Дністра, і діставали вони щорічно невелику платню, а здебільше вдовольнилися вони звіриною та рибною ловлею; за поведінку їхню відповідали полковники, число ж їх невизначено, але полк вважався незбільш як на п’ятсот чоловік.

Влаштувавши таким чином військо малоросійське, коли року 1516-го хан кримський Мелік-Гірей відповідно союзу його з князем московським Ва-силієм Івановичем ішов війною на Польщу та Малоросію, то гетьман Ру-жинський з військами малоросійськими і польськими з наказу короля Жиґмунта, виступаючи йому назустріч, зійшовся на границях малоросійських над річкою Дінцем побіля міста Білгорода, дав себе заатакувати ханові, який, звичаєм азіатським, оточив його своїм військом з трьох боків. Війська гетьманські були притиснені тилом до річки та свого обозу, і татари вчинили страшний ґвалт і пустили хмари стріл; кіннота гетьманська, спішившись і вишикувавшись в батаву, а піхота, вишикувана так само фалангою, зустріла натиски татарські сильним вогнем з мушкетів і гармат і, ведучи стрілянину без угаву на всю татарську потугу, завдали їм сильної поразки, і вони, відчувши свій великий погин, стали відходити. Але гетьман з місця свого не велів нікому рушати, а вдавав, начебто він лише боронитися спроможен, а не наступати; тому ж татари, протягом цілого дня творячи свої набіги, на ніч відступили на декілька верстов у степ і розташували розлогий стан свій необачно. Гетьман, маючи своє військо не-втомленим, виступив з ним опівночі в похід і, йдучи зумисне тихо, наблизився до татарського табору на світанку. А як татари звичайно тримають коней на паші, а не біля конов’язі, то гетьман вислав загін кінноти з наготовленими заздалегідь паперовими ракетами, котрі, коли кинути, могли перестрибувати з місця на місце і робити до шести пострілів кожна.

Кіннота тая, налетівши на татарський стан, запалила свої ракети, кинула їх поміж коней татарських і учинила в них велике сум’яття; вони, перелякавшись, бігали щодуху по табунові, волочили та топтали своїх вершників та сторожів, а поміж тим всі війська гетьманські, стріляючи з мушкетів та гармат, напали на татарський стан, пройшли ним наскрізь, вражаючи замішаних та знетямлених татар, і так розбили хана і його війська дощенту, забрали табір його з усім його багажем і, обтяжені користьми, зі славою повернулися у свою землю.

Гетьман Ружинський, повертаючись од Білгорода руського, був зустрінутий турками і татарами, які виступили були з Білгорода, або Акермана, татарського, що в Бессарабії. Вони, довідавшись про перемогу над ханом кримським і про втрату ним всього табору його з великим багатством, задумали відібрати тії багатства у Ружинського, напавши на нього зненацька і врозполох, майже звичайний у війська, що повертається зі вдалого походу. Та Ружинський був не такий необачний, як татари собі гадали; він, довідавшись од прикордонних роз’їздів, що татари білгородські з тамошніми гарнізонними турками виступили на Очаківський степ, відразу одіслав багажі свої на Уманщину, а сам з військами, переправившись через річку Буг, засів в очеретах та байраках над річкою Кодимою. І щойно татари наблизились до Бугу, то він, наступивши на них зненацька з усіх сторін, зіграв з ними таку роль, яку вони для нього готували, і, розбивши їх ущент, гнав недобитки до самого Акермана, відібрав у них усе, що вони мали, і помножив свою здобич, яку розділив поміж поляками і своїм військом.

З тої пори поляки, часто маючи до діла з військами малоросійськими і шануючи їхню хоробрість і мужній характер, завели з ними тісну й щиру дружбу, і багато з них служило в полках малоросійських, маючи собі за честь — навіть значне шляхетство

— іменуватися козаками. Од такого загального пойменування руських воїнів козаками вийшла згодом та помилка, якої допустилися всі письменники малоросійські та польські, зазначаючи в своїх літописах та історіях, що опісля гетьмана князя Михайла Вишневецького всі інші гетьмани обиралися з простих чи реєстрових козаків. Та це вельми несправедливо і здоровому глуздові суперечне; адже козаки завжди мали в полках і провінціях своїх багато чиновників різних ступенів, як-от: старшин генеральних, полкових сотенних і земських урядників. І з якої б то речі або що то за правило мимо такого числа чиновників обирати простих козаків? А коли се приписується повазі перед заслугами та гідністю, то зрозуміло, що офіцери, більше заслужені й гідні від простих воїнів, і дістали звання свої саме з тих причин; обминати ж їх на виборах гетьманських означало б щось безглузде, що лише невдоволення, обурення та міжусобиці приносить.

А ймовірно виникли у письменників такі безглузді висновки про вибори через спільне слово або назву, уживані і тепер поміж воїнством, що всілякий генерал є солдатом, а гетьман — козаком, отож-бо всі-всі офіцери і рядові суть воїни, і назви ті всім їм властиві і пристойні. Про козаків руських, а паче про малоросійських і про саму їхню назву дивне щось кажуть деякі письменники. Вони, немовби сперечаючись між собою, твердять: одне, що тії козаки суть зайди на Русі, то зі Скіфії, або від татар, або з Кабарди черкаської;

а інші твердять, що це мовби залишки чужоплемінного народу козарсько-го. Польські ж історики показують ще, ніби вони набирались з різної вольниці або наволочі і заселені їхніми королями на пустельних землях внизу рік Дніпра та Бугу. Але такі безглузді думки важать більше, аніж помилки історичні, і, не шукаючи інших істин, сам глузд їх спростовує; адже те незаперечне, що кожен народ мусить мати своїх воїнів і по необхідності із самих себе, щоб Довіряти свою долю та безпеку не чужоземному, а своєму воїнству, а інакше було

б крайнє безумство і сама необачність, схожі на те, якби змусити стерегти шулікам голубів, а вовкам — овець. Назви ж воїнам даються звичайно мовою кожного народу по доспіхах або узброєнню їхньому, і тому видно в одному народові жовнірів, в іншому — яничарів та спагів, а в іншому — солдатів та жандармів; а далі назви ті діляться на кінних та піших, тому також відомі назви од мушкетів — мушкетери, од карабінів — карабінери і так далі.

Таким чином, і руські воїни називалися кінні — козаками, а піттгі — стрільцями та сердюками, і ті назви суть власне руські, од їхньої мови взяті; наприклад, стрільці — від стрільби, сердюки — від серця, або запальчивості, а козаки та козари — від легкості їхніх коней, подібної до козиного скоку. Стосовно того, щоб вони були іноземцями або зайдами і руський народ довірив би таким волоцюгам долю свою і безпеку, того ніщо не доказує, і вигадки про те і висновки суть нерозсудливі. Також і думка польських істориків, які приписують заведення козаків їхніми королями, стосується лише нежонатих запорозьких козаків, що зібралися були на Дніпровому низу з руських охотників, про яких історія широко повідає.

О сідлі ж і запасні козаки, названі від того реєстровими козаками, були всі по провінціях і повітах руських, і видно їх досі по стародавніх компутах та самих осідлостях, себто околицях та куренях. А королі польські Владислав Другий і Стефан Баторій через гетьманів своїх руських хоча і робили козакам розпорядження, але те стосувалося лише управління та комплектування їхніх полків, кінних козацьких та піших сердюцьких, котрі набиралися із козацьких родин, які мешкали околицями та куренями своїми у всіх воєводствах руських; і стосувалося це до примноження їхніх чиновників та урядників, але жодним чином не до нових заведень козацтва, про що свідчать самі тих козаків привілеї та універсали, тут описані. Коли ж вважати первісне козацтво від скіфів та козарів, то вийде все те саме, що вони пішли од свого племені слов’янського, бо відомо, що скіфи, або, кажучи правильніше, скити, були слов’янами, себто людьми, котрі замешкували над Волгою і на Кавказі, а козари, властиві предки руських козаків, мешкали по всій Русі як вибрані з того ж таки народу на службу Вітчизни.

Черкасами називали й писали всіх майже малоросіян, а не самих лише козаків; але називали їх так лише ве-ликоросіяни на відміну від своїх мешканців і давали їм назву за чільним їхнім містом Черкасом, що стоїть над рікою Дніпром, де гетьмани руські мали резиденцію і де був верховний трибунал тої землі. Давати ж народам назви за чільними їхніми містами — звичайна річ у цілому світі. Так називали москалями всіх росіян за містом їхнім Москвою, і царство те довго такою назвою титуловано; також називають нині генуезців, ве-неціян та інші народи за їхніми містами. Коли ж запитати ще, чому місто Черкаськ названо Черкасом, то вже тонкість ця буде такою нерішучою, якби й про багато інших міст на світі, що не мають відомостей про початок своєї назви. Але то вже справедливо, що народ черкаси, який за Азовським морем та за рікою Доном проживає і на який багато хто з письменників вказує, ніколи на Русі міст на своє ім’я не будував та і в себе їх не має, і той народ виглядом своїм і місцем проживання свого в межах слов’янських, себто між стародавнім князівством Тьмутараканським і рікою Волгою, справедливіше може вважатися походженням своїм од племен слов’янських, які змішалися з грузинами і татарами, аніж від нього виводити воїнів слов’янських, від черкасів численніших на цілі мільйони, які виставляли на війну великі свої армії.

Стосовно ж татар, то вони, бувши зайдами в землі руській, натурально воїнів своїх русинам не давали, а навпаки, з їхніми воїнами вели повсякчас війни і ніколи з народом руським не мішалися, отож-бо козаки руські від них походити аж ніяк не могли.

о скону гетьмана князя Ружинського року 1534-го вибрано гетьманом із осавулів генеральних Венжика Хмельницького. Він, діставши повеління від короля Жиґ-мунта Першого відбивати військом велику орду татарську, яка збиралася була з Криму й Бессарабії і пробивалася через Молдавію та Волинь до Польщі на грабіж та її спустошення, виступив з військом своїм реєстровим на Волинь, а охочекомонні полки і запорозьких козаків, розчленивши на багато ватаг, розіслав для прикриття кордонів з того боку, звідки йшли татари, повелівши їм нападати на татар в часи їхніх походів та нічлігів і відходити від них, подаючись до головного війська. Татари, обдурені такими маневрами, вважаючи всі війська, що нападали на них, малозначущими, які їм відбити і прогнати завжди можна, йшли далі безпечно і насунулись на табір гетьманський біля міста Заслав-ля. Гетьман, перед тим укріпивши табір свій вагенбургом, побудованим з обозу, і залишивши в ньому трохи піхоти з важкою артилерією, сам з усім головним військом сховався за гаями та пасіками міськими. І як тільки татари оточили за своїм звичаєм обоз козацький і почали перестрілку, зчинивши великий ґвалт, то гетьман, виступивши із закритого місця, ударив з тилу і по флангах ворога і, зробивши один залп з мушкетів та гармат, почав тяти списами та шаблями. Татари, вражені несподіваним нападом і будучи збиті сильним залпом і оточені з трьох сторін військами, злякалися, замішалися і розбіглися врозтіч полями. Гетьман, негайно відрядивши призначені перед тим війська, велів їм гнати і вражати татар ззаду і, відаючи про татарську хижацьку звичку зручно на бігу з’єднуватись, обертатися і нападати, наказав своєму війську в жодному разі не розсипатись поодинці, а триматись кошів, що значить сучасні взводи або плутонги; сам же з головним корпусом ішов серединою і відбив всі татарські в’юки з запасами. Татари не поминули нагоди на бігу з’єднатися і, обернувшись, напасти на все військо. Але в гетьмана готова була для цього сильна батава з артилерією, котра негайно їх відбивала і змушувала тікати. І, таким чином, гетьман, розбивши та розсіявши татар, повернувся зі славою і великою здобиччю до Заславля і дістав від короля вдячні похвальні листи, а від поляків всюди, куди приходив, тріумфальні зустрічі.

У дні гетьмана Венжика на головному сеймі, який був тоді у Варшаві, коли про зрівняння литовського і руського шляхетства зі шляхетством польським подані були на підтвердження колишні основні привілеї і всі законоположення, то король Сигіз-мунд-Август, підтверджуючи і підста-вовуючи їх на всій давній основі, виданим року 1563-го, червня 7 дня привілеєм, поміж іншим узаконив: “Дозволяємо лицарству литовському і руському привілеї прав і вольностей земських внести і вписати в новоство-рений статут таким чином, як і в Короні Польській вони вписані, і рівномірно вживати, вольностями своїми користуватися і мати, так, як і раніше цього всього, чин лицарський шляхетський обох народів, литовського і руського, те вживати і користуватись”. А коли на другому головному сеймі, що після того був, від депутатства руського появилися подання про домагання деяких чинів литовських, а паче тих, що були в землі Руській по виборах на урядуванні, поспільства руського на вічне послушенство, то той же таки король Сигізмунд-Август, повторюючи і потверджуючи всі попередніх королів польських привілеї, в даному від себе року 1569-го, червня

7 дня привілеї так узаконив: “Землю Руську і князівство Київське і всіх тих земель жителів узагалі і кожного особливо од послуху, володіння, посад і повелінь Великого князівства Литовського на вічні часи вилучаємо, звільняємо і до Польського королівства, як рівних до рівних, вільних до вільних і як власний і справжній до першого і то власного тіла і голови, з усіма взагалі і з кожним особливо, з містами, містечками, селами, повітами, або уїздами, і всіма їхніми, які б не були, маєтками, тую землю і князівство Київське вищезгаданій Короні, або королівству Польському, прилучаємо і з’єднуємо”.

ісля смерті гетьмана Венжика Хмельницького гетьманом був вибраний із воєвод князь Михайло Вишневецький. Він 1569 року дістав повеління від короля Сигізмунда-Августа йти з військом малоросійським на оборону від турків і татар обложеного ними міста Астрахані на підмогу військам царя московського Івана Васильовича Грозного, якому король завдячував повернення Польщі завойованого царем міста Полоцька з його околицями. За цим повелінням гетьман з полками реєстрових козаків вирушив у похід з міста Черкаса, і, йдучи походом, приєднав до себе прикордонні охочеко-монні полки і частину запорозьких козаків, і з тими силами, пробираючись степами, досяг міста Астрахані, а там, оглянувши табори турецький і татарський, що стояли нарізно побіля міста, розташував і свій табір геть вище від ворожих над рікою Волгою, і, укріпивши його шанцями та артилерією, звелів робити наїзникам своїм часті шарміцелі, або перестрілки, біля таборів ворожих, а сам тим часом з сильним корпусом кінноти кожен день наїздив на табір турецький і, обходячи його навколо з мушкетною перестрілкою, до свого табору повертався. Гетьман, продовжуючи такі наїзди декілька днів, вислав однієї ночі надійного старшину у місто з наказом, щоб гарнізон і мешканці в призначений їм день зробили вилазку з міста і розпочали фальшиву атаку на турецькі шанці, що були між містом і їхнім табором. Старшина, який повернувся з міста і який переліз вночі в обидві сторони, запевнив гетьмана, що міщани і гарнізон готові виконати наказ. Гетьман зробив таке саме розпорядження і допоміжним московським військам, що окопалися на одній Волзькій косі, щоб вони в той самий день підступили піші під табір татарський і займали б його своєю атакою.

За цим розпорядженням першого ранку на світанні виступив гетьман з

кіннотою вишикуваною лавою, або довгим фронтом, а позад неї товстою фалангою вишикувались п’ятнадцять тисяч піших козаків, озброєних списами, шаблями та мушкетами. Кіннота йшла спереду і з флангів, закриваючи піхоту, і як тільки корпус той стало видно з міста, то громадяни з гарнізоном зробили вилазку за умовою, з великим криком і пальбою розсипались побіля шанців турецьких, вдаючи, що їх оточують. Гетьман зі своїм корпусом наближався до табору турецького, і турки, бачивши і гадавши собі, що він просто роз’їжджає, як і раніше, анітрохи на нього не вважали, а бігли великими юрбами з табору до шанців на допомогу своїм військам. Корпус, ставши на найближчій дистанції від табору, миттю розбігся і дав місце піхоті, котра з можливою рвучкістю вдарила по табору, вдерлася в нього, заволоділа гарматами і, проходячи по ньому, разила турків, які зовсім не сподівалися такого нападу. Втеклі з табору турки дали знати в шанцях про свою поразку, і звідти юрбами поспішали визволяти табір. Але козаки, засівши в ньому, зустріли їх з окопів артилерією і пострілами з мушкетів так вдало, що більша частина загинула на місці, а решта в замішанні не знали, куди тікати. Гетьман з кіннотою, напавши на них саме в той час, побив їх удруге і прогнав до табору татарського, куди тікали і турки, що залишилися в шанцях, а громадяни з гарнізоном зайняли шанці майже без жодного спротиву. І таким чином Астрахань від облоги визволено. Турки, діждавшись ночі, пішли до своїх черкеських кордонів, а татари їх прикривали. Гетьман Вишневецький, здобувши біля Астрахані в таборі турецькому велику здобич, поділив її поміж військами своїми та московськими, віддавши цим останнім і всю важку артилерію турецьку, але відділивши при тому частину здобичі на скарб малоросійський. Вчинком таким війська малоросійські, а паче козаки запорозькі та охочекомонні, вельми засмутились і явно ремствували на гетьмана, і однієї ночі, відділившись, їх понад п’ять тисяч чоловік полишило табір гетьманський. Проходячи вниз рікою Доном, зупинилися в гирлі його на одній косі вище від міста Азова, на супротивному його березі, і побудували там місто Черкаськ по імені свойого міста Черкаса, де, залишившись вони назавжди, жили спершу без жінок, за прикладом запорожців, опісля, запросивши до себе донських козаків, що малим числом проживали в своєму містечку Донському, на місці нинішнього Донського монастиря, поєднались з ними і переженились, прийнявши всі звичаї тих козаків і зробивши місто те головним всьому війську донському, що від них і від одноземців, які до них приходили, значно примножилося.

а місце Вишневецького, що вибув з посади гетьманської, висланий од Корони в краї зарубіжні, року 1574-го обрано на гетьмана обозного генерального Григорія Свірговсь-кого. Він, по волі Речі Посполитої Польської, яка керувала через міністрів своїх Польщею по виїзді з неї короля Генріха у Францію, закликаний

о

був господарем Волоським Иоанном Липулою на допомогу народові його супроти турків, що на нього нападали, і, вступаючи в Молдавію з військом малоросійським, дав першу баталію туркам біля міста Сороки 23 квітня 1575 року, де, розбивши турків ущент, поклав головного пашу їхнього Кара-Мустафу і багатьох з ним чиновників турецьких і випровадив їх з багатьма прапорами та здобиччю до Варшави. Опісля такої звитяги розділив гетьман війська свої надвоє; і одну частину під командою полковника Сави Ґанжі вирядив до чільного міста волоського Бухареста, а з другою пішов сам через Ясси до Галаців; тим часом послав нарочного на Січ Запорозьку з наказом до кошового Феська Покотила, щоб він вислав піхоту свою човнами на Чорне море і наказав не допускати десантів турецьких у Дунай і Дністер. Кошовий зладив ту експедицію в найліпшому порядку, і вона принесла сухопутному війську великі вигоди. Запорожці, роз’їжджаючи своїми човнами по Чорному морю і в гирлах обох рік, перехопили й полонили багато суден з військом та військовим припасом, а ввійшовши в Дунай, багато прибережних фортець і селищ поруйнували й попалили. Гетьман і Ґанжа з військами своїми, проходячи Молдавію та Валахію, зустрічали турецькі корпуси та ватаги і їх завжди щасливо розбивали і розганяли. Очистивши тії землі од нашестя турецького, коли повернув гетьман од Дунаю в Бессарабії під місто Кілію, то тут зрадницьким чином сповіщений був вірменином, що в місті тому переховуються неоціненні скарби, награбовані турками в Молдавії і Валахії, і зберігаються в місті під охороною невеликого гарнізону в очікуванні, поки човни запорозькі з моря і Дунаю відійдуть і їх в Туреччину буде можна перевезти. Гетьман, звикши перемагати незрівнянно більші сили і твердині турецькі, вирішив одразу ж облягати Кілію і взяти її приступом. Вирядивши війська на приступ і не зоставивши в таборі своєму звичайної резерви та підмоги, почав навальну атаку з трьох сторін; але зірвані турками в двох місцях міни підняли гетьмана і багато козаків у повітря і вчинили повний розлад та загибель, а турки, що опісля напали з усіх сторін, перерізали з тилу премногих козаків, а решту розігнали, і вони, блукаючи довго по Молдавії, знайшли корпус полковника Ґанжі і з ним повернулися у свої кордони.

а місце загиблого гетьмана Свірговського року 1576-го вибраний гетьманом із полковників Федір Богдан. Він, зібравши та доповнивши загублені Свірговським війська і маючи повеління від тодішнього короля Стефана Баторія переслідувати кримських татар, що нападали у відсутності Свірговського на границі малоросійські і полонили тамтешній народ, вирушив з усім своїм військом на Крим року 1577-го навесні. Йдучи вниз по Дніпру, виправив із Січі Запорозької п’ять тисяч піхоти човнами під орудою осавула військового Нечая з наказом, випливши на Чорне море, пристати до кримських берегів біля міст Козлова і

Керчі і замкнути тамошні гавані до прибуття свого до тих міст. При проході гетьмана кримським степом зустрічало його чимало татарських полчищ, але він їх, хоробро приймаючи, завжди з великими втратами проганяв. Нарешті дійшло до головної баталії, до якої гетьман, передбачивши її заздалегідь, приготувався і, повернувши від лиману Дніпровського на Орську, або Перекопську, лінію, був заатакований поміж Кінбурнськими кучугурами і кам’яним Дарієвим мостом всіма татарськими ордами під проводом самого хана Дивлет-Гірея. Наступ їхній, ґвалт людський і тупіт кінський подобилися грізній бурі все-руйнуючій. Армія малоросійська йшла чотирма батавами, лаштованими так, що обоз її та кінний резерв були всередині, а артилерія, розставлена по всіх фасах, могла діяти довкола армії. Супротивник був допущений з фронту на мушкетний постріл, і тоді була відкрита стрілянина з усіх гармат, що тривала безперервно більше години. Панцерні вершники і татарські їздці, що налягали на фронт, були зустрінуті і вражені списами. Сильний вітер, що зірвався тим часом, прочистив повітря від диму і відкрив страшні хмари мерців татарських, які вкрили тілами все окружжя козацької армії. Гетьман, зауваживши, що татари, відступаючи до лінії, розтягайся з двох сторін мосту, що з’єднував косу Кінбурнську з Перекопським степом, рушив до мосту і гирла затоки і, відтявши значну долю татар од їхніх полчищ, випустив на них кінний резерв, підкріплений одною батавою, котрі, пригнавши татар до затоки, всіх там перебили і перетопили, а ті, котрі зосталися на другому боці, скільки не поривалися допомогти відрізаним, зовсім не мали в тому успіху за водою та за стріляниною з табору гетьманського і геть забралися за лінію. Війська козацькі прийшли до лінії без перешкоди, і гетьман, поміркувавши, що брати її штурмом — діло довге і не без втрат, переправив значну частину кінноти вночі через Гниле море, або Сиваш, бродом і плавом; а вона, дійшовши з того боку до перших воріт на лінії, відбила їх і впустила всю армію, котра, напавши на місто Ор, що називалося Перекопом, здобула його штурмом і, вибивши весь гарнізон дощенту, зруйнувала твердиню і спалила місто. Від Перекопу армія продовжувала свій похід бойовими лавами до міста Кефи, і, заставши його обложеним з моря та з гір запорозькими козаками, вчинила з ними генеральний приступ на нього, і протягом короткого часу ним заволоділа і віддала все убивству, пограбуванню та вогню, залишивши живими лише своїх полонених числом обох статей до п’ятисот душ. А як повернули війська обходити Кефські гори, щоб напасти на Бахчисарай та Козлов, то коло річки Салгір зустріли їх ханські посланці із найшановніших мурз, піднесли гетьманові дорогі дарунки і благали його від імені хана укласти мир. На мир згодились з умовою зібрати й повернути всіх бранців руських і в заставу того дати п’ятнадцять мурзаків аманатами. Все те з боку татар було виконано, і гетьман, діставши ще 713 бранців, повернувся в Малоросію з превеликою здобиччю.

Морським військам він звелів одвідати ті міста турецькі, які купували у татар і тримали в неволі бранців руських, і війська тії, напавши зненацька на приморські міста Синоп, Трапезонт і на багато містечок, вогневі і мечеві їх віддали, забравши у них кількох своїх полонених і здобич численну.

У дні того ж короля Баторія, коли сили турецькі безнастанно нападали на християн, що проживали вгорі понад рікою Дунаєм, від їхніх государів та князів прошено в короля допомоги, то король дав повеління гетьманові Богданові зробити з військами малоросійськими сильну диверсію в землі турецькій, од границь польських віддаленій, і відвернути їхні сили од сусідніх з Польщею християн. Гетьман, виправивши спершу в Чорне море запорозького осавула Нечая з трьома тисячами козаків запорозьких на їхніх човнах, вирушив сам з усім військом малоросійським на степи Кримські і, перейшовши їх на виду Орської лінії і татар, котрі його походу не перешкоджали, вступив у межі донських козаків, які недавно змішалися з запорозькими. Тії козаки прийняли гетьмана та військо його приязно і подали їм усяку поміч в поході, а особливо переправою військ на своїх суднах за ріку Дон, а опісля — за ріку Кубань. Гетьман, проходячи за Доном землі черкеські, не чинив супроти них нічого ворожого. І черкеси, позираючи на військо з подивом, не чинили жодних замахів ворожих, а продавали військові худобу свою та інший харчовий припас з приязним видом. Переправившись за Кубань, гетьман відкрив ворожі дії супроти турецького народу, спалюючи і знищуючи усе, що траплялося на дорозі. Запорозькі козаки, плаваючи човнами біля берегів сеї землі, вчиняли таку ж руїну прибережним селищам. Народи тії, не очікуючи таких нападів і бувши не приготовані до оборони, рятувалися лише втечею і переховуванням. І так гетьман, переходячи з військом всю Анатолію, відвідав і чільні її міста Синоп і Трапезонт; однак, не роблячи на фортеці їхні приступу за відсутністю належної до того артилерії, пограбував і спалив самі лише їхні фор-штати, а досягнувши передмість цар-городських зі східної сторони тамтешньої протоки, напав на них з усіх боків і примусив турків, заскочених таким несподіваним нападом, рятуватися втечею на суднах в самий Царго-род. А військо малоросійське, пограбувавши та підпаливши передмістя, відступило назад до Чорного моря і на протоці, вчинивши переправу запорозькими човнами та іншими морськими суднами, що були забрані побіля турецьких берегів, вступило в Болгарію, проголосивши тамтешньому народові, що вони, як єдиновірні та єдиноплемінні, нічого ворожого їм робити не будуть. Болгари, сим заспокоєні, проводжали війська козацькі до самого Дунаю, надаючи в дорожніх потребах поміч всіляку, і тут же сповістили гетьмана, що турки, які нападали на Сербію та інші християнські по Дунаєві багатства, повернули нагло назад і потяглися до Андріанопо-ля. Гетьман, переправившись через Дунай запорозькими і здобутими суднами поміж містами Силістрією та Варною, вступив у Молдавію, і, порівнявшись з містом Кілією, напав на нього зненацька на світанку, і, взявши штурмом, вирізав усіх турків та вірмен, а місто пограбував і спалив дощенту, таким чином помщаючись за смерть зраджених там гетьмана Свірговського і премногих з ним козаків малоросійських, а потому повернув гетьман з військом у свої границі зі славою і здобиччю великою.

Король Баторій, монарх, сповнений розважливості, праводушності та всіх найвищих прикмет, які сан його прикрашали, воздав гетьманові та всьому військові малоросійському належну справедливість, нагородивши заслуги їхні подарунками, почестями та іншими привілеями, котрі мужність вирізняють. Гетьманові, який мав клейноди польські: булаву або жезл повелителя і знамено з гербом Білого Орла, додав клейнод азіатський, бунчук, який відзначив звитяги над азіатським народом. Для резиденції гетьмана і всього малоросійського трибуналу спорудив на ім’я своє над річкою Сейм місто Батурин, а в Черкасах повелів мати гетьманові свого намісника, або польового гетьмана, що опісля звався наказним гетьманом, які були додані і двом іншим у Польщі гетьманам. До генералітету малоросійського додав двох генеральних осавулів і одного бунчужного генерального, а в полки визначив по одному судді і по одному писареві, звелівши козакам судитися по службі і в усіх ділах, особи службової стасованих, у своїх полках та сотнях; а лише у справах земських розбиратися, як і раніше, як шляхті — в судах повітових. Згодом від цього народився у деяких письменників той хибний висновок, що начебто завжди козаки і по всіх їхніх справах, навіть і земських, судились особливим якимось правом козацьким, від шляхетського відмінним. Та ця думка вельми несправедлива і спростовується самими вироками судовими, що наявні в архівах, згідно з якими всі розправи земські та міські відбувалися і покарання присуджувались поміж козаками і їхніми чиновниками за статутовими артикулами, узаконеними для шляхетства; самі ж лише служиві, себто реєстрові, та й то в пору служби, судилися старшинами їхніми правом військовим, що єдино до особи стосувалося. Хоча ж самі судилища міські та повітові в добу руїн та гонінь, що за унію відбувалися, і від упадку чиновного шляхетства малоросійського, що в католицтво римське і в поляцтво навернулося, поруйнувалися або помінялися, а справи їхні по посадах перейшли були до полків та сотень, але й там судилися також козаки, і вдовольняли їх за правами їхніми шляхетськими, особливого ж для них права ніде не видно. Навіть і самі поляки, які опісля стали їхніми непримиренними недругами, права того ніколи в них не відбирали, а, навпаки, околична шляхта, що й донині між ними про-буває (яка з козаків вийшла, нічим від них не відрізняється і переважно не має власних земель своїх, а на володіннях, під чиншем або на оброку живе), користується у них по одній породі з усіх прав та привілеїв шляхетських. Коли ж поводом такого протиріччя є той пункт, який після руїн у статтях козацьких перекладено: “Аби ніхто з чинів сторонніх і не козацьких у справи їхні військові не втручався, а де буде два козаки, там вони третього судити можуть”, то ця стаття сама собою доводить, що мова в ній про справи й розправи військові, а жодним чином не земські. Але при всьому тому і вона права шляхетського у козаків не відбирає, бо саме те право перших привілеїв шляхетських узаконюється волею судитися шляхті через своїх виборних суддів, а не інших. Трибунал малоросійський складався з семи департаментів, або відділів: 1-й з них означав верховний уряд і звався Генеральною канцелярією з верхньою апеляцією, звідкіль виходили універсали гетьманські і всі накази; 2-й — Генеральний суд міський; 3-й — Генеральний суд земський; 4-й — Комісаріат, котрий ревізував справи підкоморські і мав також Дирекцію над публічними будівлями, шляхами та переправами; 5-й — Скарбова канцелярія, яка відала прибутками та видатками національними; 6-й — Військовий регімент, що керував військовими справами; 7-й — Ревізійний комітет, що ревізував усі рахунки скарбові та військові, від якого і фіскальство залежало над чинами та адвокатами, щоб вони точно виконували прина-лежні посади.

Для нагород за заслуги товариства, яке в полках і сотнях не вміщалося, заснував король Баторій три класи, або ступені, товаришів військових. До першого ступеня було жалувано бунчукових товаришів, а ранг їх дорівнював обозному полковому, а служба у війську а чи в поході мала місце при клейнодах національних, себто над бунчуком і знаменом; в мирну ж пору визначалися в пошановані комісії повелінням гетьманським і Генеральної канцелярії. До другого ступеня жалувані були військові товариші, і вони на службі військовій також мали місце в штаті гетьманському і біля клейнодів національних, а в житлах своїх займалися комісіями, що призначалися Генеральною канцелярією та її департаментами, а по рангу вважалися супроти сотників. До третього ступеня ставилися значкові товариші; вони мали місце на службі в полках при полковому прапорі, а при підвищенні вони ставали військовими товаришами. Всіх тих ступенів товариші на ранги свої мали від гетьмана універсали, і служили вони в своїй землі і в походах власним своїм коштом, але за довгочасну та відмінну службу нагороджувались від гетьманів селами, хуторами та іншими милостями.

Король Баторій у всьому стосовно до руського воїнства і народу був таким патріотом, яким пошановувався у римлян імператор Тіт, син Вес-пасіанів, себто друг і батько людства. Він справедливістю своєю і лагідністю вселив у всі народи королівства свого дух єдності і братерської згоди. Не чутно було між ними ніяких суперечок ні про породи, ні про переваги, тим більше про релігії, що часто уми народні бентежать. Навіть саме духовенство, що має нахил звичайно до дебатів та привласнення собі правоти думки, подобилося тоді агнцям непорочного золотого віку або пастирства Адамового, і що з усього найдиво-вижніше, то була згода чиста і обох головних релігій — римської та руської. Коли відлучався єпископ римський, то доручав паству єпископу руському; коли ж, навпаки, відлучався єпископ руський, то також доручав єпархію свою в правління римському єпископові, і все було в послуху і любові прямо християнській.

Признання і милість короля Ба-торія до воїнства і народу руського пояснюються в привілеєві його, даному року 1579-го, квітня 19 дня, в якому так написано: “Зглядом і увагою великих праць і лицарства військ руських, які вони показали і завше оказують в обороні і розширенні спільної Отчизни од супостатів і ізвик-лих претендаторів зарубіжних, най-барзій од тих триклятих іноплемінних магометанців і бусурманів, плюндруючих Отчизну і завертаючих в неволю люд християнський, яко се й недавно за королівства нашого учинилося, але милістю Божеською і звитя-жеством вірного гетьмана нашого руського Богдана і військами його козацькими знатне одвернуто й одпла-чено, уставуємо і потверджуємо всі права, вольності і привілеї війська того і всього народу руського, антецесо-рами нашими постановлені і утверджені, і як із віків у них бувало, так нехай і пребуде на вічні часи, і нехай не важить ніхто одміняти й порушувати права і вольності у добрах вічи-стих і набутих і всіляких маєтках, а вільні вони шафувати ними по своїй волі і судитися за них в своїх судах земських і міських, в яких засідати вибраним од лицарства особам і судити по своїх правах і статутах руських; а належитих до лицарства військового, тим судитися в обозах і таборах своїх од суддів військових, яких ми в кожному полку призначити звеліли, однак справа до них належить про тяготи воїна і маєтку його рухомого, допоки хто козакує і вписаний в реєстри військовії, а з поворотом в повіти и околиці судитися вони зачнуть в судах повітових і міських, яко стан шляхетний і шляхетство руське, що в рангах, посадах і реєстровому козацтві перебуває, яке єдність і рівність має з шляхетством польським і литовським, яко же при першому з’єдноченні Русі з Польщею і Литвою уложено єсть і затверджено, і ми теє потверджуємо і заховуємо. Трибуналові руському провадити справи свої в пошанівку в новоствореному місті нашому Батурині, а як потреба скаже, то й в Черкасах; теж і гетьманові руському резидувати в тому місті, а в Черкасах мати намісника свого з генералітету військового, який ми значно розширили і заоздобили, умноживши і класи товариства бунчукового, військового й значкового, яким поміщатись під бунчуком і при полкових хоругвах, а бунчук жалуємо ми гетьманові на знак звитяги його з військом своїм над народом азіятич-ним, од якого і клейнод сей здобутий працею гетьманською і кровію козацькою”.

о смерті гетьмана Богдана, що сталася невдовзі опісля його походів, року 1579-го вибраний був гетьманом з полковників Павло Підкова. Він був породи волоської, з родини князів, або господарів, тамошніх. Довгочасні заслуги війську малоросійському і відмінні подвиги його в діях воєнних дали право на обрання. За його правління був скинутий зі свого достоїнства Петро Підкова, господар волоський, збунтованими волохами. Він втік до гетьмана Підкови, небожа свого, і виблагав його про своє відновлення. Гетьман, спорядивши сім полків реєстрових козаків і два полки охочекомонних, вирушив з ними на Валахію. У двох битвах війська малоросійські волохів розбили й розпорошили. Гетьман наблизився до головного міста Бухареста, щоб його облягти, але урядовці, духовенство й народ, що вийшли з міста, просили гетьмана бути господарем замість його дядька, котрий тут же з гетьманом перебував і дав на те свою згоду. Гетьман по довгому зволіканню переконаний був нарешті проханнями та клятвами волохів прийняти у них господарський титул і вступити задля того до міста. По завершенню встановлених про такий випадок обрядів та святкувань Підкова зостався на правлінні господарства Волоського, а війська малоросійські при полковниках та інших чинах відпустив до Малоросії з вдячною грамотою до всіх чинів та козаків за їхню до нього прихильність та старання. При собі залишив Підкова козаків з двадцять, найбільш відданих йому, а з іншими розлучався, як з рідними, в сльозах і в журбі. Та щойно ті виступили до своїх осель, як дістали вістку про смерть гетьмана. Повернувшись з його тілом, козаки розповіли, що його вбили підступно: один вельможа, запросивши господаря у приміську свою оселю хрестити немовля, мав там готових убивць з колишніх бунтівників. Вони, напавши на Підкову зненацька в самому домі, відтяли йому сокирою голову, поклавши її на поріг, а з ним убили одного старшину і двох козаків а місце вбитого гетьмана Підкови обрано гетьманом

1582-го року осавула генерального Якова Шаха, і першим його старанням було помститися на волохах за смерть гетьмана Підкови, котрий був великий Шахові друг, а козакам вельми люб’язний. Він доповідав королеві, що турки, взявши під свою протекцію Валахію та Молдавію і посилюючись особливо у Валахії, набли-до кордонів польських та І тому від короля Баторія гетьманові наказ оберігати і примножувати на них війська та роз’їзди. Гетьманові цього і треба було. Він, примноживши військо, вислав його роз’їздом вниз Дністра, а сам з великою потугою вирушив угору тою ж рікою і, зловивши біля кордонів кількоро турків військового звання, відіслав їх до короля як доказ своєї пильності. Проміж тим, зробивши нагальний похід од границі до Валахії, напав на місто Бухарест, вибив і випалив його передмістя, а твердиню взяв у облогу і зажадав од міщан видати винуватців смерті гетьмана і господаря Підкови, погрожуючи в противному разі обернути все на попіл та купу каміння. Міщани не забарилися виконати його вимоги і видали сімнадцять чоловік винних з самим боярином, що Підкову на смерть віддав. Гетьман, обрізавши їм вуха і носи, звелів повісити їх на виду міщан з написом, прибитим на церкві Ни-кольській: “Так покарано віроломців і зрадників, що проливають кров християнську невинну”. Уряд турецький не залишив без уваги напад гетьмана з військом на Валахію і Бухарест. Султан їхній вимагав через посланців своїх відшкодування від короля польського, а проміж тим дав наказ арештувати всіх купців польських і руських, які вели торгівлю в Молдавії, Валахії і в Криму. Король польський, приступаючи до задоволення турецьких вимог, віддав гетьмана під суд і насланим до військового малоросійського трибуналу універсалом звелів старшині генеральній і всьому військові судити гетьмана. Він був усунений від гетьманства і засуджений на довічне ув’язнення в монастир Канівський, де по волі своїй посвячений у ченці і скінчив життя спокійно у чернецтві.

малоросійських. Тіло Підкови з головою поховали козаки з честю в Канівському монастирі.

жаються

руських.

вислано

кордони

а місце гетьмана Шаха року

1583-го обрано гетьманом із полковників Дем’яна Скалозуба. На початку його правління кримські татари в зв’язку з незгодою урядів польського і турецького за пригоду волоську напали по-злодійськи на кордони малоросійські і полонили кількасот людей біля містечок Опішня і Ко-тельва. Гетьман при першій вістці про те негайно ж рушив з кіннотою своєю у кримський степ з наміром перейняти татар з бранцями, не допустивши їх до Орського Перекопу; але в тому не встиг, а дізнався од спійманих “язиків”, що вони забралися вже за

Перекоп і випалили увесь степ на день дороги до Перекопу. Гетьман, од ступивши у свої межі, доповідав королеві про ворожі вчинки татар і, діставши у резолюції повеління, щоб, не починаючи війни явної, у котру турки, будучи тепер без діла, вмішатися можуть, старався визволити бранців умілим способом. Гетьман, не визнаючи в цьому пункті іншого мистецтва, окрім військового, дав секретний наказ запорозькому кошовому Нечаєві примножити свої човни до можливого числа і наготувати їх та військо своє в потайну експедицію. Швидко за цим прибув гетьман з кінним військом на Січ, і, спішивши тут три полки реєстрових козаків, посадив їх з таким же числом запорожців у човни, і виправив на море під командою писаря військового запорозького Івана Богуславця і полковника малоросійського Карпа Перебий-носа. Партизанам тим повелів гетьман пройти лиманом і морським берегом до приморських кримських городів, закрити їхні гавані і судна, які будуть виходити з них, переглядати та відбирати руських бранців, коли вони в них опиняються, а одному загонові човнів підійти до гирла Перекопської затоки, що понад Сербулацькою пристанню. Опісля того наказу вирушив гетьман з достатнім числом кінноти та піхоти до Орської лінії і, наблизившись до неї, замкнув обидві її брами, вдаючи, що переходить через лінію. Поміж тим приплив у затоку Пере-копську перший загін суден запорозьких, в які перебрався сам гетьман вночі, не оповіщаючи війська, а повелів лише обозному генеральному Якову Сурмилі командувати військом і далі намагатися дістатися за лінію з тим наміром, щоб татари, побоюючись вступу козацького всередину Криму, якнайскорше збували бранців своїх у приморські міста, де їх одби-вати на човнах буде можливо. Відпливши в море, гетьман з’єднався там зі своєю флотилією і, призначивши їй різні гавані кримські, поплив сам у затоку Керченську, що відділяє Крим від острова Тамана, де сподівався застати найбільшу переправу бранців. Та щойно увійшов у затоку, як військовими турецькими суднами, що вийшли з Азовського та Чорного морів, був оточений, і по довгій битві взятий у полон з усіма військами, що лишилися з битви, і відвезений до Царгорода, де заморений голодом. Так само і писар Богуславець був захоплений турками в полон біля міста Козлова; але опісля був визволений запорожцями за допомогою Семіри, дружини паші Турецького, котра виїхала разом з Богуславцем у Малоросію і була йому дружиною. Решта ж військ козацьких з обозним Сурми-лою і полковником Перебийносом повернулися в свої границі.

а місце Скалозуба року 1592-го обрано гетьманом із осавулів генеральних заслуженого у війську малоросійському природного шляхтича польського Федора Ко-синського, і в його пору почалася та, знана, епоха жаху і вигублення для обох народів, польського і руського, епоха, замовчана по історіях або ледве в них описана, але яка, струсивши

Польщу аж до основ і розхитуючи її упродовж понад століття, скинула нарешті в безодню нікчемства, а народові руському давши випити найгіркотніший келих, що його за днів Нерона та Калігули не всі християни скуштували, перетворила його на інший вид і стан. Це значить — унія, вигадана в Римі папою Климентом VIII і принесена якимось польської породи прелатом Михайлом Кунінським. Вона з’явилася тут у лисячій шкурі, та з вовчою горлянкою. Єпископи руські та митрополит їхній київський Михайло Рогоза з багатьма архімандритами та протопопами року 1595-го були запрошені найулес-ливішим чином до міста Берестя Литовського на раду братерську. Названо це зібрання духовним грецької церкви собором. Головуючий на ньому нунцій папський з численним римським духовенством, передавши руському духовенству благословення папське і дар Святого Духу, закликав його до єдиновірства і сопричастя слави володаря світу і в співчлени повелителя Всесвіту. На додаток до того обнадіювали наданням єпископам і монастирям сіл з підданими, а білому священству по п’ятнадцять домів у послушенство, або рабство, з їхніх же таки парафіян. Це дійсно таки доконали рішенням короля і сенату, що сліпо корилися волі папській. Духовенство руське, спокусившись закріпаченням для себе аж такого числа своїх співотчичів та чад духовних і не турбуючись анітрохи про обов’язки свої перед Богом, перед спільною церквою і перед народом, що їх обрав, підписали угоду на унію і присягою те ствердили. І сих зрадників було вісім єпископів і один митрополит Рогоза з архімандритами й протопопами, а саме: 1-й — Іпатій, єпископ во-лодимирський і берестейський, прото-троній константинопольський; 2-й — Кирило Терлецький, єпископ луцький і острозький, екзарх патріарший; 3-й — Єрмогон, єпископ полоцький і вітебський; 4-й — Іоанн Гоголь, єпископ пінський і туровський; 5-й — Діонісій, єпископ холмський і волзький; 6-й — Інокентій Борковський, єпископ чернігівський і остерський; 7-й —— Іраклій Шеверницький, єпископ волинський і почаївський; 8-й — Феоктист, єпископ галицький і львівський. А неспокушених єпископів, що піднесли сан свій пастирський розважністю та твердістю прямо апостольською, вистояло лише три: сівер-ський Іоанн Лежайський, нащадок князів сіверських; переяславський Сільвестр Яворський і подільський Інокентій Туптальський та протопоп новгородський Сімеон Пашинський. Сії мужі, перейнявшись ревністю по вірі своїй стародавній апостольській і по вітчизняних законах та обрядах, заперечували тому соборищу, противилися йому і, нарешті, урочисто перед ним і перед світом цілим протестували, що вони, бувши членами Великої кафолічної церкви грецької і єрусалимської і не маючи від її патріархів та всього духовенства згоди та дозволу на зміну догматів та обрядів, стародавніми вселенськими соборами затверджених, не визнають впроваджуваних у неї новин і творців їх законними й правильними і вельми од них, як від самозванства та блуду, одхре-щуються. Соборище теє, після багатьох словесних диспутів та погроз, не захитавши сих стовпів церкви, піддало їх зневазі, повтинавши їм бороди, вигнало із сонмища свого, осудивши на позбавлення сану їхнього та посад.

