І хто б що не казав про «поетичні вибухи»,
«когорту поетів» чи про «могутнє поетичне покоління», хороших поетів багато не
буває. Багато буває піни, шумовиння, метушні… І тих, хто цю піну і шумовиння
здіймають.
Колись Поет видихнув: «нас мало, нас, может
быть, четверо». Інший Поет, якого ми так по-дурному і так рано втратили,
видихнув: «нас троє».
Їх троє. Наймолодших. Справдешніх, а не
липових, лідерів покоління. Та й не лише покоління. Вони не деруть горло в
слемах, не висмоктують з пальця так звані «інформаційні приводи» аби
«засвітитись», не метушаться фестами, не служать літвождям, не страждають у
плацкартах під час літературних чосів рідною ненькою. Вони пишуть. Рвуть душу,
мову, світ. Як там у одного з героїв Томаса Манна: поет має якомога глибше
розкрити свій внутрішній світ і тим самим дати можливість читачеві глибше
зрозуміти свій.
І нехай їхній голос ще не завжди вповні, хай
він часом зривається на «півня», але це голос несподіваний, яскравий,
самоналежний і вже не залежний від літературних попередників. А якщо і
залежний, то не як копіювання, сиріч епігонство, а як продовження лінії.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Людмила
Дядченко: Засинай зі мною весною, взимку і влітку
«Плата за доступ» – перша поетична книга Людмили
Дядченко. Якби про неї писали років двадцять тому, обов’язково заакцентували б,
що вона народжена в селі Шевченковому на Черкащині. Саме тОму. Але ми не будемо
зосереджуватись, хоча й зауважимо.
Ну,
загальновідомо, що поетова душа беззахисна, що справжній поет відкриває її
людям… Не відкриває – вивертає. Найпотаємніше, найдорожче, найприхованіше,
найвідвертіше. Щиро і чесно. Поезія, може, тоді й виникає, коли поет говорить
не до читача чи рідного народу, а до самого себе, сам із собою, так ніби ніхто
й ніколи про це не почує і не знатиме.
каламутиться розум що має бути
тверезий
вже жовтень за кордон біжить платити
мито
я ще не мати
і навіть не Тереза
аби так довго без тебе вміти
сповзає доля на руку а конкретно до
ліній
і нерозбірливо проказує чужі
послання
а це виходить навіки
божевільно-осінні
якщо ти мені не перший а я тобі
остання?
за шибками прив’язаний дощ монотонно
лив
переклавши пророцтва на зрозумілий
всім ідиш
за сім днів – навіть менше – Бог
світ сотворив
а ти ніяк за десять до мене не
доїдеш
І що беззаперечно:
лише тоді, коли говориш сам собі, лише коли говориш сам із собою, лише тоді
можеш бути почутий іншими. І цікавий іншим.
Одного разу Ігоря
Стравінського, модерного композитора початку минулого століття, запитали: «Вашу
музику більшість людей не розуміє. Для кого ви пишете?» Композитор відповів:
«Для себе і для свого можливого альтер еґо». Зауважте: «МОЖЛИВОГО альтер еґо» .
Тобто, не факт, що він на сьогодні є. Ну, ще не народився. Але народиться
точно. І почує. І зрозуміє. Вочевидь, справжнє мистецтво непідвладне числовим і
часовим вимірам: sine anno.
«Плата за доступ»
– це плата за можливість сказати. Побачити, відчути і сказати. І захлинутись
сказаним. Тому тут ламається синтаксис, тому ламається ритм, тому не вистачає
рідної мови… У якомусь із відгуків (а книжка була помічена і навіть
премійована) випало прочитати, що Людмила Дядченко ось неправильно вживає
відмінки і це погано. Либонь в підсумковому шкільному диктанті, на рівні якого
й лишився «рецензент», це справді погано… Словом, довго сміявся. Річ в тім, що
у нас незрідка, якщо вже мова йде про поетичний експеримент, – мається на увазі
щонайменше паліндромія, а то й мальована поезія. А от легка деструкція, яка
раптом створює ефект перехоплення подиху, гарячкового перебирання слів у пошуку
потрібного, і водночас гранично посилює емоцію, у нас часто трактується як
замах на мову. Та вся світова найкраща поезія і є замах на штамповану, зужиту,
побутову мову, яка вже мало що й виража і так само сприймається. Недарма ж є
анекдот про те, що громадянин, який починає відповідати на запитання «Як
справи?», є цілковитим ідіотом.
