“Українська літературна газета”, ч. 1 (381), січень 2026
ДО 80-РІЧЧЯ ВОЛОДИМИРА МЕЛЬНИЧЕНКА
Отже, кажучи по-шевченківьки, «доладу згадать» його заслуги перед Україною. Але гарантую, що ця стаття не буде компліментарною в тому сенсі, що похвали в ній явно не сьогодні придумані та не притягнуті за вуха до поважної річниці, навпаки, користуючись, знову-таки, Шевченковою лексикою, «завдам ювілей» ученому і письменнику з допомогою не лише своїх оцінок, опублікованих виключно раніше, – впродовж двох останніх десятиліть.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Рівно двадцять років тому написав я передмову до розділу, присвяченого Шевченкові, у фундаментальній 650-сторінковій монографії генерального директора Культурного центру України в Москві (2001–2015) «Тарас Шевченко і Михайло Грушевський на Старому Арбаті» (2006). Насамперед я був приголомшений тим, як автор уже продумано виданих до того книг «Україна на Арбаті, 9» (2003) та «Прапор України на Арбаті» (2004) впевнено, правильно, вчасно й передбачливо поставив на духовній сторожі Українського дому в Москві двох українських геніїв!
Нагадаю, що саме з Арбату козаки гетьмана Петра Сагайдачного «скородили списами московські ребра». Та про те, що Михайло Грушевський мешкав на Арбаті, 55 з вересня 1916 року до березня 1917-го в іпостасі політичного засланця імперії. Справа, заведена на нього у 1914 році, і здобута вченим в імперському архіві, мала таку назву: «О руководителе мазепинского движения профессоре Львовского университета Михаиле Сергеевиче Грушевском и др.». Генеральний директор одразу заявив, що провідним гаслом Українського дому стали слова Михайла Грушевського: «Ми повинні пам’ятати, що представляємо великий народ і зобов’язані представляти його з достоїнством». Своїми патріотичними працями, виданими в Москві українською мовою(!) на початку грізного для України XXI століття, вчений фактично спонукав українців згадати заклик Грушевського визволитися від «песього обов’язку» перед Московщиною: «Перше, що я вважаю пережитим і віджитим, …се наша орієнтація на Московщину, на Росію…».
Володимир Мельниченко таки добре знав, що найперше й найнеобхідніше заявити в ім’я України від її Культурного центру в Москві!
Повертаючись до згаданої книги, зауважу, що мене вразив автор і тим, як яскраво-художньо описав Шевченкові маршрути: «Склалося враження, ніби переглядаєш художній фільм, де немає штучних декорацій і традиційних павільйонних зйомок, де все природне, правдиве, ніби у фільмах С. Параджанова чи В. Шукшина… Оперуючи найбагатшим фактологічним матеріалом, В. Мельниченко вміє буквально заполонити читача… своєю захоплюючою розповіддю, яка читається не лише як історико-літературний нарис, а через наявність багатства зорового ряду сприймається як документальний, та навіть оригінальний художній фільм».
А в передмові Миколи Жулинського до розділу згаданої книги про Михайла Грушевського зазначалося, що дослідник здійснив фронтальний «пересів» багатьох московських архівів під кутом перебування в місті політичного засланця імперії й особливо, сказати б, пророче наголошувалося: «І ще багато нового відкриє цей невтомний, емоційний, чутливий до всього рідного, українського в Москві історик, який так всебічно дослідив українську долю Старого Арбату, як особливого знаку національної історії і культури».
Та Мельниченко перевершив навіть найсміливіші сподівання Миколи Григоровича. Той сам зізнався 2017 року, коли Володимир Юхимович вже був у Києві: «Я відразу відчув огром розпочатої вченим роботи… Але хто міг подумати, що це буде два десятки капітальних українознавчих монографій, виданих українською мовою (!) в Москві, в тому числі відзначених Національною премією України імені Тараса Шевченка!».
Особливо почесну державну нагороду, найвищу в Україні творчу відзнаку за видатні твори, – Шевченківську премію – Володимир Мельниченко отримав у березні 2009-го за книги: «Тарас Шевченко: “Моє перебування в Москві”» (2007) і «“На славу нашої преславної України”: Тарас Шевченко і Осип Бодянський» (2008).