Гетьман Косинський, звідавши про запроваджувані в Бересті новини аж так важливі, відразу ж зробив від себе вагомі подання: одне — до короля та до сенату, а друге — до самих берестейських зборів. В першому доповідав він як намісник королівський та міністр правління, “що переміна у вірі та звичаях народних, що в Бересті запроваджується духовенством без згоди народної, є перепона вельми небезпечна і до виконання незручна і що узгіднити уми людські і совість кожного є справою майже не людською, а Божою, і він не надіється утримати народ в сліпій покорі духовенству і свавільно нововведеним у церкву правилам і просить уряд відвернути зло теє або дати час народові на роздум”.

До зборів берестейських писав гетьман як провідник народу, “що зібране туди руське духовенство не має від чинів нації і від народу жодного повноваження на введення в їхню віру та обряди перемін та новин, а без того не має воно влади і цими обтяжувати народ свавільними їхніми правилами та вигадками; і що се духовенство, бувши обране в їхню службу від чинів і від народу і утримуване на їхній кошт, може всього того позбутися від тих же чинів і народу при їхньому невдоволенні; а він, гетьман, ні за що тут не ручається і радить зборам зупинити постанови свої до загального обміркування та судження”. На тії гетьманські подання уряд і збори, зробивши йому вдавану поступку, закликали його на нараду до Берестя.

Але коли він туди прибув, то негайно був арештований і відданий під суд соборища римського і руського, котрі, давши йому вину апостата, або відступника, засудили його на смерть і, замурувавши в одному кляшторі в стовп кам’яний, названий кліткою, заморили голодом. Так-то гетьман Косинський за відданість свою до благочестя і спокою народного став першою жертвою унії. Козаки, звідавши про його ув’язнення, зібралися в числі семи тисяч і рушили до Берестя для його визволення. Але польські війська, зустрівши їх під містечком П’яткою, стялися з ними і були вщент розбиті і розігнані; але козаки в живих уже Косинського не застали і подали клич до всезагальної борні.

Опісля замордування в такий варварський спосіб гетьмана Косинського уряд польський дав наказ гетьманові коронному зайняти Малоросію військами польськими, ввести у всі її міста гарнізони і заборонити найсу-воріше чинам і козакам мати елекцію на вибір гетьмана, а духовенству руському, яке щойно повернулося з собору берестейського, сприяти всіляко у навертанні церков та народу до унії. Духовенство почало цю роботу окружними посланнями своїми до всіх церков та народу, в яких воно так вияснювалось: “Ми, ревнителі правовір’я, отці церкви руської, зізволенням Святого Духу зібрані в Бересті, судивши і розсудивши неспокійну нинішню пору ієраршества церкви грецької, з нами єдиновірної, і утруднені наші в требах церковних з ним стосунки, перешкод-жувані далекістю шляху і лихими намовами варварів, тут осідлих, яко же є відомо всьому світові, що всі грецькі і ієрусалимські патріархи, народи і церкви підпали з давніх літ під іго невірних бусурман, турків і од них вводяться в невільний той народ агарянські звичаї, християнству противні, та і саме богослужіння їхнє і обряди християнські ґвалтуються тими проклятими іноплемінниками частими заборонами та озлобленнями, від чого не чутно вже в них зовсім дзвонів церковних, що кличуть християн на молитву, і не видно процесій, що оздоблюють обряди і службу християнську; а московське християнство, бувши нам теж єдиновірним, заразилось з давніх літ розколом стригольщини, виниклим од жидівства, і єрессю, недавно внесеною од вірменського ченця Мартина, в Константинополі осудженого, а в Києві всенародно спаленого. А тому не пасує нам, православним сущим, і стосунки з такими відсталими народами мати. І тако ізволися Святому Духові і нам, отцям церкви, наслідуючи багатьох нашої релігії християн, італійських, венеціянських, іллірійських і грецьких, об’єднатися по-давньому з церквою римською католицькою, сиріч древньою апостольською, з котрою наша релігія і була впродовж багатьох віків у повному єднанні та згоді, але відірвана наклепом зухвалого константинопольського патріарха Фотія без слушних причин, але через його марнославство, і за те видимі суть кари Божі на греків та церкву їхню. Через те закликаємо вас усіх, отців церкви руської, улюблену братію нашу во Христі, і вас, чада духовні, православних мирян, приєднатися до нашого єдиномислія і прило-житися до церкви давньої нашої вселенської римської, де всі апостоли і найверховніший з них Петро святий живіт свій за неї положили, а пе-реємець його святіший папа нині зі славою володіє, його же шанують всі царі і володарі земні і вседушно йому раболіпствують, і його ж святіше бла-гословіння і на вас, православні Християни, буде і буде!” По оголошенні в усіх селах і парафіях сього послання були припечатані до кожної церкви особливі епістоли, що сповіщали про тую зміну і умовляли народ коритися владі, яка Божим розсудом і милістю так чинить на їхню користь, душевну і тілесну; непокірливі злочинці загро-жені були анафемою та відлученням від церкви. Між тим як духовенство замінювало церковні антимінси і требники та вигадувало формули на прославлення та пошанування свого папи, війська польські, діставши наказ допомагати духовенству при запровадженні ним унії, виконували те ретельно і, бувши розставлені при всіх най-пошанованіших церквах, а паче по містах та містечках, з голими шаблями змушували народ клякати в церкві і бити себе в груди по-римському, а при читанні Символу віри додавати відоме речення про Святого Духа. При тому возносилися були шаблі над головами народу з погрозами рубати тих, хто не кориться їхньому наказові. Та сія вся начало лише болізнем бі.

ини і козаки малоросійські, яких не допускали були до головного міста їхнього Черкасу, зайнятого гарнізоном коронного гетьмана польського, зібрались в місті Чигирині і по достатніх і предостатніх нарадах ухвалили одноголосне, на підставі стародавніх прав їхніх та привілеїв, королями і договірними пактами затверджених, вибрати гетьмана з правом і привілеєм попередніх гетьманів. І за тою ухвалою року 1596-го обрали гетьманом генерального осавула, Павла Наливайка, і від нього зі всіма чинами і військом через депутата і посланця свого полковника Лободу послано до короля Жиґмунта Третього прохання такого змісту: “Народ руський, бувши в поєднанні спершу з князівством Литовським, а згодом — і з королівством Польським, не був ніколи од них завойований і їм раболіпний, але, яко союзний і єдиноплемінний, од єдиного кореня слов’янського, альбо сарматського, виниклий, по добрій волі з’єднався на однакових і рівних з ними правах та привілеях, договорами й пактами урочисто затверджених, а протекція і зберігання тих договорів та пактів і самий стан народу доручені сим помазаникам Божим, найяснішим королям польським, яко же і Вашій Королівській Величності, що поклялися в тому в час коронації перед самим Богом, який тримає в десниці своїй Всесвіт і його царів та царства. Сей народ в потребах і підмогах спільних об’єднаної нації ознаменував себе всілякою допомогою і одностайністю союзною і братерською, а воїнство руське прославило Польщу і здивувало цілий світ мужніми подвигами своїми в герцях і в обороні та поширенні держави Польської. І хто вистояв із сусідніх держав супроти воїнів руських і їх посполитого рушення? Зазирни, Найясніший Королю, в хроніки вітчизняні, і вони засвідчать теє; поспитай старців своїх, і проречуть тобі, скільки потоків пролито крові воїнів руських за славу і цільність спільної нації польської і які тисячі і тьми воїнів руських упали вістрям меча на ратних полях за інтереси її. Але недруг, що добро ненавидить, котрий з пекла вийшов, розірвав тую священну єдність народів на пагубу обопільну. Вельможі польські, сії магнати правління, заздрячи правам нашим, потом і кров’ю здобутим, і навчені духовенством, що завше втручається у справи мирські, до них не належні, підвели Найяснішого Короля, нашого пана і отця милостивого, позбавити нас вибору гетьмана на місце покійного Косинського, недавно страченого найбільш неправедним, ганебним і варварським чином, а народ збентежили зухвалим наверненням його до унії! При таких од магнатства і духовенства сподіяних нам і народові утисках і фрасунках, однак, ми не вчинили нічого такого ворожого, що закон переступає; але, вибравши собі гетьмана згідно з правами та привілеями нашими, віддаємо його і самих себе найми-лостивішій опіці Найяснішого Короля і отця нашого і просимо найпокір-ливіше монаршого респекту та потвердження прав наших і вибору; а ми завше готові єсьми проливати кров нашу за честь і славу Вашої Величності і всієї нації!”

Виряджений з тим проханням полковник Лобода мав у короля приватну авдієнцію, і на ній король, дивуючись вчинкам свого міністерства, не відписав, одначе, нічого до гетьмана і війська малоросійського, а сказав Лободі, що він при першому сеймі буде старатися знищити затії міністрів і духовенства, а до того часу велів гетьманові і війську вести себе мирно і з лагідно з військами і чинами польськими.

Гетьман Наливайко повисилав до всіх міст і повітів чиновників і товариство, а до найзначніших вислав самого полковника Лободу з універсалом, де повідомлялося про його обрання згідно з правами і привілеями вітчизняними і про вступ свій у правління за дозволом королівським, радячи і наказуючи при тому чинам, війську і народові не чинити нічого ворожого супроти війська польського, що консистує по містах та селах, а очікувати про виведення того наказу од верховної влади; стосовно ж унії кожному поводити себе спокійно, свою совість слухаючи. Коронного польського гетьмана сповістив також Наливайко про його правління згідно волі королівської. Та скоро за цим приходили до гетьмана вісті з міст і повітів, що послані ним урядники і товариство зганьблені і вигнані, а багато побито поляками і що війська польські збираються до Черкас і до Білої Церкви при повній зброї. Тому гетьман Наливайко примушений був збирати і свої війська до Чигирина і став обозом над річкою Тясмином, де, укріпивши стан свій окопами та артилерією, очікував почину від поляків. Вони невдовзі з’явилися у числі величезному під проводом коронного гетьмана Жолкевського. Наливайко спершу виставив супроти них на підвищеному місці три білих хрещатих корогви, себто знамена з хрестами, на них вишитими, з написом, або девізом: “Мир християнству, а на призвідця — Бог і Його хрест”. Поляки ж супроти знамен, що до миру кликали, виставили на шибениці трьох малоросійських урядників: Богуна, Войно-вича і Сутигу, гетьманом у місто висланих, з написом: “Кара бунтівникам!”. Після такої з’яви почалася від поляків атака на табір козацький. Наливайко заздалегідь влаштував у потайному місці за табором сильну засідку з добірного війська, поставленого фалангою, і коли розпочалася обопільна з гармат і мушкетів жорстока стрілянина і утворилося кружіння диму, він вивів свою фалангу із засідки і вдарив нагло по самому центру армії польської; а в той самий час рушили козаки вперед із табору і, поставивши поляків між двох огнів, змішали їх і вчинили лиху їм поразку. Вбивство і січа тривали понад сім годин. Козаки, маючи перед очима безчесно замордованих і повішених своїх собратів, так ожорсточились і розлютилися проти поляків, що і чути не хотіли про згоду або пардон. Поранених і повалених на землю вдруге добивали; тих, хто кидався в річку, і потопаючих витягували арканами і різали; словом кажучи, врятувалися втечею лише ті, котрі мали най-прудкіших коней, а решта впали на місці і поодинці по степу. При розборі і похованню тіл пораховано, а по-ко-зацьки накарбовано, мертвих поляків 17330 чоловік. Мерців тих було наволочено великими ярусами навколо шибениці, де товариство висіло, і там зарито; а повішеників урочисто знято, везено і поховано в церкві соборній Чигиринській Преображення Господнього з написом на гробах про безневинне їх страждання за Батьківщину і віру православну.

Гетьман Наливайко по першій з поляками битві, так щасливо завершеній, розподілив війська свої надвоє: одну частину під командою полковника Лободи послав у міста задніпровські та задесенські з наказом виганяти звідтіля поляків і духовенство, заражене унією; а сам з другою частиною війська пішов тим боком, що проміж рік Дніпра і Дністра. Проходячи обидві частини військ у свої призначення, мали чимало боїв з поляками, які збиралися з міст та сіл малоросійських і які знову приходили од них на підпомогу з Польщі, і завжди їх ущент розбивали і розганяли, дістаючи в здобич обози їхні і зброю. І в такий спосіб очищаючи Малоросію від поляків та унії, гетьман змушений був два міста свої, Мотилів над Дністром та Слуцьк над Случчю, замкнуті з сильними гарнізонами польськими і багатьма уніатами, що робили сильні вилазки, здобувати штурмом, причому обидва ті міста спалено і зруйновано дощенту, а поляки вибиті до останнього. І всі ції походи, битви і штурми сталися за три з половиною місяці. Нарешті, зійшовшись гетьман з полковником Лободою над річкою Сулою, напали там на обоз з військами двох гетьманів, коронного і литовського, укріплений шанцями і палісадами, оточили його і чотири дні штурмували, і вже частину укріплень були здобули, але прибулі тоді ж з Варшави посланці королівські зробили всьому кінець. Король писав до всіх трьох гетьманів, щоб січу і ворожнечу вони негайно припинили і на вічний мир та затвердження прав та привілеїв руських підписали в особі обох військ трактат і присягою його ствердили; а він, король, з усіма чинами і сеймом, дарувавши війську і народові руському повну амністію, забувши навіки все минуле, підтвердили вже пакти їхні і привілеї на вічні часи. Таким чином, перша війна з поляками скінчилася, трактат підписано і присягою з обох сторін стверджено. Війська, виявляючи зовнішню приязнь і косо поглядаючи один на одного, розійшлися по домівках.

Гетьман Наливайко, розпустивши військо і повернувшись до Чигирина, дбав усіляко про відновлення колишнього устрою і ладу по містах і повітах, війною зруйнованих, про очищення церкви та духовенства, унією заражених. Деякі з духовенства щиро відстали від тої зарази, а інші вдавали з себе таких; але всі вони жалкували про загублену владу над народом, від поляків понадміру їм надану, бо понад уярмлених ними по п’ятнадцять домів з парафіян, що ними вони володіли як невільниками, мусив би всілякий парафіянин домовлятися з попами про плату їм за головні треби християнські, які суть: сорокоусти, та суботники по померлих, та вінчання молодих. В таких випадках бували задовгі і переконливі прохання парафіян перед попами, і звалося те єднати попа, і попи, обраховуючи достаток прохача, вимагали якомога більшої плати, а сії про зменшення її благали з доземними поклонами, а часто й зі сльозами.

Ось з того і вийшла відома приповідка народна: “Женитися не

страшно, а страшно єднати попа”.

Сей мерзенний звичай, що з тих пір закрався, триває, на нещастя, і донині, і попи, понад встановлені їм прибутки, чинять свої безсоромні вимагання і митництва, як і колись, і вимагають навіть за треби християнські, себто: сорокоусти, суботники тощо на свій розсуд, і ніхто про те не прорече і не возопієт.

іж тим року 1597-го настав час посилати до Варшави депутатів на сейм валний, або головний; а їх завжди посилали чотирьох од воєводств, трьох від уряду гетьманського та війська, а п’ять — від міст найзначніших та поспільства. В числі військових депутатів випало бути полковнику Лободі, судді полковому Федору Мазепі і сотнику київському Якову Кизимові. Вони зі всіма іншими депутатами туди і виправлені. Та і сам гетьман побажав з ними їхати, не стільки задля сейму, як заради принесення королеві своєму найглибшої пошани та покори, про яку він завше думав. По приїзді гетьмана і депутатів у Варшаву першої ночі заарештовані вони на квартирах і повержені тоді ж у підземну в’язницю, а за два дні без жодних допитів та присудів вивели гетьмана і з ним Лободу, Мазепу і Кизима на майдан і, оголосивши їм вину гнобителів віри христової, посадили живцем в мідного бика і палили бика того малим вогнем декілька годин, доки зойк і стогін страдників було чутно, а врешті тіла замучених в тому бикові спалено на попіл. Таке жорстоке і нелюдське варварство вигадано римським духовенством за правилами і майстерністю їхньої священної інквізиції, а вчинили його таким ганебним чином вельможі польські, котрі володіли разом з примасом усім королівством; бо ж варто знати, що влада королівська від року 1572-го, себто від часу першого виборного короля Генріха Валезького, викликаного в Польщу із Франції і котрий від свавільства поляків знов до Франції повернувся, була дуже послаблена; а від другого короля, Сигізмунда, котрий посвятив себе з малолітства в сан духовний і з кляштору на короля був закликаний, і зовсім влада тая занепала, а присвоїли її собі вельможі, або магнати, королівства і духовенство римське, яке тримало короля лише за проформи. Самі сейми ’народні не що інше були як витвори магнатів та духовенства, підібрані ними і їхніми партіями з так званої убогої, або чиншової, шляхти і факторів їхніх міських, котрі впродовж всіх сеймів одягалися та утримувалися коштом вельмож і кляшторів. Історики польські Вагнер та інші, скільки не збільшували провин козацьких і скільки не покривали самовладних зазіхань вельмож і духовенства римського на землю руську, пишуть, одначе, що “місія духовенства римського, що задумало провести в руській релігії реформу для об’єднання зі своєю, занадто поспішила здійснити її так нагло і так відважно в народі грубому і завжди войовничому; а міністерство урядове, прагнучи староства та маєтків урядників руських, і того більше помилок допустилося. Воно, давши амністію першому ватажкові козацькому Наливайкові та його спільникам в урочистих з ними трактатах, присягали стверджених, а духовенством неправно розгрішених, нарешті, забравши фортельно на сеймі національному, всіма народами за святість шанованому, згубило їх найбільш варварським чином всупроти честі, совісті і всіх прав народних і, замість того, щоб лікувати недугу народну, ще більше її язви роз’ятрило”.

ісля знищення гетьмана Наливайка таким нечуваним варварством вийшов від сейму або від вельмож, які ним керували, такий же варварський вирок і на весь народ руський. В ньому оголошений він відступним, віроломним та бунтівливим і засуджений на рабство, переслідування та всілякі гоніння. Наслідком цього неронівського вироку було відлучення назавше депутатів руських од сейму національного, а всього лицарства — од виборів та посад урядових та судових, відібрання староств, сіл та інших рангових маєтків од усіх чиновників і урядників руських і самих вигублення. Лицарство руське названо хлопами, а народ, котрий відкидав унію, схизматиками. До всіх урядових і судових установ малоросійських наслані поляки з численними штатами, міста зайняті польськими гарнізонами, а інші поселення — їхніми ж таки військами, їм дано владу все теє чинити народові руському, чого самі бажають і вигадають, і вони виконували наказ той з надлишком, і що лише здумати може свавільне, пихате і п’яне людство, вчиняли теє над нещасним народом руським без жодної гризоти. Грабежі, ґвалтування жінок і навіть дітей, побої, тортури і вбивства перевершили міру щонайтемніших варварів. Вони, вважаючи і називаючи народ невільниками, або ясиром польським, всі його добра визнавали за свої. Тих, хто збирався разом в кількоро людей для звичайних господарських робіт або свят, негайно з побоями розганяли і про розмови їхні тортурами вивідували, забороняючи назавжди збиратися і розмовляти між собою. Церкви руські силою, або ґвалтом, навертали на унію. Духовенство римське, котре роз’їжджало з тріумфом Малою Росією для нагляду та силування до уніатства, возили були од церкви до церкви люди, запряжені в їхні довгі вози по дванадцятеро і більше людей цугом. На прислуги сему духовенству вибирали поляки най-гарніших дівчат руських. Церкви не згодних на унію парафіян віддано жидам в аренду і визначено за всіляку в них відправу грошову плату від одного до п’яти талярів, а за хрещення немовлят та похорон — від одного до чотирьох золотих. Жиди, яко непримиренні вороги християнства, тії світові побродяги і притча в людстві, з захопленням взялися за таке надійне для них гидкоприбутництво і негайно ключі церковні та мотузки дзвіничні відібрали собі до корчем. При всякій требі християнській мусить титар йти до жида, торгуватися з ним і, по важливості відправи, платити за неї і випрохати ключі; а жид при тому, насміявшись досхочу з бо-гослужби християнської і облаявши все, християнами шановане, називаючи його поганським, або, по-їхньому, гойським, наказував титареві повертати йому ключі під присягою, що нічого про запас не відправлено.

Страждання і розпуки народу побільшились новою пригодою, яка вчинила ще прикметнішою всій землі епоху. Чиновне шляхетство малоросійське, що перебувало на військових та земських посадах, не стерпівши наруг від поляків і не змігши перенести позбавлення місць своїх, а паче втрати рангових та набутих маєтків, відкинулося від народу свого і різними підступами, обіцянками, дарунками закупило визначніших урядників польських і духовних римських, зладило і заприязнилось з ними і мало-помалу погодилось спершу на унію, а опісля навернулося зовсім в католицтво римське. Згодом те шляхетство, єднаючись з польським шляхетством посвояченням, родичанням та іншими обов’язками, відреклось і від самої породи своєї руської, а всіляко намагалося, спотворивши природні назви, підшукувати та вигадувати до них польську вимову і називати себе природженими поляками. Тому-то й доднесь видно у них прізвища достеменно руської назви, яких у поляків не бувало і по їхній вимові і бути не могло, наприклад: Проскура, Чернецький, Кисіль, Волович, Сокирка, Комар, Ступак і пребагато інших, а з колишнього Чап-лини назвався Чаплинський, із Ходуна

— Ходинський, із Бурки — Бурковсь-кий і так далі. Наслідком перевороту цього було те, що маєтки тому шляхетству і посади їхні повернено, а рангові затверджено їм навічно і в усьому зрівняно з польським шляхетством. У подяку за те прийняли й вони стосовно народу руського всю систему політики польської і, наслідуючи їх, гнали преізлиха сей нещасний народ. Головний політичний намір полягав у тому, щоб знесилити війська малоросійські і зруйнувати їхні полки, що складалися із реєстрових козаків, в чому вони і досягай свого. Полки тії, зазнавши в останній війні чималих втрат, не були доповнені іншими; від скарбу та осель козацьких заборонено чинити всіляку в полки підмогу. Чільні керівники військові, перевернувшись в поляків, зробили в полках великі вакансії. Дисципліна військова і весь порядок опущені, і козаки реєстрові стали якимось плазуном без пастирів і володів. Самі курені козацькі, що були ближче до кордонів польських, то від переслідувань, то від улещувань польських, наслідуючи знатну шляхту свою, обернулися на поляків і їхню віру і склали відомі й донині околиці шляхетські. Незаможні реєстрові козаки, а особливо неодружені та мало прив’язані до своїх осель, а з ними і всі майже охо-чекомонні, перейшли на Січ Запорозьку і тим її значно побільшили і підсилили, зробивши з тих пір, сказати б, збірним місцем для всіх козаків, у Вітчизні гнаних; а навпаки, найзна-чніші запорозькі козаки перейшли в полки малоросійські і стали в них чиновниками, але без дисципліни та регули, від чого в тих полках видима утворилась зміна.

В ту лиху для Малоросії пору, коли все в ній дихало злобою, помстою і розпукою, народилося нове зло, начеб самим пеклом влаштоване на погубу людську. Року 1604-го якийсь московитянин, що мешкав у домі воєводи сандомирського Юрія Мнішека, назвався московським царевичем Дмитрієм, про якого давніше кружеляла поголоска, що він за малих літ убитий був підступами боярина тамтешнього Годунова, який по ньому в Москві царював. Та цей, що царевичем себе називав, стверджував і маніфестував, що він насправді царевич, який врятувався від смерті через убивство іншого немовляти, церков-ничого сина, на місце його підставленого. З боку царя Годунова доведено в Польщі листування з послами, котрі вбитого царевича досконало знали, що той царевич справді неживий, а волоцюга, котрий себе ним називає, є позбавлений дияконства чернець Гришка Отреп’єв. Але, не дивлячись на такі докази, двоякі інтереси взяли свою силу. Воєвода Мнішек прагнув бачити дочку свою Марину царицею московською, видавши її заміж за того, хто називав себе царевичем тамтешнім, і з яким у них було про те домовлено, і, задля того клопотався за нього у короля польського і в сенаті, а король з поляками, користуючись такою нагодою, хотіли, зробивши претендатора отого царем московським, поділитися з ним царством його і задовольнити тим запеклу ворожнечу свою до царства Московського. І тому вирішено виставити всі сили польські супроти сил московських на користь самозванця. А театром видовища того визначена долею Північна Малоросія. Війська московські, очолювані численними воєводами, боярами, думними дяками і багатьма окольничими і стольниками різних ступенів, увійшли перші в Малоросію і, перейшовши в ній прикордонне місто Сівськ, переправились через річку

Десну біля міста Сіверського Новгорода, а поминувши його, розташувались табором на горах новгородських, по дорозі чернігівській. Громадяни новгородські і всі повіту тамтешнього мешканці од часів єпископа їхнього Мжайського і протопопа Пашинсько-го, зганьблених за благочестя на соборі Берестейському, ненависники уніатства та його творців, були знов покривджені поляками відбиранням у них двох монастирів, проти замку му-жеського Успенського і на Ярославлі горі дівочого Покровського, з котрих перший обернений на Базиліанський кляштор, а другий перероблено на кляштор Домініканський. А тому не мали вони жодної прихильності до поляків та їхніх інтересів. Навпаки, вроджена прихильність до єдиновірців і однородців робила їх завжди приязними до народу руського, або московського. І тому в переході їхніх військ не лише не виявили до них нічого ворожого, але і в потребах дорожніх одверто їм пособляли, розкривши сею необережністю ворожнечу свою до поляків.

Війська польські, які були оточили самозванця Отреп’єва, йшли від Чернігова під проводом коронного гетьмана Калиновського і полковника сіверського Івана Заруцького, визначеного від короля над військами малоросійськими наказним гетьманом. Вони, наближаючись до Новгорода —Сіверського, розташували табір свій при Солоному озері, у верхів’ї розлогих і глибоких ровів, зарослих лісом, котрі колись наповнювались водою і оточували Новгород. Правий з них звався Ладійною пристанню, за ладія-ми, що туди запливали, коли в ріці

Десні вода була повище; а лівий звався Ярославським потоком, або ручаєм, з-за течії його побіля Ярославо-вої гори.

З перших днів відбувалися від обох армій лише спроби і шарміцери поміж обома таборами; нарешті відкрилася генеральна баталія з польського боку. Користуючись означеними ровами, була введена в них уночі малоросійська піхота, і на світанку вдарили поляки з трьох сторін на табір московський. По довготривалій битві вдерлися в нього поляки і вчинили велике з обох сторін убивство; нарешті вибили московські війська з їхнього табору, заволоділи ним і гнали тії війська до схилу гір, в ріку Десну. Тут вони розділились надвоє: одна частина, користуючись байраками та хащами, пішла вгору рікою до містечка Грем’яча і переправилась там через Десну, а друга частина увалилась в Новгород і зачинила позаду себе міську браму. Поляки в погоні за московськими військами приступили до міста і почали його облягати; а малоросійські війська з полковником За-руцьким, відступивши до монастиря Преображенського, послали до міського голови Березовського і до всіх громадян своїх чиновників, умовляючи їх оголосити утеклих у місто московців військовополоненими і браму відчинити. Та поміж тою такою наглою пригодою міщани, через нерозважливість або не бувши в спромозі, випустили московців нижньою брамою до ріки і дали спосіб переправитись через ріку. Поляки ж, виломивши міську браму, вдерлися в місто і, шукаючи московців, нищили всіх зустрічних; а вивідавши, що московці випущені з міста, обернули весь шал свій на городян.

Убивство над ними учинено всезагаль-не, незважаючи ні на стать, ні на вік, мордували всіх без пощади. Нещасні тії городяни, бувши неозброєними і без жодного спротиву, тільки що хрестилися та молилися Богу та своїм убивцям; але тії без гризоти заколювали жертви свої в лютому шаленстві; жінки та дівчата поґвалтовані були перебиті; немовлята біля забитих матерів повзали вулицями — ті були знесені на списах, а решту хапали за ноги і розбивали головами об стіни; словом сказати, кров людська лилась скрізь потоками, а трупи валялись купами. Дехто з молодих міщан втік було до замку, котрий вважався неприступним, яко на високій горі укріплений і великими самородними ровами оточений. Але як він був не в оборонному стані і зі слабим гарнізоном, то поляки, ввійшовши у нього без спротиву, вибили в ньому всіх пробуваю-чих там людей до ноги і, нарешті, пограбувавши місто і церкви, запалили його з усіх кінців і обернули в попіл. Опісля такої всезагальної погуби перебувало місто це в запустінні довгі літа і народ околичний їздив на торги свої звичайно до міста Путивля, від чого відомі побіля Новгорода дорога, гора та перевіз мають назву Путивльських. Самозванець, сплюндрувавши Новгород, обернувся з військами на місто Сівськ, а звідтіль далі шляхом Московським; але, не доходячи до міста Кром в Комарницькій волості, був оточений і розгромлений військами московськими. Війська малоросійські з командиром своїм Заруцьким, злостячись на поляків за новгородське побоїще, їм допомагали слабо, а лише врятували самозванця і привезли його а продовження на Малоросію польських утисків полки малоросійські деякі погоджені на послух коронного гетьмана, а решта, порозумівшись з козаками запорозькими, року 1598-го вибрали собі за гетьмана обозного генерального Петра Конашевича-Сагайдачного, і він перший почав писатися гетьманом запорозьким, а по сьому і всі наступні гетьмани в титулах своїх додавати Військо Запорозьке почали. їх наслідуючи, титулувались також полковники і сотники малоросійські, та й саме військо малоросійське часто Запорозьким Військом називалось. А увійшла назва ся узвичаєна як для відрізнення тих полків, котрі були у послуху коронних гетьманів, так і для втримування прав своїх на вибори, які поляки при всіх нагодах забороняли і припиняли в селах малоросійських; а запорозькі козаки, навпаки, увійшовши у вибори малоросійські, раніше для них чужі, і бувши далекими від сіл і від зносин з поляками, могли зручно зберігати права і свободи військові і одвертати від них насильства поляків. Тим часом гетьман Сагайдачний, дізнавшись, що татари кримські, скориставшись замішаннями малоросійськими, вчинили на прикордонні селища напади і забрали до Криму багато бранців малоросійських, відправився з пішим військом човнами запорозькими на Чорне море, де одна половина військ попливла до міста Кефи, а друга з самим гетьманом вийшла в Сербу-лацькій пристані на берег і пройшла мимо Кефських гір до того ж таки міста і, вчинивши атаку на те місто з моря та з гір, взяла його штурмом. Полонених, в ньому знайдених, військо забрало і звільнило, а жителів винищило до ноги і місто пограбувало та спалило. Гетьман, перейшовши горами до міста Козлова, зробив з його передмістям те саме, що і Кефі; а жителі, зачинившись у замку, благали пощади і випустили всіх бранців з великими дарами до гетьмана, котрий, так щасливо свою експедицію закінчивши, повернувся з полоненими і великою здобиччю у свої межі.

до міста Батурина, де він знову озброївся, і як згодом грали вони ролі свої із Заруцьким, історія їх описує.

оляки, идучи супроти гетьмана Сагайдачного, а більше для сіяння ворожнечі та міжусобиць у військах малоросійських, вибрали з прихильними до них полками гетьманом із сотників Дем’яна Куш-ку, і він, задумавши прославити себе воєнними успіхами і заслужити загальну тим повагу, вирушив з військами своїми на Бессарабію для звільнення полонених християн, тамошніми татарами на границях Поділля забраних; але, наблизившись до міста Акермана, був атакований турками і татарами, ними взятий в полон і знищений. На місце сього Кутки поляки із послушними їм полками з тою самою метою, тобто на шкоду Сагайдачному, вибрали гетьманом старшину козацького на прізвисько Бородавка; але Сагайдачний, спіймавши його в роз’їздах по Малоросії і підбурюваннях, віддав до суду військового, котрий і засудив його, яко самозванця та заколотника народного, на смерть, і розстріляно його перед військом. Поляки, бачачи, що всі війська малоросійські прихильні до Сагайдачного, і маючи потребу в його полючі, щоб відбивати турків, які йшли війною на Польщу, потвердили Сагайдачного гетьманом на всю Малоросію.

етьман Сагайдачний, взявши в команду свою всі війська малоросійські і мавши вказівку від короля Жиґмунта III, вирушив разом з військами польськими супроти турок

і, зустрівши їх за Дністром на Буковині, повів супроти них фальшиву атаку з самими легкими військами; а піхоту тим часом влаштував зі своєю кіннотою та артилерією на двох висотах, закритих чагарниками. Турки звичайним азіатським запалом гнали легкі війська в повному розпалі і безладді; а тії, завжди подаючись назад з легкими перестрілками, робили перед ними звичайне коло маяком і завели турків в середину вилаштуваних військ польських і малоросійських між висотами і чагарями. Війська тії, раптово зробивши з двох боків сильні залпи артилерією та мушкетами, повергли турків цілі тисячі; а кіннота, обхопивши з тилу і з боків, перемішала їх і цілковито розладнала, так що турки, метаючись у нестямі то в той, то в інший бік, були всі перебиті і переколоті, а врятувались лише ті, котрі покидали зброю свою і знамена на землю і посходили в одну балку, де, лігши ниць, благали пощади і тоді ж дістали її. Звитяжцям дістались у здобич вся артилерія турецька, увесь їхній обоз із запасами і вся зброя, у живих та мертвих зібрана; мерців їхніх при похованні нараховано 9715 людей, в полон взято понад тисячу, і в тому числі семеро пашів різних ступенів і сімнадцятеро інших чиновників; та втекли з обозу і поховалися по хащах та байраках понад тисячу.

Гетьман, відправивши всіх бранців і всю зайвину з амуніцією та запасами до Кам’янця-Подільського для перепровадження в подальші звідтіль призначення, продовжував похід свій поміж Молдавією та Валахією, переслідуючи турків, котрих зустрівши декілька загонів і корпусів на поході, розбив їх і змусив до втечі з великими втратами. Нарешті наблизився до головної армії турецької, розташованої біля міста Галаца під командою сераскіра паші силістрійського Топал-Селіма. Гетьман, оглянувши її положення і укріпивши табір свій окопами та артилерією, очікував на себе турецького нападу. Та, запримітивши, що рікою Дунаєм прибуває на суднах свіжа в турецьку армію підмога, вирішив сам атакувати турків. І одного ранку на світанні вирушив із табору свого, вишикував піхоту свою двома фалангами і, прикривши її кіннотою, повів на табір турецький, який одним фасом і тилом упирався в ріку і будівлі форштату. Перший постріл турецької артилерії спрямований був на кінноту гетьманську, котра і зазнала від нього чималої в конях утрати. Та скоро за пострілом раптом кіннота пішла в сторони, а піхота однією фа~ лангою спустилась до ріки, і, обійшов —ши при самій воді флангову батарею турецьку, не давши їй знову зарядити гармати, ввірвалася в табір турецький та в форштат міський і, зробивши постріл з мушкетів, зачала орудувати списами; а друга фаланга з усім шалом, кидаючись повзком на шанці турецькі і стріляючи з мушкетів на турків, що боронили шанці, ринула на них зі списами. Кіннота тим часом чинила тиск свій з других сторін табору турецького, розпорошуючи сили їхні на всі боки, і по довгій убивчій битві турки нарешті були переможені і повтікали в місто. Вони, обстрілявшись мушкетами і пістолями, не могли їх скоро знову набивати; а козаки завжди вражали їх списами, супроти яких шаблями та кинджалами боронитися майже неможливо чи оборона сія дуже супроти списів є слабою. Погоня за турками була лише до ріки та замку, а далі вчиняти її заборонено було козакам, і вони запопали собі як здобич весь табір турецький з численною артилерією, запасами і багатствами. Нарешті підвезена була важка артилерія до замку і почато з оної стрілянину. Але турки втекли за Дунай, полишивши місто з самими мешканцями, котрим, яко християнам, жодного зла не заподіяно.

Гетьман, залишаючи Галац, скерував похід свій на Бессарабію. Але підоспілий до нього гінець із Варшави привіз від короля наказ, аби він вертався з військами в свої границі, а турків полишив у спокої, тому що від їхнього уряду укладено перемир’я і вони згоджуються на вічний мир. Гетьман, наближаючись до своїх кордонів, відпустив від себе війська польські і, ведучи похід в Малоросію, зустрів над Бугом іншого гінця, з Січі Запорозької висланого, через якого повідомляє його кошовий Дурдило, що кримські татари, користаючись з заграничної відсутності гетьмана і військ малоросійських, пройшли своїми таборами за ріку Самару на грабунок у Східну Малоросію. Гетьман, полишивши піхоту свою прямувати звичайним маршем до своїх осель, з кіннотою поспішив форсованим маршем до Дніпра, а переправившись через нього, зачаївся в лугах дніпровських над гирлом Кінських Вод і часто посилав до ріки Самари роз’їзди для розвідування повороту з Малоросії татар. Через декілька днів прибігли до нього, засапавшись, роз’їжджі козаки і сповістили, що татари з превеликим ясиром і силою-силеиною всілякої худоби переправляються через Самару і над нею стануть на ночівлю. Гетьман, відправившись на цілу ніч з військом своїм до Самари, напав тут удосвіта на табір татарський, розлого розташований по течії ріки; перший постріл з гармат і мушкетів і вчинений крик розігнав верхових татарських коней, а самих татар обезумив і до краю настрахав. Вони, метаючись по табору, не знали, що діяти; а козаки, проходячи лавою через увесь табір, кололи і рубали їх майже без жодної оборони. Бранці обох статей, уздрівши неждану собі допомогу, розв’язували одне одного і взялися також до татар з найлютішою ожорсточеністю. Списи і шаблі татарські, зоставлені на ніч в купі, були для полонених готовою зброєю, і татари од власної зброї гинули тисячами. Таким чином винищено татар всіх до останку, так що не залишилось із них нікого, хто б сповістив у Крим про їхню погибель. Весь табір татарський з усім тим, що вони мали, дістався переможцям як здобич, а бранці малоросійські, до кількох тисяч обох статей душ, не тільки що визволені з неволі, але й нагороджені кіньми та речами татарськими задосить, і повернулися вони до своїх осель, рівно ж і гетьман зі своїм військом прибув у резиденцію свою благополучно і зі славою багатою.

Гетьман Сагайдачний опісля означених походів ніяких інших сам не розпочинав, а при звичайних і повсякчасних майже тривогах і набігах прикордонних виряджав наказного гетьмана свойого Петра Жицького і старшин генеральних і полковників з корпусами і командами, залежно від потреби і потуги супротивної. І, бувши сам спокійним правителем гетьманства, полагоджував внутрішній нелад урядовий і військовий, поборював завзято уніатство, повертав з нього церкви, і в тому числі і соборну Київську Софію, будував заново їх, і зокрема спорудив Братський Київський монастир на Подолі під розпорядженням того ж наказного гетьмана Петра Жицького, яко в архітектурі тямущого; надав тому монастиреві заможні села і поновив у ньому з допомогою митрополита київського Петра Могили стародавню Київську академію, засновану з часів останнього хрещення Русі, але від нашестя на Русь татар приховану по різних монастирях і печерах. І поживши Сагайдачний в повній славі великого і шанованого гетьмана малоросійського понад двадцять літ, помер у Києві року 1622-го і похований у церкві того створеного ним Братського монастиря, якого вважався він головним ктитором.

Поляки, поважаючи хоробрість і заслуги Сагайдачного, не сміли при ньому явно чинити в Малоросії свого зухвальства, та й сама улюблена їхня унія трохи притихла і охолола. А що найшанованіше малоросійське шляхетство обернулося до них в католицтво і зостався в руській релігії з народу самий середній і нижчий стан, то дали вони новий титул уніатству, назвавши його “хлопська вяра”. По смерті Сагайдачного поновили вони давнє гоніння в народі і політику на розлад військ малоросійських; тому ж

і підкорили війська реєстрові коронному та литовському гетьманам, вибір же в малоросійські гетьмани гостро заборонили, а рангові гетьманські маєтки розібрали та поділили поміж собою магнати польські. На народ, окрім звичайних податків, подимних та поземельних, накладено ще індукту та евекту, себто мито з купівлі та продажу всіх харчових припасів і з усіх інших речей та тварин, що йдуть на продаж та купівлю; і всі ті побори були загальні, з усіх жителів малоросійських стягувані. А для тих, хто дотримувався православ’я, або грецької релігії, особлива була, понад те все визначена подать, подібна до данини апокаліптичної, у дні антихристові описувана; і задля того напередодні свята Воскресения Христового по всіх містах і торжищах продавані мирянам звичайні на паску хліби були під стражею урядників польських. Уніат, котрий купував паску, мусив мати на грудях клапоть з написом “уніат”, такий купує її вільно; а хто напису того на грудях не має, платить данину по тинжі і по половині її від хліба, залежно від розміру та ціни тих хлібів. По найзначніших містах і торговицях віддано збір той пасочний також в оренду або на відкуп жидам, котрі, стягаючи данину сію нещадно, визначали й число пасок, якому господареві скільки за числом родини мати належить, і згодом силою їх накидали; а в тих господарів, які самі пекли паскові хліби, додивлялись жиди і цінували при церквах на їх посвяченні, позначаючи всі хлібини, які базарні, так і в домах печені, крейдою та вуглем, щоб вони данини не уникнули. І так чинячи жидівство над християнами у їхній власній землі наругу, само тим часом відправляло паски свої вільно і проклинало християн і віру їхню в синагогах своїх, на руській землі влаштованих, безборонне; а поляки, тим потішаючись, всілякі пособляння та потурання жидам робили.

Султан турецький Осман Другий, довідавшись про поновлену у поляків з козаками давню ворожнечу і сподіваючись, що козаки слабо ворогам своїм допомагати будуть, повелів військам турецьким нападати на границі польські, осівши сам у місті Бухаресті. З боку поляків виряджений був проти турок гетьман коронний Станіслав Жолкєвський з військами польськими, при котрих було і малоросійських шість полків тисячних з осавулом генеральним Потребичем, а решту розташовано з боку Криму для утримування татар од їх набігів. Король польський Сигізмунд перебував поблизу своєї армії на Волині. Війська польські зійшлися з турецькими в урочищі на Цецорі і дали бій з упертим натиском з обох сторін. Він тривав понад п’ять годин з перемінним щастям і нарешті завершився перемогою над поляками, яких було розбито

і розсіяно. Козаки малоросійські, бувши притому поміж двома ворогами, тайними і явними, робили, звичайно, як на панщині або як невільники працюють. Але коли прийшло діло до поразки і замішання польського, тут вони як слід себе показали, вчинивши відступ безстрашний і в порядку з сильною своєю батавою, котрою багатьох порятували і поляків, що причаїлися за їхніми лавами. Серед численних побитих і полонених військ польських і козацьких вбито там і сотника черкаського полку Михайла Хмельницького, а сина його, молодого Зиновія Хмельницького, взято в полон і відправлено з іншими до Туреччини.