Ще однією важливою
річчю, без наявності якої важко уявити справжнього митця, є місце. Loco. Місце,
яке для поета є його всім: батьківщиною, долею, місцем народження-життя-смерті.
Місцем, з якого і через яке пізнається і трансформується у творчості весь світ.
Ну, словом, якщо для, наприклад, громадського діяча найважливіше – досягнення
мети, то для митця одним з найважливіших чинників самореалізації є знайдене або
не знайдене своє осібне місце. Loco. Без місця – sine loco – поета нема. І
місце – не обов’язково географічно-матеріальне поняття, але й містичне,
філологічне, філософське а то і взагалі неіснуюче середовище.
У Людмили Дядченко
є таке місце. Воно доволі химерне. Це так, ніби взяти центральну Україну і
«перетягти» її далеченько на південь. У пісок і пустелю ханаанську. І там
постелити свою рідну українську землю на ще ріднішу біблійну…
фініки – частинка із піщаного
прадому
солодкі як фініки і спокушені вуста
і вечір містом
і вечір якому
гріхи і провини дніпро відпуска
кручена фраза обривається на половині
долоня шукає тепер твоїх вуст чи
реготом озивається жар у каміні
якого в квартирі немає. але так
звучить!
капців додати
які падають
одяг нехай по стелях
стіни на всіх сторонах світу і тіні
за край
якщо Господи ці нещасні тому веселі
то може воно і нехай…
або ще: ( хай читач вибачить вирваність з контексту)
«серце на Афони хоче йти», «там припнеш віслюка і погріти дружину підеш»,
«перед тим як зайти до гарему – мене перехрестиш», «і якщо ми йдемо по воді і
не тонемо// то скоріше за все вода ця замерзла». Цей довільно взятий ряд з
«Плати…» можна було б доповнити і продовжити. Але сьогодні, нині, саме на цій
землі вибудовується поетичний простір Людмили Дядченко. Земля не з гірших.
Багато хто протягом останніх двох тисячоліть хотів такої.
«Плата за доступ»
є практично цілісною книгою віршів про кохання. Але водночас це категорично не
те, що ми звикли визначати словосполученням «жіноча поезія». Воно, це
визначення, вже встигло увібрати в себе доволі негативу. «Плату…» я би радше
назвав так: це книга любовної лірики гордої і незалежної української жінки. (Не
феміністки, боронь Боже, не феміністки!) Вона, якщо кохає, то не озираючись:
«засинай зі мною весною взимку і влітку // бо мені без тебе мене немає і
решти», «небо явилося рано на відчинені шторами вікна // як я тебе кохаю // як
я тебе // як». І водночас лірична героїня зовсім не ідеалізує свого обранця, а
часом іронізує, часом жаліє, часом дивується слабкості істоти:
хвостаті вітри попутні
танцюють на дорозі звуженій
сміхом виглядає майбутнє
без тебе його не подужаю
пильнуй мої перевтілення вже
безлюдніє доля скраю
люби як ти вмієш навіть достойніше
поки я дозволяю
сусідські добродії помагають всіляко
метелики дихають наяву
в землетрусах твоїх рідних лапок
живу
та до
того ще:
і тільки небо захлинається на осінь
ти грієш задом береги далеких
«турцій»
не говори що не приїдеш більше
зовсім
я в курсі.
Щось нам відчутно бракувало останніми десятиліттями
гордих поетів. Ну, ось. Є.
Важко нині
прогнозувати як складеться поетична доля Людмили Дядченко. І внутрішні причини:
зависоко виставлено стартова планка, і зовнішні: хто ж із малообдарованих, але
нестерпно присутніх скрізь і всюди «колег» подарує їй її справжній талант –
легкої долі не обіцяють. Але коли (колись же!) Господь прийде і запитає – їй
буде що відповісти.
Наталя Пасічник: Все почалося за Данте
чи Лопе де вега
Поет інакший, поет – хоч і молодий ще – але
вже геть не дебютант, поет у якого книжка «Пастух бджіл» четверта, а попередні
– рясно мережані літературними преміями (та чи ж треба їх стільки!): Наталя
Пасічник.