Хмельницький той є нащадком Венжика Хмельницького, раніше бувшого гетьмана малоросійського; він, рахуючись у боярах або ранговій шляхті малоросійській, мав у вічисто-му володінні своєму містечко Суботів з хуторами та значними вгіддями, а в ньому муровану церкву і монастир, предками його і ним споруджені. У службі військовій мав він чин сотника в реєстровому Черкаському полку; але за характером, підсилюваним добрим достатком, значив вельможу краю тутешнього. Пошлюблена з ним була донька гетьмана Богдана Анастасія, і від того шлюбу народжений син Зиновій Хмельницький дістав при хрещенні його друге ім’я, дідівське з матірнього боку, Богдан, дане йому звичаєм римських католиків од хрещеного батька його князя Сангушка. Сей Зиновій Хмельницький, яко єдиний син у батька свойого, вихований ним у Варшаві піклуванням прямо батьківським і на коштах вельможних. Всі тодішні класи наук красних пройшов він під керівництвом найліпших вчителів, щедротою придбаних. Природжена гострота і обдарованість виправдали турботи батьківські та вчительські. Окрім інших його знань, особливо вправний він був у найперших європейських мовах, а особливо в латинській та грецькій, за що вельми любили його та шанували римське духовенство і польські вельможі; та й сам король Сигізмунд особисто його знав і завше вирізняв з-поміж ровесників. А тому, коли Зиновій, бувши волонтером при батькові своєму у битві Цецорській, полонений був турками і ними проданий з Царгорода до Криму тамошньому мурзі на ім’я Ярис, то король, викупивши його з Криму своїм коштом, зоставив його при ділі у своєму кабінеті і в рангах своєї гвардії. Він року 1629-го, бувши з військами королівськими в поході супроти волохів і угорців, полонив командою своєю двох князів волоських Кантемирів і представив їх королеві.

Зиновій, перебуваючи при королі, відвідав одного разу Вітчизну свою Малоросію і, дізнавшись тут, що польський уряд за розпорядженням Чаплинського, намісника гетьманського, чи інакше дозорця чигиринського, за планами і розводами інженерів французьких року 1638-го побудував зумисне сильну фортецю, Кодаком названу, над рікою Дніпром, між земель малоросійських і запорозьких споруджену з політичним розмислом, щоб перешкодити чинити сполученню між тих єдинокровних народів, а особливо їхніх військ, одне одному помічних, забажав оглянути Зиновій будову її і, бувпщ на тому місці, запитаний був Чаплинським мовою латинською, чи підтвердить він думку всіх знавців, що твердиня сія є неприступною? На теє відповів Хмельницький з лагідністю тою ж латинською мовою, “що він ще не чув і ніде не читав, щоб створене руками людськими не могло бути такими ж людськими руками зруйноване, а лише витвір Божий є міцний”. Чаплинський, вважаючи вислів цей за слово бунтівниче або задум якийсь значний, відразу ж арештував Хмельницького і відіслав під сторожу до Чигирина. Але дочка Чаплинського Ганна, звільнивши потаємно Хмельницького з-під стражі, дала можливість виїхати йому і повернутись до Варшави, де він скаржився на Чаплинського королеві і був задоволений тим, що Чаплинському в покару за свавільний і образливий вчинок над гвардійським офіцером відтято було, через вартового Скабичев-ського, одного вуса.

Примножені від поляків різноманітні малоросіянам податки, утиски і всілякого роду насильства по-двигнули року 1623-го Костянтина Івановича князя Острозького, воєводу київського, подати найпереконливіші скарги королеві і сенатові про гіркий стан народу руського, доведеного до межі урядниками і військами польськими, які правили Малоросією, і що міра свавільства їхнього і безчинства переходить усіляку терпеливість. Сими скаргами вельми клопотався Владислав, королевич польський, що не раз командував військами малоросійськими і поважав відмінні заслуги їхні військові при походах на лівонців і в Померанію та Ґданськ на користь союзної Швеції і вельми корисні всьому королівству Польському, яке так бідно за них їм виплачувало. Друг Владиславів, Густав-Адольф, король шведський, також вступався за сеє діло, подаючи королеві і сенатові через міністра свого з резиденцією у Варшаві, “що заходи і подвиги обох союзних королівств, Польського і Шведського, на користь обопільну завжди вдосконалені були постійною відвагою і мужністю військ руських, що становили центр армії польської; а безприкладне послушенство їхнє начальству і терпеливість в нуждах і тяготах військових завжди його дивували й захоплювали, яко самовидця і співучасника тих їхніх подвигів; а тому він, бувши перед ними вельми заборгований, ніколи спокійно дивитись не може на учиню-вані військові тому і народові, з нього створеному, нелюдські насильства та варварства од свавілля розбещених поляків, котрі вельми зле коряться своїм урядам і майже до безначалія дійшовших; і що правління польське, яке допустило війська свої і шляхту до анархії, а володарів і вельмож довело до деспотизму необмеженого, що права приватні і загальнонародні завше зневажає, сумнівне є в утриманні союзів, з дружніми державами укладених і самим надійним правлінням забезпечених”.

а такі важливі подання та скарги уряд польський, обнадіявши народ руський і патріотів його своєю увагою та скорою допомогою, виконав усе те звичайно по-польськи, тобто до першого сейму, що минув у бенкетах та самопохваль-бах; і козаки малоросійські, об’єднавшись із запорозькими, року 1624-го змушені були обрати собі гетьманом полковника корсунського Тараса Трясила, який не вживав згодом сеї назви, і з ним підняти зброю супроти поляків оборонну. І за тою системою, не роблячи вони над поляками жодних пошуків, зібрались до міста Переяслава і, розташувавши табір свій поміж ріками Трубежем та Альтою, очікували почину польського. Поляки стягались зі всієї Малоросії, а почасти й із Польщі і, зібравшись великою потугою під командою коронного гетьмана Конєцпольського, розпочали атаку на табір козацький, укріплений обозом та артилерією з окопами. Напад повторювано і завжди відбивано було декілька днів з великою втратою польською. Нарешті козаки, діждавшись польського свята, папським тілом званого, що вони його святкують зі стріляниною та бенкетами, вислали тієї ночі повзком значну частину піхоти в одну найближчу балку,

і на світанку вдарили з двох боків на табір польський, вдерлися до нього, і, заскочивши багатьох поляків напівголими, перекололи їх усіх; що їм противилися, знищили, а решту перетопили в річці і розігнали, здобувши табір їхній з усіма запасами та артилерією.

Опісля сеї поразки польської, названої Тарасовою ніччю, були козаки розділені на багато корпусів та партій

і виряджені Тарасом для очищення сіл малоросійських від поляків та жидів, фаворитів їхніх; а собі взяв Тарас ділянку на роботу цю найпрос-торішу. Вся помста козацька впала тоді на тих невірних. їх вигублено цілими тисячами без всілякої пощади, а лише примовляючи та приспівуючи оренді їхніх паскових, і як вони над ними знущались вугільними своїми мітками або значками. Уряд польський, діставши вістку про поразку своїх військ, і про вигнання поляків з усієї Малоросії, і що жиди, їхні прожектанти та шпигуни, з талмудами своїми теж не були забуті і дістали за митництво належну помсту, не розпочинав тоді нічого супроти Малоросії, лякаючись короля шведського, котрий, вважаючи за образу, що подання його про козаків малоросійських так зле пошановано сеймом польським, привів війська свої в рух на їхніх кордонах, являючи намір напасти на Польщу. Поляки ж притому остерігалися і царства Московського, в котрому в пору міжусобиць та заворушень тамошніх, що сталися од багатьох самозванців і претендентів на царство теє, дістали собі місто Смоленськ з його повітами і всією потугою здобич ту берегли. А Тарас, пробувши гетьманом зі славою дев’ять літ, помер спокійно.

о смерті Тараса року 1632-го вибрали козаки гетьманом з полкових обозних Семена Перев’язку; та політика його, супроводжувана лукавою зрадою Вітчизни, незабаром позбавила його сеї гідності. Він, будучи вельми обдарований і улещений вельможами польськими, що привласнювали собі многі маєтності рангові гетьманські та інших урядників, прихилився на їхній бік і таємно підпомагав їм у їхніх заходах. І поляки мало-помалу запровадили майже все те в Малоросію, що Тарасом-небіжчиком було очищено; а задля підкріплення своїх робіт введено і війська польські до чільних міст. Козаки, зауваживши поведінку гетьмана Перев’язки підозрілою і шкідливою, позбавили його гетьманства і віддали до суду військового; та він за допомогою жидка, крамаря Лейбовича, котрий причарував начебто варту проданим від нього для сторожі тютюном, утік з-під варти і затаївся в Польщі.

а місце скинутого Перев’язки року 1633-го обрали від козаків та чинів їхніх гетьманом хорунжого генерального Павлюгу. Та коли він невдовзі після обрання став збирати і примножувати війська для підкріплення прав своїх і народних, то коронний гетьман Конєцпольський з численними військами польськими, напавши заздалегідь на Павлюгу і на військо його під селом Кумайками, розбив їх і вигнав з табору, котрий дістався полякам, яко здобич; а козаки з гетьманом ішли оборонне пішки до містечка Боровиці, де, укріпившись у замку, очікували підмоги од розсіяних військ своїх.

Та гетьман Конєцпольський запропонував козакам мир з підтвердженням колишніх прав та привілеїв військових і всієї нації і з умовою прийняти в гетьмани раніше вибраного Перев’язку, а Павлюгу, виключивши з війська, залишити в спокої у його маєтку. Мир був підписаний і присягами затверджений, але тривав він доти, поки козаки були в фортеці; а як скоро вийшли вони із замку і, розладнавшись, стали розходитися своїми дорогами, то поляки відразу явили звичайну свою підступність і, напавши на розладнаних козаків, багатьох із них посікли та перестріляли без оборони, а в інших пограбували всю їхню зброю та пообтинали вуса та чуприни. Гетьмана ж Павлюгу, обозного Греми-ча та осавулів Побідила, Летягу, Шку-рая і Путила забрали під варту і, закувавши залізом, вирядили до Варшави з повідомленням, що вони полонені під час бою. Уряд польський без усіляких про те досліджень і довідок повелів гетьманові Павлюзі живцем зідрати з голови шкіру і набити її гречаною половою, а старшинам його повтинати цілком голови і їх разом з чучелом гетьманської голови відіслати на позорище до міст малоросійських. За сим повелінням виставлено було голови тії на палях у Ніжині, Батурині, Умані та Черкасах, а чучело гетьманське — в Чигирині; а згодом спалено всенародне під час ярмарків.

а місце замордованого Пав-люги вибрано року 1638-го гетьманом полковника ніжинського Стефана Остряницю, а до нього додано в радники із старого заслуженого товариства Леона Гуню, якого розсудливість у війську вельми шанована була. Коронний гетьман Лянцко-ронський з військами своїми польськими не переставав нападати на міста

і села малоросійські і на війська, що їх боронили, і напади його супроводжувані були грабунками, контрибуціями, вбивствами і всіляких Гатунків безчинствами та насильствами. Гетьманові Остряниці великого мистецтва потрібно було, аби зібрати свої війська, всюди розпорошені і завжди переслідувані поляками та їхніми шпигунами; нарешті зібрались вони потайними шляхами і по ночах до міста Переяслава. І першим заходом їхнім було: очистити од військ польських придніпровські міста, що лежали на обох берегах тії ріки, і поновити безпечне сполучення жителів і військ обох боків. Успіх сприяв справі вельми вдало. Війська польські, при містах і всередині їх бувші, не сподіваючись ніяк заходів козацьких з причин нагнаного їм жаху останньою зрадою і лютістю, над Пав-люгою та іншими старшинами заподіяною, тішилися у повній безпеці,

і тому вони всюди були розбиті, а ті, що вперто захищалися, понищені до ноги. Амуніція їхня та артилерія дісталися козакам, і вони, зібравшись в одне місце, озброєні найліпшим чи-ном, пішли шукати гетьмана Лянцко-ронського, котрий з головним військом польським зібрався та укріпився в таборі над рікою Старицею. Гетьман Остряниця тут його застав і атакував своїм військом. І напад, і відсіч були жорстокими і переважали всіляку уяву. Лянцкоронський відав, яка помста чигає на нього від козаків за злочин, його віроломством і зрадою заподіяний над гетьманом їхнім Павлюгою і старшинами, і тому боронився до відчаю; а козаки, маючи завше в пам’яті недавно бачені ними на позорищі в містах відтяті голови своїх побратимів, злостилися на Лянцко-ронського та поляків до заклятості і тому вели атаку свою з жорстокістю, схожою на щось страховинне. Нарешті, зробивши залп зі всіх мушкетів та гармат і напустивши диму, майже непроглядного, пішли і поповзли на польські укріплення з дивовижною відвагою і відчайдушністю, а вломившись у них, ударили списами та шаблями зі сліпим розмахом. Крик і стогін людський, тріскіт і брязкіт зброї нагадували грізну, всеруйнуючу грозу. Поразка поляків була повсюдна і найзгубніша. Вони боронилися самими шаблями, не встигаючи набивати мушкетів та пістолів, і задкували до ріки Стариці, а тут, падаючи у неї в нестямі, перетопилися і захрясли цілими натовпами. Гетьман їхній Лянцкоронський з ліпшою, але нечисленною кіннотою завчасно кинувся в річку і, перепливши її, пустився навтьоки не озираючись і куди коні несли. Табір польський, наповнений мерцями, дістався козакам з превеликою здобиччю, що складалася з артилерії і всілякого ґатунку зброї та запасів. Козаки по сій славній звитязі здіймали руки до небес і дякували за неї Бога, що обстав за невинних і неправедно гнаних. Згодом, віддаючи належне людському, поховали тіла убієнних; і нарахували польських мерців 11 317, а своїх 4 727 чоловік, а серед них і радника Гуню.

поравшись з похоронами та користьми, погналися за гетьманом Лянцкоронським і, наздогнавши його в містечку Полонному в очікуванні допомоги з Польщі, тут за-атакували його в замку, де він замкнувся. Він, не допустивши козаків штурмувати замку, вислав супроти них назустріч церковну процесію з хрестами, корогвами та духовенством руським, які, пропонуючи мир од гетьмана і від всієї Польщі, молили і заклинали Богом гетьмана Остряни-цю і його військо, аби вони схилилися на мирні пропозиції. По довгій нараді і вчинених з обох боків присягах зібралися до церкви вислані від обох гетьманів чиновники і, написавши тут трактат вічного миру та повної амністії, що віддавала забуттю все минуле, підписали його з присягою на Євангелії про вічне зберігання написаних артикулів і всіх прав і привілеїв козацьких і загальнонародних. З тим і розійшлися війська додому.

Гетьман Остряниця, розіславши свої війська, частину по містах у гарнізони, а решту до їхніх селищ, сам з генеральною старшиною і багатьма полковниками і сотниками заїхав до міста Канева, аби принести вдячні Богові молитви в монастирі тамошньому. Поляки, що вирізнялися завше в умовах та присягах непостійними та віроломними, дотримали трактату свого, в Полонному підписаного, нарівні з усіма попередніми умовами і трактатами, що з ними були у козаків, тобто лише у віроломстві та презирстві; а духовенство їхнє, присвоївши собі незрозумілу владу на діла Божі та людські, визначило збереження присяги поміж самими лише католиками, а з іншими народами бувші у них присяги та умови завжди їм розгрішало і відмітало, яко схизматичні і судові Божому не належні. За сими дивними правилами, які підла підступність супроводжувала, звідавши поляки через шпигунів своїх жидів про поїзд гетьмана Остряниці зі штатом своїм без особливої варти в Канів, тут в монастирі його оточили велелюдним натовпом військ своїх, які прийшли по ночах байраками до самого монастиря Канівського, котрий стояв поза містом.

етьман не раніше спізнав про тую зраду, як уже монастир наповнений був військами польськими, і тому здався їм без спротиву. Вони, перев’язавши весь штат гетьманський і самого гетьмана, всього тридцять сім чоловік, поклали їх на прості вози, а монастир і церкву тамошні, пограбувавши геть-чисто, запалили звідусюди, а самі з ув’язненими нагло забрались і прийшли до Польщі потаємними шляхами, боячись погоні і нападу з міст. Наближаючись до Варшави, пошикували вони в’язнів своїх пішо, по два разом перев’язаних, і кожному з них накинули на шию мотуз із зашморгом, за котрий вони ведені кіннотою по місту з тріумфом та барабанним боєм, проповідуючи в народі, що схизматики сії подолані в переможному герці; а згодом замкнуто їх у підземельні в’язниці і кайдановано. Дружини багатьох захоплених у неволю старшин, забравши з собою малолітніх дітей своїх, подалися до Вар-шави, сподіваючись уласкавити і по-двигнути на жалість знатність тамошню зворушливим заступництвом дітей за батьків своїх. Та вони цим .ттиттте поживу кровожерливим тиранам примножили і аж ніяк нічим їм не допомогли, і урядників тих по декількох днях їхнього ув’язнення потягнено було на страту без жодних зізнань та розбирань. Тая страта була ще першою в світі і в своєму роді і нечува-на серед людей за лютістю своєю і варварством, і нащадки навряд чи повірять такій події, бо жодному дикому і найлютішому японцеві не спаде на думку винахід її, а переведення його в дію настрахало б самих звірів та чудищ.

Видовище теє відкривала процесія римська з численними ксьондзами їхніми, котрі умовляли ведених на жертву малоросіян, аби вони прийняли закон їхній на визволення своє в чистцю; та тії, нічого їм не відповідаючи, молилися Богові за своєю вірою. Місце страти наповнене було наро-дом, військом та катами з їхніми причандаллями. Гетьман Остряниця, обозний генеральний Сурмило і полковники Недригайло, Боюн і Риндич були колесовані, і їм переламавши похвилинно руки та ноги, потягнули з них по колесу жили, аж доки вони повмирали; полковники Гайдаревсь-кий, Бутрим, Запалій і обозні Кизим та Сучевський протяті залізними шпицями наскрізь і підняті живими на палі; осавули полкові Постилич, Гарун, Сутига, Подобай, Харкевич, Чудак і Чурай і сотники Чуприна, Око-лович, Сокальський, Мирович та Ворожбит прибиті цвяхами до дощок, облитих смолою, і спалені повільним вогнем. Хорунжі Могилянський, Загреба, Скребило, Охтирка, Потурай, Бурлій і Загнибіда розтерзані залізними пазурами, до ведмежої лапи подібними. Старшини Ментяй, Ду-наєвський, Скубрій, Глянський, Заве-зун, Косир, Гуртовий, Тумар і Тугай четвертовані по частинах. Дружини і діти страдників тих, побачивши пер-шопочаткову страту, сповнювали повітря зойками своїми і риданням, та скоро замовкли. Жінкам тим, за неймовірним тодішнім звірством, пообтинали груди, а самих посікли всіх до одної, а сосками їхніми били мужів, котрі були живими, по обличчях їхніх; дітей же, котрі залишились по матерях і котрі блукали та повзали довкола їхніх трупів, попалили всіх на очах їхніх батьків на залізних ґратах, під які підкидали жару і роздмухували шапками та віниками.

Головні члени людські, відрубані у замордованої старшини малоросійської, як-от: голови, руки і ноги — розвезли по всій Малоросії і порозвішували на палях по містах. При всьому тому роз’їжджали війська польські, що наповнили всю Малоросію і чинили все те над малоросіянами, що лише хотіли і вигадати могли: всіх родів безчинства, насильства, грабунки і тиранства, що перевищували всілякі поняття та описи. Вони, поміж іншим, декілька разів повторювали вчинені у Варшаві лютості над нещасними малоросіянами, кілька разів варили в казанах і спалювали на жару дітей їхніх на очах батьків, заподіюючи самим батькам найлютіші тортури. Нарешті, пограбувавши всі церкви благочестиві руські, віддали їх в оренду жидам, а утвар церковну, як-от: потири, дис-коси, ризи, стихарі та всі інші речі — розпродали і пропили тим же жидам, котрі зі срібла церковного поробили собі посуд та убрання, а ризи та стихарі перешили на спідниці жидівкам; а тії тим перед християнами вихвалялись, виставляючи нагрудники та спідниці, на яких видні були знаки нашитих хрестів, ними зірваних. Таким чином, Малоросія доведена була поляками до останньої руйнації та виснаження, і все в ній уподібнювалося тоді якомусь хаосу чи помішан-ню, що загрожувало останньою руїною. Ніхто із мешканців не відав і не був певен, кому належить маєток його, родина і саме буття їхнє і чи довго воно потриває. Всілякий з утратою власності своєї шукав опіки то у попів римських уніатських, то у жидів, їхніх однодумців, а своїх присяжних недругів, і не міг вигадати, за що б то схопитися.

іиська малоросійські, розігнані з їхніх осель та квартир, були в крайньому розладі та виснаженні. Одначе ж ще раз зібрались вони поодинці над річкою Мер-лею і там разом з запорожцями року 1634-го вибрали гетьмана із осавулів полкових Карпа Півторакожуха, котрий всіляко намагався побільшити свої війська та відновити з ними свободу малоросійську, та ніяк не встиг. Бо поляки всі шляхи перетяли ще до сполучення з ними військ задніпровських і задесенських, котрих підкорили гетьманам коронному і литовському, а в Малоросію наслали для управління мешканцями своїх воєвод, каштелянів, комісарів і старостів із пито-менних польських родів, котрі для народу були дійсно вовками хижими, а не пастирями, і народ випив од них прегірку чашу лютості і помсти. Вчиняли замах поляки і на Півторакожуха, щоб його з військом, яке було при ньому, знищити; але він, тримаючись прикордонної межі побіля степів кримських і запорозьких, завжди наїзди їхні вдало відбивав і багатьох урядників їхніх військових, переловивши в наїздах, дарував татарам у Крим, а взимку від них діставав баранів та рогату худобу на прохарчування свого війська. А поміж тим на запрошення кримського хана ходив Півторакожуха з військами своїми і татарськими відбивати численні калмицькі орди, які вийшли з границь китайських і нападали на землі татарські, і, звитяживши у чисельних герцях калмиків, вигнав їх за Волгу, і зробив тим значну послугу ханові і його татарам. Поживши Півторакожуха в такому промислі три роки, помер у таборі військовому на степах, а похований в пустельному слов’янському місті Кам’яному Затоні, і за труну йому правила порожня горілчана бочка.

а місце гетьмана Півторакожуха року 1642-го вибрали козаки гетьманом обозного полкового Максима Гулака; але і сей однакову з Півторакожухом мав долю, і спроби його примножити війська і звільнити Малоросію від ярма польського були марними. Коли він вийшов було з військами до річки Тясмину для зуда-ру з поляками, то чисельністю їхньою під командою Чернецького, старости Чигиринського, був розбитий і розсіяний, а обоз із запасами та артилерією втрачений. І так перебував він у тих же прикордонних межах, де і Півторакожуха тримався, і мав при собі реєстрового війська лише сім тисяч чоловік, і з ними ходив до сусідніх народів на толоку, тобто допомагав між ними найслабшим. І коли кримці його закликали, то воював він їхнім коштом на черкесів, на волзьких ханів і на калмиків і вельми тим зобов’язав кримців до взаємності. А коли кликаний од царів московських, то воював він з ними на заволжинців і донців; і нарешті запрошений він був султаном турецьким супроти персів, котрі мали тоді з турецьким султаном війну, і ходив коштом турецьким з військом своїм за Кубань, в Анатолію, де, поєднавшись з пашею турецьким Джезаром, проходив з ним і військами турецькими до перського міста Єривана, перемагаючи перські корпуси, з якими стрічався, і на них нападаючи завжди вдало. А коло Єривана одержано султанський фірман з проголошенням миру, і гетьман Гулак повернувся з цього походу щасливо і був обдарований султаном вельми багато; поміж іншим жалував султан гетьманові і війську свої імператорські клей-ноди, бунчук і пірнач, обсипані камінням та перлами. Гетьман, поживши в такому титулі п’ять років, помер; а по смерті його війська, що при ньому були і значно змаліли числом од походів та довгого некомплек-тування новими, об’єднались із запорозькими козаками і розійшлися по їхніх зимівниках, мавши, одначе, своїх начальників і курені.

ряд польський, який здавна забороняв і заказував вибори гетьманів малоросійських, намислив нарешті тримати у війську малоросійському наказних гетьманів із старшин їхніх генеральних і полковників, котрий з них здасться найбільш відданим стороні польській, аби утримати тим війська тії од заборонених їм виборів. І за тим планом року 1646-го визначено і проголошено в Чигирині наказним гетьманом осавула генерального і полковника чигиринського Івана Барабаша, а при ньому у співчленах заставлений давніше випущений од кабінету королівського і пожалуваний од короля Жиґмунта Третього писарем генеральним Зиновій-Богдан Хмельницький, котрий задовго перед тим одружився з дочкою дозорця Чаплинського Ганною, котра звільнила його колись з-під арешту. Він мав від неї синів Тимофія і Юрія Хмельницьких. Сей муж, будучи великого розуму і кмітливості, року 1647-го намовив і спонукав наказного гетьмана Барабаша представити подання королеві іменем всієї Малоросії, в котрій він є тепер верховним начальником, а значить і опікуном народним, про творені народу тому од польських військ та начальників нестерпні переслідування, насильства та надмірне його уярмлення і руйнацію. Королем тоді був Владислав Четвертий, відомий руський патріот, котрий обставав колись за військом руським перед королем, батьком своїм, разом з Густавом, королем шведським. Подання Барабашеве прийняв Владислав прихильно, пропонував його на обміркування і увагу сенатові та чинам польським, доводячи їм у сильних висловах, взятих з буття та прикладів різних народів у цілому світі, “що всіляке правління насильницьке і тиранське, яким є тепер наше на Русі, ніколи не було тривке і довгочасне, але, яко щось вимушене та взаємними інтересами і згодою не скріплене, завжди воно руйнувалося і з гуркотом валилось. А що народ руський з містами, селами та землями своїми об’єднався з Польщею добровільно на однаково рівні з нею права та привілеї, того спростувати ми нічим не можемо, яко затвердженого урочистими угодами і пактами, в привілеях та архівах збереженими. Коли ж на спростування того поставляти причиною заворушення народні, то справедливість вимагає протиставити їм і переслідування їх, що порушують права і свободи народні”. Магнати і чини королівства, здебільшого прихильні бувши на боці примаса королівського, яко особи найпершої духовної, що все дозволяла, трималися його порад і поглядів і, знесиливши з ним віддавна владу королівську і зробивши її самою проформою, порозкрадали і поділили між собою численні маєтки національні польські і руські і тому на зміни, користолюбству та самолюбству їхньому суперечні, вельми не погоджувалися. І король, по довгих дебатах та умовляннях, бачивши, що він ні в чому не встигає, був змушений висловити послам малоросійським і написати до наказного гетьмана їхнього та війська, поміж іншим, сії вікопомні слова: “IIоневаж ви воїни єсте і імаєте у себе мушкети та шаблі, то що вам забороняє стати за себе і за свою свободу? Бо ж, видно, талан ваш такий, щоб мати все від меча, і навіть саму свободу; а я допомагати вам не в змозі, поборюваний будучи партіями та їхніми фракціями”.

аказний гетьман Барабаш, отримавши рескрипт королівський, познайомив з ним лише самого писаря генерального Хмельницького; але і то з необхідності, яко канцлера нації, а від інших старшин зовсім його затаїв, тримаючись сторони поляків, котрими був багато обдарований і мав з ними зумисну дружбу. Хмельницький багато разів умовляв Барабаша оголосити королівську волю урядникам, народові та війську, аби їх підбадьорити прихильністю до них такого справедливого й милостивого монарха і дати знати з-під руки полякам, щоб вони відали думки королівські, підпомічні невинності народній, ґвалтованій свавільством, і лякалися б захисту, дозволеного самим монархом. Але Барабаш, упоєний дарами польськими і приспаний їхніми улещуваннями, ні на що теє не зважав і приневолив Хмельницького виконати самому той обов’язок начальства, котрий він, Барабаш, учинити був повинен. Хмельницькому довелося вжити великої вмілості, щоб дістати у Барабаша королівський рескрипт, пильно ним бережений, і оголосити його старшинам та військові. Сприятлива нагода скоро йому в тому допомогла. Для новонародженого немовляти в родині Хмельницького треба було мати хрещеного батька; для того запрошений був Хмельницьким Барабаш, і він зі всією свитою своєю виїхав з Чигирина до родинного дому Хмельницького в містечку Суботів; а тамо по завершенню над немовлям таїнства хрещення почалися звичайні в таких випадках банкетування, на яких частували Барабаша і штат його з умисним догоджанням. Хмельницький, знявши у сонного Барабаша з руки перстень і забравши пірнача та шапку з кокардою, що титул Барабашів визначали, рушив з ними серед ночі до Чигирина і, з’явившись до дружини Барабаше-вої, показав їй знаки чоловікові, вимагаючи у неї видачі важливих листів з кабінету Барабашевого, начебто йому, Барабашеві, для найпильніших справ потрібних. Дружина Барабаше-ва, побачивши чоловікові знаки і відаючи про обов’язки писаря генерального, до котрого справи письмові особливо приналежні, відчинила Хмельницькому кабінет чоловіків, і він знайшов у ньому відомий рескрипт королівський та інші важливі акти, до народу руського та його прав стосовні, забрав їх і вирушив з Чигирина прямо на Запорозьку Січ і прибув туди 7-го серпня року 1647-го.

На Січі Запорозькій Хмельницький знайшов готових і здатних до зброї козаків лише трохи більше як триста чоловік, а решта розпорошені були по їхніх промислах та ловитвах рибних та звіриних. До них прикликав і зібрав Хмельницький реєстрових козаків, котрі лишилися були від командування гетьмана Гулака та по зимівниках запорозьких проживали, три тисячі сто п’ятнадцять чоловік, яким і оголосив волю королівську як дозвіл на оборону Вітчизни і закликав їх підняти зброю супроти поляків, спільних своїх супостатів. Козаки тії, не діждавшись майже закінчення слова Хмельницького, одноголосно виявили готовність свою на всі його заміри на користь Вітчизни і тоді ж прикрили Хмельницького шапками своїми на знак вибору його в гетьмани; та він, одхиливши вибір до загальної військової та всіх чинів згоди, визвався бути в них на чолі в колишньому своєму чині і скоро після того вирішив оволодіти містом Кодаком, наповненим польськими військами, щоб цим поновити давню сполуку Малоросії з урочищами запорозькими. Наступ на Кодак вчинив Хмельницький нагло, і штурм, зроблений ним несподіваним чином, сприяв його намірам дуже вдало. Козаки піхотою, одною половиною, робили приступ фальшивий зі сторони степової і, здійнявши стрілянину і ґвалт, лежачи на землі, звернули до себе всю увагу і оборонні заходи війська польського; а друга половина піших козаків підповзла берегом дніпровським під саму фортецю і водною брамою увійшла до неї з малим спротивом; а всередині фортеці вдарили козаки в тил польських військ з усією відвагою і вчинили серед них страшенну різанину. Поляки тоді вже повірили у захоплення недругом фортеці, коли ним переможені були. Діючі од степу козаки, дізнавшись, що товариші їхні б’ються всередині фортеці, змінили фальшивий наступ свій на дійсний, і вдерлися у фортецю при слабому спротиві, і там довершили поразку військ польських дощенту, так що не лишилося з них жодного, хто б сповістив родові своєму про їхнє винищення. Залишена в місті військова амуніція з багатьма всілякого ґатунку запасами дісталась переможцям як здобич і значно допомогла озброїти армію козацьку.

Після здобуття міста Кодака Хмельницький призначив його збірним місцем для війська малоросійського і послав до навколишніх міст та сіл окружні листи з повідомленням про замір свій на оборону Вітчизни з прописанням наступної на те письмової згоди королівської і щоб війська малоросійські, одкинувшись наказного гетьмана Барабаша, знаного зрадника і запроданця отчизняного, що контрактує потаємно і явно з поляками на погубу народну, збирались до нього в Кодак для подальших нарад та заходів. Скоро за сим оповіщенням прибули в Кодак три тисячі чоловік реєстрових козаків: Полтавський, Миргородський та Гадяць-кий і частини інших полків, що оді-йшли від Барабаша в ту пору, коли він знову приводив до присяги війська свого командування на вірність їхньої служби при пошуках Хмельницького та його спільників. Барабаш, скоро довідавшись про заходи та успіхи Хмельницького, відразу дав знати про те коронному гетьманові Павлові По-тоцькому, а він також якнайскорше послав на допомогу Барабашеві сина свойого Стефана з дев’ятьма тисячами польських військ, які, об’єднавшись з Барабашем в місті Черкасах, зробили тут розпорядження до наступу на Хмельницького. Барабаш, бувши тоді проголошений від короля гетьманом малоросійським, мав при собі п’ять тисяч реєстрових козаків, котрі заприсяг-лися йому у вірності, сіли з ним у байдаки та човни і вирушили Дніпром донизу з тим, щоб обложити Хмельницького в Кодаку і з ріки зробити в місто висадку; а гетьманові Потоцькому з тринадцятьма тисячами реєстрових і польських військ обложити Кодак од степу і унеможливити Хмельницькому та його військові всіляку ретираду.

Хмельницький, знавши про намір Барабаша і розпорядження його з По-тоцьким, зробив і свої розпорядження стосовно оборони. Він для флотилії Барабашевої набудував на одній косі дніпровській, що виступала далеко в ріку, потужну батарею і, забезпечивши її важкою артилерією та піхотою з довгими списами, приховав усе те насадженим навколо батареї очеретом та чагарником. А в Кодаку залишив невелике число піхоти, наказавши ш завжди стовбичити на валах та батареях міських і, походжаючи з місця на місце, побільшувати кількість свою; сам же зі всім кінним та пішим військом сховався в байраках за декілька верстов перед Кодаком. Війська польські йшли степом врівень з Барабаше-вою флотилією, що пливла Дніпром, і щойно зблизилась і насунулась флотилія тая на батарею, то дано звідтіля сильний залп з гармат, вельми вдало наведених на судна, з яких багато розбито і пошкоджено, а решта, обтяжені бувши людьми, що навалились в них з розбитих суден, стали приставати безладно до берегів. Хмельницький по першому з гармат пострілу вийшов зі всім своїм військом із байраків і вдарив по флангах і в тил військ польських, що не очікували такого нападу. Битва була тяжка і кривава. Хмельницький, врізавшись зі своїми військами в середину польських, перемішав їх і відняв всю артилерію ворожу, а опісля, вражаючи недруга своїми пострілами та списами, супроти яких поляки завжди трусяться і вистояти не годні, загнав їх поміж містом і Дніпром у вузьке місце і тамо простих драгунів і жовнірів польських винищив упень, а урядників їхніх і всіх реєстрових козаків змусив покласти зброю і здатися в полон; і тих урядників зосталось сорок три чоловіка, а в тому числі і гетьман Потоцький.

ісля винищення Хмельницьким польських військ кинувся він до реєстрових козаків, які припливли з Барабашем на флотилії;

він застав їх на березі Дніпра, влаштованих до оборони. Хмельницький, не нападаючи на них, звелів виставити супроти них біле хрещате знамено з гаслом “Мир християнству”.

Згодом запросив до себе під знамено всіх старшин і багатьох козаків, які відклали від себе зброю, і так казав їм: “Помисліть, брати і друзі, помисліть і розсудіть, супроти кого ви озброїлись і за кого хочете у бій з нами вступати і кров свою і нашу марне проливати? Я і товариство, котре мене оточує, є єдинокровна і єдиновірна ваша братія; інтереси й користі наші одні суть з користьми і потребами вашими.

Ми підняли зброю не задля користолюбства якого або порожнього марнославства, а єдино на оборону Вітчизни нашої, життя нашого і життя дітей наших, а так само й ваших! Всі народи, що яшвуть на світі, завжди боронили і боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність; і навіть найнижчі на землі тварини, які суть звірина, худоба і птаство, боронять становище своє, гнізда свої і немовлят своїх до знемоги; і природа з волі Творця всіх і Господа дала їм різне для того знаряддя в самих членах їх. Пощо ж нам, браття, бути нечулими і волочити тяжкі кайдани рабства в дрімоті й ганебному невільництві ще й по власній землі своїй? Поляки, котрі озброїли вас супроти нас, суть спільні і непримиренні вороги наші; вони вже все забрали у нас: честь, права, власність і саму свободу розмови і віросповідання нашого; залишається при нас саме життя, але й те ненадійне і нестерпне самим нам, та й що то за життя таке, коли воно переповнене журбою, страхами і повсякчасним відчаєм?

Предки наші, відомі всьому світові слов’яни, або сармати і руси, об’єднавшись з литовцями і поляками по добрій волі і заради обопільної оборони від чужоплемінних, прийшли до них з власного своєю природною землею, зі своїми містами і селами і своїми навіть законами і з усім для життя потрібним. Поляки нічого їм і нам не давали ні на жоден пенязь, а заслуги наші й предків наших, сподіяні полякам в обороні і поширенні королівства їхнього, відомі суть цілій Європі та Азії; та й самі поляки хроніками своїми очевидно теє доводять. Але пролита за них кров наша і винищені на ратних полях тисячі і тьма воїв наших нагороджуються од поляків самим презирством, ґвалтуванням і всіх родів тиранствами. І коли ви, о брати наші і друзі, коли не бачите приниження свого від поляків і не чуєте ганебних титулів, наданих вам од них, себто титулів хлопа і схизматика, то згадайте принаймні недавні жертви предків ваших і братії вашої, зраджених підступністю та запроданством і закатованих поляками найнечуванішим варварством. Згадайте, кажу, спалених живцем в мідному бикові гетьмана Наливайка, полковника Лободу та інших; згадайте обдерті і відтяті голови гетьмана Павлю-ги, обозного Гремича та інших; згадайте, нарешті, гетьмана Остряницю, обозного Сурмила, полковників Не-дригайла, Боюна і Риндича, котрих колесували і живим жили витягали, а премиогих з ними старшин ваших живих же на палі наткнули та іншими найлютішими муками життя позбавили. Не забувайте, братіє, і тих безневинних немовлят ваших, яких поляки на ґратах смажили та в казанах варили. Всі тії страстотерпці замучені за Вітчизну свою, за свободу і за віру батьків своїх, зневажену і оплюгавлену поляками в очах ваших. І тії мученики, що безвинно потерпіли, волають до вас із гробів своїх, вимагаючи за кров їхню відомщення, і викликають вас на оборону самих себе і Отчизни своєї”.

Ледве завершив Хмельницький слово своє, постало заворушення у війську і зчинився гамір, яко дух бурхливий; всі стали кидати зброю і волати: “Готові вмерти за Вітчизну і віру православну! Повелівай нами, Хмельницький, повелівай і провадь нас, куди честь і обов’язок наш кличуть. Помстимось за мучеників наших і за паплюження віри нашої або помремо зі славою! Хай не побачимо більше ганьби нашої, не почуємо стогону потомства нашого! Одне нас тепер непокоїть лише, що ми клялися перед Богом і вчинили присягу на Євангелії про вірне послушенство Ба-рабашеві, сьому ворогові Вітчизни і зрадникові нашому!”

“Вимушені клятви непосутні,— відповів Хмельницький,— і Бог всевидящий оберне їх на голову того, хто їх примушував і закликав ім’я його всує. Закони божественні, природні і громадські завше такі клятви скасовують; і ви од них вільні; а більше всіх присяг ви зобов’язані своїй Вітчизні — самою природою; і вірі святій, символом її, що ви його сповідаєте. Про це змагайтесь і за це обстоюйте, а понад сі жертви нічого від вас не потребується”.

Козаки, втішені речами Хмельницького, кинулись шукати Барабаша, аби віддати його на суд війська, і знайшли його, схованого в одному байдаку; але як виведений був з байдака на берег, вирвавшись з рук козацьких, кинувся він стрімголов у ріку і втопився; а козаки тоді загукали: “І загинув нечестивий! Нехай же загине і пам’ять його з шумом!”

мельницький, об’єднавши Барабашеві війська зі своїми, проголошений і затверджений був од них гетьманом малоросійським жовтня 1-го дня року 1647-го, і першою турботою його було поновити і влаштувати полки реєстрові на давній основі за планами гетьмана Ружинського і розставити їх на кантонір-квар-тири в Черкасах, Чигирині та Умані з їх округами, звідкіль поляки та жиди заздалегідь повтікали до границь польських; а в полки малоросійські щоденно приходили нові війська з Малоросії, і тут вони формувалися і озброювалися. А тим часом гетьман Хмельницький відправив полонених урядників польських і самого їхнього гетьмана Потоцького в Крим до хана Іслам-Гірея, даруючи їх ханові для одержання надійного і вигідного за них викупу. Просив він притому хана про укладення з ним союзу супроти поляків, нагадуючи про колишні союзи і послуги гетьманів Гулака і Півто-ракожуха з військами малоросійськими, для Криму зроблені, і пояснюючи, поміж іншим, що нітрохи поляків та військ їхніх не боїться, а лише небезпечні для нього самі їхні підкупи і підступство, якими вони багатьох гетьманів і старшин малоросійських зрадницьки до себе заманили і перемучили і нині тією самою зброєю загрожують діяти, оголосивши в народі значну суму червінців за його зраду і запроданство, котрі в пар-тизанствах та фракціях суть звичайні.

Хан Іслам-Гірей, подякувавши Хмельницькому за такий добрий дарунок, відмовився, одначе, від союзу його з ним і з Малоросією, виставляючи непоборними причинами тому мирне становище султана, його імператора, з Польщею і свару султанську з могутніми сусідніми державами європейськими і азіатськими, у яку і татарські війська неодмінно будуть за-діяні. А радив би Хмельницькому прийняти до себе за гвардію друга свого мурзу Тугайбея з його ордою числом в чотири тисячі; але й то під виглядом найму, на що сей мурза має виключне право або особливий привілей, а він за поведінку та вірність мурзи і за війська його ручається і відповідає, обіцяючи в усьому іншому бути безсумнівним Хмельницькому приятелем та опікуном, бо спробував не раз непостійність поляків і знає досконало підступний їхній характер, за що поклявся він собі бути вічним їм недругом. Хмельницький, бувши добрий політик в ділах міністерських, того тільки і прагнув, аби звідати помисли ханські стосовно поляків, а кореспонденція його з ним для того розпочата, щоб попередньо прихилити хана на свій бік, попереджуючи поляків, про котрих він знав, що не забудуть подарунками своїми та обіцянками прихилити хана на свій бік, щоб він, у разі потреби, зробив військами своїми диверсію в Малоросію. Отож, приставши Хмельницький на ханські пропозиції, послав у Крим сина свого Тимофія, аби уклав угоду з Тугайбеєм і перебував з таємними дорученнями при дворі ханському в характері міністра.

Гетьман Хмельницький, ратоборствуючи цілую зиму на поляків, послав на них загони військ своїх в усі поселення малоросійські, що лежали позаду його позицій, і очистив од них та од жидівства ту частину Малоросії по самий Київ і Канів. Тії із них, хто сторожив начальство і митниці, були винищені до ноги, а майно їхнє та озброєння відібрані на військо. Най-значніше ж шляхетство польське, себто їхні вельможі, як-от князь Вишневецький, Яблонський, воєвода Кисіль та багато інших, що мешкали в малоросійських містах та містечках, колишніх рангових гетьманських та старшинських, а опісля захоплених ними свавільно і привласнених собі навічно, за поданням начебто сенату і Речі Посполитої, якими вони цілковито володіли, а саме: в Лубнах, Золотоноші, Трахтемирові та інших, випроваджено з честю з городів оних, зваживши, що деякі з них були руської породи і навернулися за перших переслідувань до католицтва і по-ляцтва; а інші, бувши в чинах і на посадах малоросійських, управляли народом і посадами розсудливо і лагідно. І таким всім жодної кривди не вчинено, а лише за привласнення неправильним чином малоросійських маєтків стягнена з них контрибуція грішми, кіньми, військовим спорядженням та хлібом, і все те вжито на військо. Також і жидове, визнані народом у доброму поводженні і не вредними, а корисними у співжиттю, викупились ціною срібла та речами, для війська потрібними, і відпущені за границю без озлоблення.

а початку 1648 року мав Хмельницький готового при собі війська, добре озброєного, сорок три тисячі сімсот двадцять чоловік, і в тому числі реєстрових козаків 35 тисяч, охочекомонних, або волонтерів, 4900 та запорозьких козаків 3820 чоловік. З першого квітня того року, звідавши він, що коронний гетьман Павло Потоцький з численною польською армією, зібравшись під Кам’янцем Подільським, іде вниз рікою Дністром до Уманщини, виступив супроти нього з двадцятьма п’ятьма тисячами війська, залишивши решту в міцному становищі над рікою Буг резервним корпусом. І, йдучи вниз рікою Ягорликом, вислав проти армії польської декілька партій легких військ і наказав їм, нападаючи на авангард польський, відходити від нього скоропоспішно, вдаючи, що вони їх лякаються, і всі війська козацькі від того тікають до кордонів татарських. А тим часом повернувся Хмельницький з усім військом у степ до Жовтих Вод, де, укріпивши на узвишші обоз свій окопами та важкою артилерією і полишивши в ньому трохи піхоти з в’ючними кіньми, ви-лаштуваними натомість кінноти, заховався вночі осторонь обозу за очерети та балки тамтешні. Гетьман Потоцький з військами польськими, женучи перед собою загони Хмельницького, наткнувся на обоз козацький, за котрий загони того поховалися, і, замріявшись, що все од нього тікає і ховається, без певного розміркування та приготовления, не укріпивши навіть обозу свого, повів одразу атаку на табір козацький. Учинена з обох боків стрілянина з гармат та мушкетів вчинила чимало грому та тріскотняви, а дим, що з того піднявся, затьмарив обрій і покрив войов-ників. Хмельницький в той самий час з усім військом вийшов зі схованки, і, пройшовши обозами польськими до самого тилу їхніх військ, ударив на них з усією несподіваністю, і, зробивши перший, дуже поцільний постріл з гармат та мушкетів, напустився згодом списами. Поляки, щойно дізнавшись про напад ворога, почали на нього обертатися, але вже ним переможені і змішані були. Убивство вчинено жорстоке і повсюдне. Поляки, одстрілявшись на обоз козацький, не встигли зібратись з новими набоями, захищалися самими шаблями; та шаблі супроти списів — оборона вельми слабка, і козаки перекололи ними поляків понад дванадцять тисяч, а серед них убиті сенаторські діти Шембек і Сапіга і багато полковників та інших значних людей. Закінчилось тим, що вони розбіглися у великому безладді світ за очі, полишивши обоз свій зі всіма обладнаннями і запасами на здобич козаків. На погоні схоплено в полон чиновників польських сорок дев’ять чоловік, а серед них сам гетьман По-тоцький. Битва ця відбувалася квітня 8-го, в день суботній, і Хмельницький, відправивши на місці вдячний Богові молебень за таку славну над недругом звитягу, поховав мерців своїх і польських, а живих бранців польських і гетьмана їхнього Потоцького вислав як новий дарунок ханові кримському, від якого отримав вдячний адрес із запевненням про незмінну дружбу його до Хмельницького і до всієї нації малоро-. сійської і з обнадіюванням про готовність свою на їхню допомогу на випадок потреби і як скоро з’явиться до того можливість.

Гетьман Хмельницький, вирушивши од Жовтих Вод, поспішив з військами козацькими до міста Кам’ян-ця-Подільського, котрий вважався нарівні з Кодаком непереможною у поляків твердинею і був гніздом, або збірним пунктом, для військ польських, що висипалися на Малоросію. Резервному корпусу своєму, що був під командою писаря генерального Максима Кривоноса, велів іти з правого боку армії — над рікою Бугом. Наближаючись до Кам’янця, застав там Хмельницький нового гетьмана Калиновського зі свіжими польськими військами, що розташувався під батареями фортеці. Він влаштував і укріпив табір свій на видноті у ворога і впродовж перших днів робив об’їзди і огляд табору польського і фортеці з легкими з обох боків перестрілками; а 16-го числа травня, удосвіта, повів Хмельницький атаку на табір польський з боку фортеці, під яку ще з опівночі підповзла з долішнього боку значна частина його піхоти з самими мушкетами та списами. І коли з боку козацького почалася на табір польський сильна стрілянина з гармат та мушкетів і вчинено зумисне великий ґвалт од війська, то в ту саму пору піхота козацька, вискочивши заздалегідь і відкривши собі проходи у фортеці за водою, вдерлася через них всередину фортеці. Гарнізон тамошній, не очікуючи ніколи з того місця нападу, як з боку непристунно-го і самою натурою, себто кам’яною стелею, укріпленого, обернувшись до того місця спиною, оглядав уважно бій, що точився внизу за фортецею, а козаки, напавши на нього зненацька в тил, повалили більшість солдатів гарнізонних списами долу, а решта з них хоча і обернулися на ворога і почали боронитися, але вже було пізно, і все перемішалось, і вони винищені козаками всі до єдиного. Отож, очистивши козаки фортецю тую від гарнізону, обернули з батарей гармати на табір польський і вчинили в ньому ядрами і картечами велику руйнацію. Поляки, відчувши загибель свою з тої фортеці, котру вважали своїм захистом, були здивовані і вражені і почали в повному безладді тікати з табору; а Хмельницький, зауваживши вдалі дії піхоти своєї з фортеці і втечу поляків з їхнього табору, наступив на нього всією потугою і, зайнявши його з малим спротивом, погнався кіннотою своєю за втеклими поляками, з котрих небагато врятувалось втечею, а решту вбито, і табір дістався у здобич переможцям з численною артилерією і всілякими запасами. При похованні обосторонніх убитих нараховано тіл польських у фортеці і поза нею 12 713, а козацьких лише 377, і сія велика нерівність приписується вдалому здобуттю фортеці і табору зі слабким спротивом від поляків та їхньому недбальству.

У Кам’янці-Подільському залишив Хмельницький достатній гарнізон козацький і, розкомандирувавши звідтіль чимало корпусів і деташаментів на всю Малоросію, суміжну з рубежами польськими та литовськими, звелів начальникам тих команд виганяти і винищувати поляків і жидів, де вони ними знайдені будуть, а паче стежити за рухом військ польських і литовських всередині їхніх земель і їх відбивати при границях, а йому давати про те знати для підпомоги. І тії деташи-ровані були: обозний генеральний Носач і полковник Дорошенко в Галичину і князівство Острозьке; писар гене-ральний Кривоніс і полковник Лукаш Шаблюка через Київ до міста Слуць-ка і ріки Случі; а осавул генеральний Родак і полковники Остап Нестелій та Федір Богун до ріки Прип’яті і далі в Литву; хорунжий генеральний Буйніс і полковники охочекомонні Яків Гладкий і Кіндрат Худорбай — за Чернігів, у Полісся та Сіверію.

сам Хмельницький з голов-іним військом, переходячи Малоросію серединою, спинився під містом Білою Церквою і звідтіль 28 травня розіслав у Малоросію прокламацію свою, або універсал, наступного змісту: “Зиновій-Богдан Хмельницький, гетьман славного війська реєстрового і запорозького і всієї по обох сторонах Дніпра сущої України малоросійської, вам усім, малоросійським по обох сторонах ріки Дніпра, шляхетним і посполитим, більшого чи меншого чину людям, а особливо шляхетно уродженим козакам, істій братії нашій, сим універсалом нашим ознаймуємо, що не без причин наших слушних мусили сьмо зачати війну і підняти зброю нашу на поляків, через котру що ся, при всесильній допомозі Божеській, на Жовтій Воді апріля 8-го, а згодом під Кам’янцем мая 16-го над ними, поляками, стало, то всім Вам уже досконало єсть відомо. Тепер же, по двох тих над поляками нерівних битвах наших, скоро стало відомо, що вони, тим нещастям своїм розгнівані і розлютовані бувши, не лише самі панове і княжата коло Вісли і за Віслою многі на нас стягають і гуртують війська, але і самого найяснішого короля свойого Владислава, пана нашого милостивого і отця ласкавого, на нас підмовляють, підбурюють, аби з усіма силами своїми прийшовши в Україну нашу малоросійську, латво нас вогнем і мечем завоювали і, мешкання наше сплюндрувавши, зруйнували і в порох і попіл обернули, а самих нас вибили, інших же в немилосердну неволю забрали і на інші най-віддаленіші за Віслу місця випровадили, славу нашу не лише в частині світу європейського справедливо славлену, але і в одлеглих за морем Чорним країнах азіатських доволі народам тамошнім відому, скасували і поглинули. Постановили сьмо в намірі нашому не супроти короля, пана нашого милостивого, а супроти поляків гордих, за ніщо маючих його королівські високоповажні привілеї, нам, козакам, і всім взагалі малоросіянам дані, права і вольності наші стародавні, при нас заховані і укріплені, мужнім і безстрашним, при помочі Божій, станути серцем і зброєю.

Для цього, прибувши од Кам’янця і станувши обозом нашим військовим тут, під Білою Церквою, пишемо до вас сей універсал, через котрий закликаємо і заохочуємо вас всіх, малоросіян, братію нашу, до нас, до кампанії воєнної, а теє прикладаємо і сповіщаємо, що вони, поляки, подлуг їх же хронікерів польських свідчення, од нас, савроматів і русів уродившись і пішовши і заєдно спочатку з само-власною братією нашою, савроматами й русами, бувши, а неситої слави і багатства душевредного собі шукаючи, од соперебування з предками нашими древніх тих віків, відділилось і інше найменування, єже єсть ляхи й поляки, собі учинивши і за Віслу заволікшись, на чужих ґрунтах і землях, там, між знаменитими ріками Одрою і Віслою засіли; багатьом околичним землям і панствам німецьким і іншим західним і північним пошкодивши, і держави їхні з людськими оселями завоювавши, і розбійницьким чином минулих тих стародавніх віків утрутивши, і укривши собі, заволоділи. Згодом, доки спливло чимало часу, в оселях своїх понад Віслою, на просторих тамошніх чужих землях розплодившись і примножившись, а приреченими людськими шкодами і здирствами невдоволені бувши, повстали даремно і безсовісно, яко же колись Каїн на Авеля, на русів, альбо савроматів, власну з древніх часів природжену братію свою, і за прово

дом короля свого Казимира Великого, уже їм сього імені Третього, року од Рождества Христового 1333 альбо 1339 звлаща змалілим і зубожілим тоді київським і острозьким і іншим справжнім руським князям нашим, завоювавши їх своєю неситістю, при-влащали і підкорили істинні і прадавніх часів землі і провінції сарматські, альбо козацькі, наші, руські, од Подоля, Волиня і Волох посполу і аж до самого Вільня і Смоленська, довгі і обширні границі свої імущії, а саме: землю Київську, Галицьку,

Львівську, Холмську, Белзьку, Подільську, Волинську, Перемишлів-ську, Мстиславську, Вітебську, Полоцьку. І не лише в згаданих землях і провінціях наших руських славне ім’я наше козацьке скасували, але, що найгірше і найжалобніше, всіх тих, братію нашу, роксолянів, у невільниче підданське ярмо запрягли, од віри батьківської православної, душеспа-сенної греко-руської, відторгнули і до погубної унії і римського заблудження силою, ґвалтом і многими над совістю християнською муками і тиранством привабили і приневолили, всіх перших князів та королів своїх польських, що благочестя наше греко-руське зберігали і утвердили, привілеї і мандати знехтувавши, знищивши зовсім супроти політики шляхетської і доброї совісті, їх скасували. Та коли і того душевредного, що в погибель тягне, схизматичного їхнього неситого вчинку (єже благочестя святе на унію обернули і честь козацьку в нечестя та незнання перетворили) замало було для їхньої заздрості і гордості, то нарешті положилися були, мимо волі королівської, пана нашого милостивого, і з самих крайніх і останніх, від Піль Диких сущих, а саме: Чигирина, Трахтемирова, Переяслава, Полтави та інших многих міст і сіл, по обох сторонах ріки Дніпра зостаючих, України Малоросійської власної, предковічної Отчизни нашої, од святого рівноапостольського князя Володимира київського, котрий святим хрещенням Русь просвітив, благочестям правдивим і непорушним сяючих найзначніших людей і козаків, вигубити і викоренити; а самим посполь-ством, альбо посполитим народом нашим, заволодівши, і не лише в ярмо невільниче їх запрягти, але, по своїй безбожній волі, і душевредну правилам священним і святих отець наших противну прийняти унію, чого уже певні були знаки і документи, коли не лише многих козаків і міщан, братію нашу, пси дозорці лядські поїли і коли плітками фальшиве панам своїм оскаржували, і на згубу голів їх приправили, і добрами та маєтками їхніми заволоділи, що і мені, Хмельницькому, од нецнотливого сина і брехуна Чаплинського, дозорці Чигиринського, прийшлось було терпіти і голову позбути; але і віру нашу православну завжди лаяли і безчестили, священиків наших благочестивих з будь-якої, хоч найдрібнішої, причини ганьблячи, лаючи, побиваючи, роз-кривавляючи, волосся і бороди видирали і утинали. Які ж вам самим всім малоросіянам од них, поляків і жидів, їхніх орендаторів і улюблених факторів, по сей час являлися кривди, тяготи, озлоблення та руйнації, тут ми тих не іменуємо, поневаж ви самі про них відаєте і пам’ятаєте. Теє лише тут вам нагадуєм, аж до якої прийшли були єсте неволі у поляків, що двом або трьом, які у місті на вулиці або в домі своєму зійшлися, заборонено і не вільно було вам з собою перемовитись і про потреби свої господарські побесідувати, без чого акти християнські і весільні бути не можуть. І що Бог Творець дав людині уста на глаголан-ня, тії поляки строгими указами своїми боронили, і німувати над політику і всьогосвітні звичаї вам було наказано. Який то незносний тягар і вуст замикання поневаж милість Божа всемогутня благословила і помогла нам зброєю нашою воєнною одсікти і відімкнути, звитягою уславленою в . двох вищеречених перемогах над поляками, супостатами нашими. Тоді нехай буде повсякчас хвалене і возви-щуване ім’я Його Божеське, яко не занехаяв зітхання безустників і сліз ваших, через поляків пролитих і проливаних! А що ми нинішню з поляками учинили війну без відома і ради вашої всенародної, за теє ви нас не жахайтеся! Бо ж ми вчинили так для ліпшої користі вашої і нашої, навчившись обережності і кращого військового керування з прикладу попередніх братій наших, що під Кумейками і в гирлі ріки Тясмину з поляками у недавно минулих часах війну мали і що поневаж перед війною своєю універсалами своїми, до вас на всю Україну засланими, повідомили поляків про свій противний їм намір. Тоді, тим повідомленням попередя^епі, поляки, як і належало запобігти лихові своєму, приготувались і на подолання їх військ козацьких приспособились. І ми теж такого нещасливого випадку втрималися аж по сюю пору із цим універсалом про розпочате з поляками діло воєнне повідомленням нашим. А тепер, як відати вам, всім взагалі малоросіянам, про те сповіщаємо, так і до кампанії воєнної на прийдешнє з ними ж, поляками, діло воєнне вас викликаємо і заохочуємо. Кому мила віра благочестива, од поляків на унію перетворена, кому з вас люба цілість Вітчизни нашої, України Малоросійської, і честь ваша шляхетська, од поляків знищувана, вельми зневажена, топтана й лаяна, той всяк не як виродок, але як зичливий і люб’язний син Вітчизни своєї, по вислухуванню сего універсального ознаймен-ня нашого до нас у табір під Білу Церкву на добрих конях і зі справною зброєю неодкладно і спільно з нами, прикладом старовічних, валечних і многим народам в околичних краях славних предків своїх, стануть мужньо і небоязко, при всемогутній допомозі Божій, супроти поляків, своїх грабівників, злобителів і супостатів, рачить. Бо ж коли не зволите допомогти нам в даній воєнній кампанії, то знайте ж, як поляки нас подолають, певне, і вас всіх, малоросіян, без жодного браку і респекту, подлуг давнього злого наміру свого, не лише вогнем і мечем зруйнують і спустошать, але і всеконечним віри нашої благочестивої і святої викоріненням та наругою рештки ваші і чад ваших в полон загорнуть і в неодмінну довічної неволі вберуть одежу. Краще тоді і бла-гокорисніше нам за віру святу православну і за цілість Отчизни на плацу воєнному од зброї бойової полягти, аніж в домах своїх, яко невістюхам, побієнними бути. Коли ж бо помремо за благочестиву віру нашу, то не лише слава і відвага наша лицарська у всіх європейських та інших краях, далеких землях славно пролунають, але й уповання наше, єж за благочестя вмерти, буде безсмертя сповнене і мученицькими вінцями од Бога вінчане. Не бійтеся тоді, вашмосці, братіє наша, шляхетно уроджена малоросійська, поляків, хоча б і найчис-ленніші були їхні війська! Але взірцем славних і великих русів, предків своїх, при своїй правді, за благочестя святе, за цілість Вітчизни і за пола-мання колишніх прав і вольностей своїх станьте спільно з нами супроти тих своїх кривдників і руїнників, з не-сумнівною надією своєю од бід нинішніх визволення і всемогучої благодаті Божої, в прийдешньому випадку воєнному, на супостатів наших допомогу нам створити готової, якої то благодаті Божественної уже і суть знаки, перше: дворазова вищепойме-нована звитяга над поляками; друге: щирая прихильність всього Війська Низового Запорозького на поміч нашу напоготові зостаючого, крім того, що вже при нас єсть тисяч три з лишком; третє: найясніший хан кримський з всіма ордами допомагати нам у потребі готов єсть на поляків, при котрому, для ліпшої певності, і сина старшого Тимоша резидувати ми залишили, і тепер готової за його ханської милості доброї і воєнної орди кримської йде до нас тисяч з чотири із паном Тугайбеєм, мурзою значним; четверте: і козаків реєстрових, братії нашої, п’ятнадцять тисяч, що од гетьмана коронного з Барабашем полковником і з німцями при гетьманичу виправлені були в суднах водних і ру-мом проти нас, і біля Кодака оддавши Барабаша, недруга вітчизняного, а підхлібника лядського, Дніпровим глибинам, до нас пристало і воєнній в обох разах експедиції значно допомогло нам, слушно тую присягу зламавши, котру на вірність гетьманом коронним у Черкасах перед сіданням у судна водні під зброєю лядською, яко невільники і полонені, було змушене виконати, коли самі поляки до зла-мання тої присяги суть виною і початком, самі перші поламавши, мимо волі королівської, права і вольності стародавні козацькі і малоросійські і присягу свою на приязнь при нерушимості цілій давніх прав і вольностей, козакам і всім малоросіянам навзаєм учинену; п’яте: із власних їм людей три тисячі драгунії, перед Кодацькою битвою в передній сторожі бувшої, вірність і присягу свою зламала і гетьманів коронних полишивши, до нас добровільно прилучилася, так для того, що була покривдженою в своїх заслугах, яко ж і задля того, що розуміла ненависть і злобу гетьманів своїх коронних і всіх панів польських, до всіх нас, малоросіян, сущу і на все-конечне наше і віри нашої православної викорінення і вигублення великим гнівом подвигнену, воліли краще йти за нами, малоросіянами, при правді й істині сущих, що права і вольності свої обстоювали, ніж за своїми поляками, що неправедно на викорінення наше повстали, пихатою люттю розпалювані; шосте: і для того ласка Божа і поміч Його всесильна при нас бути може, що по кривдах наших почали війну сю з поляками не без відома і дозволу пана нашого найяснішої Королівської Величності Владислава Четвертого, котрий року 1633-го, в пору своєї щасливої коронації, бувшим і нам при оній з Барабашем та іншими знатними війська малоросійського товаришами, прикладом попередніх найясніших князів і королів польських, антецесорів своїх, усі наші військові і малоросійські давні права й вольності, при особливому утвердженню віри нашої православної, новим своїм на пергаменті красно писаним королівським підписом власної руки і при завісистій коронній печаті, ствердивши привілеєм, відправив нас, яко отець ласкавий, ударувавши кожного значними дарунками. А при відправі нашій, що на самоті відбувалася, усно Його Величність до нас проказав: “Абисьмо по-давньому гетьмана собі постановили і при своїх правах та вольностях кріпко стояли, не піддаючи ^їх полякам у зневагу, щитячись Його Королівськими та іншими давніми привілеями. А якби панове польські або дозорці тих привілеїв не слухали, то маєте,—каже Його Королівська Величність, — мушкет і шаблю при боці: тими просто можете боронити свої од поляків порушувані права й вольності!” Після чого в кілька літ, коли безперестану вчинялись поляками злобними біди і крайні здирства, тоді знову ми всі з Барабашем суплікували сьмо про те через особливих послів наших до Його Королівської Величності Владислава, пана свого милостивого, котрий, при од-праві їх, яко словесно, так і приватним листом своїм королівським до Барабаша і до всіх нас, козаків, теє ж своє королівське, давніше нам самим мовлене ж, що на оборону прав маємо мушкет і шаблю, потвердив і повторив слово. Але поневаж Барабаш-пол-ковник, недруг і недоброзичливець Отчизни нашої, яко таке милостиве королівське слово і дозвіл, так і привілей його таїв без жодної користі малоросійської, заховував у себе, не стараючись про необрання гетьмана козацького, про звільнення від кривд лядських всього народу малоросійського, тоді я, Хмельницький, взявши Господа Бога на допомогу і відібравши штучним чином у Барабаша привілеї королівські, мусилем сіє воєнне з поляками зачати діло, на яке Його Королівської Величності самої превисокої війною на нас рушення ніколи не сподіваємось, так для того, що зачали сьмо сію війну з поляками за дозволом Його Королівським, яко й для того, що поляки, легковажачи Його Королівську превисоку персону, мандатів і наказів Його не слухали і безнастанні Малоросії утиски накладали. А коли король, котрий військові всьому є головою, сам у війську польському супроти нас не піде, то панів польських і їхнього велезібрано-го війська, яко тіла, альбо ока без голови, найменше устрашитися не хочемо. Бо, коли ветхий Рим, який усіх європейських городів матір’ю назватися може, многими панствами й монархіями володів і з шестисот сорока і п’яти тисяч війська свого колись пишавсь, з давніх тих віків далеко менших супроти згаданої войовничої потуги римської валечних русів з Русії, від помор’я Балтицького, альбо Німецького, зібраних за проводом князя їхнього, коли був узятий, і чотирнадцять літ ним володіли, то тепер нам ґвалтом тих старожитних русів, предків наших, хто може заборонити діяльності військової і применшити одваги лицарської? Що вам, братії нашій, взагалі всім малоросіянам, запропонувавши і на обміркування здорове подавши, поспіх Ваш до нас в обоз під Білу Церкву старанно і пильно жадаємо і їм же упрійме зичимо од Господа Бога здоров’я і щасливого в усьому дізнати поводження! Дано в обозі нашому під Білою Церквою року 1648-го, місяця мая 28 дня”.

І д відряджених гетьманом Хмельницьким корпусних його керівників одержані ним під Білою Церквою донесення: перше — од писаря генерального Кривоноса, що гетьман польський Калиновський, котрий втік був з-під Кам’янця-Подільського, зібрав нову армію з польських та литовських військ, пробирається з ними на Поділля і, за словами спійманих “язиків”, переправився вже через ріку Случ; друге — від осавула генерального Родака, що він, довідавшись над рікою Прип’яттю про похід князя литовського Радзивілла з військами тамошніми до Сіверії, вирушив услід за ним зі своїм корпусом і застав його побіля містечка Городні, де святкував він звитягу свою над хорунжим Буйносом і полковниками Гладким і Худорбаєм, з яких Буйніс, Гладкий і осавул полковий Подобай з багатьма козаками були вбиті, і в’юки їхні з запасами та артилерією дістались ворогові, яко здобич, а полковник Худорбай з рештою війська приєднався до нього, Родака, зустрівши його на Гомельщині. Саме тому осавул Родак, з незвичайною поспішністю наблизившись до табору Радзивілла і через роз’їжджі партії свої і спійманих “язиків” звідавши, що війська Радзивіллові, напоєні перемогою своєю, стоять безжурно і без усілякої остороги і приготувань відпочивають у таборі, а місцями і бенкетують, напав на них усіма військами своїми, вийшовши несподівано із-за лісу, і першим порухом одігнав кіннотою своєю всіх ворожих коней, що були на пасовищі, а спішеними козаками зробивши постріл з гармат та мушкетів по табору, напустив їх із списами на війська литовські, які, будучи напівголими та неозброєними, кидалися з місця на місце і хапалися то за одіж, то за зброю. Одначе козаки, не давши їм оговтатись і вишикуватись, усіх їх перекололи та перебили, а врятувалися лише ті, що розбіглися по лісах, і командир їхній, князь Радзивілл, що перехопився з ліпшою, одначе нечисленною кіннотою за річку і також в лісах заховався. Великий табір Радзивіллів, його пречудові екіпажі з сервізами та буфетами і обоз військовий з усіма запасами та артилерією дісталися як здобич козакам і їх збагатили, а дрібного зброєю та кіньми наділили багато тисяч нових воїнів, і корпус Родаків з Худорбаєм вирушив до Новгорода-Сіверського для подальших пошуків за поляками та жидами.

На рапорт писаря Кривоноса наказав йому Хмельницький, вертаючись зі своїм корпусом на Поділля, триматися осторонь правого флангу ворожої армії і дати знати від себе обозному Носачеві, щоб він з Галичини поспішав до нього на зближення, а сам Хмельницький із військом, що при ньому було, виступивши від Білої Церкви, направив похід свій до міста Корсуня і, оминувши його, дістав вістку про наближення армії польської. А тому-то, зоставивши Хмельницький обоз свій при Корсуні, розташував піхоту з важкою артилерією по садках та пасіках міських і відправив уночі легку команду до писаря Кривоноса, щоб він, наближаючись до армії польської і нічого з нею не починаючи, очікував перших пострілів з гармат з боку міста і тоді б наступав у тил ворога. І по цьому розпорядженню двадцять сьомого червня в п’ятницю виступив Хмельницький з самою кіннотою супроти ворога. Поляки, довідавшись дорогою, що війська козацькі розійшлися багатьма корпусами в різні боки і, сподіваючись застати і атакувати Хмельницького, що ховався в Корсуні з малими силами, квапилися на нього напасти. Хмельницький, зустрівши ворога своєю кіннотою, почав з ним перестрілку і, витворюючи перед ним коло звичайним маяком, подався при тому назад, вдаючи, що тікає він до міста. Поляки, з усім запалом налягаючи на кінноту козацьку, не озираючись по сторонах, найшли самою серединою, або центром своїм, на піхоту козацьку, приховану садами та окопами з городів. Учинений від піхоти несподіваний і надто близький постріл з гармат і мушкетів повалив великі купи поляків у самій їхній середині, а повторювані постріли зовсім їх перемішали та перекинули; піхота, яка вийшла з окопів, довершила поразку їхню своїми списами, і вони побігли в повному безладді, полишивши на місці всю артилерію з її обладунками. При втечі зустрів поляків Кривоніс зі своїм корпусом; і коли він перетяв їм дорогу і розпочав по них стрілянину з гармат та мушкетів, то Хмельницький, наздогнавши їх своєю кіннотою, вчинив те саме з тилу, і поляки були остаточно розбиті і розсіяні так, що врятувалися з них лише ті, що розбіглися прудкішими кіньми поодиноко на всі сторони. Обози їхні, артилерія і всі запаси дісталися як здобич козакам, а побитих поляків при похованні нараховано понад одинадцять тисяч. Але гетьман їхній Калиновський з малим числом штату свойого врятувався втечею, і коли доганяв його козак і вже доторкав списом його в спину, то він, кинувши на землю гаманця з грішми і золотого годинника, тим біди спекався.

Од Корсуня був висланий Хмельницьким писар Кривоніс з корпусом своїм на місто Бар, в якому, за донесеннями, зібралось чимало поляків та жидів, які збіглися з Волині та Поділля. Він, досягнувши цього міста, знайшов його в оборонному стані, з достатнім гарнізоном. Перший замах Кривоноса на місто відбито було гарнізоном і міщанами з великою втратою людей з обох сторін. Кривоніс, не маючи при собі достатньо артилерії задля формальної облоги міста, вдався до хитрощів: за одну ніч призапасивши чималенько соломи та сіна, звелів усе те перев’язати в кулі

і, змочивши частину їх водою, накидати повні рови з однієї сторони міста, а опісля все те запалив. Витворений мокрою соломою і сіном великий дим натурально оповив одну сторону міста і валів міських, що була за вітром. На це місце приготовлена була піхота з драбинами та полудрабками для штурму валів міських, і як народ і гарнізон міський зібрались на місце пожежі для оборони будівель і в очікуванні сюди ворога, то з боку козацього учинено гарматну стрільбу на самий вогонь; а під шум поповзла піхота козацька на вали міські в тому місці, де на них більше діяла темрява від диму, і, ввійшовши до міста, відбили одну найближчу до них міську браму, в котру також ввійшла піхота з артилерією, і всіма цими силами вчинено на міщан і гарнізон жорстокий і несподіваний напад з флангу і з тилу. Вони, опісля недовгого спроти-ву будучи збиті і розпорошені, повтікали — одні з гарнізоном в замок, а інші поховались по домах. Піхота, переслідуючи втікачів, увійшла слідом за ними до замку і ним заволоділа; і тоді вчинено у місті і замку жахливу різанину, особливо над жидами та їхніми родинами, з яких не зосталося жодного в живих, і викинуто з міста і зарито в одному байраку мерців їхніх близько 15 000. Поляків перебито самих військових та лихих начальників народних, решту помилувано і випущено до Польщі; місто пограбовано і залишено під управою тамошніх руських мешканців з козацьким гарнізоном.

Од осавула генерального Родака 13-го числа червня одержано Хмельницьким вістку з Сіверії, що він, очистивши від поляків та жидів Чернігів з околицею і всю Стародуб-щину з містом Стародубом, поспішав з корпусом своїм до Новгорода-Сіверського, де за вістками, які до нього дійшли, зібралося чимало поляків та їхнього війська, відрізаного тим корпусом од Литви, Смоленщини та Білорусії. По дорозі перестрів його біля Грем’яча хорунжий новгородського повіту Фесько Харкевич і 110 старих реєстрових того повіту козаків, уже відставних, і розповів йому про стан і число військ польських з їхньою шляхтою, які замкнулися в Новгородському замку під командою воєводи сіверського Яна Вронського.

Родак, не маючи од міщан ні помочі, ні спротиву через малеє їх число, що склалося од пори загального їх вигублення, учиненого польськими військами, котрі водилися з відомим московським самозванцем Отреп’є-вим, приступив до міста спокійно і, розташувавшись станом біля Ярославських потоків, або ручаїв, повів атаку на місто з Зубрівського рову, названого так по бувшому тут князівському звіринцеві та звірах, що в ньому були, зубрами званими. Місто зайняли козаки без жодної оборони, та як дійшли вони до міського замку, то знайшли його неприступним і в найкращому оборонному стані. Понад штучні укріплення, оточували його природні байраки та високі гори, на яких розставлені були гармати одна при одній, а для відкритого штурму приготовлено на вершинах гір силу-силенну величезних колод, які звисали над схилами гір, що, коли б їх спустити, могли б передушити всіх нападників. Родак по багатьох спробах і перестрілках з артилерії, не змігши нічого осягнути, довідався нарешті, що із замку був підземний хід по воду аж в саму ріку Десну, і звелів уночі з поперечної йому сторони вирити в нього другий підземний прохід. І як се вчинено було, то однієї ночі розпочав він фальшивий штурм замку супроти його брами, а під час гарматної та мушкетної стрілянини з обох боків і навмисне піднятого ґвалту Родакови-ми військами увійшло підземним проходом декілька сотень добірних козаків у замок, і вони, вдаривши на поляків зненацька з тилу, випустили при тому вгору ракету, по якій Родак пізнав, що військо його в замку і обернуло на себе поляків, кинувся негайно до брами і, вибивши її, вдерся до замку з усім військом. Поляки, будучи оточені в такий спосіб з двох боків, загубили всю бадьорість і стали ховатися під гарматні лафети та по будівлях; але козаки, всюди їх переслідуючи, перебили всіх до ноги, і лише воєвода Вронський і кількоро людей зі штату його, вибігши на гору однієї вежі, благав пощади, обіцяючи козакам показати всі скарби та за-паси, заховані в землі. Ного пощадили з усіма бувшими при ньому людьми, але коли вели їх по місту і зустрілись вони з повітовим хорунжим Харкевичем проти церкви соборної Воскресенської, то Вронський, обізвавши Харкевича зрадцею і схизматиком, вистрелив у нього із картеч-ки, схованої в рукаві, і поранив у бік, а Харкевич тоді ж вистрелив на Вронського і поверг його на землю; козаки ж, які супроводжували Харкевича, і ті, що провадили Вронського, порубали його на шматки, а всіх поляків, що були з ним, безпощадно посікли; але й Харкевич скоро після того помер.

етьман Хмельницький, діждавшись під Корсунем обозного генерального Носача, що з корпусом своїм повернувся з Галичини, вирушив з ним до річки Случі і в дорозі дістав повідомлення, що польська армія, в складі якої були польські війська та наймані німці, або так звані чужоземні регіменти, під командою гетьманів Калиновського, Чарнецького і генерала Осолінського іде йому назустріч і розташувалась біля містечка Пилявці. Хмельницький, форсованим маршем поспішивши до Пилявців, напав на поляків у той час, коли вони щойно розташовували своє укріплення довкола табору, але ще не укріпили, і се було 6 серпня 1648 року, в день Преображення Господнього, у вівторок, на самому світанку. Бій почався з обох сторін жорстокий і вбивчий. Драгунія німецька, вишикувана за своїми регулами, наступала на козаків фронтом; але козаки, допустивши німців на їх карабінний постріл і вистріливши на них із своїх гвинтівок, негайно розсипалися на боки і нападали на німецький фронт ззаду, а поки фронтами зроблено обороти до оборони, то вже задні шеренги їхні переколото і повалено списами козацькими на землю, а за поворотом фронту те ж зроблено і з другого боку. І так драгунія скоро була розладнана і перебита, але інші війська, передовсім німецька піхота, захищались і наступали з дивовижною мужністю і великим мистецтвом. Справна і рухлива їхня артилерія вельми згубна була для піхоти козацької, і гетьман, те зауваживши, негайно прикрив її кіннотою; а як кіннота круглими своїми маяками, або заїздами, займала піхоту ворожу, то піхота козацька, позаду кінноти перейшовши непримітно до містечка і з нього перебравшись обійстями та садами на середину ворожої армії, вдарила на неї з мушкетів та гармат і, не зупиняючись, кинулася із списами на поляків, котрі, обстрілявшись зі своїх мушкетів, не могли вистояти супроти списів козацьких, і почали тікати на всі боки, і потіснили піхоту німецьку. А та піхота, вчинивши поворот свого фронту на оборону польську, обернулася спиною своєю до кінноти козацької, і кіннота з усім шалом рушила на неї, перемішала ряди і розладнала лінії піхотні, зайнявши притому і артилерію її. Потому вся перемішана армія польська, відступаючи задом, без усякого ладу, не могла довго захищатися супроти військ козацьких, що насідали по її слідах, і, нарешті, кинулась тікати врозтіч. Козаки, переслідуючи втікачів, вчинили серед них велике побоїще, і коли б не припинила різанини ніч, що нагло наступила, і велика темрява, то зовсім мало хто з утікачів порятувався б; але і так підраховано на місці битви і на погоні понад 10 000 польських та німецьких мерців, і в тому числі самого гетьмана Калиновського, постріляного і сколотого списами, з багатьма офіцерами, яких поховано при польському костьолі з належною військовою шаною. Обози зі всіма запасами і артилерія з її парками дісталася переможцям, і здобич та зумисне примножена в містечку бучним весіллям польсько —го вельможі, на котре з’їхалось було дуже багато значних поляків з родинами, яких помилувано всіх, а пожертвували вони лише дорогими речами, сервізами та кіньми, забраними на військо.

З полонених на Пилявськім бойовищі офіцерів 11 людей чужоземних відпустив Хмельницький на чесне слово і з підпискою, що вони супроти козаків більше не воюватимуть, а 13 поляків переслав до сина свого Тимоша в Крим, щоб передав як дарунок ханові; трьох же поляків і ротмістра То-маша Косаковського, мечника Яна Червінського та волонтера Людвіка Осолінського відправив до Варшави і через них 11-го числа серпня 1648 року послав Хмельницький до короля Владислава і всім чинам республіки подання своє наступного змісту: “Свідчуся небом, і землею, і самим Богом Всемогутнім, що піднесена мною зброя і рясно пролита нею кров християнська є справою рук деяких магнатів польських, які противляться владі Найяснішого Короля, сього помазаника Божого та наймилостивішо-го отця нашого, і які слідують за тиранськими своїми нахилами і вимислами на погубу народу руського. Се вони прагнули крові людської; се вони шукали жертви сеї законоперес-тупної і варварської і нехай же нею наситяться, а я вмиваю руки перед народом і всім світом, що зовсім не повинен єсьм в крові сій християнській і єдиноплемінничій! Відомо всім чинам республіки, відомо і самому Найяснішому нашому Королеві, та і самі архіви державні засвідчать, скільки було подань, скільки було скарг і прохань найгіркіших і найпереконливіших од чинів і народу руського про заподіяне йому розпусними і свавільними поляками і їхнім п’яним вояцтвом незносні насильства, грабунки і всілякого роду тиранства, численні і розмаїті і серед найдикіших народів ледве чи знані! Але ніхто до тих скарг не прислухався, ніхто не зробив по них бодай звичайного розслідуваня та сатисфакції; самі скарги, зрештою, вважалися злочином та лихим наміром: залишено і кинуто нещасний народ сей на поталу самого свавільного жовнірства та хижого жидівства і повергнуто в найне-ключиміше рабство та наругу. Все йому перепинено і заборонено було, і він доведений до того, що ніхто за нього вже не прорече, ні возопієт. І так єдиноплемінні йому поляки не лише не впізнавали єдинокровної братії своєї, савроматів, але не визнавали навіть його і за створіння Боже, надавши йому ганебних титулів хлопа і схизматика. Заслуги воїв руських, тяжкі битви їх з чужоплемінним, піднесені в обороні і поширенні границь польських, забуті і безсоромно потоптані та зневажені поляками. Пролита за них кров руська і полеглі на полях ратних тисячі і тьми воїв руських нагороджені од них шибеницями, спалюванням у мідяних биках, палями та всякого роду тортурами і варварствами. Але правосуддя Боже, що наглядає за вчинками людськими, перестало терпіти такі лютості і нелюдяність і подвигнуло народ до оборони власного свого життя, а мене вибрало слабким знаряддям волі Його. Сей промисел Божий явно виявлений у поразці поляків, завданій їм вельми нерівними силами козацькими в семи головних битвах і на багатьох штурмах та боях. Армії польські розбито і розсіяно; вожді їхні та багато з начальства винищено, а чимало передано в полон татарський; хай тією мірою, якою вони міряли, возмірить-ся і їм! Зостається руйнувати житла польські і винищувати родини їхні, як відомщення за руських, що се терпіли; але я суд Божий на душу маю закликати, що не бажаю і не шукаю помсти, ганебної для християнства та людства і яка підлягає єдиному Богові та Його правосуддю в день он, вони же істязані будуть всі царії земстії і предержащії власті світу сього за все людство, що загинуло од них і через них, і за пролиту невинно його кров од самої пори братом убитого Авеля. І тако обзиваюсь до Тебе, найясніший королю, справедливий і улюблений монарху наш, обзиваюсь і до вас, радників його і вельмож польських: побійтеся Бога милосердного, погамуйте ворожнечу і одриньте злобу її, таку згубну для власних ваших народів, поновіть в них мир і тишу, хай поживуть і вас прославлять! Сіє єдино од вас залежить! А я завше готовий виконати те, що борг мій і обов’язок до Бога і народу от мене вимагають”.

Відпущені Хмельницьким полонені Косаковський, Червінський і Осолін-ський дали йому слово честі, що доставлять відповідь на його подання неодмінно через два тижні або самі вони тоді з’являться у нього і перекажуть почуті уряду на те подання; одначе ні того, ні другого за чесним словом поляки не зробили і більше у Хмельницького не з’являлись. І він, поновивши воєнні дії свої на поляків, 29-го серпня виступив із військами від Пилявців на Галичину і, йдучи походом, вирядив в обидві околичні сторони деташементи і партії з повелінням очищати міста і села малоросійські од управління польського і від уніатства та жидівства і відновлювати в них колишні, на правах і звичаях руських, уклад і вольності, що і від самої армії по дорозі було чинено. Причому ті із поляків та жидів мешканці, які, не володіючи руським народом, були йому корисні і перебували лише у вільних промислах та ремеслах, полишені на своїх місцях без всілякої злоби. А за тими правилами і велике торгове місто Броди, наповнене майже самими жидами, залишене в колишній вольності і цілості, яко визнане од руських мешканців за корисне для їхніх оборотів та заробітків, а лише взята у жидів помірна контрибуція сукнами, полотнами та шкірами на пошиття мундирів та взуття та на прохарчування військ дещо з провізії.

а поході з’явилися у гетьмана Хмельницького бояри молдавські: Ваніца, Курузі з двома іншими і з листом господаря молдавського Василія Ліпули, в якому жалівся він, що господар волоський об’єднано із Ракочієм, князем угорським, напавши із військами своїми на Молдавію, сплюндрували її в злочинний спосіб, без проголошення формальної війни і національних претензій, і самого його зігнали з правління; і що він просить у нього допомоги і захисту з відома султана і уряду турецького, по доброму сусідству та згоді народу руського з Молдавією і по близькості від неї на сей раз звитяжних військ козацьких, ним, Хмельницьким, командуваних з такою голосною славою, котра на всі сторони поширилась, а особливо турків захоплює, які завше гидують віроломством і непостійністю народу і уряду польського. Але самі турки давати допомогу нині нікому не здатні з причини ненадійного становища їхнього з сусідніми державами, а особливо з венетами та єгипетськими беями. Хмельницький, прийнявши посланців молдавських прихильно і відпустивши до господаря їхнього Ліпули, самим їм на словах сказав, щоб господар доставив йому письмове запевнення від Порти про бажану поміч для провінції, що в її протекції перебуває, і супроти такої ж другої; а без того жодні правила політичні не дозволяють входити в землі чужі зі збройною силою. По одержанню такого запевнення він готовий допомогти йому в обороні справедливості супроти таких нахабних недругів; а доки се сповниться, дозволяє він господареві, як образ гостинності, мати пристанище зі штатом своїм в малоросійському місті Моги-леві над Дністром під охороною тамтешнього гарнізону.

Досягнувши Хмельницький у Галичині чільного міста Львова, князем київським Львом Даниловичем побудованого, обліг його військами своїми звідусюди і, маючи в себе при армії достатньо інженерів та гармашів із полонених ним іноземців, котрі в руську службу вступили, відкрив проти міста і замку його траншеї з облоговою артилерією при слабій пальбі гарматній із замку. Опісля запущених в місто і замок кількох сотень бомб та ядер підпалені ними синагога жидівська і крамниці купецькі спонукали міщан вислати од себе депутатів до табору козацького з проханням до Хмельницького пощадити місто, яке вони зараз йому здають і ніколи його не замикали, а вчинили те самі війська польські, що в замку зачинились, і що з ними громадяни ні в чому не згодні, а навпаки, терплять від них великі утиски та свавільства. Гетьман, вимагаючи од міщан воєнну контрибуцію і узгодивши її з ними, взяв у заставу із найзначніших родин міщанських сорок дев’ять аманатів, а згодом, зайнявши військами своїми місто, приступив до замку, котрий був ще зачинений і боронився гарнізоном. Але коли з витягнутих на дах одного костьолу гармат почали бити ядрами всередину замку, а з траншеї далі кидали в нього бомби, то гарнізон, виставивши на батареї білий прапор, вислав од себе депутатів і прохав пощади, віддаючи замок зі всіма запасами переможцеві. Капітуляція про те підписана з обох сторін, і обеззброєний гарнізон випущено до Польщі з умовою: не служити більше супроти козаків нікому із гарнізонних чиновників та рядових. В противному ж випадку винні, котрі будуть взяті в полон опісля того, понесуть безчесну кару, себто шибеницю. І так, оволодівши Хмельницький усім містом з його військами та іншими запасами і стягнувши з міщан договірну контрибуцію грішми в сто тисяч битих талярів та сукон крамних сімдесят п’ять поставів, з великою силою харчових припасів та інших дрібниць для війська залишив те місто під управою міщан і з козацьким комендантом та гарнізоном…

Від Львова продовжував далі Хмельницький похід свій з військом до міста Замостя і по дорозі робив попередні спостереження по очищенню селищ руських від поляків, уніатів та жидівства. Наближаючись до міста, війська козацькі зустрінуті були у форштатах його стріляниною з мушкетів од піхоти польської, що засіла в окопах садових та городніх. Але послані Хмельницьким піхотні загони козацькі скоро вигнали поляків з їхньої засади і багатьох перебили та полонили, а решта сховалися у замок міський і відкрили з нього гарматну стрілянину. Хмельницький, облягаючи місто, побачив у ньому відчинену браму і силу людей, що біля неї зібралися; посланий до них ординарець гетьманський доповів Хмельницькому, що ті люди суті, мешканці міські, які просять дозволу з’явитись до нього із своїми мирними просьбами. Хмельницький відразу дав дозвіл, і міщани, що складалися із поляків та жидів, які жили у місті з промислів та ремесел, ставши на коліна, просили Хмельницького прийняти місто їхнє з мешканцями під свою опіку, заявляючи, що вони з замком та його гарнізоном не мають жодних стосунків і згоди, а залежить він від коменданта і військ польських, котрі гноблять їх своїми вимогами та свавільством. Гетьман, обіцяючи громадянам не чинити жодного зла, коли вони самі не подадуть до того причини, зайняв військами своїми місто і почав робити розпорядження до штурму замку. З будинків мешканців зібрано було всі драбини і возові полудрабки, а на світанку полізла на них піхота козацька на вали замку; та, спустившись у нього, здивувались козаки, що при валах нікого не знайшли, а лише по батареях зрідка звичайні гасла нічні, розставлені на них вартові, котрі, при наближенні військ козацьких, відразу полякалися, покидали від себе мушкети і, ставши навколішки, благали собі пощади іменем найсвятішої Панни Марії. Пощаду їм для такого великого імені відразу даровано і всіх їх помилувано без найменшої злоби; і вони розповіли при тому військові, що гарнізон польський під командою намісника Хребтовича та інших урядників вийшов вночі із замку потайною брамою, полишивши самих хворих та поранених та кількоро вартових, повелівши їм під присягою і великими погрозами подавати цілу ніч гасла, а на світанку відчинити замкову браму і вийти до ворога з вісткою, що гарнізон вийшов до міста Збаража. Замок був зайнятий, і в ньому військових запасів знайдено доволі; але хліба та інших харчових припасів нічого не знайшлося, і гетьман, залишивши в замку свій гарнізон, а в місті попереднє начальство і стягнувши з міщан легку контрибуцію лише для гарнізону харчами та деякими для нього припасами, відступив від міста.