Її поетична територія – невловна. Вона
сплетена з двох просторів: простору повсякденного життя і простору книги. Це
переплетення дає відомий, але завжди несподіваний (бо індивідуальний) ефект,
дозволяючи злиття власної – ніби буденної – долі з високою долею світової
культури. Ну, може, не всієї світової культури, але – досяжної. І в цьому
процесі переплетінь і злиттів виникає нова якість, своя мова, своє
світовідчуття. Наталя Пасічник – поет традиції. Причому написане нею вкотре
засвідчує незнищенність традиції, невичерпність її і тут же несподівану
«препарацію» тієї ж таки традиції.
граф каренін
метушиться
курить цигарку
одну за одною
раптом
зривається з крісла
і вибігає на
балкон
вічно тобі
щось не так
вічно всі не
на своїх місцях –
книжки не на
полиці
їжа не в
холодильнику
анна не під
поїздом
офіціоз і
порядок
граматичне
правило без винятків
«не» що
пишеться з дієсловами окремо
але нервую
але ненавиджу
але
несуть
небіжчицю несуть
Певна почасткова «книжність» поезії Пасічник
не є чимось поганим або, навпаки, добрим. Просто так є. І тіні «великих
книжників» світової поезії схвально кивають головами, засвідчуючи право методу
на життя. Вона й не приховує їхні імена: «все почалося за данте чи лопе де вега
// все закінчиться приблизно як пише расін», або: «передбачити все і спинитись
на збірці тонкій // випадково надибаній між мандельштамом і блоком», чи ще:
«срібний пісок в долонях і том неруди».
А що ж самЕ життя, його вир, піна та бульки?
Вона спостерігає, вона замислюється і домислює, вона вслухається у найменші
порухи душі, спричинені тими вирами-пінами-бульками. І раптом виникає
пронизлива, дуже особистісна і гранично відверта поезія:
жінка з
холодним поглядом –
іграшка що зламалась
просто візьми
її в руки
мов чашу її пронеси
і в цьому стилістично не зовсім правильному двічі
повтореному «її», мабуть, і є та « неправильність», яка робить правильну мову
мовою поезії. Відчути і сказати так вдається не всім.
Взагалі ж Наталя Пасічник не є прихильником
яскравих фарб, ефектних метафор, ритмічних розмаїть. Вона не прагне когось
дивувати, вона дивується сама і її поезія часом схожа на айсберг, більша
частина якого не оприлюднена, бо і так відома авторці. Від того чимало віршів з
«Пастуха бджіл» непояснювано-містичні. Та й чи ж треба пояснювати?
чорні півні
співатимуть скоро
очі виклюють
але нехай
прокидайся
маленька потворо
і втікай з
цього міста втікай
відсахнуться
замерзлі осики
від слідів що
вкарбуєш у лід
тільки крайній
будинок без вікон
затріщить тобі
тихо услід
і це звертання до себе в третій особі, і сакральні осики
(відомо для чого використовувані) і цей якийсь замежівний жах від раптом
привідчиненого потойбіччя…
І так само у обведеному колі містики –
затінений, заштрихований образ ліричної героїні і ще загадковіший образ її
коханого. У якого й імені нема. Він – «той хто». Він єдиний і водночас
множинний. Він скрізь і його нема ніде. Він рідний, але імені йому нема. Він –
«той хто».
Говорячи нині про вірші Наталі Пасічник, я хотів
би вийти за межі не лише «Пастуха бджіл», а й інших її книжок «Елегія печалі»,
«Портрети доби Ренесансу», «Гра в три руки» і сказати про те, що нові її вірші,
які можна зрідка виловити у нашій періодиці, а частіше в неті – засвідчують
досить серйозну динаміку поетичного зростання. Таку ж динаміку демонструє і
Людмила Дядченко в рукописі нової книги віршів «Та, що стереже кота».
Юля Несетрова:
Я дим сніговий
над тобою
На жаль, не знаю що у сховку у
третього поета. ЇЇ ім’я – Юля Нестерова.
Вона писала свою книгу «Сотворіння» практично
в абсолютній ізоляції, чи то пак відстороненні від метушні літпроцесу, її вірші
майже не з’являлись в газетах-журналах (велика добірка була надрукована в УЛГ –
Ред.), та й на всім відомих сайтах також. І про те, що такий поет
живе-працює, знав мало хто. Мало хто знає й тепер. А жаль. Бо саме Юля
Нестерова:
Стоїть цей
світ на дзвінкій воді,
мов святий –
стоїть і не тоне;
і лежить, ніби
рана, єдиний дім
в запахущій
його долоні.
Я кажу тобі:
подивись, який
нам даровано
дім зачарований
як над ним
гойдаються колоски
і роса
обертається в повені.