Повертаючись од Замостя, переходив Хмельницький з військами міста руські Володимир, Острог та інші, поновлюючи в них колишній уклад руський і усуваючи польський; а знайдені в них і в околиці тамошній поляки, що володіли і керували народом руським, викупляли себе з полону контрибуціями, на військо браними, і висилано їх опісля за ріку Случ, з чого вийшло відоме прислів’я народне: “Знай, ляше, по Случ — наше”. Наближаючись до містечка Полонного, зустрів Хмельницький сина свого Тимофія, що прибув із Криму з тамошнім мурзою Тугайбеєм, в команді котрого було чотири тисячі кінних татар, за давньою обіцянкою від хана кримського на допомогу Хмельницькому присланих. Хан вибачався притому через мурзу свойого, що повільність у висланні військ відповідних сталася через нерішучість Порти у різних її воєнних заходах, в котрих і він мусив би брати участь. Але Тимофій Хмельницький переказав наодинці батькові своєму, що хан ніколи не готовий був давати йому поміч, а лише манив і хитрував, щоб собі що-небудь схопити і набути в пору сусідських замішань та знесиллі. І для того мав він часті зносини таємні з польськими вельможами, а особливо з сенатором тамошнім і гетьманом, князем Яремою Вишне-вецьким; а в пересилки ті уживано значного купця кримського вірменина Джерджія, що торгує в Польщі та переїздить туди через Бессарабію та Валахію; він же і часті подарунки з собою звідтіль привозив. А коли минулого місяця прибув з Царгорода тамошній придворний Бостанжій з секретними листами від султана, то хан, віддаючи йому, Тимофію, небувалі до того почесті і ласкавості, сказав, нарешті, збиратись на Русь з мурзою Тугайбеєм і спорядженим при ньому корпусом. Але він, поміж тим, з поміччю багатих дарунків довідався від кабінету ханського, що султан, описавши ханові великі успіхи гетьмана Хмельницького супроти поляків і крайню польську знесиленість, велів йому старатись всіляко прихилити гетьмана віддати себе з народом руським під протекцію турецьку на правах і вольностях Молдавії, Валахії та самого Криму, і щоб хан нічого не жалів на догоду і послуги гетьману і народові руському. Але при вирядженні мурзи підслухав один з придворних урядовців ханських, Тимофієм задобрених, що хан, маючи на самоті довгу з мурзою розмову про його похід, сказав йому на прощання: “Пам’ятай завжди і не забувай, що хітон ближче до тіла від чекменя…”

Гетьман Хмельницький тут же, біля Полонного, отримав через боярина молдавського Костаті листа паші сілістрійського Узук-Алія, в якому він, вияснюючи волю султанську, в фір-мані його до нього, паші, описану, просить гетьмана про допомогу господареві Ліпулі на його ворогів, проти яких уживати турецькі війська не дозволяють тепер важливі обставини політичні, і що султан, його господар, вельми зобов’язаний буде гетьманові до взаємних послуг. Гетьман надзвичайно втішений був з такої нагоди, яка дала йому можливість позбутися хитромудро Тугайбея та його татар, що шукають завше нагоди, що зветься “ловити рибу в каламутній воді”, себто мають вроджений нахил до самого лише хижацтва і всілякого роду підступностей, занесених, видно, з колишньої батьківщини їхньої, Великої Татарії, відомої повсякчасними своїми хижацтвами і наїздами, відкіля очікують богослови нового нашестя спонукуваних користьми і брутальною поганською системою Гога і Магога на всесвітнє побойовисько. Отож, звабивши Хмельницький Тугайбея розкішними прийняттями та подарунками, умовив його виїхати з сином своїм Тимофієм і об’єднаними військами до Молдавії на допомогу господареві тамошньому. Корпус туди відправлено з восьми тисяч реєстрових та охочеко-монних козаків і з усіма Тугайбеєви-ми татарами, а командуючим проголошений Тимофій Хмельницький під проводом обозного генерального Носача, при якому були видатні полковники Дорошенко, Станай і Артазій; і корпус той вирушив до Молдавії 17 вересня року 1648-го.

Від Полонного, розпустивши Хмельницький війська свої на кантонір-квартири в прикордонні міста і села,— сам з гвардією своєю, що складалася з Чигиринського полку і трьох сотень волонтерів, і з усім гетьманським штабом вирушив до міста Києва для принесення вдячних Богові молитов за визволення Малоросії з-під кормиги польської і прибув туди 1 жовтня, в день недільний. Малоросійське шляхетство, козацьке товариство і найзначніше громадянство, зібравшись в Києві завчасно, зустріли гетьмана за містом з належною пошаною і виявили йому найживішими почуваннями всю свою вдячність за незрівнянні подвиги його і труди, віддані Батьківщині, і тоді ж таки визнали й проголосили його батьком і визволителем Вітчизни і народу. Гетьман, подякувавши коротким словом за їхню прихильність і особливо за воїнство, що з їхніх родин до нього зібралося і з такою мужністю в боях проявилося, вступив до міста і прибув прямо в соборну Софійську церкву, де, вислухавши Божественну літургію, відправили молебень і дякували Богові прямо по-християнськи, з покірним серцем і в сльозах та риданнях найзворушливі-ших, як то є за псалмонівцем: “Ридах од воздиханія мого серця”. Потім, звернувшись гетьман до урядників і народу, закликав їх бути завжди Богові вдячними, а до Вітчизни ревними, пильними і проміж себе приязними, не спускаючи з думки обов’язків своїх в обороні Вітчизни і своєї свободи; без чого, каже, мояіємо впасти знову в неключиме рабство і невільництво і що непримиренні недруги наші поляки побиті лише і знеможені, а не зовсім винищені і можуть знову зібратись і ратоборствувати з нами, запримітивши найпаче слабість нашу і незгоду, про яку сам Спаситель наш і Бог провіщав у світі; і ми бачимо, як завжди буває, що всякий народ і царство, “на ся розділене, не вистоїть, а всяк дім, який на ся розділився, запустіє”.

Перебуваючи гетьман у Києві 9-го жовтня, вислав уперше таємно в Москву судію генерального Григорія Гуляницького з поданням до царя Олексія Михайловича, що тепер є найзручніша пора відібрати царем від поляків місто Смоленськ з його повітами і всю Білорусь, загарбану поляками в бурхливі часи попередніх баталій руських з татарами, поляками, а паче з підставленими од них самозванцями, і що він, Хмельницький, дуже бажає і готовий допомогти Його Величності в такому справедливому ділі і в такий час, коли польські сили всюди ним розбиті і розпорошені і сама Польща перебуває в крайньому знесиленні, а навпаки, війська його козацькі, бувши в квітучому стані і розігнавши всюди поляків, зостаються майже без діла.

Цар Олексій Михайлович, по обережності своїй не відписавши нічого до Хмельницького, прислав до нього князя Василія Васильовича Бутурліна разом з Гуляницьким і через них подякував Хмельницькому вельми приязно за його таку велику пильність до нього, царя, та його держави, єдиновірної та єдиноплемінної з народом малоросійським; переказав притому на словах, що його народ, зазнавши лихої руїни та втрат під час міжцар-ствування і незвичайних воєн, а сама держава, бувши не раз потрясена в самій її основі і встановившись трохи з великими поступками заздрісним і віроломним сусідам, не в змозі ще пуститися на нові невідомі війни без надійних союзників і друзів. Але коли б він, Хмельницький, з народом малоросійським поєднався навіки з царством його Московським, то тоді б мали б з ним вчинки надійні для загальної користі. Про що радить йому подумати і цареві щиросердечно відкритися; він же зі свого боку обіцяє і обнадіює честю і совістю християнською і царською прийняти їх, яко своїх кревних, і встановити все згідно з угодою і звичаєм народу і думних людей. Гетьман Хмельницький хоч як не таємно вчиняв з царем свої зносини, одначе вони були йому згодом найгіркішою пілюлею, що приправила його навіть до смерті.

Король польський Владислав Четвертий, який мав завжди справедливі і патріотичні думки про народ руський, діставши через полонених офіцерів польських останнього від Хмельницького листа, найпереконливішого щодо мирних положень, які зберігали спільну Вітчизну від остаточної руїни триваючою жорстокою міжусобицею, прислав до Хмельницького у Київ воєводу київського Киселя і князя Четвертинського зі своїм до нього рескриптом, що затверджував його в гетьманському титулі і зі знаками, що титул той означали, котрі від послів тих Хмельницькому урочисто і були піднесені, а саме: гетьманська булава, обсипана діамантами, бунчук в перлах та горностаєва мантія. Гетьман, подякувавши королеві та послам його за ту важливу посилку, а найбільше — за прихильність до миру, віддарував багато послів королівських і відправив їх до короля з мирними запевненнями та своїм вдячним адресом. Але щойно повернулися вони до Варшави, як супротивна королеві партія із чиновників польських, під’юджувана примасом та князем Яремою Вишневецьким, відкинули з обуренням мирні наміри короля, а послів його вигнали і позбавили їх посад і титулів, передбачаючи в мирних планах утрату свою безповоротну в руських маетностях, нею силою загарбаних, і в посадах тамошніх, що давали їй великі прибутки. Король, бувши знову вчинком сим від чинів і підданих своїх вельми зажурений і сконфужений і не мавши сили та способів реваншувати противникам та злости-телям своїм, впав у безмірну скруху і задуму і від того в 31 день жовтня

1648 року помер. Дехто не без підстав підозрював причиною смерті королівської злочинний промисел примаса, вчинений через духівника королівського, Урбіна. Хмельницький, діставши про те сумну звістку, возри-дав гірко і повелів по всіх церквах і по всій Малоросії правити за душу королівську панахиди і сорокоусти і вписати його в церковні поминальні суботники з прилогом до імені Владислава: “Пострадавшого правди ради і за народ благочестивий”.

По скону Владислава обійняв титул королівський брат його Ян-Кази-мир. Він в грудні місяці того ж року прислав до гетьмана Хмельницького раніше посланого до нього воєводу Киселя з пропозицією, що початі братом його мирні угоди будуть ним закінчені, коли Хмельницький погодиться і зобов’яжеться воювати з ханом кримським і польськими військами на царство Московське, котрому оголошено буде війна з вимогою поповнити давні претензії польські на Московію і повернення султанові турецькому і ханові кримському царства Астраханського з містом того імені, в яких і він, Хмельницький, дістане відповідну долю. Хмельницький на цю пропозицію оголосив воєводі рішення своє, на самій чесності і справедливості уґрунтоване, що воювати з християнською державою, народові його і йому самому єдиновірною і єдиноплемінною, і воювати ще за чужі претензії уважає він за найтяжчий гріх перед Богом і за велику ганьбу перед цілим світом; бо він вірить безсумнівно, і того заперечити ніхто не може, що сама оборона природним чином людству дозволяється проти кого б то не було із своїх ворогів, а нападати на людство і терзати його свавільно і з-за самої примхи є розбишацтво, варварство і просто звірство, нічим не оправдане, і він ліпше всього на світі одцурається, аніж порушить сії правила християнськії і загальнолюдські. Воєвода скільки не зваблював Хмельницького різними обіцянками і обнадіюваннями з боку короля і Речі Посполитої, нічим, одначе, захитати його не зміг і повернувся ні з чим. А Хмельницький по від’їзді його послав відразу таємно суддю Гуляницького в Москву з виясненням цареві усього, що відбувалося з посланцем польським, про наміри королівські, і що він, Хмельницький, зі щирості своєї до царя і його народу радить попередити оте лихо висиланням на Смоленщину військ царських, а від Криму і нашестя татарського вдатись до оборонних заходів; а він завжди цареві і народові його вірний помічник і готовий до того з усіма військами своїми козацькими. Цар дякував Хмельницькому через посланця його вельми щиро і, знявши з себе хрест дорогої ціни, послав його в дарунок Хмельницькому із запевненням, що за таке щире старання буде він йому повік вдячним і найнадійнішим приятелем; а поради його обміркує зі своїми думними людьми і його про те сповістить.

Цар Олексій Михайлович в лютому місяці року 1649-го посилав од себе до короля польського князя Олексія Трубецького і боярина Пушкіна з вимогою повернути Смоленськ або заплатити за нього сто тисяч рублів грішми. Посланці тії, повертаючись з Варшави від короля, заїздили за повелінням царським до гетьмана Хмельницького і переказали йому, що король, вислухавши вимоги їхні і взявшись рукою за свою шаблю, сказав, що нею відповідатиме він за Смоленськ і на всі за нього претензії московські. Поміж тим за наказом царським умовляли посли тії Хмельницького, щоб з народом руським і військом об’єднався у царство Московське на таких умовах, які вони вважатимуть за доцільне; а цар готовий, поміж іншим, визнати його, Хмельницького, з нащадками князем, що над землею тією владарюватиме, і оголосити тоді війну Польщі за Смоленськ і Білорусію. Гетьман у сильних виразах доводив послам царським, що народ, ним керований, є народом вільним і готовий завжди вмерти за свою волю до останньої людини, і характер сей у ньому вроджений і незручний до начальства; а притому, незважаючи на його зовнішню простоту, є він розсудливим і прозірливим, себто вміє цінувати важливість держав і народів. І тому потрібно цареві зараз оголосити війну Польщі з двох вельми важливих причин, найбільш політичних: перше, щоб народ малоросійський дізнався прямо і переконався в щирості до нього народу московського, що воює на допомогу йому з поляками; а друге, щоб малоросіяни, побачивши мужність народу московського, перемінили судження, які мали про слабість його в часи володіння поляками Москвою і мало не всім царством; а без того, хоч би я й погодився на думки царські, але з боку народу надія буде марною.

овий король Ян-Казимир на початку 1649-го року оголосив у всьому королівстві своєму посполите рушення на козаків і на їхнього гетьмана Хмельницького, тобто повелів озброїтися всьому народові своєму, здатному володіти зброєю, якого й рахували озброєним більше як на триста тисяч, а збірними місцями призначив їм Лоїв, Слуцьк і Збараж. Хмельницький, збираючись проти такого запеклого польського озброєння, помножив свої війська до сімдесяти тисяч, а по містах заснував і зоставив міліцію зі старих козаків та вислуженого товариства із молодих, що мали піти на укомплектування в полках реєстрових козаків. Війська козацькі розпочали свій рух з 1 березня, і один їхній корпус під командою полковників Мартина Небаби і Антона Гаркуші відправлено до міста Ло-єва і ріки Прип’яті для утримання або затруднення походу військ литовських, а другий під командою осавула генерального Богуна і полковників Йосипа Глуха та Данила Нечая відправлено до міста Слуцька. їм однакове дано від гетьмана наставлен-ня: утримувати супротивника на його позиціях, доки можливо, а далі утруднювати його походи на переправах через ріки і по всіх дефілеях, відступаючи завжди до головної своєї армії, котра спрямувала похід до міста Збаража, куди заплановано прийти самому королеві з головним польським військом.

Гетьман Хмельницький поспішав з армією козацькою під Збараж березня 25-го на світанку і застав при ньому військ польських до 100 тисяч під проводом старого гетьмана коронного Яреми Вишневецького, найлютішого ворога і гонителя козацького, з багатьма молодими генералами та іншими чиновниками, спровадженими мало не з усього королівства. Війська тії стояли вже бойовими лавами, як Хмельницький до них наблизився. На щастя Хмельницького і за помилкою воєначальників польських, виставлені були в передові лінії найновіші люди, набрані в нинішнє посполите рушення, які лише вміли стояти та тримати мушкети; а старі і досвідчені воїни вишикувались в другу лінію за новими з тим, очевидно, наміром, щоб перших утримувати на їхніх місцях; але се спричинилося до найпогубнішого розладу ворогів. Козацька армія ви-шикувана була на три фаланги, що складалися з піхоти та спішеної кінноти; два кінних загони йшли з флангів, а корпус піхоти і кінноти йшов позаду резервом. Один фланговий загін зайняв відразу висоти, залишені поляками проти їхнього флангу. Фаланги, маючи достатньо у себе артилерії, йшли тихо, незважаючи на гарматну ворожу стрілянину, а згодом на перші їхні постріли з мушкетів; наблизились до передових ворожих ліній на постріл пістоля і тоді відкрили по них мушкетну та гарматну стрілянину з великим успіхом і поразкою передових ліній, котрі раптом замішались і подались назад; а піднятий при тому ґвалт од війська посилив їхній страх, і вони, відступаючи зразу спиною, а згодом зовсім обернувшись тікати, змішали другу лінію і її майже собою завалили. Козацька піхота, подвоївши свої кроки, напала відразу на другу лінію і, не давши їй вишикуватись і викарабкатись з натовпу втікачів, ударила на неї списами; вбивство тривало декілька годин з неймовірним погином військ польських. Вони, не маючи часу набивати мушкетів, а і того менше вишикуватись, рятувалися самою втечею і один одного тіснили і перекидали. Кіннота козацька, користуючись тою ж мішаниною, вдарила на тікаючого ворога з флангів, і лише їй і було труду, що рубати та колоти поляків, що втікали без пам’яті. Нарешті сховалися вони до міста, залишивши на місці бою весь обоз і багаж свій з превеликими купами мерців і всією артилерією, якої зібрано 57 гармат з усім їхнім обладунком. Тіла вбитих декілька днів звозили великими обозами подалі від міста і там їх ховали, щоб уникнути міста, а тим, що його облягають, смороду та шкідливих випарів, а поховано їх за рахунком 19373, при втратах козацьких наймізерніших. Поміж убитими поляками багато було їхніх чиновників та значної шляхти, яких поховано окремо; та й самого Вишневець-кого, важко пораненого в стегно, віднесено до міста на плащі жовнірському.

Хмельницький, хоча і знав, що в місті артилерії і запасів майже не було і тому штурмувати місто дуже зручно, але знав притому і таке, що провіантських запасів на таке велелюддя, яке дісталося в місто, вистачить ненадовго. Тому вирішив тримати місто в тісній облозі і виморити поляків голодом, а воїнів своїх зберігати для польових баталій. Отож, випаливши форштат навколо міста, замкнув його з усіх боків, а проти брами і всіх проходів влаштував редути, укріплені палісадами та артилерією з сильною вартою. Між тим з першого числа червня стали повертатися до армії окремі корпуси козацькі, і першого з них командир полковник Небаба доповідав гетьманові, що князь Радзивілл з військами литовськими в числі 80 тисяч, переправившись через ріку Прип’ять біля міста

Лоєва, ним, Небабою, заздалегідь зруйнованого і спаленого, нападав на корпус його своїми авангардами чотири рази; але він, Небаба, завжди їх відбивав і завдавав армії Рад-зивілловій при переправах ріки та в інших дефілеях значних втрат, а особливо перетопив велику силу обозів з запасами в Прип’яті; але, нарешті, не мігши пересилити такого велелюддя, ухилився від нього біля міста Києва; а Радзивілл почав Київ облягати і випалив нижній його фор-штат, Подолом званий. Осавул генеральний Богун, прибувши з корпусом від Слуцька, рапортував гетьману, що він, пройшовши з корпусом до Берестя і зруйнувавши те місто і містечка Вишницю, Бобр та інші, по багатьох баталіях з поляками повернувся до міста Слуцька і застав коло нього в таборах і по селах великі стовпища польських військ, посполитим їхнім рушенням зібрані, перебив їх кілько-ро тисяч, а останніх загнав у місто, забравши як здобич всі їхні обози, запаси і силу-силенну верхових та в’ючних коней; облягати ж місто не посмів через велелюдство військ у ньому, рахованих до 100 тисяч і з огляду на наближення короля, який поспішає до Збаража з регулярними його військами і гвардією.

Г етьман Хмельницький опісля донесення Богуна виступив зараз з головним військом назустріч королеві і його армії, а при Збаражі залишив писаря Кривоноса з достатнім корпусом. За два дні дороги від Збаража дізнався Хмельницький, що армія королівська при самому королі дуже до нього близька. Він, вибравши зараз місце зручне при містечку Зборові, вилаштував війська свої в ордер баталії: примножив піхоту свою спішеними козаками, поставив її трьома фалангами в широку лінію, а на інтервалах, або проміжках, поміж фалангами і на їхніх флангах встановив міцні батареї, обведені глибокими і широкими ровами.

Фланги ліній були примкнуті: один до болота і проведеного до нього рову, а другий до лісу, також окопаного на значну відстань. Лінія піхотна для того розтягнута і укріплена була, щоб ворог велелюдністю своєю не міг її оточити. Позаду ліній на самій середині зоставлено резерв із піхоти та кінноти, котрий міг всі слабкі ланки сікурствувати. Значна частина кращої кінноти поставлена була попереду лінії, на її лівій стороні за лісом, і начальникам її віддано наказ, як скоро армія ворожа помине їхні дистанції і наблизиться до піхотної козацької лінії, то відразу зробити розсипну атаку кіннотою у фланги і в тил ворожої армії і розпорошити тим увагу її і обережність на всі сторони, і щоб вона, вважаючи себе атакованою з усіх боків, не сміла прориватись за лінію. Поміж тим всім воїнам зробив Хмельницький коротке, але важливе напучування, доказуючи, що від нинішньої битви залежить все щастя і нещастя наше і всієї вітчизни нашої, в якій батьки, браття і діти наші простягають до нас руки, благаючи визволення свойого з ганебної і тиранської кормиги польської, а мерці наші, вибиті і замучені поляками, заклинають нас самим Богом і вірою в Нього, од поляків зневаженою, вимагають праведної помсти за кров їхню, неповинно поляками пролиту і завше ганьблену. Але притому кріпко гетьман наказав усьому воїнству своєму, щоб ніхто під час бою не важився знести вбивчу руку на короля і доторкатися до нього, яко до особи освяченої, сиріч помазаника Божого, але при всякій нагоді шанував би його з побожністю.

Червня 17-го, в середу, року 1649-го є тим преславним днем, котрий мусить бути завжди вікопомним в історії малоросійській. Він є вирішником визволення народу руського з кормиги польської, і в ньому закладено камінь заснування нової епохи того народу. Перед сходом сонця стала велелюдна армія польська на видноті армії козацької; вона численністю своєю уподібнювалась грізній тучі, що затуляє обрій і затьмарює сонце. Вершники її, виблискуючи зброєю та багатими убраннями, являли собою лиху блискавицю, що розтинає темряву нічну; а од численної кінноти здіймалася курява і підносилась вихорами аж до хмар і тьмарила зір людський, опускаючись на землю. Гетьман, роз’їжджаючи без угаву по своїх фалангах, наказував не поспішати стріляти, а підпускати ворога на найближчу дистанцію, не дивлячись на його стрілянину та поривчастість. Але щойно він наблизився близько до ліній, то відкрилась раптом стрілянина з гармат і мушкетів козацьких, а від прихованої кінноти зроблена розсипна атака у фланг і тил ворожий. Грім стрілянини, з обох сторін учиненої, і димове кружіння, утворене од безперервних пострілів, закривали на довгий час рішенець битви; нарешті ґвалт, який зчинився всередині армії польської, дав знати, що робиться для заборони відходу нових військ із ліній, які в багатьох місцях розірвали свій фронт і влаштували в ньому просторі інтервали, перемішавши і розладнавши старих своїх вояків. Гетьман, теє зауваживши, вислав на слабкі місця ворожі одну фалангу своєї піхоти з частиною кінноти, взятої з резерву; і піхота ця, вдаривши на розладнаного ворога списами, негайно повернула його до втечі. Ворог, що намірявся оточити вислану піхоту, був зустрінутий резервом козацьким і змушений був теж тікати; а затим і вся армія польська, спершу подаючись потроху назад, нарешті зовсім побігла в замішанні, і гетьман, залишивши на місці битви задля обережності одну лише фалангу, звелів всій решті військ гнати і бити ворога. Вигублення при сьому поляків було страшне і повсюдне. Уся кіннота, яка щойно робила розсипну атаку, нападала на втікаючого ворога цілою лавою чи фронтом, і він, бувши в безладності, не міг стояти і оборонятися супроти списів, а рятувався самою втечею. Сам король декілька разів був оточений козаками, але до нього ніхто не доторкався і навіть нічим на нього не метав, а пропускали його з пошаною, і він кинув від себе в одну ватагу гаманець з грішми, а в другу ватагу дав золотого годинника її командирові, котрий прийняв його, знявши з себе шапку і з великою шанобою, запевнивши притому короля, щоб він зволив їхати спокійно і нічим не тривожитись, бо його ніхто не зачепить, а кожен шанує з побожністю, яко особу священну. Король, зітхнувши і піднявши руки, промовив до старшини козацького: “Як ошукано мене облесниками моїми, які називали вас, козаків, грубіянами та варварами! Навпаки, бачу я у вас благородних воїнів і великодушних християн”. Погоня і вигублення поляків тривали до заходу сонця; дороги і поле покриті були мертвими і конаючими поляками на п’ятнадцять верстов довкола. На побойовищі пораховано і поховано їхніх мерців до 20 тисяч, і в тому числі генерал Осолінський з багатьма іншими із вельмож і значних чинів польських, яких поховано в одній каплиці католицькій; як здобич, залишилися розлогий табір армії польської зі всіма обозами і запасами, вся артилерія з її парками і весь табір королівський та магнатський з багатими наметами, сервізами та екіпажами; словом сказати, збагатили і обтяжили здобиччю тою всю армію козацьку.

Гетьман, вернувшись з армією своєю до Збаража, послав у місто декілька чиновників польських, взятих в полон і близьких гетьманові князю Вишневецькому, поміж якими був один з його рідні. Через них умовляв Хмельницький Вишневецького здати місто, яко безнадійне, і помилувати безневинний народ, що гинув у ньому. Тії чиновники, побувавши в місті, невдовзі повернулись до Хмельницького з трьома чиновниками із міста, посланими Вишневецьким. Вони, пропонуючи здачу міста, розповідали про жахливе видовище в місті: війська і народ, в ньому запертий, позбувшись людського харчу, вже більше як місяць живилися самим м’ясом кінським, собачим, котячим та мишачим; а тепер живляться всілякими шкурами та ременями і навіть їдять взуття своє ремінне; і самого князя Вишневецького знайшли при гоєнні ним ран своїх, як живився він юшкою, з мишачим м’ясом звареною, і що сила народу вже вимерла, а решта пориваються одне одного їсти. Хмельницький негайно ж звелів одному загонові військ своїх зайняти місто, а війська, заперті в ньому, випустити з міста обеззброєними. Гетьмана ж Вишневецького зі всіма чиновниками та шляхтою перемістити до замку і тримати під арештом до дальшого розгляду. Війська, які вийшли з міста, схожі були на щось страхітливе: вони, нипаючи по землі, являли собою самі скелети тіл людських і благали у козаків їжі, падаючи на землю. Хмельницький, негайно забезпечивши їх достатньо харчами, наказав значнішим із них берегти один одного, щоб вживали їжу з великою обережністю, аби раптом не об’їлись і не перемерли, і згодом відпустив їх по домах. Князю Вишневецькому запропонував Хмельницький писати від себе до короля і послати до нього своїх чиновників, кого вибере, і щоб вони скоро повернулись з точною і надійною певністю, чого йому очікувати, миру чи війни? Сей князь, преізлиха гнавший народ руський і котрий завжди розривав з ним укладені мирні угоди, писав до короля вельми переконливо, прохаючи укласти з козаками вічний і тривкий мир, чого б він не вартував, “бо, видно,— говорив він,— ненависть наша до народу руського перевищила міру свою, і суд Божий, певно, гонить нас, за нього помщаючись”.

Коло Збаража прибув до Хмельницького син його Тимофій, повернувшись із Молдавії разом з мурзою кримським Тугайбеєм. Вони обидва доповідали Хмельницькому, що недруги господаря молдавського Ліпу-ли, бувши розбиті військами їхніми, козацькими і татарськими, в багатьох битвах і в двох головних, під Яссами та Бухарестом, розпорошені нарешті і знищені зовсім; а угорці з князем їхнім Ракоцієм забралися в свої границі, і господар залишився спокійним в своєму правлінні та гідності. Наодинці відкрився Тимофій батькові своєму, що донька господаря Ліпули княжна Ірина хоче бути його дружиною, на що і мати її згодна; але батько тому противиться, будучи під’юджуваний польським вельможею, одним з Потоцьких, що пропонує для одруження сина свойого, якого Ірина не терпить. Хмельницький, подякувавши Тугайбею за послуги й дружбу, обдарував його вельми багато і, примноживши великі здобутки, в Молдавії та Валахії нажиті, відпустив з військом татарським до Криму, пославши з ним вдячний адрес до хана також з багатими подарунками. До паші сіліст-рійського писав Хмельницький, що по волі султанській і за проханням його, паші, стосовно господаря молдавського все вчинено, чого він бажав, і він в своїй гідності заспокоєний і затверджений; але спротив господаря в законному і добровільному шлюбі його прикро ображає, і він просить пашу ретельно в тому йому допомогти. Паша відповів Хмельницькому, що не лише береться він умовити господаря на такий пристойний і вигідний шлюб, але й доповість про те і самому султанові, своєму господареві, і сподівається з того найліпшого успіху.

им часом повернулись в місто Збараж вислані до короля чиновники князя Вишневецького і привезли рескрипт королівський з повелінням князю просити Хмельницького укласти мирний трактат і прислати для того своїх повноважних комісарів в містечко Зборів, куди вислані від короля його повноважні: воєвода київський Кисіль і воєвода смоленський Грабовський. Тому-то від сторони малоросійської вислані Хмельницьким на конгрес Зборівсь-кий писар генеральний Кривоніс, осавул генеральний Дем’ян Многогрішний і секретар гетьманський Іван Виговський. Трактат Зборівський був укладений за настановами та наказом Хмельницького і повноважними з обох сторін підписаний вересня 7 дня

1649 року; він складався з наступних статей:

1. Народ руський з усіма його областями, містами, селами і всякою до них народною і національною приналежністю увільняється, визволяється і вилучається від усіх домагань та до-леглостей польських і литовських на віки вічні, яко з віків вільний, самостійний і не завойований, а лише за самими добровільними угодами і пактами до єдності польської і литовської приналежний.

2. Обопільна ворожнеча, помста і все неприязне, що між сими народами було, припиняється, нищиться і пускається у вічне забуття, і амністія всьому тому дається і стверджується повна і цілковита, яка “лужить взаємно всім трьом народам; теж і збитки, альбо втрати, війною і незлагодою спричинені і понесені кожною нацією і кожною особою, да зостаються без повороту, допоминання на вічні часи.

3. Народ руський од сього часу є і має бути ні від кого, крім себе самого і уряду свого, незалежним; а уряд той вибирається і встановлюється загальною радою, добровільно од усіх станів, і присудом старшини і товариства, за стародавніми правами і звичаями руськими, і ніхто їм в тому нехай не заваджає, не втручається ніяким колвек способом, ні тайним, ні явним, а найбарзій насильством.

4. Релігія кафолічна руська, альбо грецька, має зупельну рівність з релігією католицькою польською, альбо римською, і в справах церковних і засіданнях будь-де митрополит руський київський має перше місце по примасові польському, а єпископи руські з єпископами польськими за-рівно засідають і так ся лагодять, як здавна бувало за короля Баторія і інших до початку в землі Руській унії, которую до фундаменту касуємо і нівечимо, бо збаламутила вона народи, породила в них ворожнечу і окипіла безмірною кровію християнською; а в інших народах, альбо землях Польських і Литовських, має вона підлеглість добрій волі мирян та їх шацунку; а без того ніхто її да не прийме і держати не мусить.

5. Границі Руської землі встановлюються і затверджуються від Чорного моря і лиману Дніпровського вгору на південь по ріці Дністер, а од верхів’я його до ріки Горинь, а від Горині до ріки Прип’ять, а звідти рікою Дніпром до міста Бихова, а звідти до ріки Сож і Сожем до повіту Смоленського; а межа проміж річок по твердій землі вказується по гранях сільських, альбо вяскових, і яке селище куди сходить, туди й грань належить; і ті грані розберуться і поновляться звичайними судами підкоморськими та комісарськими.

6. Верховний начальник і господар землі Руської і народу того має бути гетьман, обираний чинами і військом з-поміж себе вільними голосами, а посторонньому, альбо інакше посталому, не бути нікому ні в яку пору. Достоїнство гетьмана руського має рівність зупельну з гетьманами коронними і литовськими, а війська вільно мати йому реєстрового в полках, поповнюваних від товариства, 40 тисяч, а охочекомонно-го і запорозького скільки набереться; і козаки реєстровії судом і послушенством повинні полкам і командам їх, допоки козакують і стоять в реєстрах військових; а по вислузі вертаються під право своє шляхетське і тому коритися хай починають, як і все по-сполитство має судитися і розбиратися кожен стан за своїми стародавніми правами й артикулами, і ніхто їх ні в чому нехай не неволить ані привласнює, опріч долеглостей, правами встановлених.

7. Мир і тишину в народі польському з народом руським уставуємо вічні і незрадливі під клятвою анафеми і арафеми, порушника і зрадника людського. А оборона Отчизни кожному народові єсть вільна, і заводця з них сам за себе стоїть, а іншого не приневолює; і поміч між державами належить до злагоди правління народного і загальної поради. А інакше вільно буде кожному воювати альбо нейтрал тримати, і ніхто за те не дорікає, ні помстить під клятвами ви-щереченими, теж і союз, альбо протекція, народу руського з народом польським і іншим підлягає до поради і присуду зупельного од народу, якому в Речі Посполитій вважатись третьою республікою.

Одержавши гетьман Хмельницький мирові статті через своїх комісарів, очистив зараз всі міста і села польські, займані військами його поза визначеними за трактатом межами, і війська всі розпустив по їх квартирах і житлах, а сам вирушив із штатом своїм і гвардією до міста Києва, щоб принести Богові вдячні молитви за даровані Ним перемоги і відновлення миру та спокою народного. До міста вступив гетьман 1 жовтня з тріумфом при пострілах гарматних з валів і церковних дзвонах; а народ і урядники його, гетьмана, зустріли з виявленням найживішої до нього вдячності та свого повного вдоволення. По відправі молебнів у всіх церквах і монастирях київських повелів гетьман те саме вчинити і по всій Малій Росії і, поживши в Києві два тижні, переселився на життя до міста Чигирина. Трактат Зборівський опісля ратифікації його королем Яном-Казимиром опубліковано по всій Малоросії і записано всюди в книги судові і урядові березня 8-го дня року 1650-го через осавула генерального Многогрішного, полковника брацлавського Нечая і секретаря Ви-говського.

травні місяці 1650-го року прибули до гетьмана Хмельницького в Чигирин чужоземні посланці од своїх володарів з вітанням його в гетьманському достоїнстві, побільшеному значними воїнськими набутками і Зборівським трактатом, що визнав його і народ руський вільним і ні від кого, окрім самих себе, не залежним. Тими посланцями були: від султана турецького Осман-ага з пашею сілістрійським Узук-амієм і багатьма значними турками; од царя московського — радник його князь Василій Бутурлін з багатьма боярами і, нарешті, від короля польського і Речі Посполитої канцлер князь Любомирський з воєводою Киселем і багатьма іншими. Посли турецькі піднесли гетьманові від імені їхнього імператора булаву, саджену каміннями і перлами, шаблю булатну дорогої ціни і дулейман, схожий на мантію з горностайними облямівками, та сорок мішків срібних турецьких левів у дар війську; і всі ті дарунки були в паперових мішках і чохлах, покритих шовковою матерією з золотими і срібними квітами. Послами московськими піднесені подарунки, складені в дорогих хутрах соболиних та інших і в косяках різної парчі та матерії, зложені в кулі рогожані, а скарб, присланий для війська, в бочечках, загорнутих рогожами. Од сторони польської виставлено в подарунки декілька поставів дорогих сукон та декілька десятків дорогих ретязів та килимів, а скарб для війська покритий дорогими килимами.

Посли тії були на аудієнції у гетьмана. Опісля звичайних поздоровлень та вітань пропонували кожен од своїх володарів і народів дружбу свою і союз до нього, гетьмана, і народу руського, а задля вічного їх утримання намовляли гетьмана з народом до себе в протекцію на таких засадах, які спільними угодами встановлені будуть, причому першим пунктом поставиться затвердження гетьманства спадкового в потомстві і фамілії його, Хмельницького. На теє гетьман сказав послам рішуче: “Союз і дружбу я готовий тримати зі всіма народами і ніколи їх не знехтую, яко дару божественного і всьому людству пристойного; вибирання ж народом протекції, коли вона йому потрібна буде, залежить від його доброї волі, спільної поради та вирішення; а від спадкового володіння народом сим моєю фамілією в якості гетьманів я рішуче од-мовляюся і того вічно уникати буду, яко противного правам і звичаям народним, за якими вони керовані бути повинні вибраним з-поміж себе всіма урядниками і самим гетьманом. І я, відновивши в них права тії з пожертвуванням великого числа воїнів, од них же вибраних і кровію своєю права ті скріпивших, вельми совіщусь і соромлюсь помислити навіть про їх порушення”. Гетьман, скоро по прибутті в Чигирин посланців чужоземних, наказав всім урядам і містам малоросійським, щоб від чинів і народу прибули до нього в Чигирин на сейм генеральний всі депутати, вибрані за прикладом раніше посланих до Варшави на сейм вільний, а окремо повелів від полку прислати по три депутати чиновних і по чотири із козаків.

Сим зібраним депутатам і всім чинам малоросійським оголосив гетьман грамоти чужоземних дворів, їхні дарунки та скарб і наостанку запрошення, або заклик, у протекцію. Чини і народ малоросійський, побувши 268 років в поєднанні з Польщею і 66 заодно з Литвою, скуштували і наситились занадто вольностями та свавільствами тамошніми, себто доброго і лихого навику, а урядники і чиновники тутешні і того більше заразилися властолюбством і присвоєнням собі начальства і непідлеглості. Тому першою була незгода їхня на всіляку протекцію і підлеглість іноземну, а і поготів бачити у себе спадкове гетьманство, пообіцяне Хмельницькому посланцями чужоземними од їхніх володарів. Гетьман з клятвою змушений переконувати їх, що “запропоноване йому спадкове правління тоді ж таки ним відкинуто, і він на нього ніколи не погодиться, яко на найнебезпечніший камінь, на котрий всі падаючі розіб’ються і встати не зможуть, і що він більше од них знає, яко постарілий у справах політичних, якому саме урядові в народі малоросійському бути належить. А що йдеться про протекцію, то вона нам не лише корисна, але майже неминуча, і розсудлива людина або досконалий політик з першого погляду запримітить, що саме положення землі нашої, відкритої з усіх сторін і незручної до укріплення, робить з нас гралище невідомої долі і сліпих випадків. Коли ж звабили і пихи додали вам численні та великі перемоги наші над ворогом і набута через те слава майже всесвітня, то знайте, друзі і браття, що це працював собі більше ентузіазм народний, по-двигнутий незвичайною жорстокістю польською і крайньою-таки журбою і надривом народним; і стільки притому здобули ми слави, скільки ж нажили тим і заздрісників, котрі при всякій нагоді, а інколи і зумисне, задля власної безпеки і обережності своєї, не минуть випадку засіяти в нас плевели або беруть нас на спит і пробують нас, як лікарі іспитують недужих своїх, мацаючи пульс. І, певно, не завжди такими будемо, якими були і є, себто непереможними, чого жоден народ собі присвоїти не насмілиться, не одринувши Провидіння Божого, котре одне всім рахує, того скріплює та підносить, а іншого розслаблює та зводить долу, залежно від гідності та заслуг народних, а найпримітнішою в поразках його є гординя і зарозумілість народів”.

Чини і депутати, заспокоєні і схвильовані промовою Хмельницького, почали було міркувати про протекцію і вибирати її між держав, які прислали своїх посланців. Одначе польську з першого разу одностайно відкинули, про решту розмежувались думками, але на жодній не зійшлися. Старші з них разом із гетьманом погоджувались на пропозицію московську, яко до народу єдиновірного і єдиноплемінного; але молоді вельми їм противились, доводячи через пар-тизанта свойого і оратора осавула генерального Богуна, що “в народі московському владарює найнеключи-міше рабство і невільництво у найвищій мірі і що в них, окрім Божого та царського, нічого власного нема і бути не може; і людей, на їх думку, створено нібито для того, щоб в ньому не мати нічого, а лише рабствува-ти. Самі вельможні та бояри московські титулуються звичайно рабами царськими, і в просьбах своїх завжди пишуть вони, що б’ють йому чолом; стосовно ж посполитого народу, то всі вони ввая^аються кріпаками, начебто не від одного народу походять, накуплені з бранців та невільників; і тії кріпаки, або, за їх назвою, крестьяни, обох статей, себто чоловіки та жінки з їхніми дітьми, за недовідомими у світі правами та привласненнями, продаються на торжищах і в житлах од власників і господарів своїх нарівні з худобою, а незрідка і на собак вимінюються, і продавані при тому мусять бути ще зумисне веселими і виказуватися своїм голосом, добротою і знаннями будь-якого ремесла, щоб через те скірше їх купили і дорожче заплатили. Словом сказати, з’єднатися з таким неключимим народом є те саме, що кинутися із вогню в полум’я”.

Духовенство малоросійське в переважній частині було навернене з уніатства і тому потайки вельми жалувало за втраченою своєю владою над народом, поданою було їм поляками і близькою до рабства, і тому сплело безглузду байку стосовно посольства московського і всіх інших, і протопоп черкаський Федір Гурський, що був серед них на зборах і що був вшанований у народі як видатний богослов та проповідник, взявши текст зі святої Євангелії, зловживаючи ним у найдавнішому порівнянні, говорив на зборах, що, “як, мовляв, від трьох царів та волхвів піднесені немовляті Христу дари: золото, ладан і мирна — знаменували буття і страждання Його на землі і повернення на небеса, себто золото означало царя, ладан — мерця, а смирна показувала Бога, то так і ції дарунки, піднесені од царів народові, знаменують, чим вони вдягнені або вкриті, в тому буде жити або вкриватися народ, ними зваблений, наприклад: дари польські складаються з сукон, покритих килимом, то буде і народ, що з поляками житиме, ходити в сукнах і мати килими; турецькі дарунки одягнуті і покриті папером і шовком, то і народ, що з ними житиме, буде спроможний вдягти на себе шовкові та паперові матерії; а московські дари суть всі в рогожах, то неминуче і народ, живучи з ними, доведений буде до такої вбогості, що вбереться він в рогожі і під рогожі. І ці висновки суть вірні і перевищують всіх оракулів у світі”.

Байка та подіяла найбільше на депутатів найпростіших, на всіх козаків: вони підняли одверте ремсту-вання і галас проти Хмельницького, “називаючи його запроданцем та зрадником Вітчизни, підкупленим начебто послами, і що вони, визволивши себе з кормиги польської з пролиттям великої крові і пожертвуванням пре-многих тисяч братії, що наложила головами своїми за волю Отчизни, знов запродуються в неволю добровільно і віддаються такому народові, котрий не подав їм жодної допомоги в най-лихішу їхню годину, не подав навіть води промити кривавих уст наших, і ліпше нам бути у безперервних війнах за свободу, ніяі накладати на себе нові ланцюги рабства та неволі. Та і кому із сусідніх народів можна віддатись без жаху і трепету? Одні з них безнастанно гнобляться бусурманст-вом, що не терпить відкритого богослужіння християнського у власній їхній землі; інші торгують власного братією своєю і, не дивлячись на од-новірство та однокровство, продають один одного безсоромно і без докорів сумління. А вір у них стільки, скільки слобід, а в них домів, а нерідко і в одному домі декілька їх вміщається, і одне сімейство від різновірства не може разом ні жити, ні їсти з одного посуду, а вся віра складається у них в розборі образів і хрестів, і хто з них кращий, той і є достойніший до почи-тання і сильніший до помочі людської; для Бога ж, Творця всіх і Господа, невідомо, що у них зостається. Отож коли з таким народом об’єднатися нам, то або вони нас розпродадуть поодинці, або переморять на вулицях своїх і розпуттях, бо ніхто з них не пустить в дім свій ніякого нашого перехожого, а паче з тютюном, уживання якого вважається у них страшним гріхом, смертним гріхом і єдиним людським гріхом у всьому світі”.

Гетьман, заспокоївши ремствування зборів повторенням клятв своїх, що “він ніколи не мав у думках і мати не буде наміру приневолювати їх до пошкодження прав своїх і вольно-стей і радив лише, із щирості своєї до них і спільної Вітчизни, поставити себе на міцних ногах надійним союзом і об’єднанням з іншим народом, чого всі впорядковані держави завжди шукають, а нам особливо того потрібно з огляду, як я вже казав, на положення землі і новину стану нашого”, і по тому розпустив збори по домах, і сейм на тому скінчився.

Посланців чужоземних віддарував Хмельницький пристойно за їхні дарунки і, відписавши на грамоти зі всією ввічливістю 1 вдячністю своєю за привітання і заклики монархів, дав їм прощальну аудієнцію і на ній запевнив кожного зокрема у повсякчасній відданості своїй до їхніх монархів і постійній приязні до народів; і що притому він всемірно дбатиме про поєднання з ними і свого народу, як пройде в ньому перший осоружний до протекцій жар, породжений обридливим тиранським над ним правлінням польським, котре і вві сні їм ввижається і діє на них, немов якесь потворне страховище.

Г осподар молдавський Ліпула 1 в квітні місяці року 1650-го прислав до гетьмана Хмельницького через боярина молдавського Морозія листа, погоджуючись в ньому віддати доньку свою Ірину за дружину синові його Тимофію і пояснюючи притому, що він завжди бажав того шлюбу, але на перешкоді до того була йому тривала війна Хмельницького з поляками і погрози тамошнього значного вельможі Потоцького, котрий давно бажає шлюбу доньки його зі своїм сином, а родина Потоцьких кермує майже всім урядуванням польським. Але тепер, бувши він, Ліпула, зовсім певний щодо мирного спокою, а особливо маючи листа од двору турецького і дозвіл на шлюб сей самого султана, його господаря, який запевняє про свою на всі випадки опіку, сповіщає гетьмана про неодмінну згоду на той шлюб і просить прислати сина свого до нього в місто Ясси з достатнім, одначе, конвоєм, щоб з боку Потоцьких не вчинено було якого ворожого замаху, бо він від розвідників своїх довідався, що на межі Буковини зібралась чимала ватага польських гультяїв, або волонтерів, під проводом молодого Потоцького. Гетьман, відправивши сина свого в Молдавію з пристойним почтом і достатньою охороною зі своєї гвардії, вислав слідом за ним п’ятитисячний корпус козацький під виглядом прикордонного роз’їзду. Але як тільки молодий Хмельницький під містом Могилевом переправився через ріку Дністер і наближався до міста Сороки, корпус польський, вийшовши з байраків та садів, атакував його з усіх сторін і змусив штат і конвой Хмельницького зійти з коней, забратись в церковний цвинтар і там відбиватись, полишивши весь свій обоз з багатством на поталу полякам, котрі, радіючи з такого успіху, почали були обоз грабувати, а гетьманича тим часом штурмувати на цвинтарі з наміром перебити всіх обложених до єдиного і не випустити вістуна, щоб про таке лиходійство не вийшло назовні. Але корпус козацький, котрий пильнував весь час похід гетьманича, оточив поляків зненацька і, вистреливши по них з мушкетів, ударив списами і всіх майже до одного переколов; біля десяти поляків і сам молодий Потоцький пробились було через лави козацькі і втекли в поле, але, заваливши міст на річці, Потоцький втопився у воді, а решту, що загрузла на берегах в урочищі “На батозі”, перебито; і мерців польських поховано до чотирьох тисяч чоловік, а після того побоїща весілля гетьманича в Яссах справлено, і він вернувся з дружиною до Чигирина. Гетьман потім скаржився на Потоцького королеві про злодійський напад на весілля сина його, добровільно і законно переведене, а Потоцьким зневажене з великою втратою людей і значних сум, але притому й вибачався гетьман, коли щось неприємне сталося між весільними і нападниками на них, то благово-лено було б приписати теє звичайним в таких випадках трактаментом і бенкетом, на яких не без напилих буває. Король хоча на листування таке і не відповів Хмельницькому, одначе пригода весільна була першим кроком до нової війни.

яваяаив

Молодий Хмельницький недовго користався своїм одруженням. Міні-стерія польська підбила Радулу, господаря мултянського, і Ракоція, князя угорського, зігнати тестя його з правління молдавського, і він мусив був рушити з військом козацьким, щоб поновити тестя на колишньому становищі. Похід той споряджено дуже скоро і так само скоро завершено з бажаним успіхом. Війська мул-тянські і угорські всюди були розбиті і розпорошені, і сам господар мул-тянський був убитий під Бухарестом. Молдавського господаря поновлено в його гідності, і війська козацькі здебільшого розпущено в свої границі, а при Хмельницькому лишився один полк кореунський з полковником Мо-зирою. Та коли він, супроводжуваний тещею і дружиною своєю, проходив тим полком прикордонною стороною Молдавії з Мултянією, повертаючись також в свої границі, то на шляху, недалеко міста Сочави, оточили його великі юрми військ польських і мул-тянських разом з бунтівниками молдавськими, незадоволеними своїм господарем, які і зібрали знов мултян і поляків, знаючи про малі сили Хмельницького. По короткому герці вступив Хмельницький до міста Сочави і в ньому замкнувся в очікуванні прибуття своїх військ, за якими він післав уночі надійного гінця. Укріплюючи місто, оглядав він притому його найважливіші місця, і в той час вистріленим од ворога гарматним ядром одірвало йому руку аж по плече, і він помер за кілька годин. Війська козацькі поспішили до міста на другий день смерті Хмельницького, розбили ворога до ноги і весь табір його забрали; але, замість визволення, прийняли з міста тіло Хмельницького і припровадили його разом з дружиною і тещею до старого Хмельницького, котрий, побачивши тіло сина свого, близький був до відчаю відомого царя Егея, що кинувся в море при появі на ньому чорних знамен сина свойого. Плакав Хмельницький невтішно і довго за тим сином своїм, втіленням всієї його надії, котрий, при його доброму вихованні та високих обдарованнях, доволі привчений ним був до справ політичних та військових; а поховав він його в Суботівському своєму монастирі, в мурованій церкві.

Воєвода київський Адам Кисіль, що походив із давньої руської родини Святольдів, відомих з історій од року 1128-го між князями руськими, і з ним судді повітові Проскура, Волович і багато інших, також виходців із руських пород, навернених в католицтво і польське шляхетство, скоро по опублікуванню в Малоросії трактату Зборівського і влаштуванню меж та урядів первісних свого краю прибули до міста Києва в надії дістати родові свої маєтки, війною відібрані, і почали домагання свої до гетьмана і малоросійського трибуналу, доказуючи, що вони неважливою одміною у вірі, яка од важливих обставин склалася, і службою їхньою в польському королівстві втрачати родових маєтків не повинні ні за якими законами і що вони можуть з них також одправляти службу і в Малоросії, як одправляли її в Польщі. Гетьман після розгляду і присуду трибуналу дозволив був прохачам вступити у їхні володіння з присягою їх на вірність служби Малоросійській своїй Вітчизні. Але збунтовані проти того київські, білоцерківські і переяславські козаки, підмовлені суддею Гуляницьким і полковником миргородським Гладким, вигнали всіх тих пошуковців із селищ малоросійських і багатьох з них перебили і пограбували, від чого і сам воєвода Кисіль, повернувшись із Польщі, скоро після того помер. Гетьман, сприйнявши вчинок сей за злочин вельми тяжкий, звелів провести розслідування карному трибуналові спільно з військовою комісією і винуватців судити по законах. Судилище теє, ствердивши головними винуватцями Гуляницького і Гладкого, присудило їх до страти, і Гладкому втято голову, а Гуляницький втік і сховався в Молдавії з трьома старшинами від війська; решту ж старшин і багатьох з товариства і рядових козаків покарано киями, в’язницею і утриманням закутими при гарматі. І хоча таким чином доволі покарано за вбивства і кривди чиновників польських і багато з відшуканих пожитків їм повернуто, але поляки визнали вчинок той другою причиною до війни. Козаки означених полків, обурившись явно проти Хмельницького, що він полякам під-хлібствує, а їх безвинно переслідує, вийшли чимало з родинами зі своїх осель і збройною рукою прийшли в низ ріки Дінця і тамо поселились, де склали так званий Рибинський слобідський полк.

Хан Кримський з мурзою своїм Нагайбеком 11-го листопада 1650 року прислав до гетьмана Хмельницького турецького агу Нурадіна з листом своїм і пропозицією з боку султана, пропонуючи Хмельницькому з народом малоросійським об’єднатись з Портою турецькою в протекцію султанську на найвигідніших умовах і кондиціях, які лише він вибрати і присланому азі поручити може для донесення і затвердження султанові. Хмельницький, прийнявши посланців з особливими дружніми почестями і пригощаннями, відхилив, одначе, пропоновану протекцію до часу, вияснюючи, що народ, ним керований, не налаштований поки що ні до яких протекцій, побоюючись, щоб не нажити тим заздрісників і не розпалити нової війни, з якої не зовсім одужав, і що він завше дбатиме, щоб прихилити народ на їхню користь. Посланці тії, не маючи успіху в першій їхній пропозиції, намовляли гетьмана на другу, умовляючи його йти війною з ханом на царство Московське, якому оголосить султан війну за завоювання царями московськими татарського Астраханського царства, і коли воно Порті і хану тією війною буде повернуто, то йому, гетьману, виділена буде частина завойованого з прилеглих до Малоросії областей московських або татарських. Остання пропозиція посланців для політичних видів Хмельницького йому надзвичайно припала до смаку, і він, передбачаючи нову неминучу війну з Польщею, сподівався прив’язати до себе необхідністю в ній самого хана кримського з кращим від попереднього успіхом. Тому оголосив він посланцям довірчо, що по закінченні з Польщею наступної війни, яку вони з найменших причин і більше від заматерілої злоби своєї на Малоросію розпочинають, він буде готовий на всі султанські і ханські пропозиції. А коли ще з дозволу султанського і хан кримський благоволить зробити в ній йому підмогу, то і ті перепони, котрі між одновірцями поставляться самою релігією і забобонами народними, набудуть дозволеного виду вступитися за союзника і його інтереси, що вважаються в таких випадках спільними, взаємністю схваленими. Посланці, бувши такими запевненнями Хмельницького задоволені, відбули од нього втішені, а гетьман, обдарувавши притому їх щедро, писав через них ханові про приязне своє до нього ставлення і про відбуту з посланцями нараду, прохаючи хана обнадіяти його зі свого боку допомогою своєю в конечній потребі супроти поляків.

Хмельницький, відправивши від себе посланців тих, писав зараз до царя Олексія Михайловича таємно, повідомляючи про все, що сталося у нього з посланцями, і про нову наступаючу з поляками війну і просив притому царя пильно йому в тій війні пособити або принаймі вчинити військами своїми диверсію на Смо-ленщину і Білорусь і тим показати малоросіянам і їхнім військам прихильність свою на їх користь і захист, котрим вони надмінно подвигнуті будуть на відданість йому, цареві, і його народові для вічного з ними єднання, і слугуватиме вона, так би мовити, завдатком до майбутніх договорів та угод. Цар, подякувавши Хмельницькому за його дізнану до нього і його народу пильність і нові вісті, обіцяв учинити йому прохану поміч відправкою військ своїх до Смоленська і на Білорусь без оголошення, одначе, Польщі формальної війни, аби не вславитися нахабним порушником миру і уложених на нього попередніх трактатів без слушних на те причин, а зробить ту висилку військ своїх під титулом союзних зобов’язань, коли тільки не завадять тому прикрі чутки, що надходять з Астрахані та інших міст низових, в яких з недавньої пори почало щось недобре ворушитись.

тая

Хмельницький, висновуючи із запевнень, настільки не визначених, марну для себе надію, став готуватися до оборони власними силами народу малоросійського, і колишні двадцять полків укомплектував, і склав сорок тисяч реєстрових козаків; але число їх в кожному полку визначено нерівне, а дивлячись на становище сіл та числа в них родин козацьких, що зазнали втрат виходом частини з них до слобідського Рибинського полку. І так склалося: полк Київський при полковнику Антоні Адамовичу — в 1200 козаків; Чернігівський при полковнику Мартині Небабі — в 1200; Сіверський при полковнику Якові Коровці — в 1200; Канівський при полковнику Семенові Павицькому — в 3000; Переяславський при полковнику Федорі

Лободі — в 2000; Черкаський при полковнику Іванові Воронченку — в 3000; Чигиринський при полковнику Федорі Якубовичу — в 3000; Уманський при полковнику Йосипові Глуху — в 3000; Корсунський при полковнику Лук’яну Мозирі — в 3000; Брацлавський при полковникові Данилові Нечаю — в 2000; Калницький при полковнику Іванові Федоренку — в 2000; Кропив’янський при полковнику Філоні Дженджемі — в 2000; Острянський при полковнику Тимофію Носачу — в 2000; Миргородський при полковнику Максиму Тарані — в 3000; Полтавський при полковнику Мартині Пушкаренку — в 2000; Гадяцький при полковнику Сергієві Бухалу — в 1200; Ніжинський при полковнику Прокопі Шумен-ку — в 1200; Лубенський при полковникові Дмитру Кривоносі — в 1200; Прилуцький при полковникові Федору Киселі — в 1200 і Вінницький при полковникові Петрові Стягайлу — в 1600 козаків. Понад означені реєстрові полки мав Хмельницький гармашів з артилерією та її обладунками під керівництвом віце-обозного генерального іноземця Фрідргана 4550 та чужинців при них в чинах старшинських, що рахувалися майстрами, 47 чоловік. Волонтерів, розподілених тоді на п’ятнадцять охочекомонних полків, раховано в 14500 чоловік, та військ запорозьких було напоготові

12 тисяч. А всього мав Хмельницький готового війська сімдесят одну тисячу з лишком, і в тому числі постійної піхоти між реєстровими козаками було двадцять тисяч, навчених усім тодішнім піхотним шикам та маневрам, а при потребі множилася піхота спішеними реєстровими кінними козаками, навченими батавою і всьому притому потрібному.

Прикордонні з Польщею козаки, а особливо ті, що проживали околицями і куренями понад ріками Стиром, Случем, Прип’яттю і Сожем, передбачаючи нову війну з поляками, що наближалася, вибралися із своїх осель під проводом переходу їх всередину Малоросії, аби не терпіти руїн погра-ничних; але, проходячи подалі, дістались до річки Дінця і поселились поблизу раніше прибулих рибинських поселенців, утворивши із себе другий слобідський полк, названий Ізюмсь-ким, а вихід сей учинили вони під час комплектування в полки реєстрових козаків. Тому гетьман велів перевести по всій Малоросії нобілітацію, або перепис, в козаки, і учинено теє із вільних військових і міських мешканців, що служили за попередніх воєн волонтерами, запорожцями і в охочекомонних полках і подали на теє достатні свідчення; а інших жодних мешканців до того перепису не допущено, і перепис той в козаки строго контролювався; і треба було мати для того природне походження або докази на заслуги, бо стан і породу козацьку визнавано за гідність шляхетську. Тому і тих, новопереписаних у козаки, наказами урядів ухвалено записати в компути козацькі і привести на те до присяги, рахуючи їх надалі поруч з іншими козаками і в одній з ними шляхетській гідності. Поза всім тим на компутах і переписах козацьких видно біля деяких прізвищ нотатки, що вони походять із нововписаних козаків. І так несправедливо дехто робить висновки, що в Малоросії ир в Малоросії з поляками згідно трактатів Зборів-ських тривав щось коло року. Поляки зламали його найпідлішим і найбезсоромнішим чином. Вони, не оголосивши за загальним народним правом формальної війни ані причин, що до того їх спонукали, напали зненацька вночі на корпус брацлав-ського полковника Нечая, що стояв табором біля містечка Краснопілля, і розбили його вщент в 7-й день липня

начебто вільно було переходити із козаків у мужики, а з мужиків у козаки згідно волі кожного.

1650 року. Осавул генеральний Бо-гун, почувши про поразку Нечаєву, переправився негайно через ріку Буг і напав з корпусом своїм на поляків в ту саму пору, коли вони святкували перемогу свою над козаками і тріумфували в таборі переможених. Убивство над ними вчинено жорстоке і без ніякої пощади, як над підлими хижаками, а не над військами європейськими, і коли вони благали пощади, або, по-їхньому, згоди, то відказувано їм: “Згода воїнам, а кара зрадцям!”. Врятувались від убивства лише ті, що розсипались врозтіч і куди хто втрапив, а обидва табори, польський і Нечаїв, з усіма обозами, запасами та артилерією зостались на місці, яко здобич Богунового корпусу, який і поховав і тіла убитих козаків, і поляків, і нараховано було останніх 3719 чоловік, і в тому числі полковник польський Казимир Ка-невський.

Гетьман Хмельницький, повідомлений бувши од Богуна про розпочаті поляками ворожі дії і про бувші з ними бої, відрядив зараз на підмогу корпусові Богуновому інший козацький корпус під командою полковника Глуха, а до хана кримського послав нарочного гінця з протестом проти нагло розпочатої поляками війни і з проханням прислати до нього помічні війська згідно із учиненою з посланцем Нагайбеком угодою, котру він, хан, затвердив. Хан відповів Хмельницькому, що він з військами його на поміч йому готов, але, за певними урядовими обрядами, мусить доповісти про те султанові, а діставши від нього резолюцію, з присилкою військ своїх він не забариться, а може бути, і сам на допомогу йому прибуде, коли не завадять якісь надзвичайні справи, а паче з боку московитян, котрі на кордонах своїх супроти Криму роблять укріплення та військові приготування.

Осавул Богун, підкріплений полковником Глухом, вирушив од Краснопілля вперед переслідувати поляків у їхніх межах, і 18-го числа липня відкрився їхній табір біля містечка Куп-чиці, при Вознесенському монастирі. Війська польські були під командою польного гетьмана Потоцького, при якому був за волонтера і юний Со-бієвський. Вони окопались під монастирем по самі вуха. Богун намагався різними маневрами вивести поляків у поле на відкритий бій, але успіху в тому не мав, бо тримались вони окопів своїх, не висовуючи голови. Богу-нові не лишалось інших способів вигнати поляків з табору, як лише зробити на нього формальний приступ.

Але кмітливість його відкрила для того найвигідиіші шляхи, і він 21-го липня, розділивши корпус свій на три частини, повелів двом з них приступити з двох боків до табору польського на світанку і робити фальшиву на нього атаку, лежачи на землі, а третій частині, з добірних козаків утвореній, підповзти до монастиря і заволодіти ним за всіляку ціну. Та колона під час утвореної від фальшивих колон стрільби і навмисного ґвалту пробилася до монастиря і здобула його дуже вдало, а по зробленому нею сигналу наблизились до неї і дві інші колони, і витягнутою на монастирські будівлі артилерією вчинено всередину табору сильну стрільбу на поляків, і вони, не змігши через це діяти своєю артилерією, розставленою при окопах, приступили були до монастиря з самими шаблями і карабінами, але їх зустрінуто і перекинуто мушкетами і списами козацькими. Відступ їх назад, всередину табору, супроводжувався також списами від козаків, і вони повернені були в тил величезними купами; решта врятувались втечею через свої окопи з тим лише, що при собі мали, а обози їхні з усіма запасами та артилерією зостались в таборі і були багатою здобиччю козакам та їхній старшині. Убитих козаків поховано урочисто в монастирі, і їх нарахували 1715 чоловік, а поляків загорнули землею в їхніх же окопах і нарахували 9674 тіла.

Осавул Богун, звітуючи гетьманові про славетну свою над поляками звитягу, доповідав притому, що через спійманих ним “язиків” і польських шпигунів, жидів, дізнався він про великі сили польські, що йдуть із середини Польщі на місто Слуцьк під командою князя Четвертинського і що потрібна йому підмога в самих людях, а артилерії і запасів у нього більш ніж досить. Гетьман приписав Богунові в резолюцію, аби він у вигідному місці очікував прибуття його з військом, а сам би не відважувався нападати на такого численного ворога, щоб не бути ним розбитим і щоб недруг з того не куражився, бо, мовляв, окураже-ний поляк загонистіший від усіх диких коней татарських. Тим часом надходили чутки до гетьмана, що князь Четвертинський, впавши в границі малоросійські з численною польською армією, продовжує тут похід свій по системі варварській, або за планами колишнього дикого завойовника татарського Батия, і що спалює всі села малоросійські і знищує мешканців тутешніх без всіляких причин і потреби, а творить саму лише пустелю, нікому не корисну. Гетьман, поспішаючи з головним військом своїм супроти князя Четвертинського, зійшовся з Богу-ном в околиці Житомира і повелів йому, пройшовши попереду армії польської, зробити розголос по селах, що він лише один з корпусом своїм розвідує про армію ворожу і відходить від неї набік, не будучи спроможним їй протистояти. Він насправді, повернувши вбік і розташувавши табір свій у вигідному місці, укріпив його найкращим чином і вичікував на себе ворога за призначенням гетьманським, котрий розташувався в близькому, але закритому від нього місці і навідувався через роз’їжджі команди про рухи ворога. Ґвалт людей і рев худоби, що тікали в ліси та інші сховища, і пожежі з димами, що знялися над селами, сповістили про наближення армії Четвертинського. Богун вислав негайно загін добірної кінноти проти його армії і велів їй, нападаючи на авангард ворожий, віддалятись від нього назад, до свойого корпусу. Такими маневрами ворог був приведений до самого табору Богунового корпусу, і він, втямивши з першого позирку його малість, без подальших обдумувань негайно напав на табір з усіх сторін, звідкіль тільки міг. Учинена з обох боків стрілянина з гармат і мушкетів і дим, що від того піднявся, доволі зайняли і сповили побойов-ників. Гетьман, сього лише і вичікуючи, виступив зі всіма силами своїми із закритого місця, ударив з тилу і у фланг ворогові і поставив його проміж двох огнів. Ворог, повертаючись назад для оборони, звичайно, був у замішанні від того і втратив лад. Богун, не спускаючи очей з супротивника і запримітивши його безлад, негайно випустив з табору свою піхоту зі списами і вдарив на замішану піхоту ворожу, не даючи їй очуняти і перешикуватися. З гетьманського боку вчинено те саме, і ворог, збившись юрмами без усякого ладу, відступав задом, сам не знаючи куди; кіннота ж їхня, відчувши неможливість оборонити піхоту, пустилась відкрито втікати, а кіннота козацька кинулась її гнати. Поразка ворога була довгою і вельми згубною. Піхота, побачивши себе полишеною кіннотою і головними начальниками, почала кричати згоду і, кидаючи мушкети свої, ставала на коліна і просила пощади задля най-святішої Панни Марії. При тому великому імені усе вбивство негайно припинено і все затихло. Залишена решта піхоти польської оголошена полоненою, і її нараховано 7346 чоловік, і в тому числі 32 офіцери, а проміж ними значний, Корибутом званий; та приведено кіннотою 13 чоловік полонених офіцерів, узятих на погоні, а забито й поховано на побой-овищі і на полях 17139 чоловік. Відбулася та битва 13-го вересня, в середу, де і козаків убито з їхніми старшинами 2173 чоловіки. Всі обози і запаси польські і вся їхня артилерія, з 63 гармат складена, дісталася, яко здобич, козакам, а полонених польських відіслав Хмельницький в дарунок ханові кримському, щоб одержати за них викуп, і дістав від нього звістку, що війська його прибудуть з ним на допомогу Хмельницькому наступної весни.

Гетьман, здобувши таку славетну звитягу над поляками, не був нею втішений, бо оточуючі його юрмами родини козацькі та всіх інших мешканців Малоросії, зібравшись з численних осель, спалених і сплюндрованих Четвертинським, приводили його до сліз. Вони волали до нього про поміч, а він не відав, чим такому ве-лелюдству пособити, а надто під близьку зимову пору. І так, забезпечивши їх достатніми харчовими припасами, добутими кіньми та волами, а найбідніших і грішми, звелів їм іти на зимівлю в селища Гадяцького і Полтавського полків, а навесні селитися вгору по ріках Сулі, Пслу та Ворсклі, на малоросійських, так званих була-винських, землях, про наділення якими дано в ті полки від гетьмана наказ. І сії вихідці, оселивши в тих місцях численні слободи, заклали основи трьох слобідських полків: Сумського,

Охтирського і Харківського, котрі, примножившись іншими малоросійськими вихідцями, дійсно створили ті три полки. І були полки сії з іншими такими ж полками під неодмінним командуванням гетьманів та урядів малоросійських і на всьому праві і привілеях малоросійських аж до часів пригоди гетьмана Самойловича; а з тої пори полковники тамошні, забажавши ліпше бути кожному з них маленьким самовладним гетьманом, ніж великому гетьманові коритися, просили од двору царського, або, краще сказати, від князя Голицина, котрий всім тоді керував, кожен собі особливі права, вилучені з підпорядкованості малоросійської. Землі ж, під сими полками зоставлені, називались тому Булавинськими, що належали вони булаві гетьманській і на них утримувались завжди гетьманські кінські і скотські також заводи і табуни волові та кінські всієї малоросійської артилерії і тут же табуни полкових артилерій Гадяцького, Полтавського та інших найближчих, і тому були на них численні хутори з мешканцями, згодом приписаними до тих полків.

ороль польський, отримавши повідомлення про останню поразку армії польської, що була під командою князя Четвертинського і складалася з найліпших польських сил, повелів по всьому королівству своєму бути другому посполитому рушенню на Малоросію. І між тим як у польських провінціях все було в русі і всяк, призначений у похід, озброювався, король зажадав особливий корпус військ німецьких від маркграфа бранденбурзького, котрий вважався в польській Пруссії васалом польським і прислав корпус свій під командою генерала Донгофа. Від герцога курляндського король також вимагав допоміжного корпусу; але як герцогство теє за правами своїми не зобов’язане давати війська поза державу, то король і Республіка Польська, ласкаво прохаючи герцога, зобов’язались письмово не вважати висилки тої за обов’язок, але за добру волю, учинену на прохання Польщі і відданості до неї курляндців. Гетьман, зі свого боку, не залишив також себе без приготування до оборони. Він, доповнивши полки свої, на місця вибулі, новими воїнами, підкріпив прикордонні міста сильними гарнізонами із міліції і достатньою артилерією зі всіма запасами і мав тоді готового війська в полі сімдесят три тисячі, які розташовані були на зимові кантонір-квартири від Дністра до ріки Прип’яті.

З перших чисел березня місяця

1651 року всі війська польські і козацькі були в русі і одне за одним назирали. Король польський, за відомостями, прямував походом своїм з головною армією до ріки Стиру, куди й інші його війська по границях своїх стягалися. Війська козацькі своїми корпусами збиралися в той же бік; хан кримський з двадцятитисячною армією своєю, йдучи по Дністру вгору, зійшовся з армією Хмельницького за день шляху від річки Стиру. Побачення хана з Хмельницьким було прикметним і, за визнанням знавців, не віщувало нічого доброго. Хан прийняв Хмельницького з удаваною ласкою, домагався від нього клятв на підтвердження обіцянок, сказаних Нагайбеку стосовно царства Астраханського, і не зводив з нього очей, зауважуючи вираз його обличчя. Хмельницький, викручуючись із того лабіринту, відповідав ханові завпеди двозначно і невизначено і обіцяв надалі докладніше над тим помізкувати. Прощання їх було доволі холодним, а такі ж і обнадіювання; одначе вибрали вони табір для обох військ, козацького і татарського, і розташували його над річкою Стиром, поміж боліт, при містечку Берестечку, де гетьман влаштував обози свої вагепбургом і закріпив їх окопами з артилерією, а хан поставив в’юки свої окремо від вагенбургу, позаду військ своїх, і вишикував їх батавою.

ід передових козацьких військ одержано вістку, що польська армія, завчасно переправившись через ріку Стир, іде понад тою рікою до Берестечка і рахують її до 300000. 11 числа травня стала вона на виду козацької і татарської армії і явила жахливе видовище блиском своїм і стогоном землі од велелюдства, а особливо од численної кінноти. Гетьман влаштував армію свою на правому фланзі татарської; піхоту примножив спішеною кіннотою, і поставив всередині розлогою і грубою фалангою з численною артилерією по фасах і насередині, і прикрив правий її фланг своєю кіннотою. Битва почалася о 9 годині ранку страшенною стріляниною з обох боків гармат і мушкетів. Поляки, маючи в центрі своєї армії прусські та курляндські війська, зайняли весь простір козацької і татарської армії іншими своїми військами, маючи намір оточити їх з усіх сторін, але положення багнистої місцини того не дозволяло. Піхота козацька на перших пострілах ударила в списи і перекинула піхоту німецьку, змішавши її і погнавши всередину польської армії; але в ту саму пору татарська армія, яка прикривала лівий козацький фланг, займаючи найвигідніші висоти, зійшла зі свого місця і попустила полякам атакувати піхоту тую у фланг і в тил, так що вона стала з трьох боків обнята і стиснена. Гетьман, запримітивши відступ татар, повів було частину кінноти своєї на їхнє місце позаду піхоти, але вже сюди пробитись не міг, і тому він з самою охоронною командою, віддалившись від армії своєї, поскакав шукати татар в інший бік, щоб умовити і упросити хана до повороту на своє місце. Кіннота козацька, спостерігшії, що гетьман віддаляється від армії, повернула слідом за ним, а піхота їхня стала тоді оточена з усіх боків. Вона, бувши звідусюди бита і полишена на конечну загибель, вирішила пробиватись до боліт і там очікувати останньої своєї долі. Німці кричали уже їй пардон, а поляки згоду, тобто вимагали віддатися в полон. Але вона, відповідаючи, що ліпше вмерти зі славою, як жити зганьбленою, зімкнулась тісніше і ручним боєм в списи та шаблі пробилась в густі лози, що облягали болото, і там укріпилась. Поляки, вважаючи, що та піхота уже в їхніх руках і вони завжди її можуть забрати в полон або перебити всіх до одного, залишили її в лозах до ранку, бо тоді було на заході сонця, а всі обози козацькі, що були в ваген-бургу з людьми тамошніми і всіма запасами, особливо з великою кількістю коней верхових і в’ючних, також вся артилерія з її обладунками дістались в руки польської армії.

Тимчасом як поляки святкували перемогу в таборі козацькому і тішилися його запасами, козаки, що засіли були в лозах, безнастанно думали про своє визволення і виправдали собою ту приказку народну, що “нужда вкладає розум людям”. Вони, діждавшись темряви нічної, розклали списи свої по болоті, по п’ять їх разом, у півтори чверті один від одного, а кінцями врівень один з одним; по тих списах, полягавши на них, котився кожен козак з боку на бік до другого краю болота, і таким чином прокотились всі вони за болото на тверду землю, а останні з них перетягли за собою і всі списи. Не спиняючись довго на твердій землі, пішли вони шукати кінноту свою і гетьмана і коло полудня знайшли їх, коли пасли вони коней і журилися невтішно, що пропала їхня піхота і що таке велике для всіх нещастя. Радість була невимовною, як побачили вони одні одних. Зробивши тут короткий піхоті відпочинок, частували кінні козаки піхотних опуцька-ми, або стеблами трав катрану і холодку, замість звичайного обіду, бо іншого харчу, окрім трави, ніякої в себе не мали; а після такого ласування вирушили всі в дальшу дорогу до Кам’яйця-Подільського. Гетьман розповів при тому урядникам своїм історію свою з ханом татарським, що коли перейняв він хана за болотами по відступі ханському з поля битви, то благав його найпереконливіше, відступаючи всі свої, які тільки мав, скарби і що тільки йому завгодно, аби він повернувся на побойовшце і допоміг оборонити залишені в небезпеці козацькі війська; але той, отитулувавши гетьмана християнським гяуром, сказав у повній злобі і люті, що на границях Буковини бачився з ним суддя Гуля-ницький і переказав про все листування та переговори у справі союзів, намов та протекцій, які були у гетьмана з царем московським, і що “швидше він, гетьман, зробить світ злощасним, аніж його ощасливить, бо хан ніколи до таких союзів і протекцій не допустить, а наведе з усіх сторін на землю його війська турецькі, татарські і польські і зараз тому робить почин, коли тільки гетьман не прийме турецької і його сторони супроти москвитян”. Гетьман хоч як не викручувався, що йому в нинішню пору воєнну і будучи в такому критичному становищі ніяк пуститися на нові такі важливі вчинки неможливо, а треба подумати про те в час миру, одначе хан нічого того не уважив і розстався з ним з попередніми погрозами, а гетьман опісля довідався, що втеклий від страти суддя Гуляиицький з Молдавії дістався до Польщі, а звідти посиланий був від короля з сенатором його Лянцкоронсь-ким на Буковину зустрічати хана великими для нього дарунками і значними сумами, котрі хапові і піднесли, і всі таємниці Хмельницького тоді ханові Гуляиицький розкрив. Хан, на-ближаючись до своїх кордонів, захопив собі в полон багатьох і багатьох людей малоросійських, що мали його за союзника і тому вважали себе в безпеці, а козаків запорозьких також пішло чимало від гетьмана слідом за ханом під приводом оборони своїх зимівників від плюндрування татарського.

Король польський, окуражений підступною зрадою хана і одержаною через те великою над козаками перемогою, розділив величезну армію свою надвоє і одну її частину під командою князя Четвертинського відправив для захоплення міста Києва, куди король мав намір прибути зі штатом своїм та армією на зимівлю, а з другою армією йшов сам король на Волинь і до Кам’янця-Подільського. Гетьман Хмельницький, утративши під Берестечком військ своїх близько дванадцяти тисяч, не втратив при тому мужності своєї анітрохи і, за короткий час доповнивши армію свою із міських гарнізонів і міліції і озброївши її запасною амуніцією із арсеналів чигиринського та черкаського, виступив з нею супроти армії Четвертинського. Тут армію застав гетьман біля містечка Хвастова, де мала вона роздих у повній безпеці, бо поляки, через звичайну свою легковажність і пиху, не інакше гадали про Хмельницького і козаків, як тільки, що вони, де не є, ховаються по віддалених границях, не сміючи їм і показатись, і, звичайно, міркували вже, як їм бенкетувати з королем у Києві та пересичуватись тамошніми розкошами і послугами киянок. Гетьман, приступивши до армії польської на світанку, вислав значну частину піхоти своєї у садки та городи хвас-тівські, обнесені ровами, які служили піхоті козацькій добрими окопами, а всіма іншими військами наступив на табір польський і, вчинивши сильну стрілянину з гармат і мушкетів, подався вперед, нітрохи не спиняючись. Поляки, бувши напівголими, хапалися за зброю, але вже вишикуватись як слід не могли, а, позбігавшись купами, подавались до городів та садів, щоб біля них вишикуватись і виступити вперед. Але піхота козацька, що засіла була за окопами садовими, допустивши поляків на найближчу дистанцію, зробила по них самий досконалий і сильний залп з мушкетів і повалила на землю їх цілі тисячі. Решта повертались всередину табору, але, зустрінуті всіма військами козацькими, зазнали од них другої поразки. Кінноту польську, що сідала на коней і шикувалась в лінію, тоді ж перекинуто і перемішано пострілами та списами кінноти козацької, і вона втікала навсібіч слідами князя Четвертинського і його штату, що побігли заздалегідь і майже в одних шляфроках. І так армію Четвертинського розбито вщент і розігнано в повному безладді. Війська курляндські, що були з ним, сховались в містечку і прислали від себе депутатами своїх офіцерів, віддаючись в полон і благаючи пощади. Гетьман, обеззброївши їх, відпустив в їхню землю з умовою і під присягою не повертатися їм до короля і поляків і не діяти надалі вороже супроти козаків під загрозою кари віроломцям шибеницею. Весь табір польський з усіма запасами, артилерією і багатою ставкою Четвертинського та інших вельмож польських дістався козакам як здобич і відшкодував їм втрату тих речей під Берестечком. Убитих поховано поляків на місці 13972 тіла, а взято в полон курляндців і відпущено в їхню землю 3215 чоловік. Відбулось те побоїще 27-го серпня, в четвер.

Біля Хвастова довідався гетьман Хмельницький, що князь Радзивілл з військами його литовськими, пробираючись на допомогу Четвертинсько-му правим берегом Дніпра, сплюндрував багато сіл побережних і саме місто Київ, що було без оборони, пограбував, а почувши про поразку Четвертинського, повернув назад на Литву з багатьма користьми. По тому повідомленню негайно рушив Хмельницький з легкою кіннотою переслідувати Радзивілла і, обійшовши його вночі, засів спереду біля Маслового Ставища, і як тільки він з корпусом, ідучи безтурботно, порівнявся з Хмельницьким, то сей, напавши збоку, розбив війська його до ноги і повернув усі награбовані користі з лихвою, діставши весь обоз Радзивілла з запасами та власними його скарбами. Вертаючись Хмельницький від Маслова, розбив ще сильні війська польські під Білою Церквою, котрі йшли від армії королівської шукати і допомогти Четвертинському і насунулись на Хмельницького, ставши жертвою його хоробрості.

Король з армією своєю, яка складалася з числа 150 тисяч, пройшовши від Берестечка на Поділля, обліг тамошнє місто Кам’янець. Гарнізон, що пробував у фортеці під командою полковника Глуха, чинивши сильний опір ворогові впродовж дев’яти тижнів, нарешті, через малочисельність свою і зужиття запасів, 29-го вересня здався королеві на договір, і його в числі 312 чоловік відіслано військовополоненими на Жмудь, а король зимував у Кам’янці і околицях його. Гетьман, маючи при собі війська 60 тисяч в повному озброєнні і достатку, року 1652-го вирушив з ним на армію королівську і знайшов її побіля містечка Жванець, розташовану дуже розлого і розкішно, тобто з недбалістю стосовно ворога, а в надії на свою численність. Хмельницький у перший день свого наближення до неї рекогносцирував її навколо з малою, але відбірною кіннотою і легкими з обох боків перестрілками од вершників. 29-го числа квітня, у вівторок, на самісінькій зорі відкрив гетьман атаку свою на армію польську з боку містечка, маючи з собою лише кінноту з малим числом легкої піхоти і артилерії; а головну піхоту посадив серед ночі по садах та городах (обведених звичайними їхніми ровами) з боку Хотина та Кам’янця-Подільського. За першим пострілом з гармат армія польська вишикувалась супроти атакуючих її військ козацьких і поставила тут кращу свою піхоту прусську з артилерією. Гетьман, займаючи ту піхоту і весь правий фланг ворога своїми круглими, або маячними, наїздами кіннотою, дав знак головній піхоті своїй, і вона, вийшовши раптово із засідки, вдарила в тил правого ворожого флангу і, зробивши перший постріл, наступила на нього із списами. Піхота прусська, обертаючись до оборони, показала тил свій кінноті козацькій, а легка піхота, що з-поза неї виступила, напала також із списами на пруссаків, і вони, бувши з обох сторін атаковані, перемішались і безладно подались на середину своєї армії. Піхота козацька, переслідуючи їх, не давала їм набивати мушкети і вишикуватись, а вражала своїми списами при обороні ворога самими багнетами. Гетьман, приєднавшись до піхоти своєї з обох її флангів, перемінив тим весь лад обох армій і охопив всю артилерію правого ворожого фасу. Супротивник почав був перешиковуватись, витворюючи свій фронт супроти фронту козацького, але Хмельницький в той самий час наступив на нього всіма своїми силами і розірвав його надвоє. Одна частина з усією майже кіннотою почала відступати до Кам’янця під командою самого короля, і Хмельницький велів військам своїм супроти неї лише маскуватись і вдавати вид наступаючих; а друга частина з піхотою прусською зійшла в місцини низинні в напрямку Могилева, і на тую гетьман наступав з усією жорстокістю. Вона, не маючи в себе артилерії, скоро попросила пардону і була обеззброєна, і гетьман, обнявши її кордоном, відправив у місто Корсунь на перегляд; а взято всіх полонених 11313 чоловіка, а серед них двох генералів — Донгофа і Осолінського, котрих утримував гетьман при собі з усіма почестями і повернув їм усі їхні екіпажі та пожитки, що лишилися в таборі. Весь же табір з обозами та артилерією дістався козакам; але і з нього королівські екіпажі і намети з людьми і всім, що було королівське, відправлено вслід за королем і охороною козацького конвою, котрий від короля був значно обдарований з публічним визнанням перед його військами, <<іцо грубі козаки ввічливіші і великодушніші від нас, уславлених едукаціями, і вони вдруге мене зобов’язують на сором гонору нашого".

а другий день баталії Жванської виступив Хмельницький зі всіма військами слідом за королем до Кам’янця-Подільського, але на шляху зустріли його сенатор Лянцкоронський і генерали Потоцький і Собієвський, пропонуючи мир від короля, що затверджував присягами трактат Зборівський в повному його обсязі; а в заставу того, поки від чинів і Речі Посполитої надійде формальне затвердження того миру і від короля вийде на нього ратифікація, зостаються у гетьмана аманатами вищеозначені три урядники і четвертий з ними генерал Осолінський, що перебуває у полоні; решту ж полонених урядників і всіх рядових просив король відпустити додому. Потому гетьман на все погодився, прохане виконав і полонених відпустив, вернувши притому пруссь-ким військам шпаги і всю зброю їхню з потрібними обозами і подорожніми запасами, супроти чого і малоросійські бранці королем повернуті в свою вітчизну. Ратифікація, підписана 27-го вересня, одержана Хмельницьким 11-го жовтня, і в усій Малоросії її опубліковано з урочистостями і молебнями по всіх селах і церквах. Війська розпущено по своїх місцях і все приведено до мирного стану. Аманати польські оголошені вільними і від гетьмана з почестями та дарунками відпущені в їхню землю і на дорогу всім потрібним забезпечені; але один із них, сенатор Лянцкоронський, маючи таємні від короля інструкції, зостався жиги в Чигирині приватно до подальших повелінь королівських.

листопаді 1652 року прибули до гетьмана в Чигирин посланці турецькі Нураддін-ага з ефендієм Огли-Селімом та кримський мурза Нагайбек з супроводом, а до них приєднався і польський сенатор Лянцкоронський. Вони всі разом, оголосивши волю своїх дворів і дані од них уповноваження і накази, намовляли гетьмана воювати разом з їхніми державами з царством Московським і відібрати в нього на користь хана царство Астраханське. Хан писав притому осібно до гетьмана, що вчинені ним супроти інтересів ханських таємні змови з московцями і всі прикрощі він охоче гетьманові дарує і віддає їх на вічне забуття при першій згоді гетьмана на нинішній конференції; а що стосується загнаних ним нинішнього літа малоросійських бранців числом до трьох тисяч, то їх негайно повертає до своїх осель; вони в нього не що інше значать, як ама-нати, на заставу обітниць гетьманських узяті. Гетьман, вживаючи все своє мистецтво в політиці і все красномовство в доказах, хоч як не одмов-лявся неможливістю вступити в нову війну, зазнавши великих втрат у попередніх, і що потрібен йому час на роздум, на поради з народом і на численні поліпшення, одначе посланці, ні на що теє не зважаючи, вимагали від гетьмана лаконічної відповіді, себто так чи інак; і чи вступає він з ними в союз, чи оголошує себе їхнім недругом, і що вони мають від дворів своїх повеління на випадок незгоди гетьманської покласти йому на стіл меч і лук, які означають війну. Гетьман просив ще вважати його нейтральним, він під тим видом зобов’яжеться допомагати їм таємно грішми, кіньми, обладунками та іншими військовими речами, що значать на війні пункт немаловажний. Але і цю пропозицію гетьманську відкинуто, і посли наполягали на нього виставити армію свою супроти московців. Гетьман нарешті після довгих переговорів сказав, що він покладається на розсудливість самих послів, у якій вони самі зрозуміють і визнають за неможливе йому зараз вступати в нову наступальну війну, не укомплектувавши своїх військ, що зазнали великих втрат і не набули найнеобхіднішого у війні знання, без якого легко можна принести саму шкоду союзникам замість сподіваної помочі, а зіпсоване один раз звичайно буває тяжче лагодити, аніж робити заново. Посли, зваживши наостанку такі великі гетьманські резони, відстрочили йому на поправку армії 10 місяців і, обдаровані гетьманом щедро, роз’їхались, а хан слідом за тим повернув бранців малоросійських.