Ну а ти мені
не промовиш ніц.
Ти біліший за
все, що біле.
І, як пір’я,
що облітає з птиць,
ти спадаєш зі
свого тіла.
Але це – ніщо.
Це лиш щастя – все,
що лиш є – і
нічого більш…
Білий світ і
вода, що його несе –
все – зоря,
все – Господь,
все – вірш.
Бо саме Юля Несторова, молодий
київський поет, заповідається продовжувачем традиції глибокої, «підземної»,
затемненої і водночас горньої чистої поезії. Вона, якби перефразувати
Герасим’юка, «верхами йде». Не «біжить», як у оригіналі, а саме йде. І її
земля, її простір – то є космос Святого Письма і «чорного лісу». Вона настільки
зливається з цим космосом, що і сама стає невід’ємною його частиною, і всіх,
хто поруч з нею, розчиняє в його безмежжі.
Може, тому в книжці «Сотворіння» майже немає
того, що ми звично звемо інтимною або любовною лірикою, бо (ви ж пам’ятаєте?)
все розчинено в безмежжі, яке, якщо спробувати визначити (а автор пробує)
А все лиш, що
маєш – просто
три слова, і
кожне – постріл:
Кохання.
Життя. Смерть.
Нині не лише зовсім молоді, а й старші за
зовсім молодих не пишуть такої лірики. Давно не пишуть. Та й читача, чесно
кажучи, де його зараз взяти такого, – не уявляю. От хто буде читати вірші про
поганих дівчаток за сорок баксів – уявляю. Хто читатиме ура-патріотичну
графоманію – уявляю. А хто читатиме
Ти пес на
опалому листі, ти ліс;
ти спиш, ніби
пес, межи листя зотліле;
ти шлях. Ти
застиглі сліди від коліс
на білім
шляху, що прослався у біле.
Я дим сніговий
над тобою. Удвох
ми пуп’янки
снігу на зоряних стеблах.
Я дім. Ти мій
гість – золотий наче бог,
виходиш з
багаття, просторий і теплий.
І так ми
справіку зимуємо. Так
стаєм на
незайманий сніг і сміємось.
І котиться
обрієм лагідний знак –
А чи Коляда,
чи зоря Вифлеєму…
– не уявляю. Хоча, якщо ТАКА поезія зникає і взагалі
поезія зникає ЯК ТАКА, то звідки візьметься її читач? Надія на Ренесанс? Але,
як свідчить історія, між мороком раннього середньовіччя і відродженням –
некороткий шлях.
Проте всі троє – і
Людмила Дядченко, і Наталя Пасічник, і Юля Нестерова читачем не дуже
переймаються. Справжніх читачів, як і справжніх поетів, багато не буває. (Так і
кортить іронічно перефразувати стосовно читачів: «их мало, их, может быть,
четверо»). Тому й наклади поетичних книжок у всьому світі ( хоча «Зона Овідія»
тут виняток) невеликі. Але згадаємо. Погортаємо книжечки, видані на
обгортковому папері початком двадцятих. Глянемо на тиражі. Отож. А тепер уявімо
собі величезний моноліт поезії розстріляного відродження. І гуманітарний
український вибух, спричинений цими малотиражними тоненькими книжечками. Ті
поети і ті книжки вдруге (після Шевченка) збудили націю. Але притишимо пафос.
Мені найменше хотілось би, щоб у читача
склалося враження, ніби три дуже талановиті українські поети пишуть бездоганно
вивершену досконалу поезію і лише справа короткого часу – зарахування до
когорти.
Людмила Дядченко іноді занадто педалює емоції,
Наталя Пасічник часами, навпаки, поринає в аморфну безособову емоційну летаргію,
а у деяких віршах Юлі Нестерової ще незрідка занадто чітко проступає
безсмертний профіль вчителя… У всіх трьох попереду ще багато важкої роботи зі
словом і душею… Дуже…
Але, безперечно, вони вже тепер неабиякі
поети, яких, як колись казав Павло Загребельний, не лише хвалити, а і
критикувати приємно.
Кожній з них немає і тридцяти. За плечима кожної
– серйозні поетичні книжки. А попереду – непростий шлях. Не схиблять, не спокусяться
на дешеве, не зламаються, не зігнуться, не закопилять губу, не кинуться догоджати,
не… Всі ці «не» – відомі. Та не всім через них переступити. Я вірю, що ці троє пройдуть
і подолають і напишуть своє. Те своє, яке потім стане нашим.