етьман, покінчивши з послами, виправив зараз в Москву таємно суддю генерального Якова Гонзевського і через нього писав до царя Олексія Михайловича листа наступного змісту: “Многочасно і многообразно давав я знати Вашій Величності про наміри султана турецького і хана кримського разом з королем польським оголосити Вам війну за царство Астраханське та інші їхні претензії, і що вони мене до того запрошують супроти волі моєї і бажання, і я відмовлявся від них досі під різними приводами, особливо постійними війнами, які у мене завжди були з поляками. Але тепер, коли закінчив я сії війни Зборівським і Жванським трактатами, то прислані од всіх тих держав нарочні посланці вимагали у мене настійно воювати разом з тими державами з царством Вашим; в противному ж випадку оголосять вони мені війну і введуть в Малоросію для того три свої армії. Я скільки не відмовлявся і крайньою моєю неспроможністю, що вимагає чимало часу на поліпшення сплюндрованого і на заведення озлиднілого, одначе вони до того всього глухі і всерйоз не беруть, підозріваючи мене особливо у прихильності і відданості до Вашої Величності і народу Вашого за переказами їм зрадника мого, що від мене у Москву посилався, але згодом за злодіяння до страти засудженого судді Гуляницького, котрий, утікши від кари, ховається в Криму і Польщі і на мене зводить наклепи. І я насилу міг вблагати у тих посланців з великим їм пожертвуванням лише відстрочки на 10 місяців для приведення армії моєї до належного порядку, а всі інші прохання мої, навіть про самий нейтралітет, лишилися марними. І так лишається тепер судити про сії справи Вашій Величності і вибирати засоби найкорисніші та найнадійніші; а я закликаю всі клятви на душу мою, що про війну з Вами і з царством Вашим і думати мені незносно, і віддаю вічній анафемі і судові Божому всілякого, що мислить яко неприятель на єдиновірців і одно-родців, останніх залишків вільного в грецькій церкві благочестя і стародавнього апостольського православ’я, гнобленого і знівеченого у всьому світі магометанством і папством. Та коли, Ваша Величність, ще й тепер не зважитесь попередити недругів і попустите їм увійти в Малоросію зі своїми арміями і приневолите мене йти з військами моїми війною на царство Ваше, то даруйте мені і не осудіть, що стану по неволі неприятель, і на такий випадок протестуюсь я перед Богом і всецілим світом, що неповинен буду в крові єдиновірних християн, проливаній за інтереси народів невірних і недовірків. Для відвернення того зла або принаймі ради його применшення єсть засіб не безнадійний, себто оголосити полякам війну і ввести зараз у землю їхню дві армії або добрі корпуси: один в Білорусію і на Смоленськ, а другий — в Литву. Поляки доконче мусять відтягнути туди всі свої сили, а турецькі і татарські війська я з Божою поміччю надіюсь тоді утримати в їхніх границях, дотримуючись системи оборонної. Коли ж війська Вашої Величності ощасливлені будуть успіхами, так і я на подальше наступити можу. Але всі ції положення потрібно затвердити угодами і присягами, щоб не думалося про зради; а я всю свою душу викрив перед Вами, і свідок мені Бог, що кажу сущу правду”.

На адресу Хмельницького цар Олексій Михайлович прислав до нього боярина Василя Васильовича Бу-турліна, свого радника, і з ним інших двох думних бояр, і через них наказав і писав цар до Хмельницького таке: “Високомочному і славному малоросійському і козацькому гетьманові Зиновію Михайловичу Хмельницькому наше царське і шанобливе слово. Звісткою Вашою про ворожі помисли сусідніх держав і добрими супроти них порадами ми вельми задоволені і вдячні Вам, предостойний гетьмане, а війська наші давно стоять на границях своїх в доброму порядку і благонадійності; а виступати їм за границю без доброго приятеля і надійного помічника сумнівно. А коли б ти, гетьманушка, зволив з нами поєднатись, то всі б сумніви геть, і ми б доручили вам всю свою армію як людині розумній і воїну славному. А що ти пишеш про угоди та обов’язки, то ми готові все виконати вірою і правдою, як закон християнський і совість повелівають. Одначе щоб надалі не було різно дум’я і вагань з обох сторін, то добре б поєднатись і укріпитись нам на вічні часи, як єдиновірним і єдинокровним, і щоб вороги наші не насміхалися з нас; а угоди про те і статути суть права старі малоросійські і козацькі, котрі ми за ними укріпимо і підпишем за себе і наслідників наших, і не будуть вони порушувані вічно. А що ти вигадаєш на краще з нашими боярами і своїми думними людьми, ми на теє будемо згодні. А як швидко згоду затвердимо, то і війська виправимо на непри-ятелів, а між себе воювати борони нас, Господи! Сам диявол хіба на те поступити може, а нам, православним, і мислити про таке злеє діло, далебі, грішно; а дума наша є і буде, аби захистити й охоронити народ православний од ворога і месника, чого ми і од Вас прагнемо; і бачить Бог, що в правді та істині і під святою порукою поєднатися вічно з Вами і народом Вашим бажаємо і Вам про теє з пошануванням пишемо”.

Переписка Зиновія Хмельницького з царем московським та інші сього гетьмана записки й діяння передані в кардинальний Могилівський монастир

із монастиря Староканівського архімандритом тамошнім Макарієм, у якого проживав у монастирі нещасний син Зиновія Хмельницького Юрій Хмельницький, що опісля гетьманства свойого перебував у чернецтві.

ісля прибуття до Чигирина посланців царських гетьман Хмельницький скликав зараз чиновників і найповажніших козаків од війська, що займали тоді всі уряди малоросійські, і, оголосивши їм про прибуття до нього послів царських, які запрошують його з військом і народом до поєднання з царством Московським, і бувших раніше у нього посланців турецьких і польських разом з татарськими, які вимагали у нього настійно поєднання з їхніми державами і піднесення з ними зброї на царство Московське за їхні претензії, пропонував притому, щоб чини і війська, прийнявши до зрілого розміркування всі тії вимоги чужоземні, вирішили одноголосно, котру з них вибрати корисну і заснувати на ній своє майбутнє становище. Бо “за обставинами сьогоденними треба нам бути неодмінно на чиєму-небудь боці, коли нейтралітет не приймається, та і на грядущу пору заздрість та інтереси сусідів не облишать нас у спокої та без спроб, як я й давніше про те вам казав, а тепер надія і самі ви бачите”. Молоді чиновники та козаки висловили першу згоду свою на поєднання з турками, упевнюючи, що “у них військовий народ в особливій повазі та пошані, а для селян нема у них ні аренд жидівських, ні великих податків та індуктів, які є в Польщі; а що найважливіше, то нема у них кріпаків і людей на продаж, або крестьянства, як у Московщині теє водиться; і все те видно і ймовірно в сусідніх князівствах Молдавському і Волоському, котрі нам можуть правити за взірець. І коли нам, за словами гетьмана, неможливо пробути самими собою, без сторонньої протекції, то турецька протекція є від всіх інших надійніша і пожиточніша, і, не дивлячись на їхнє бусурманство, кожен турок, що заприсягнувся одною своєю бородою, ніколи вже присяги своєї не переступить і слова свого не зламає. Християнські ж клятьби і навіть присяги бувають лише маскою, під котрою ховаються лукавства, зрадництва і всілякого роду неправди; і найважливіші їхні дії, називані політикою та міністерією, що суттю своєю один хитрий обман, і чим обман той виходить більшим і шкідливішим, тим уславлюються і звеличуються творці його, як найперші в державах і єдині у них розумні люди або великі міністри і політики”.

Гетьман і старі урядники і козаки, заперечуючи молодим різними і багатьма противенствами у вигодах турецьких, од них прихованих, доводили їм, що “віддатися християнам самовільно у владу невірних або заприязнитися і спілкування мати з ними є для християнства гріхом смертельним і вчинком перед всім християнством ганебним та соромотним і є майже те саме, що самогубство, бо, маючи з такими спілкування і єдність, неможливо ніяк не збочити з путі християнської і не заразитися паскудством бусурманським; а що є важливіше в світі, як не шанування батьківської своєї віри, божественної і єдиної в людстві? Уважайте і слухайте, що Павло святий, сей обраний апостол Христів, який подолав і звитяжні: над усіма мудрецями світу сього доказами своїми про віру нашу християнську, що сказав він наприкінці життя свого про власну віру свою у Христа. Він дякував Богові найщиріше, що “теченіє жительства скончах і віру соблюдох”. А коли такий великий муж і такий ревнитель Божий і угодник Його, скріплюваний завжди благодаттю зви-ще, коли вій дякував Богові за шанування віри в Нього, то нам, грішникам сущим, чи не треба всіляко дбати про шанування віри своєї, котрою яшвемо, рухаємось і єсми? Але се говориться лише про велику віру нашу. А коли ми її роздивимось і в наших народах, себто коли, поєднавшись з невірними, вдаримо на царство Московське, на сей єдиний і вільний залишок держави християнської, з нами єдиновірної, і підкоримо його під таку кормигу магометанську, в якій перебувають наші єдиновірні ієраршества: Константинопольське, Єрусалимське, Антіохійське і Олександрійське, то що ми тоді будемо перед лицем світу? Воістину, не що інше, як тільки притча во язиціях і посміяння в людях і будемо ще окаянніші від народів со-домського і гоморського, погублених правосуддям Божим з такою лихою грозою. Та й самі тоді зостанемося, як обламаний корабель в просторому морі, гнаний з усіх сторін бурею і позбавлений пристановища та надії на порятунок, і будемо те саме, що були після нашестя Батиєвого під владою татарською, себто невільники в бого-службі і християнстві або відступники і раби неключимі, що гинуть з душею і тілом”.

Мова гетьманська і старих людей зворушила нарешті молодих проти-борців до сліз. Чимало з них з риданням говорили і повторяли гетьману: “Право судили єсте, і праві путі ваші: да будуть по глаголу вашому і мнєнію!” Гетьман, скориставшись із пом’якшення сердець, доручив Са-муїлові Богдановичеві та полковникові переяславському Павлові Тетері написати договірні статті з царем московським і подати їх на розгляд його і всієї Ради малоросійської. Вони написані і по апробації гетьмана з радою оголошені послам московським, котрі, погодившись з усім, у них написаним, підтвердили присягою своєю від особи царя і царства Московського про вічне і непорушне шанування умовлених договорів. А тому вимагали вони взаємної присяги від чинів і народу малоросійського в рівномірному дотримуванні тих угод. Статті договірні підписані гетьманом і чинами січня 6-го дня 1654-го року, і присяга тоді ж ними учинена; а решті чинів і війську призначене збірним місцем місто Переяслав, де б всі вони також присягали в присутності послів і дістали від них подарунки царські. Але посли вимагали притому, щоб і Військо Запорозьке мало спільно з Малоросією згоду на договори і присягою підтвердило.

Одначе на таке сказав гетьман зі всіма чинами, що “запорожці у нас люди невеликі, і для того в діло се ставити їх ні для чого, бо вони з нас набираються і до нас повертаються, а дещиця промЬк них чужоземців майже мізерна, до цього діла ненадійна і до всіх зобов’язань не здібна; і се поважається у них верховною вольницею і, так сказати б, їхньою поживою”.

татті договірні складаються з багатьох пунктів, але екстрактом з них служать для козаків і їхніх начальників та народу лише три. Перша: аби пробувати їм на всіх колишніх угодах і пактах, уложепих з Польщею і Литвою і затверджених привілеями королів польських і великих князів литовських, і по них користуватися всіма перевагами і свободами вічно і без жодної одміни; друга: щоб власність всіх родів, маєтків їхніх і придбання їх непорушно при них і нащадків їхніх пробувала вічно під охороною прав їх стародавніх руських, литовськими званих, і по них шафова-ти ними і всякими способами користуватися було б вільно і безборонно; третя: щоб у діла їхні та судилища ніхто інший не входив і не мішався, а самі вони судитися і управлятися між собою повинні за своїми правами і своїми обраними з-поміж себе суддями та начальниками. Серед переваг уряду національного покладено, між іншим, такий пункт: “Коли ми, гетьман зі старшиною і військом, кому за службу надамо хутір, млин або село, а він почне просити государя про подтвер-дження, то государ нехай зболить теє потвердити”. Нарешті долучено статтю і про шляхетство польське, що залишилось через єдиновірство в Малоросії, щоб йому бути тут при своїх правах і привілеях, рівних з природною шляхтою і під протекцією війська. Але стаття ця була згодом громовим ударом для уряду і най-гіркішою пілюлею для тих, котрі її допустили і в протекцію свою таких зловмисних людей прийняли. Вони подякували і відплатили їм точно так, як стародавні племена хананейські і амо-рейські відплатили племенам ізраїльським за тую милість, що тії їх не вигубили, а, зглянувшись, полишили коло себе. Шляхетство теє, бувши завжди серед найперших чинів та посад в Малоросії і серед її військ, підводило під уряд її чимало мін підступами своїми, контактами та відвертими зрадами, задуманими на користь Польщі, а народові дало випити найгіркішу чашу запроданства і введенням його у підозру, недовір’я і в найбільш тиранські за те муки, урядом верховним по необачності над ним учинені, бо всім замішанням, неладові і побоїщам в Малоросії, що після Хмельницького сталися, саме вони були причиною; і як їхні не заховані сіті та підступність від народу, але він пізнав винуватців, кількох знищив і заспівав нарешті тую втішну для себе пісеньку, яка значить більше, аніж її простота:

Да не буде лучче,

Да не буде краще,

Як у нас на Вкраїні:

Нема панів,

Нема ляхів,

Не буде й ізміни…

Ненависть польської шляхти не переставала і згодом переслідувати малоросіян, а особливо козаків у всіляку пору, і невдачі з боку уряду і спокус народних хоча дещо принизили їх, але не зовсім знищили. Вони спроквола ввійшли знову у всі уряди і командування козацькі і, посідаючи серед них

і серед чиновників, які з них вийшли, першенства і привілеї, чванячись самою породою своєю і едукацією, забули і затьмили врешті-решт те, що вони є зайдами в землі чужій і залишені в протекції тих, кого зневажали і ненавиділи і котрі могли і мусили були вигнати їх або винищити під час революції, але утримувані від того одною вірою і поблажливістю гетьмана Хмельницького, вельми любленого народом. Плодом поверховості їх над природними чиновниками і шляхтою було приниження сил у власній своїй землі і в своїх природних правах і привілеях. їм позаздривши і приревнувавши, багато із природних малоросіян, а особливо із поповичів, котрі вибились у чиновники завдяки інспек-торіям, пристали до їхньої системи і, достосувавши абияк прізвища свої до польських, стали гоноритися їхнім походженням. А до сих ще премногії виниклі з жидівства, змушені хреститися в час минулих над ними масових вигублень, і поверстані в шляхту відомим про перехрестів статутовим артикулом склали нарешті із помішання всіх язиків і порід єдиний бич для козаків і всіх малоросіян. Вони, керуючи ними у всіх урядах і керівництвах і збагатившись побіля них всілякими хитрощами, а особливо користуючись тих простотою і підлеглістю, відняли у них всі права їхні шляхетські природні, що од найдавнішої давнини були у них безперервно і під титулом лицарства всіма угодами і привілеями їм підтверджені, привласнили їх своїм лише народам. А наостанку, витиснувши багатьох із них на слободи та інші провінції, решту довели до того стану, в котрому вони і нині перебувають.

Відпускаючи гетьман послів царських з договорними статтями, обдарував їх щедро азіатськими і польськими речами, вельми коштовними, і з ними послав своїх посланців суддю Гонзевського і полковника Тетерю з вдячним до царя адресом, в якому, пояснивши про все, з послами ним учинене на користь об’єднаної нації, просив притому царя про ратифікацію і підтвердження договірних статей відповідними своїми грамотами, котрі від царя в незагайному часі гетьманові через його посланців і прислано. І цар, затверджуючи у них се, договорами означене, виявив притому відверту вдячність свою до малоросійських чинів і народу, зрівнявши їх особистими привілеями з боярами, дворянами і всіма ступенями московськими, або великоросійськими, чого в договорах не було пояснено, а вміщалось теє в пактах з Польщею і в привілеях королівських, статтями затверджених, де кілька разів узаконено і потверджено, що поєднуємося, яко рівний з рівним і вільний з вільним. Ратифіковані статті і царські грамоти після отримання їх опубліковані були у всій Малоросії з належними урочистостями, і копії з них залишені в архівах всіх урядів, а оригінали віддано в архів трибуналу малоросійського під охорону національного присяжного архіваріуса, які з багатьма іншими національними документами і зберігались з такою пильністю понад сто літ, але наостанку при частих змінах малоросійського трибуналу, або уряду, і за намовою антипатріотів народних, котрі витворилися із помішання по-ляцтва та жидівства, стали вони приховані в іншому сховищі.

Поєднання Малоросії з царством Московським занепокоїло всі майже двори європейські. Система про рівновагу держав починала уже тоді розвиватись. Царство Московське, хоча само по собі і не мало ще у сусідів важливого значення, яко зруйноване і принижене недавніми жахами самозванців і міжусобиць, одначе заздрість сусідів, які знали простору розлогість поєднуваної з ним Малоросії та її ве-лелюдство з таким хоробрим і мужнім воїнством, не залишалась без своїх дій. І скільки Польща не набридала сусіднім державам тривогами своїми та несталим правлінням, але всі бажали краще мати справу з сею республікою, приреченою на повсякчасні видозміни, аніж бачити в Росії держа-ву абсолютну, раптово піднесену до рівня царств могутніх і страшних, без всіляких притому втрат і збитків, і немовби з небес таким безцінним даром збагачену. І тому гетьман Хмельницький з усіх боків атакований був наріканнями та погрозами за свою протекцію, і од багатьох дворів були вимоги, аби вернувся він до попереднього нейтрального стану; а з боку турецького, польського і кримського оголошена війна йому разом з царством Московським, і Хмельницький змушений був декілька разів проказувати зі скорботою відомі слова царя Давида: “Тісно мені звідусюди!”

Одначе великодушність його і здоровий глузд і розум з розлогим знанням політики подолали і анітрохи не захитали в прихильності до царя і царства Московського, і він, почавши готуватись до нової війни, повідомив цареві про свої розпорядження щодо неї, котрі цар у всьому схвалив і зараз став переводити в дію.

рмія поєднаної Росії поділе-і на була на чотири великі корпуси, і їхні дії почалися з 15-го квітня 1655 року. Гетьман з тридцятьма тисячами своїх військ, виступивши до польських та турецьких границь, розташувався біля міста Заслава для відбиття турецьких і польських військ, які збиралися саме там нападати. Боярин князь Бутурлін в числі

ЗО тисяч великоросійських військ і п’яти тисяч малоросійських козаків розташувався в гирлі ріки Ворскли, поблизу Кодака, щоб утримувати татарські напади. Князь Хованський з 30-тисячним корпусом великоросійських військ відряджений був на Білорусь, до річки Сож, щоб одбиватися од військ польських на випадок приходу їх до міста Смоленська, а до сього міста вислано наказного гетьмана малоросійського Івана Золотаренка, визначеного гетьманом із полковників ніжинських, якому на знак тої гідності дано од великого гетьмана клейно-ди військові, булаву і бунчук, менші від інших, що означали польського гетьмана. Під командуванням його були полки Ніжинський, Чернігівський і Стародубський, перейменований із

Сіверського, і сім інших малоросійських полків в числі 20 тисяч реєстрових козаків і п’яти тисяч охо-чекомонних; а в числі урядників був молодий гетьманич Юрій Хмельницький, посланий батьком для вивчення військового мистецтва та призвичаювання до нього. Наказному гетьманові доручено від царя і Хмельницького взяти місто Смоленськ. Він влаштував облогу його з усіх боків 27-го травня; облога була зустрінута поляками частими і жорстокими вилазками та шарміцерами, але Золотаренко, завжди їх відбиваючи з успіхом і великим кровопролиттям ворожим, укріпив нарешті облогу свою шанцями і редутами і почав обстрілювати місто з гармат і мортир. А ведучи її кілька тижнів на укріплення, робив поміж тим насипи для підвищених батарей і по закінченню цього почав стріляти понад мури всередину міста, від чого розбито і спалено чимало магазинів, казарм та інших будівель і побито чимало солдатів польських і народу.

Цар Олексій Михайлович з причини морового повітря, або чуми, що прокинулася була того року в місті Москві, виїхав із Москви на проживання в місто Вязьму і звідтіль навідувався часто до Смоленська, в табір, що облягав місто. Гарнізон смоленський, спорудивши в місті на тому горбі, що під соборною церквою, обсерваторію, спостерігав з неї, що творилося в шанцях і в таборі козацькому; і коли одного разу запримітили в’їзд царський до табору, то, діждавшись ночі проти 27-го числа липня, зробили із міста сильну вилазку раптово двома загонами, із яких один напав на шанці, а другий спрямував розгін свій просто на табір. Золотаренко, маючи кожної ночі для підкріплення шанцевих військ окремі резерви поза шанцями, яких обложені з обсерваторії своєї бачити вночі не могли, оточив обидва ворожі загони резервами і шанцевими військами і за першим на них пострілом із гармат та мушкетів ударив списами. Поляки, обстрілявшись із своїх мушкетів та пістолів, не встигали заряджати їх знову і боронилися самими шаблями, та супроти списів ними не встояли, а, стлумившись натовпами, стали втікати з великими втратами до міста, але були оточені зусібіч, пробитись до міста не здолали

і, кидаючи мушкети, просили згоди, або пардону, який їм і даровано, і вони, обеззброєні, відігнані до світанку за табір; а ранком нараховано сих бранців і представлено цареві 2389 чоловік і з їх числа 33 начальники; побитих забрано і поховано поза шанцями 4623 чоловіка.

Цар, будучи розваяїливістю та мужністю Золотаренка і хоробрістю війська його вельми задоволений, подякував їм вельми приязно і умовляв притому Золотаренка повести тоді вже на місто генеральний приступ і взяти його штурмом; але сей воєначальник доводив цареві, що за правилами досвідченого воїна тоді лише потрібно вживати всю напругу сил і допускати надмірну втрату війська, коли чого не можна осягнути мистецтвом і приневолить сама необхідність іти на таку крайність, а він сподівається досягти бажаних намірів без подальших втрат народу. Цар, висловивши на розважливість Золотаренка своє задоволення, велів продовжувати ди його за власними розрахунками, і Золотаренко, запримітивши, що міський мур від ріки Дніпра збудовано без земляних насипів, а так, як монастирські мури будуються в надії, що розбивати їх гарматними ядрами з низького місця неможливо, то повелів рити вночі під той мур підкоп, або міну. А як міну тую виготовлено і порохом засипано, то в середніх числах серпня місяця віддав він наказ війську бути готовому до генерального приступу. Підкоп вибухнув був удосвіта у вівторок, і з допомогою дужого вітру підірвану землю та матеріал з муру понесло і розкидало по місту з великим тріском і грізними ударами, причинивши гарнізонові і міщанам збитку і завдавши великого страху. Тієї самої пори підготовлені війська вдерлися пробоєм до міста і вчинили гарячу стрілянину з мушкетів та польових гармат, які тоді ж були втягнуті до міста.

Війська польські, які розташовані були порізно при бастіонах та валах міських і які змаліли до половини під час тих вилазок та шарміцелів, почали було збиратися і лаштуватися супроти козаків, але сії, не даючи їм на те часу, влучали їх своїми пострілами, а особливо списами і вчинили страшне між ними смертовбивство і кровопролиття, від чого тії вдалися до втечі — хто поза місто, а хто в міські житла та церкви. Золотаренко, поклавши милість на місто і будівлі його, не велів їх штурмувати і нищити, але наказав музиці військовій грати на трубах та сурмах, а військові кричати мир і згоду. За сими знаками поляки і міщани, виходячи на вулиці, кидали від себе зброю і ставали на коліна, цілуючи кожен хреста, зі своїх перстів складеного. І так місто Смоленськ було здобуто силою зброї; і по очищенню його від трупів та румо-вищ і по урядженню поліції та сторожі в’їхав до нього цар Олексій Михайлович з повним тріумфом і святкував у ньому звитягу свою в соборній церкві вдячним Богові молебнем, що відбувся тоді ж і по всіх церквах; після того було дано бенкети урядникам та війську, котрих цар, подякувавши особисто за їхню до нього прихильність і достохвальну військову мужність, обдарував їх різними речами і грішми, залежно від заслуг і відзначення кожного. Між тим най-значнішим урядникам даровано золоті і срібні коряки на тасьмах, які носили через плече за прикладом нинішніх кавалерій; іншим піднесено дорогі шаблі, пістолі та різні убори; наказному ж гетьманові Золотаренку і гетьману Хмельницькому особливі зроблені почесті та подарунки, а для всього взагалі воїнства малоросійського даровано царську грамоту 16-го числа вересня 1655 року, в якій, проміж іншим, таке написано: “За природним нашим людинолюбством і великодушністю до наших вірнопідданих, а особливо бачачи малоросійський військовий народ відмінної до нас щирості, котрий, як при здобуванні міста Смоленська, не щадив життя свого, чому ми самі свідки, так ми, з уваги до такого його подвигу і обнадіявши себе і надалі від нього такою ж вірністю і ретельністю з його наказним гетьманом Золотаренком, обдаровуємо віднині на грядущі часи сей військовий малоросійський народ од вищої до нижчої старшини з їх нащадками, котрі тільки були в тому з нами поході під Смоленськом, честю і гідністю наших російських дворян. І по сій жалуваній нашій грамоті ніхто не повинен з наших російських дворян у всіх випадках супроти себе їх понижувати, як кожен життям свойого здоров’я і непорочною вірністю заслужив теє в нашій Вітчизні супроти нашого неспокійного і брехливого не-приятеля. І такою нашою наймилос-тивішою грамотою дозволили ми всюди їм тішитися і веселитися і, як запоруку своєї заслуги, кожному при собі мати”.

Від Смоленська відряджено Золотаренка з корпусом своїм в Білорусію і Литву, і він, підійшовши до річки Сож і переправившись через неї без жодного спротиву з польської сторони, в листопаді місяці 1655 року оточив місто Гомель, приналежне до Малоросії, але відібране недавно поляками по винищенню в ньому козацького гарнізону з командиром їхнім сотником гомельським Опанасом Зінчеиком. Облога того міста і спротив у ньому сильного польського гарнізону були жорстокими і вбивчими. Золотаренко, взявши місто штурмом, приступив до його замку, котрий був начеб півострів, оточений рікою Сож і природними ровами, які робили із замку горб високий і майже неприступний. Облога замку і стрілянина по ньому продовжувалась декілька днів без усякого успіху, а робити штурм його здавалось неможливим або занадто згубним. А тому Золотаренко, вибравши із неминучих зол менше, повелів втягнути на Спаську церкву і дзвіницю мортири і гармати і стріляти з них всередину замку, кидаючи притому ж і бомби.

Така вигадка подіяла з бажаним успіхом. Бомбами запалено в замку будівлю в багатьох місцях, і весь замок наповнився полум’ям, а гасити його було неможливо із-за гарматних ядер. Поляки задля власного порятунку вирішили зробити вилазку з наміром запалити Спаську дзвіницю і церкву або при невдачі рятуватися втечею. І так, відчинивши вони замкову браму, рушили з неї товстою колоною на місто, а Золотаренко, теє запримітивши, дав час витягнути колону свою подалі і тоді ударив на неї з трьох сторін, і по одному лише пострілі з обох сторін почалася січа шаблями і побивання списами. І це скоро подолало ворога, котрий винищений був майже без остачі, і замок з містом і всією приналежністю дістався переможцям.

Із Гомеля виступив Золотаренко з корпусом до міста Нового Бихова, що належало також до Малоросії, і, оточивши його блокадою, розташованою в околичних селах з причини зимової пори і великої студені, робив на місто часті із квартир напади самою піхотою. А нарешті, під час польського свята Трьох крулів (королів), коли польські війська опісля набоженства займались бенкетуванням, а відлига, що з’явилась, послабила холоднечу, підступив Золотаренко з піхотою вночі під замок биховський і з допомогою драбин і великих снігів удерся в нього з малим спротивом од ворога; а оволодівши замком, відкрив із нього вогонь з гармат по місту та міських бастіонах. Польські війська, яких вибили із замку і які зібралися в місті, скільки не приступали до замку з наміром його забрати, але щоразу були відбиті козаками з великими для себе втратами; нарешті вирішили вони покинути місто і пробиратися пішки в Литву або до найближчого до неї міста. Але козаки, які квартирували по селах, за даним їм завчасно наказом Золотаренка оточили їх в лісах на мінській дорозі, і вони після малого спротиву змушені були здатися в полон, і сих полонених разом з полоненими гомельськими числом до трьох тисяч відправив Золотаренко зі своїм конвоєм до царя в Смоленськ, сповіщаючи про всі успіхи своєї зброї. Цар, дякуючи Золотаренкові за його такі великі і відмінні подвиги і успіхи військові, прислав йому багаті дарунки і похвального листа з особливим признанням за ретельність Юрія Хмельницького, Золотаренком відмінно рекомендованого.

З польської сторони упродовж минулої кампанії ведено війну в усіх місцях оборонну, і трималися війська польські самих лише міст та дефілей; а на 1656 рік зібрались поляки відкрити кампанію наступальну; за цим планом верховний воєначальник їхній князь Радзивілл з численною польською армією, виступивши з Литви, спрямував похід свій на Білорусь. Наказний гетьман Золотаренко, розвідавши про рух армії польської, в березні місяці того року перейшов ріку Дніпро і об’єднався з військами великоросійськими, що були під командою князя Хованського і прийшли до нього від міста Могильова. В тих поєднаних силах рушили обидва воєначальники до річки Березини назустріч польській армії і, знайшовши її розташованою над тою рікою, заатакували з двох сторін. Битва була довга і завзята. Князь Радзивілл, часто міняючи і підкріплюючи свої лінії, тримався завжди чагарів та лугових понад річкою западин, і тому артилерія об’єднаних росіян слабо діяла на ворога. І Золотаренко, згодивши Хован-ського, пішов у наступ піхотою своєю на самий центр ворожих ліній, на які, зробивши один постріл з мушкетів, ударив списами і, перекинувши лінії, погнав ворога з місця баталії до ріки і мостів, на ній утворених, побіля яких через тісноту та нездатність до оборони страшної завдано полякам поразки. Ті, що врятувалися від убивства, чимало перетопилося в річці, а решта загинули на місці; табір ворожий з усіма запасами і вся артилерія з її снарядами дістались переможцям, а ворог, забравшись набутками своїми за річку, поруйнував і попалив на ній мости і в повному безладді втік досередини Польщі.

Розбивши армію польську, поділились війська російські, як і раніше, на два корпуси; і вони, переходячи решту Білорусі, вступили до Литви: Золотаренко, тримаючись з козаками середини тих провінцій, а князь Ховайсь —кий з великоросійськими військами ішов прикордонною стороною від Ліфляндії та Курляндії. В проході їхньому не показувались жодні корпуси польські в полі, а лише тримались війська їхні при містах та укріпленнях; і воєначальники тії, завдаючи поразки всюди польським гарнізонам і засідкам, де їх лише не знаходили, брали притому білоруські та литовські міста та містечка без подальших труднощів. І таким чином, заволодівши цілковито всією Білорусією і більшою частиною Литви, підкорили в них побіля двохсот міст, містечок та укріплених замків; і за утримання військ від грабунків, правами військовими за спротив дозволених, стягнули з громадян контрибуцію, а особливо з міст найзначніших, як ось: з Вітебська, Полоцька, Мінська та інших. Нарешті, зійшовшись обидва війська до столичного литовського міста Вільна, облягли його з усіх боків і через упертість гарнізону та громадян тамтешніх, що роздратували росіян більше підступами та обманами своїми, учинено на теє місто генеральний од усього війська руського приступ. І як приступом тим усі війська польські, що на валах та бастіонах міських були, побито і перекинуто, то, сховавшись вони всередину міста, стріляли з будівель на війська руські, кидали на них всілякі тягарі і обливали їх окропом у проході на вулицях. Саме тому змушені були росіяни запалити місто з усіх боків і обернути його на попіл та руїни, а народи, що втікали од полум’я, кого побито, а решта розбіглися та сховалися поза містом. І так Вільно через злісність та нестатечність громадян своїх зазнало такого удару, якого росіяни йому ніколи не готували і в гадці не мали.

Цар Олексій Михайлович, отримавши од воєначальників своїх Золо-таренка і Хованського вісті про підкорення державі його всієї Білорусії і більшої частини Литви, того ж 1656 року повернувся із Смоленська і Вязьми, де він тоді перебував, до столичного міста Москви і там, влаштувавши великі урочистості і зібрання всіх царствених достойників, по відспівуванні з ними в церквах вдячних Богові молебнів з биттям у дзвони і гарматною стріляниною возсів тріумфально на трон царський і в присутності всього урядового, духовного і світського синкліту прийняв на себе титул царя і самодержця Великої, Малої і Білої Росії, а об’єднано кажучи, царя всеросійського, про що тоді ж проголошено в столиці і оприлюднено грамотами в провінціях зі дзвонами та стріляниною. І з тої пори почались і затверджені назва Росії і титул царя всеросійського; попередній же титул царя московського облишено і поміщено в грамотах поміж титулів провінційних. Цар з цим новим титулом послав передовсім вдячні грамоти до гетьмана Хмельницького за його розпорядження у війні і за мужнє воїнство, а до наказного гетьмана Золотаренка і князя Ховансько-го — за великі їхні подвиги та успіхи військові, за які вислав їм багаті дари та інший пошанівок, звелівши притому зоставити при границях та фортецях гарнізони, а самим повернутися на зимівлю всередину Білорусі.

Наказний гетьман Золотаренко, повертаючись з військом за повелінням царя всередину Білорусі і переходячи місто Старий Бихів, мушкетним пострілом, що його вчинив з одної дзвіниці католицький органіст Томаш із засідки, був забитий на смерть, а органіст признався добровільно, що підмовлений був на сей злочин католицькими ксьондзами, котрі дали йому кулю од мушкета із священної чаші, за його словами, освячену і скріплену особливими закляттями; а пообіцяно йому за те поряд з мучениками царство небесне і виховання його дітей в школах єзуїтських. І насправді, по огляді виявилася тая куля незвичайною: в ній нуртовина була срібною з латинськими літерами! Тіло вбитого Золотаренка відвезено на батьківщину його, до міста Корсуня, для поховання в тамтешній дерев’яній церкві, на кошт його побудованій. Та коли почався похорон у присутності численного народу й духовенства, то громовим ударом запалено церкву і тіло вбитого разом із церквою згоріло на попіл. Причому трохи погоріло і людей із духовенства і народу, який стлумився біля дверей церковних і задихнувся від тісноти та вогню, чому багато сприяло те, що в церкві двері були одні, так зроблені на взірець католицьких церков. Про цей випадок польські народні письменники зауважили в хроніках своїх і внесли в історію безглузду байку, яка завдає сорому освіченому християнству, що ніби Золотаренка пожерло пекло з повним своїм диявольським тріумфом і величчю за те, що ціла Польща, судячи про Золотаренка по військовому мистецтву його і великих успіхах, зробила висновок і назавжди затвердила, що начеб він був великий характерник, або чародій, себто волхо-ватель, що володів багатьма дияволами, од яких мав таку незвичайну силу у війні і нарешті, на вдоволення послуг їхніх, взятий був з такою урочистістю прямо до пекла. Але притому невідомо, за кого вони вважають органіста Томаша та вчителів його, що злодійськи заподіяли Золотаренку смерть,— чи в товаристві вони з їхніми дияволами, а чи лише за послушників тих вважають, і як вони діляться в обітницях ксьондзівських?

Впродовж кампанії 1655 року, як вона з боку поляків ведена була оборонною, гетьман Хмельницький з армією своєю, маючи позицію побіля Заславля та Калі ’яйця— Подільського, боронив границі тамошні від Польщі та Туреччини і бувші від них напади волонтерів і ватаг ворожих завжди відбивав з успіхом і загибеллю недругів; а боярин Бутурлін робив те саме з боку Криму. Поміж тим поляки вели торг в Криму з ханом Іслам-Гіреєм про наступальні дії, бо татари, незважаючи на всі союзи і дружні угоди, без грошей і подарунків нічого не роблять, і друзів у них немає в цілому світі. А як Польща доволі вже виснажена постійними війнами і на гроші була бідна, то ведено торг той до половини 1655 року. Того ж таки року смертю Іслам-Гірея відкрився шлях до легшого торгу з племінником його, новим ханом Менглі-Гіреєм, котрий, анітрохи не дбаючи за свій народ, умовився з Польщею вести війну з Росією та козаками за[ сто тисяч талярів золотими грішми. Який торг, такі і дії молодого хана були, себто раптові. Він зі всіма своїми ордами в жовтні місяці того ж 1655 року, напавши зненацька над рікою Самарою на козацький корпус, розбив його дощенту. Командуючий ним наказний гетьман Яків Томило, на місце Золотаренка Хмельницьким! поставлений, був убитий на місці побойовища, а решта військ, одні, пробившись крізь ворога, об’єднались з корпусом боярина Бутурліна біля Санжарова, а другі — під орудою полковника Худор-бая,— заховавшись в луг дніпровський, в його очерет та чагарі, одбива-лись в них до ночі, а вночі, переправившись на очеретяних пучках, або в’язках, через ріку Дніпро, перейшли на Уманщину і приєднались до військ козацьких.

Гетьман Хмельницький, довідавшись про знищення татарами корпусу Томилового, розіслав від себе інші корпуси з-під Заславля до ріки Дніпра для утримування татар над тою рікою; але хан, переправившись уже через Дніпро, встиг поєднатись з поляками, які прийшли до нього через Молдавію, і напав на корпус козацький, який вступив на Уманщину під командою полковників Зеленсько-го, Богуна і Дженжелія і котрий, спішившись і згуртувавшись в батаву, тримався довго в атаці, відбиваючи ворогів з великою їхньою втратою. Нарешті, діждавшись ночі і налаштувавши фалангу, вдарив на ворога в один бік, і, пробившись крізь натовпи ворожі, пройшов в оборонному стані до міста Білої Церкви, і тамо укріпився. Хмельницький, що знесилив армію свою поділом на окремі корпуси, звідавши про те розсіяння, виступив з рештою війська із-під Заславля і, поспішаючи на підмогу тим корпусам до Білої Церкви, заатакова-ний був об’єднаними ворожими силами, в урочищі так опісля названому Дрижи Поле. Ворогове, зрадівши, що знайшли Хмельницького з малими силами, і бувши на нього розлючені до нестями, напали на козаків з усіх сторін без будь-якого розпорядку, а лише надіючись на своє велелюдство. Хмельницький, ведучи себе на війні завше обережно, спішив війська свої заздалегідь і налаштував із них батаву, а допустивши ворога на найближчу дистанцію, стрелив на нього з гармат і мушкетів так вдало і жорстоко, що повалив нагло з грубих ворожих куп цілі тисячі. Ворог, отямившись від своєї поразки, став продовжувати свої напуски на віддалі, а гетьман поміж тим повелів зібрати тіла побитих ворогів, і зробив із них розлогий і доволі високий ретрашемент, і, так укріпившись привласненими ворожими тілами, вражав із них ворога, що наближався, наче із фортеці, очікуючи при тому допомоги від боярина Бутурліна або від своїх корпусів, котрі про напад ворожий і про облогу його в малих силах доволі могли знати. Але як такої допомоги нізвідкіль не було, а в провіанті та фуражі зробилася крайня недостача, та й зимова холоднеча стала вже нестерпною, бо це все відбувалося в останніх числах грудня місяця, то Хмельницький вирішив пробитися крізь ворога силою і увільнитися від його облоги. Вилазку тую зроблено вночі. Війська козацькі, влаштувавшись фалангою з легкою артилерією, підійшли до ворогів тихими кроками і, заставши їх сплячих великими купами побіля вогнищ, від яких, звичайно, віддалеки нічого не видно, вдарили на них з усією відчайдушністю і побили їх цілі тисячі майже без оборони. Учинений при тому грім пальби та крик народний примусив решту ворогів готуватися до оборони, але фаланга козацька, очистивши вже собі просторий шлях, доволі відійшла від нього в повному порядку і щасливо прибула на Білоцерківщину.

Зібравшись від Білої Церкви з достатніми силами козацькими, Хмельницький виступив з ними на розправу з ворогами наприкінці січня місяця 1656 року, і, заставши їх в окрузі Смілянській, де переховувались вони од холоднечі по хатах обивательських нарізно по селах та хуторах, наступив на них з усією жорстокістю, і, не даючи їм поєднатися, гнав від села до села, творячи повсюди над ними кару. Для того розподілені були у нього війська на багато деташементів з резервами і легкою артилерією, а посередині їх підкріплював і наступав сам гетьман з чільними своїми силами. Втікаючи, вороги зібралися і зупинилися були біля містечка Межибожа, вирішивши дати баталію, але Хмельницький, наступивши на них піхотою своєю і змішаною кіннотою, подолав всі їхні ополчення, бо війська ворожі, що складалися майже всі з кінноти, з-за глибоких снігів кепсько могли діяти, а сагайдаки татарські в сильні морози і зовсім були не до вжитку. Супроти того козацькі війська зброєю своєю і гарматними пострілами безперестанку їх вражали і за декілька годин змусили втікати зі втратою на місці побойовища та в житлах вбитими до тринадцяти тисяч своїх воїнів. Для втечі розділилися недруги надвоє. Поляки ввійшли назад у Молдавію і звідтіль пробралися в Галичину та Польщу, а татари потяглися степами у Крим, і взяті ними у поляків за похід цей таляри обернулися їм на загибель або найгіркотнішу здобич, бо вони, долаючи розлогі степи глибокими снігами, від твердого сирену, що утворився на них, усіх коней своїх порізали та покидали, а самі ледве доволоклися пішком до своїх аулів та осель, втративши багато людей замерзлими та засипаними снігами. А гетьман з однакових причин та не-зручностей припинив свою за ними погоню.

есною, що тоді почалася, поєднавшись Хмельницький з боярином Бутурліним, розпочав похід з обома російськими військами всередину Польщі, щоб попередити та відволікти польські війська від з луки їхньої з турецькими та татарськими. Продовжуючи вони похід свій до Бродів, Львова і Замостя, побрали міста тії з малим спротивом, і польські війська, не сміючи показатися їм в полі, трималися лише тих міст та замків. А по наближенню до них військ російських, по перших з ними шарміцерах та перестрілках, побиті вони були та розсіяні поза тими містами, які полишали зі всіма снарядами і запасами на волю переможців. Міщани ж, маючи в свіжій пам’яті звитяжні Хмельницького над ними дії і його великодушну до них милість, виходили за місто і зустрічали війська російські з мирними пропозиціями і молитвами, пожертвувавши притому деякими для війська підпомогами. Тому й залишено їх у спокої, без всіляких військових стягнень та утисків, а лише описано і забрано на государя все, що належало до казни або скарбу Речі Посполитої Польської, і введено в міські замки залоги російські.

Від Замостя Хмельницький скерму-вав похід до міста Любліна, котре вважалось в стороні тій головним і особливо укріпленим, а тому було воно сховищем ліпших скарбів вельмож польських і шляхетства тамтешнього і притулком їх самих. Досягнувши того міста, росіяни облягли його з усіх сторін і опісля перших спроб, вчинених на місто з наміром оволодіти ним з пощадою для народу і з меншим кровопролиттям, коли ні в чому тому не мали успіху і громадяни, упевнені численністю залоги, робили спротив з відчайдушною жорстокістю і підлими підступами, то полководці вирішили оволодіти містом сим формальною облогою і для того почали з трьох боків міста рити шанці та інші облогові укріплення. Міщани, поєднавшись з гарнізоном, роблячи безперервний спротив руським побудовам, звернули всю свою увагу і обережність на місця тії і подали тим нагоду гетьманові до звичайної його при облогах хитрості. Він одного дня, віддаючи накази військам, розголошував їх навмисне, супроти військових звичаїв, повелівав усім бути готовими до ночі на генеральний до міста приступ з боку шанців. З наступанням ночі справді учинено з шанців гарматну стрілянину з бомбардуванням, а по боках роблено постріли мушкетні з ґвалтом і вдаваним заміром на вали морські. А коли тая фальшива атака учинена була і мешканці із залогою природно зібралися до місць, яким загрожувала небезпека, то в той самий час сильний загін козацької піхоти підійшов дуже тихо до мурів цитаделі, або замку міського, ввійшов у нього по драбинах під гамір міський, напав зі списами на сторожу замку і всю її переколов, не залишивши в живих нікого, хто був у замку. І таким чином заволодівши замком, привезена була в нього головна артилерія з мортирами і примно-жені війська, а на світанку вчинена сильна стрілянина по місту і метання в нього бомб. Міщани і залогове військо, які відчули втрату замку, кинулись були відбивати його з усім своїм велелюдством, насунувшись до батерей і мурів без усякого порядку, а лише зі сліпою ожорсточеністю. Козацькі війська, завчасно розставивши артилерію перехрестям і допустивши поляків на найближчу дистанцію, зробили зі всіх гармат та мушкетів най-жорстокіший і влучний по них постріл, від чого навалилися з них цілі тисячі, а решта розбіглися з жахом, хто куди потрапив. Війська козацькі, вийшовши тоді із замку, наступали на втікачів зі списами і вражали їх, майже безтямних. До них приєднавшись всі інші російські війська, в час стрілянини котрі вдерлися в місто через його браму, вчинили у місті страшну і повсюдну різанину і загальний грабіж. І так місто Люблін через впертість і ожорсточеність своїх мешканців зазнало лиха куди більшого, аніж росіяни йому зичили, і збагатило війська російські незліченними скарбами та всякого роду здобиччю надміру.

Коло Любліна довідався гетьман через своїх шпигунів, що армія польська під командою обох гетьманів, коронного і литовського, має намір переправитись через ріку Віслу для спротиву успіхам руським, і тому, виступивши він з Бутурліним негайно від Любліна, попередив армію польську, і, переправившись зі всіма військами руськими на варшавську сторону ріки Вісли, здивував тим поляків і викликав у полководців їхніх замішання. Одначе вони, укріпившись на березі Вісли, очікували на себе нападу, а гетьман з боярином, роздивившись становище табору польського і зробивши відповідні розпорядження, повів на нього атаку. Напад був жорстокий, але і відсіч дано не менш ожореточену. Поляки, знаючи свою і національну крайність, захищали себе і табір свій з розпукою. Гетьман кілька разів намагався напусками своїми перекинути лінії ворожі або їх розладнати, але зовсім в тому успіху не мав, і вони трималися з дивовижною впертістю, закриваючи завжди розбиті місця свої свіжими військами, через що бій продовжувався довго і непевно для обох сторін. Нарешті Хмельницький позаду правого флангу свойого, що прилягав до берега Вісли, провів сильний загін піхоти своєї, легко озброєної. Він, спустившись донизу, до самої річки, і пробравшись очеретами і чагарями до половини табору польського, раптом зайшов на гору і впав у середину його, а там по першому пострілу з мушкетів ударив списами в тил ліній ворожих, які, зазнавши поразки і обернувшись до оборони, звичайно, замішались і розладнались. Гетьман, теє примітивши, напустив на них піхоту із своїх ліній і перекинув весь лівий фланг ворожий. Убивства і січа почалися тоді жахливі. Війська польські, не встигаючи набивати мушкети, боронилися самими шаблями і були побивані списами у великому числі. Наслідком того було всезагальне замішання і відступ ворожий, а козаки і всі росіяни, переслідуючи відступаючих, вигнали їх зовсім із табору і розсіяли на всі сторони. Виправлена за втікачами кіннота вганяла за ними до пізньої ночі і завершила поразку неприятеля. Табір зі всіма його запасами і спорядженнями дістався переможцям і значив велику здобич.

Після знищення армії польської, коли російська армія виступила вже до польських столиць, дістав гетьман звістку через навмисного гінця, з Чигирина висланого, що хан кримський Менглі-Гірей з військами своїми, поспішаючи на допомогу полякам, виступив зі своїх кордонів і переправляється через ріку Дніпро, щоб напасти на Малоросію. Гетьман, полишивши тому похід свій до столиць польських, переправився знову через ріку Віслу і поспішив з військами своїми до Чигирина, а боярина Бутурліна намовив розташуватися з військами російськими побіля Кам’янця-Поділь-ського. Проходячи гетьман Уманщину, повідомлений був тут, що хан стоїть з військами в степах над рікою Озерною. Він відправив до нього осавула полкового Тугая і з ним трьох офіцерів польських, полонених в останньому бою за Віслою, писав притому до хана, що “як він не подав жодних причин ні йому, ні його народові до взаємної ворожнечі і ворожих дій та вчинків, а, навпаки, мав завжди сусідську приязнь до предків його і всієї татарської нації, роблячи їм не раз важливу підмогу і послуги, то просить хана повідомити його, як йому вважати рушення татарське і нашестя їхнє на землі малоросійські. Коли це означає безпосередню війну від самого хана чи його Криму народові руському, то я на неї відповідаю, продовжував Хмельницький, і зараз наступаю на всі сили татарські. Коли ж воно призначено з ганебного найму на укомплектування або на підмогу армій польських, то даю знати, що їх немає більше на світі і остання розбита і знищена за Віслою в межах самої столиці польської, про що запевнити можуть полонені офіцери польські, що були очевидними тому свідками і учасниками од сторони потерпілої”.

Хан, відповідаючи гетьманові, що він і татари його ворожнечі до народу руського і претензій до нього жодних не мають, а має він потребу ділову до самого гетьмана і уряду козацького, просив притому гетьмана побачитися з ним і освідчитися про все персонально в таборі татарському. Гетьман, зажадавши від хана в аманати дванадцять осіб найвизначніших мурз і зоставивши їх в своєму таборі, вирушив сам зі штатом своїм в табір татарський, і тамо, опісля перших звичайних компліментів, або привітань, почалися важливі переговори. І хан гаряче докоряв гетьманові за злуку його з Мос-ковією і віддання себе з народом під протекцію царя тамтешнього, доказуючи, що “таке поєднання спричинятиме буде вічну ворожнечу до козаків і до Московії одо всіх сусідніх держав, поміж котрими Малоросія за становищем своїм є першим і повсякчасним зборищем, або плацом, зручним для нашестя ворожого, їхніх баталій і плюндрувань сього народу. Війни ж з Московією суть неминучі і безконечні для всіх народів, бо, не дивлячись на те, що вона недавно вийшла з-під влади татарської єдино через міжусобиці татарські, яким і нині є данниця, не дивлячись, що в ній всі урядники і народ майже неписьменні і численністю різновірств і химерних мольбищ по-добляться поганству, а лютістю перевершують дикунів, не дивлячись, кажу, на невігластво і грубіянство, слід нагадати їх причепливість за самі дрібниці та вигадки, за які вони вели безглузду й довголітню чвару і війни зі шведами і поляками, зауваживши у листуванні з ними щось у словах недоречне, за що і між собою вони безперестанно чубляться і тиранствують, знаходячи в книгах своїх і хрестах щось не до ладу і не по праву кожного. Пригадати варто жадобу їхню до властолюбства та домагань, за якими привласнюють вони собі навіть самі царства, імперії Грецьку та Римську, викравши на той кінець державний герб тих царств, себто орла двоголового, що за спадком начебто князеві їхньому Володимиру, що був зятем царя грецького Константина Мономаха, дістався, хоча той Володимир був насправді князем руським київським, а не московським і походив од скіфів. Пригадаймо, нарешті, нестале правління їхнє царське і винищення самих царів, котрих декілька вони самі злочинно замучили, а одного продали полякам на убій. А доведено вже, що де немає сталої релігії і добрих звичаїв, там і правління сталого бути не може, і русаки ваші плазуватимуть поміж москалями, як вівці поміж вовками”.

Гетьман, заперечуючи ханові на його хулу, перерахував йому всю непостійність і зраду ханів, його попередників, до народу руського виявлені, а особливо в час баталії з поляками під Берестечком. Зробив перелік також приносам і жертвам, їм від нього дарованим, які значили великі суми, так би мовити, царські багатства, безсоромністю відплачені. Пригадав притому і всі підмоги козацькі, багато разів кримцям подані супроти їхніх недругів з пожертвуванням численних воїнів, що головами своїми за них наклали і що за них винагороджені тоді були козаки самим лише бардаком і кумисом татарським, себто їхнім нектаром і амброзією, а згодом багатьма обманами, зрадами та всякого роду грабунками та зухвальстами, що вигубили силу-силенну народу руського з допомогою протекторів своїх, турків, непримиренних ворогів усього християнства, котрі те лиш і чинять, що переслідують його та винищують без жодної причини, а за самим лише дивним правилом алькора-ну свойого. Про поляків же і казати нічого: увесь світ знає, що у них скільки панів, стільки і королів, а кожному з них догодити і саме пекло не потрапить. “Отож-бо, коли народ руський нинішньою протекцією своєю вибрав собі зло, то, звичайно, поміж злом, що його оточує, вибрав менше; коли він є нещасливий, то, повір, нещасливий своїм сусідством, яке без жодних причин завше його тривожило і ображало, а тепер за нього дбає і мордується такою жалістю, якою буває аспидова над людською головою. Відомо ж бо з історій, що народ сей з найдавніших-давен був у землі своїй самостійним і самодержавним під управлінням власних князів своїх, вельми славних великими своїми діяннями і війнами. Але перше нашестя і спустошення татарське з ханом своїм Батиєм завело його в протекцію литовську, а опісля — і до злуки з Польщею. Тую злуку зруйнували самі поляки нечуваним і тиранським своїм правлінням, а свободу і вільність народну поновило правосуддя Боже, по-двигнувши народ до неймовірної хоробрості та мужності; і він, ставши у первісній своїй точці самовладдя, міг жити без допомоги чужої. Але, видно,

Провидіння Боже, яке влаштовує справи людські завжди на краще, вибрало злуку його з народом єдиновірним і єдиноплемінним за доброю та взаємною волею і згодою невимушеною, котрі руйнувати я вважаю за гріх смертельний і з тим жити і вмерти хочу”. Хан, скільки не умовляв гетьмана на свою сторону і хоч які великі були його намови та обіцянки, одначе він ні на що не погодився, і розсталися вони з одвертою злобою.

к прибув гетьман у Чигирин, так застав він там посланця шведського з листом від короля тамтешнього Карла-Густава, який вимагав від гетьмана допоміжного війська супроти Польщі та деяких владарів германців, що воювали тоді

зі шведами за претензії ливонські, по-меранські та гольштинські. А вимога та виникла у короля на підставі союзних трактатів, попередніми гетьманами малоросійськими від імені всього народу тутешнього зі Швецією укладених під час польського нахабства та тиранства в час воєн, що з ними точилися; і що хоч в них Швеція силою своєю та грішми малоросіянам і не допомагала, одначе ж заступництвом королів своїх та їхніх посланців завше за ними обставала, а Польщі погрожувала диверсіями. Гетьман, виконуючи зобов’язання попередників своїх і народні, беззаперечно відправив до армії шведської, до польського міста Кракова, десятитисячний корпус із семи полків реєстрових козаків та із трьох охочекомонних створений, під командою полковника київського Антона Адамовича, проголошеного на той похід за наказного гетьмана, а цареві Олексію Михайловичу сповіщав, що вислання військ козацьких у поміч шведам є конечне і корисне як із огляду на зобов’язання договірні, всім державам спільні, на яких влаштовується народна домовленість і взаємна їхня допомога і зобов’язаність, так і тому, що робиться воно на шкоду спільному недругові.

Король шведський, користуючись допомогою козацькою, котра в дуже слушний час до нього підоспіла, заволодів обома столичними містами польськими, Краковом та Варшавою, маючи біля цього останнього бій з поляками, що тривав три дні. Подвиги тії нагороджено скарбами королів та вельмож, майже незліченними, та іншими великими здобичами, в обох тих столицях віднайденими. А наслідком того були повний розклад і виснаження польське, що загрожувало тій нації остаточним її занепадом і руйнацією, котра ж тоді була б неминуча, якби сторонні держави, доброзичливі до Польщі, не вчинили супротивних тому дій не стільки для її користі, скільки задля власних інтересів, заздрістю спонукуваних. Король дан-ський, по згоді з іншими державами проголосивши Швеції несподівану війну, вступив з армією своєю ско-роспішно на її землю і примусив короля шведського, облишивши всі польські завоювання, поспішити на оборону свого королівства. Тая війна тривала три роки і скінчилася Оливським миром на користь короля шведського, котрий, крім інших успіхів, облягав столичне данське місто Копенгаген.

Імператор римський, або германський, Фердінанд III і примас королівства Польського Урбан писали тоді ж до гетьмана Хмельницького, “щоб він одстав від союзу з королем шведським, яко противником обом католицьким релігіям, римській та грецькій, і найжорстокішим люте-раністом і щоб він, як давніше, злучився з Польщею на однакові з нею права та привілеї, що їх вони гарантувати можуть; а принаймні не втручався б ні в яку війну з Польщею і дотримувався би нейтралітету. В противному ж разі погрожували йому, що змушені будуть всі сили європейських католицьких християн кинути на зруйнування його нації, яко шкідливої всьому католицтву римському, якому вона небезпечніша за самих турків і сарацинів”. Гетьман з найглибшою пошаною одписав імператорові, що “допомога його королеві шведському є обов’язок трактатів, усім народам звичайних і за святість шанованих, які ніяк не торкаються до релігії, або віросповідання народного, а уложили їх з Швецією попередники його і народ руський за тих часів, коли поляки, шаліючи в своїм поводженню і правлінню, шарпали народ сей не чуваними в світі варвар-ствами та нелюдськими тортурами, що в них панове римські католики не тільки не подали нещасному народові сьому ніякої допомоги, але ще й преізлиха гнали його, навертаючи на унію, в Римі вигадану, а на Русі про-повідану з найжорстокішою лютістю, яка перевершувала всі священні римські інквізиції і якої в самому магометанстві над християнами не чутно було. А народ руський є той самий, з яким імператор римський Максимілян іменем всієї імперії Римської, мав дружній союз і державне листування з самодержавними князями його, що були завше доброзичливі і допомагали імператорам імперії Римської, але понижений і заглушений був він злістю і лукавством поляків, які з’єдналися з ним добровільно і приязно, а розсталися з ворожнечею і духом помсти безприкладним; і рани зла сього такі є незцільні, що гоїти їх жодна сила та мудрість людська не годні”.

Листування гетьмана з імператором та примасом і погрози притому од них супроводжувалися дійсно новою для Малоросії небезпекою. На початку 1657 року війська імператорські зібралися на кордонах Галичини, а війська турецькі об’явилися в Бессарабії та Молдавії, і весь Крим був у русі. Гетьман, сповістивши царя про листування з ними і про рухи військ сусідніх держав, прикрив зараз свої кордони численними деташемен-тами та командами, а в підмогу їм зложив для головних військ два табори: один над рікою Ташликом під командою сина свого Юрія, підтримуваного порадами старих і досвідчених старшин, що були при ньому; а другий побіля міста Заславля під командою наказного гетьмана Дорошенка. Війська на кордонах були з обох боків у безустанному русі, але ворожих дій між ними не відбулося, а тільки показували вони вид, що повсякчас пильнують і готові до війни. Тим часом прибули посланці чужоземні з новими вимогами.

ултан турецький Ібрагім та імператор римський об’єднаною місією оголосили гетьманові через тих посланців, що “як польське королівство є зруйноване і приведене до крайнього виснаження безугавними війнами і звитягами його, гетьмана, з військами козацькими, які губили Польщу без пощади й поваги і допомагали в тому шведам та цареві московському без слушних причин, і що держава тая, бувши на краю руйнації своєї, приневолена буде увійти в одну державу з Московією способом переговорів або силою переважаючої зброї, а сусідні держави і вся Європа, бувши спокійними того споглядачами, побачать, на сором свій, державу колосальну, з нічого майже на такий ступінь піднесену на шкоду багатьох народів, а з часом і на саме їх повалення, то монархи тії, маючи най-справедливіші причини боронити права народнії втримувати в державах політичну рівновагу, пригадують йому, гетьманові, відстати зовсім од союзів з Швецією і з луки з Московією, а радять поєднатися, як раніше, з королівством Польським під нинішнім своїм правлінням і з усіма правами та привілеями, що вільну націю означають, і на теє укласти, за посередництвом їхнім, установчу з поляками конституцію, яку монархи тії беруться гарантувати і вічно боронити; в противному ж випадку змусять вони до того потугою своєю, і на той кінець проголосять війну”.

Гетьман, заперечуючи послам на їхні вимоги, доводив, що “відсіч, яку

дали козаки полякам, і їхні пониження є справа Божа, що сповнила най-святіші Його слова, які ніколи марне не минали: “Якою же мірою мірите, возміриться й вам”. Усім сусіднім народам, а не менше й вашим державам, добре відомо, скільки лиха зазнав народ руський од сваволі і ти-ранств польських; всякого роду насильства, варварства і найбільш звірячі над ним лютості перевищили міру всякої уяви. Усі терпіння, муки й стогін народу сього потоптано й заллято у власній крові його. Вони, одібравши у нього все, що мав він у тутешньому житті, наважилися затьмарювати й саму надію його на життя прийдешнє через навернення до унії, котра погрожує чистилищами й анафемами. Усі миротворства, трактати й договори, у руського народу з поляками довершені і присягами урочисто затверджені, не що інше були, як лише гра обману, віроломства і найпідлішої зради, яка допомагала мерзенним їхнім намірам, помсті й убивствам. І народ руський, коли підносив проти поляків зброю, то робив теє лише в обороні і в крайності, до чого всі народи в усьому світі мають найприродніше право, нічим не заперечене. І яка ж тут буде справедливість і політика у держав, які шукають рівноваги, коли вони на оборону претендують, а тиранство і злочинство попускають або їх випрадовують? Але при всьому тому боронити поляків і скріплювати їх зостається у волі держав тих, а приневолювати народ руський у підлеглість полякам є диво, несумісне з жодними правилами політичними й моральними, і те саме, що єднати вівці з вовками на один пастівник, усупереч самій природі і здоровому глуздові. Воювати ж за те тим більше нерозсудливо і значить самовільно і беззаконно народ винищувати, що належить до неминучої помсти Божої. Тим-то й думаю я про себе самого,— завершив Хмельницький,— що, в разі конечности, ліпше впасти в руці Божі, ніж в руці людські, і на сих правилах покладаю поводження моє супроти Польщі, не спричиняючись ніяк до її знищення або поневолення”.

Такими незадовільними переговорами хоч і збувся на перший випадок посланців Хмельницький, але погрози монархів їхніх і вчинені притому пропозиції справили в душі його велике враження. Він, будучи найщирішим патріотом народу свого, завше шукав йому гаразду і після довгочасної виснажливої війни спокою, але знайшов замість того нові спокуси й напасті; і, розмірковуючи про майбутні наслідки, коли така лиха гроза, що зібралася над Отчизною його, на неї вдарить, уявляв, якої зазнає вона руїни і спустошення од держав, таких могутніх і її майже оточуючих. Прийняти ж систему їхню вважав він за віроломство, підле боягузтво і самий явний злочин, що означає у християнстві гріх смертний, вічно непрощенний. Усі такі міркування гризли Хмельницького таким гірким смутком і безнастанною журбою, що роз’ярили колишні його припадки, од надмірних військових трудів, повсякчасних клопотів та безсоння, а не менше й від гноблячої його старості зароджені, і занепав він у тяжку недугу і, по довгому в ній стражданню, став, врешті, до життя ненадійний.

Гетьман Хмельницький, чуючи близьку кончину свою, скликав у Чигирин урядників од війська і урядів і товариство з найзначнішими козаками і їм, зібраним до нього в домі, оголосив стан справ нації і всі тогочасні міністерські обставини. А потому, зробивши перелік попереднім на Отчизну напастям і тяжким війнам, що з того сталися і що в них вони так славно й великодушно боролися і перенесли злигодні власною своєю мужністю і достохвальною між собою згодою, завершив тим, що він, відчуваючи близьку смерть свою, з жалем сердечним і скрухою душевною зоставляє їх напризволяще і радить їм не занепадати, в разі потреби, на мужності і подвигах військових, тримаючись завше одностайної згоди і братерської дружби, без чого ніяке царство і ніяке суспільство стояти не може. “А я,— провадив Хмельницький далі,— дякую вам, братове, і за послух мені у війнах, і за своє гетьманство! Дякую за ту гідність, якою ви мене вшанували, і за те довір’я, яке ви до мене завше виявляли! Повертаю вам усі знаки і клейноди, що гідність і владу тую означають, і прошу вас пробачити мені, в чому я, як людина, будь-кому з вас завинив або кого скривдив. Наміри мої про всезагальне добро були чистосердечними й правдивими, і я всього себе посвячував Отчизні, не жалуючи здоров’я свого і самого життя. Але кожному догодити не народився ще ніхто з людей. Отож задля загального добра дозвольте ще попросити вас зробити мені останню приємність: оберіть собі гетьмана за мого життя, якому б я міг відкрити потрібні таємниці і дати корисні поради в управлінні. А як у нинішню критичну пору потрібна в гетьмани найбільше вправна, мужня й досвідчена людина, то я рекомендую вам, як саме таких, полковників переяславського Тетерю та полтавського Пушкарен-ка і писаря генерального Виговського. З них оберіть ви одного, кого по загальній нараді заблагорозсудите”.

рядники і козаки, заридавши гірко на слова гетьманські, що так їх зворушили й вразили, а особливо про близьку смерть його і своє сирітство, залементували: “Кого оберемо на місце твоє? І хто є гідний нагородити батьківські до нас заслуги твої і нашу в тобі втрату? Син твій Юрій нехай наслідує місце і гідність твою! Він один нехай над нами начальствує, і ми його обираємо за гетьмана. Прокляті, безсовісні й безсоромні були б ми, якби воліли замість нього кого іншого, забувши й занехаявши великі твої до нас добродійства і безприкладні для Отчизни подвиги”. Гетьман, дякуючи урядникам і військові за їх до нього признання, заперечував вибір їхній на його сина, переконуючи, що він дуже молодий і щоб підняти такий великий уряд і в такий критичний час ще не надійний. “А ви вдячність свою до мене можете над ним висловити в інший спосіб; рівно ж і він може Отчизні служити на іншому вимірі, в міру здібностей своїх і літ. А на уряд гетьманський обирати потрібно людину змужнілу і в усіх прикметах та здібностях досвідами дізнану”. Зібрання, заперечивши гетьманові, що молодість його сина можна скріпити добрими порадами та надійними радниками, що їх по знанню своєму вибрати сам може, присудили одноголосно, що “позбавити його батьківської гідности ми ніколи не допустимо”.

Гетьман, з упертого наполягання присутніх, погодився на їх волю і, запросивши до себе сина свого Юрія, поручив зборам з словами: “Вру

чається він під охорону Божу і вашу опіку, і анафемі віддаю того, хто зведе його з путі правдивої і сотворить притчею во язиціях і посміховищем у людях! Віддаю й самого його, якщо він піде дорогою незгідливою і віддалиться од правоти, честі і християнських чеснот; і заповідаю йому на все життя його служити Отчизні вірно й щиро, пильнувати її яко зіниці ока і пролити за неї всю свою кров, якщо буде їй корисна і спасенна! Понад сю жертву я нічого іншого не вимагаю, і се нехай буде йому за повсякчасний мій пароль і гасло! А вас прошу і заклинаю скріпляти його добрими порадами і постійною мужністю, яка всьому племені нашому слов’янському є споконвіку властива і спадкова”. Потому вручив гетьман синові своєму клейноди військові і печать національну з усіма документами й справами письмовими; і він, за звичаєм, був привітаний і прикритий од урядників та товариства прапорами й шапками і проголошений гетьманом, з пальбою із гармат та мушкетів і з музикою військовою, що грала в місті на всіх перехрестях і майданах, а до полків і міст вислано гінців з універсалами. Відбувся ж і здійснений був вибір сей у 7-й день серпня 1657 року.

тарий гетьман перед економ своїм мав ще нараду з урядниками й товариством, і на ній обрано за радників і опікунів до молодого гетьмана писаря генерального Ви-говського і полковника полтавського Пушкаренка, що бував уже в походах наказним гетьманом. І старий гетьман останнього дня в своєму житті, побувши з сином своїм та його радниками декілька годин наодинці, помер 15 серпня, пополудні. Лемент і плач челяді гетьманської і постріл з домової гармати сповістили в місті про смерть гетьмана. Військо й народ усякого рангу і стану виповнили враз дім гетьманський і його оточили. Плач і ридання роздирали повітря, і журба продовжувалась повсюди і була невимовна. Всі оплакували його, як рідного батька свого, всі кричали: “Хто тепер пожене ворогів наших і захистить нас од них?! Згасло сонце наше, і ми зосталися в темряві на поталу вовкам ненажерливим!”

Заслуги сього ґетьмана й направду варті були оплакування всенародного, і таких людей Провидіння Боже віками тільки породжує в людстві для особливих його намірів і призначень. Він, мавши незвичайний розум, був вельми добродушний і справедливий, у справах національних — досконалий політик, а на війні — безстрашний і заповзятливий вождь. Хоробрість його дорівнювала байдужості. У звитягах своїх ніколи не чванився, а в невдачах зовсім не журився. Терпеливість його в найтяжчих трудах і подвигах ніяк його не зраджувала. Голод і спрагу, холод і спеку зносив він з досконалим спокоєм. Отчизну свою і народ так любив, що спокоєм своїм, здоров’ям і самим життям завше йому жертвував без найменшого нарікання. Словом сказати, був найліпший у народі верховний начальник, а у війську безприкладний вождь.

Похорон гетьманові учинено з великим, але сумним тріумфом і з усіма військовими та громадськими почестями. Тіло його в супроводі численного війська й народу перевезено з Чигирина до власного містечка гетьманського Суботова і там поховано в монастирській його церкві, з написами й епітафіями. Над гробом виставлено під балдахіном портрет гетьманський з таким написом:

“Сей образъ начертанъ козацкого героя, Подобна грекамъ тЄмь, отъ коихъ пала

Троя!

Помпей и Цесарь, что были у Рими,

У руссовъ значилъ то Хмельницкій

делами своими: Полыцу онъ низложилъ козацкими

полками,

Татаръ и турковъ устрашилъ тЄми же

войсками; Наказавъ варварство, прес^къ

вероломство, Віїчно не забудетъ того польское

потомство. Унію онъ опровергь, благочестіе

возставилъ, Ревность въ томъ свою въ родъ

и родъ проелавилъ; НепобЄдимь во бран^хъ, благой

восщлялъ конецъ: Изъ сына въ отечеств^; достошгЬйшій ему явился отецъ!”

За причину смерті гетьманської вважають деякі письменники довгочасну отруту, піднесену йому одним значним поляком, який сватався до його дочки, а опісля десь зник. Але те вже певне, що на сьомий рік по його смерті, як упали були в задніпровську Малоросію турецькі війська з султаном їхнім Нурадином, поляки, що з ними злучилися, напавши на містечко Суботів, зруйнували його дощенту, і кості Хмельницького, викопавши з гробу, спалили разом із церквою та монастирем тамтешнім, і тим скінчили варварську свою і підлу над мертвим помсту.

Того ж часу, саме в останніх місяцях 1657 року, Фрідерік-Вільгельм, курфюрст бранденбурзький, котрий давніше був васалом польським, скориставшись з незвичайної слабості Республіки Польської, що виснажилась довголітніми нещасливими війнами, дістав од неї у безпосереднє володіння своє королівство Прусське, що було під польською зверхністю, але постановою Велавською за курфюрстом затверджене, з відступленням і інших дистриктів з містом Ельбінгом, за якими згодом прийняв він титул короля прусського, а за тую поступку обіцявся курфюрст помагати полякам супроти царя московського та козаків і дати їм, понад те все, значну суму грошей, чого, одначе, не виконав.

Після скону Зиновія Хмельницького польський уряд спільно із державами, що полякам міністеріяльно допомагали, не переставав допоминатися у молодого гетьмана згоди на злуку з Польщею, батькові його запропоновану. Та коли сей гетьман всіляко від того ухилявся, подаючи причини, з поради й плану батька його взяті, то підведено під нього міну через опікуна і писаря генерального Виговського. Сей Виговський, бувши природним поляком, заховав у собі характер нації своєї у всій повноті і з безмірного честолюбства свого, завше хотів собі уряду гетьманського за всяку ціну. Поляки, задобривши його великими подарунками, а найбільше значущими обіцянками, прихилили на зраду вихованця його, молодого Хмельницького, і він перше натякав йому ріжними манівцями про згоду, буцімто, батька його на злуку з Польщею, але що, мовляв, перешкоджали йому в тому забобонні старики, які воліють ліпше Московщину, як поляків і турків, єдино через одновірство, дарма що в ній стільки вір, скільки у нас повітів, і одна одну переслідує й ненавидить. Потім запевнив його цілковито, що така злука є корисна й неминуча для задоволення вимог перших у світі дворів — турецького і цісарського, які, при дальшому спротиві, можуть сплюндрувати всю націю і позбавити його гетьманства; а уволивши їхню волю, можна укріпити навіки права свої й народні, в чому вони беруть на себе запоруку і затвердження за ним спадкового гетьманства, з титулом і гідністю суверенного князя сарматського.

Юрій Хмельницький, бувши зваблений і застрашений умовляннями Виговського, прихилився на його контакти і потайним чином року 1658, квітня місяця, узявши зі скарбу малоросійського мільйон талярів, поїхав до міста Заславля в супроводі загону своєї гвардії, а полкам реєстровим задніпровським звелів туди ж їхати немовбито в секретну експедицію. У Заславлі застав він конгрес з багатьох вельмож польських, присланих од короля і Речі Посполитої, і міністрів цісарського і турецького. На ньому запропоновано гетьманові договірні з Польщею статті, нібито батьком його укладені через уповноважених старшин генеральних Верещагу та Судиму і названі Га-дяцькими статтями. Вони складалися з наступних пунктів:

1. Народ руський і земля його, зложена з князівств, або воєводств, Київського, Чернігівського, Сіверсько-го та Володимирського, з усіма в них містами, повітами та селами по гранях, Зборівським трактатом визначених, нехай будуть вільними, од самих себе й уряду свого залежними і в повній єдності та рівності з народами польськими, що од єдиного з ними племені сарматського походять; а незгоди, ворожнеча та війни, що були між ними, нехай знищаться й підуть у вічну непам’ять з дотримуванням і затвердженням найсуворішим обопільної амністії.

2. Уряди руські нехай влаштовуються і пробувають на правах своїх і привілеях стародавніх, у повній рівності і однакових привілеях з урядами польськими та литовськими, під покровою одної корони королівської, всім трьом народам рівномірно державної і охоронної.

3. За найвищого начальника наро-ду руського і урядів тамтешніх призначається гетьман, обраний лицарством з-поміж себе, не допускаючи чужинців, якого владу й привілеї варто шанувати нарівні з коронним і литовським великими гетьманами, а війська йому мати реєстрового сорок тисяч; охочекомонного ж і запорозького скільки збереться й утримати буде змога.

4. Охорона внутрішня й оборона зовнішня в землі Руській залежить од влади гетьмана й од сил війська тамтешнього, і в таких випадках призначається він самовладним князем руським, або сарматським, а в загальній обороні і війні всього королівства бере участь земля тая по спільній з ним нараді й згоді, а інакше вільно в обидві сторони нейтралітет тримати.

5. Провінційне управління землі Руської піддягає воєводам, обраним з-поміж себе тамтешнім лицарством, не попу екаючи ніяк чужорідним, і вони підлягають в усьому гетьманові і безпосередньо під його наказами пробувають, і коли опоряджувані і виправлені будуть од воєводств та повітів земські посли та депутати на сейм генеральний, то теє чиниться з веління гетьмана і за його інструкціями та наказами.

6. При всіх службах і стосунках лицарства і народу руського з лицарством і народом польським та литовським нехай призначається повна єдність і рівність з обох сторін, з повагою до честі й могутності кожного зокрема і всіх взагалі.

7. Релігія православна руська, або грецька, з релігією католицькою римською, або польською, нехай буде в повній рівності й згоді, без найменшого порушення прав і вольностей кожної; і духовенства обох релігій на зібраннях урядових і при всіх засіданнях та стосунках нехай матимуть місця, відповідні до сану свого, і голос згідно з правами своїми і привілеями.

Статті тії треба було гетьманові неодмінно оголосити урядникам і військові, що до нього зібралося, і відібрати на них загальну всіх думку і згоду. Та коли вони їм оголошені були, то всі урядники й козаки, дізнавшіїся про зміну такої ваги і в такій мірі для всіх ганебну, зараз, нагрубіянивши гетьманові, проклинаючи підлу його поведінку і злочинні задуми, відстали од нього і вернулися до міста Чигирина. А тут, довідавшись, що скарб національний розкрадено і старшини генеральні покинули місто, пішли шукати опікуна й радника гетьманського Пушкаренка, щоб, по спільній з ним нараді і згоді, ужити своїх заходів, не надіючись на товариша його в тій справі писаря Виговсь-кого, готового з породи своєї на всяке лукавство та обмани. Хмельницький же, покинутий урядниками й реєстровим військом, зневажений Заславсь-ким конгресом, ставши притчею в людях, з небагатьма прихильними до нього охочекомонними козаками змушений був утікати з Малоросії на Січ Запорозьку і там переховуватися. Козаки запорозькі, прийнявши його під свою опіку, обіцяли йому всяку поміч при слушній нагоді. Вони дуже не-вдоволені були із злучення їх з Росією, а особливо з поводження із їх військами; а подано до того причини, здається, зовсім незначні, хоч подіяли вони сильно на уми народні. Козаки тії, будучи в походах разом із стрільцями та сагайдачниками російськими, терпіли од тих солдатів часті та дошкульні глузування за те, що голять свої голови. Солдати тії, бувши ще тоді в сірячинах та в личаних постолах, неголені і в бородах, себто в усій мужичій образині, були, одначе, про себе незрозуміло високої думки і мали якийсь паскудний звичай давати всім народам презирливі прізвиська, як-от: полячишки, тата-ришки і так далі. За тим дивним звичаєм взивали вони козаків “чубами” та “хохлами”, а іноді й “безмозкими хохлами”, а ті сердилися за те, аж пінилися, заводили з ними часті сварки та бійки, а врешті нажили непримиренну ворожнечу і дихали до них повсякчасною огидою.

исар Виговський, як тільки виправив Юрія Хмельницького на потаємний конгрес Заславсь-кий, негайно вислав од себе гінця до Москви з повідомленням цареві про зловмисні наміри гетьманські і що національні привілеї і всі документи та архіви він зберіг, а війська реєстрові по його боці і йому віддані. Цар на теє повідомлення вирядив до Малоросії боярина Богдана Матвійовича Хитрова, звелівши йому розвідати про тутешні події і, за порадою Виговського, зробити з ним, що визнають за потрібне. Боярин Хитров, прибувши до Чигирина, мав переговори з самим лише Виговським, і, бувши од нього обдарований, улещений і немовби зачарований, доручив йому іменем царським гетьманський титул, і оголосив усім наявним урядникам та козакам признавати його за гетьмана, настановленого з волі і ласки царської. Урядники й козаки, не маючи загальної ради всієї нації, нічого на теє не перечили, а жахнувшись од впровадженого в їхню землю такого страшного, на їхню думку, насильства, здивувалися і розійшлися вельми засмучені. Отож боярин Хитров показав себе дуже простим, і, замість корисного устрою, зробив необачний крок до шкідливих змін, і поклав перший камінь до міжусобиць.

Полковник полтавський Пушка-ренко, що був гетьманові за радника, призначеного по загальній згоді всієї нації, звідавши про зловмисні вчинки Юрія Хмельницького і знавши, що інструментом тому є писар Виговсь-кий, доніс од себе цареві на них обох і, чекаючи на резолюцію, коли зібралися до нього полки зі своїми урядниками, що повернулися із Заславля, то він у числі двадцяти тисяч війська, виступив до Чигирина з наміром облягти в ньому Виговського і відібрати всі справи та документи національні, що зберігалися у нього, яко в канцлера нації, та й самого його заарештувати, щоб судити по законах. Але боярин Хитров, зустрівши Пушкаренка під містом Лубнами, оголосив йому волю царську, згідно з якою Виговсь-кий настановлений на гетьмана малоросійського і що він, Пушкаренко, повинен його за такого признавати і йому коритися з усіма урядниками та народом. Пушкаренко, вражений такою вісткою як громовим ударом, хоч як переконував Хитрова не вірити Виговського обманам, сповненим лукавства та лихих думок, які незабаром і розкриються, одначе Хитров, ні на що не зважаючи, звелів йому ім’ям царським дернутися на своє місце, в Полтаву.

Новий гетьман, Виговський, щоб ще більше звабити царя вдаваною своєю до нього прихильністю і приспати міністерство його щодо справ польських, доповідав цареві, що поляки, по знищенню Богдана Хмельницького, їм вельми противного, погодилися були признати його, царя, елек-тором корони польської, а по смерті нинішнього їхнього короля посадити на польський престол і злучити Польське королівство з царством Московським. Цар, улещений Виговсь-ким, вислав до Польщі пишне посольство з багатьма дорогими подарунками, яке поляки, що грали з Виговсь-ким одну роль, зустріли й проводили були до столиці з пишним тріумфом. Після перших прийнять та бенкетів, коли посланці царські стали пригадувати міністерству польському про обіцянки щодо електорства і визнання царя наслідником корони польської, то тії міністри із звичайною своєю улесливістю запевняли посланців про неодмінне бажання їхнє і всієї Речі Посполитої мати у себе за короля царя московського і злучити з його царством королівство Польське. Але що потрібно набратись терпіння, поки спірні справи з Швецією та іншими державами закінчені будуть і Польща стане вільна для власних своїх влаштувань; тим часом корисно було б, казали далі міністри польські, утвердити гетьманство козацьке в особі одного Виговського, яко людини миролюбної і ерудованої, а Хмельниччину з корінням видерти з народу, що ненавидить мир і тишу, живиться самими війнами, грабунками та вбивствами і є бичем для всіх народів, які добрий лад у себе мають. Для того й хоче уряд тутешній вислати до Виговського своїх посланців з привілеєм, що затверджує його на гетьманстві, і тим запевнити народ польський і руський заздалегідь про єдність і приязнь, що зачинаються в обох тих народах.

Полковник Пушкаренко, утримуючи під своїм керівництвом чимало реєстрових полків, прихильних до нього ще від часу, як був він над ними наказним у походах гетьманом, не переставав доносити цареві про зловмисну поведінку Виговського та його контакти з поляками на шкоду козакам і всієї Росії. А як прибули до Виговського посланці польські з визнанням і затвердженням його на гетьманство і з дипломом королівським на ту гідність, то Пушкаренко вислав до царя осавула полкового Бурлія з повідомленням про тих посланців та їхню комісію і що вони спільно з Виговським підбурюють війська і народ малоросійський на сторону польську і проповідують єдність з Польщею невідомо з якою метою. Виговський, перехопивши посланця того на дорозі коло міста Сум, одібрав у нього пакет, а самого повісив; на Пуш-каренка ж послав два полки ніжинські і два стародубські, себто по одному з них кінному і по одному пішому, звелівши їм схопити Пушкаренка або його знищити. Але Пушкаренко, довідавшись заздалегідь про той задум, засів із військами своїми в лісах і байраках між Опішнею і Будищами. І коли полки тії розташувалися на ночівлю, то він напав на них удосвіта і розсіяв їх цілковито, а начальників, які ними командували, забрав у полон і виправив до царя в Москву зі своїм конвоєм і широким оповіщенням про всі Виговського вчинки та задуми і про заведені через те міжусобиці; і що новий його, запропонований цареві, проект про спадщину польську не що інше є, як тільки найпідступніший обман, вигаданий єдино на те, щоб одурити царя і виграти час на уформу-вання військ і рушення супроти нього, разом з самим тим Виговським та князем трансільванським Ракоцієм, що його поляки також на свою сторону згодили.

Цар, ще не ймучи віри Пушкарен-кові, але сумніваючись уже і в Ви-говському, вислав навмисного гінця у Польщу до своїх посланців, які дожидали згоди й рішення про царську в Польщі спадщину, звелівши їм потайки довідатись про стан військ польських і в яких вони положеннях та приготуваннях пробувають. Посланці тії, хоч як приспані були од поляків повсякчасним бенкетуванням, забавами й танцями, одначе були пробуджені царським гінцем і наказом і сповіщали царя, що “у Варшаві поляки часто перешіптуються між собою на вухо і з них підсміхаються та підморгують, а жовнірство їхнє по місті в корчмах раз у раз при них поляскує і шаблями побрязкує, що аж страх проймає; а по селах у них військ, кажуть, тьма-тьмуща; і частенько подейкують чванькуваті полячки, що <<7іаші юзіс козаци, наш, мовляв, і Смоленськ скоро буде", а про честь нашу посольську і гадки не мають; теж і за насліддя твоє, государю, польське ніхто вже й не ворухнеться, а на наші про теє згадки та пригадки одказують вони самими усмішками та чемними уклонами; і ми, правду сказавши, государю, поневіряємось тут, яко стовпняки і посміховище ляцьке!".

Оповіщений тими посланцями, цар, відкликавши їх з Польщі і упевнившись в обманах та підступах поляків і гетьмана свого Виговського, але, вдаючи перед тим останнім, що він нічого за ним не підозрює, писав до нього про попереднє своє довір’я і про шкідливу впертість Пушкаренка, на якого приобіцяв цар у поміч до нього, Виговського, прислати корпус своїх військ і з ними наказував йому, знищивши рушення Пушкаренкове, привести його силоміць під свою зверхність, а Пушкаренка, закувавши в кайдани, прислати до Москви на суд царський. Війська царські в числі тридцяти тисяч людей під командою князя Трубецького справді вступили в Малоросію у квітні місяці 1659 року; і князеві Трубецькому дано таємний наказ, зійшовшись з Виговським, заарештувати його з усіма прихильними до нього урядниками, а військам, що є при ньому, звеліти приєднатися до наказного гетьмана Пушкаренка і перебувати в його команді до виборів усім взагалі військом і народом малоросійським справжнього гетьмана згідно зі своїми правами. Виговський, також удаючи, що він нічого про підозри на нього не примічає, запросив потайки до себе корпус військ польських, що прийшли до нього лісами під командою хорунжого Гуляницького, і впровадив його до міста Конотопа, а сам з охочекомонними полками і частиною запорожців розташувався біля містечка Смілого і посилав од себе гінців до князя Трубецького, прохаючи від нього повідомлення, де їм з’єднатися. Князь, переходячи від міста Путивля до міста Конотопа, зустрінутий був мешканцями конотопськими і повідомлений, що до них понаводив Виговський польські війська невідомо з яким наміром. Князь, задумавши мимохідь забрати поляків у полон, причисливши те до своєї комісії, узяв Конотоп в облогу. Але Виговський, погодившись заздалегідь з Гуляницьким, напав на нього зі своїми військами з двох боків і армію його розбив ущент, а обози з усіма запасами забрав собі як свою здобич. Князь же з малими, розпорошеними рештками своїх військ пробрався лісами вгору ріки Сейм і сховався в Путивлі.

І з того лиходійського побоїща вийшла в Малоросії на дурисвітів відома приповідка народна, що “такий от ошуканець обдурив так, як Виговський Москву”.

По довершенню Виговським з поляками такого підлого супроти росіян учинку публікував він у Малоросії про злуку свою з Польщею, приклавши притому й описані вище договірні з нею Заславські статті, нібито трьома державами — цісарською, турецькою і польською — ратифіковані. Але військо і народ малоросійський, спротивившись явно зловмисному намірові Виговського і ненавидячи поляків, звернулися до Пушкаренка і побільшили його сили. Виговський, не передбачаючи од свого рушення і од поляків надійного успіху в підкоренні Малоросії, найняв на підмогу собі десять тисяч кримських татар, які, прийшовши до ріки Ворскли, розташувалися, по згоді з Виговським, у закритому місці, а Виговський тим часом зі своїм військом наближався до Полтави, щоб у ній захопити й заата-кувати Пушкаренка. Але той з реєстровими козаками і волонтерами, що зібралися були до нього, зустрівши Виговського за річкою Полтавкою, розбив його вщент і розсіяв війська його на всі сторони, причому поляків мало не всіх винищено, і Гуляницько-го, командира їхнього, вбито, а Виговський, утікши в нестямі, загубив гетьманську свою булаву. Охочекомон-них його козаків, яко своїх людей, знаджених Виговським, помилувано, а тільки розганяли їх і били тупими ратищами та фухтелями. А що звичайним для всіх переможців наслідком є розлад і несамовитість військ, то й з Пушкаренком те саме сталося. Війська його, вганяючи за переможеними і грабуючи їхній табір, були в незвичайному безладді; а в той самий час, напавши на них ззаду, татари, що із засідки зненацька вийшли, самих їх розбили й розсіяли, а Пушкаренка вбили і місто Полтаву, без оборони зоставлене, пограбували й зруйнували.

Знищивши таким чином Пушкаренка і розпорошивши його війська, Виговський, вже не можучи прихилити собі в послух малоросіян, почав руйнувати їхні села просто як ворог і, побравши безборонні міста та містечка Зіньків, Лютеньку, Сорочинці, Богачку, Устимовицю, Яреськи, Веприк та багато інших, віддав їх татарам на грабунок і поталу. Тим часом ре