Унікально-дивовижне підтвердження важливості досліджень автора залишив українець із США Петро Фединський, який на початку цього століття працював шефом Бюро Голосу Америки в Москві й не раз зустрічався з Володимиром Мельниченком. Уже повернувшись до США, він написав йому 2013 року: «Хочу все-таки віддати Вам належне за блискучу біографію “Тарас Шевченко: «Моє перебування в Москві»”. Це була перша книжка, яку я там прочитав, і вона не тільки відкрила мені, уродженцеві США, живого Шевченка, а стала путівником по російській столиці». Невдовзі Петро Фединський переклав Шевченків «Кобзар» англійською мовою і зізнався Володимирові Юхимовичу, що «з Вашої біографії Шевченка все і розпочалося…».
Та найголовніше, отаке-то диво (Шевченко), сталося вже після вручення генеральному директору Національної премії України імені Тараса Шевченка. Процитую з моєї давньої публікації: «Видатне місце в українознавстві посіла фундаментальна трилогія Володимира Мельниченка з авторських енциклопедій-хроноскопів: “Шевченківська Москва” (2009); “Гоголівська Москва” (2011); “Москва Михайла Грушевського” (2014). Нічого подібного у світовій історіографії раніше не було».
Погляньмо на цю неперевершену трилогію очима великих українців.
Микола Жулинський уже давно зізнавався: «Коли беру його авторську енциклопедію-хроноскоп “Шевченківська Москва”, у мене від радості тремтять руки… завжди думаю про щасливий збіг обставин, за якими саме цей учений опинився тут і має можливість працювати в архівах, проводити колосальну дослідницьку роботу».
Історично вчасна й вкрай важлива «Москва Михайла Грушевського» побачила світ навесні 2014 року, її гучна презентація відбулася невдовзі після того, як у березні Надзвичайний і Повноважний Посол України Володимир Єльченко, котрий, як правило, брав участь у таких заходах, був відкликаний із Москви у зв’язку з російською окупацією Криму. Прочитавши книгу, видатний національний поет Дмитро Павличко написав автору: «Шановний Володимире Юхимовичу! Дуже дякую за “Москву Михайла Грушевського”… М. Грушевський – титан, на плечах якого стоїть і завжди стоятиме Україна. Сучасна московська влада за таку енциклопедію-хроноскоп про найвидатнішого українського націоналіста мала б Вас замкнути на багато літ до криміналу… Дмитро Павличко. 13. VI. 2014».
Нагадаю й про те, як оцінив енциклопедію-хроноскоп «Гоголівська Москва» Шевченківський лауреат, літературознавець Юрій Барабаш: «Видатне явище у сучасному гоголезнавстві… Досі такого матеріалу не було, немає і довго не буде, якщо сам автор не доповнить її деякий час по тому».
У передмові до 12-го тому Повного зібрання творів Тараса Шевченка (2014) не міг і я не згадати: «Маємо на сьогодні рідкісну московську шевченкіану, найвагомішим внеском до якої є монументальні дослідження відомого історика, генерального директора Національного культурного центру України в Москві Володимира Мельниченка… Київська шевченкіана значно ширша іменами… проте й досі не маємо таких фундаментальних видань…»
Автор явив блискучий приклад українознавчого дослідження біографій видатних поетових земляків і друзів – Осипа Бодянського, Михайла Максимовича, Михайла Щепкіна – у контексті могутнього Шевченкового впливу на них. Особливо сильно написав про це поет Павло Мовчан: «Об’єктивне і неупереджене подання вивірених фактів і їх висвітлення є характерним для автора, він приводить у дію десятки персонажів і головних героїв цього незвичного життєписання, в якому ми бачимо – вперше! – системно і послідовно відтворено авансцену, де вияскравлюються прикметливі постаті таких видатних українців, як Осип Бодянський, Михайло Щепкін і Михайло Максимович».
Завершальною книгою, що вийшла в імперській столиці на початку 2015 року, тобто в розпал гібридної війни Росії проти України, стала 500-сторінкова «Москва у творчій долі Тараса Шевченка», яка розпочиналася висновком, вистражданим автором: «На початку третього Шевченкового століття мусимо визнати, що історія Тарасових зустрічей із Москвою – реальних і віртуальних – нас майже нічого не навчила. Бо ж інакше в українських відносинах із нею у післярадянський період було б набагато більше Шевченкової духовної сили та історичної прозорливості, здорового глузду й безкомпромісної віри, державницької мудрості й політичної рішучості».
Наприкінці книги Володимир Мельниченко, говорячи його словами, вважав за честь, а я додам – і мужність, умістити нищівні поетичні максими про Москву Ліни Костенко, вкладені нею у вуста Богдана Хмельницького в романі у віршах «Берестечко». Не маю можливості повторити всі чотири строфи, процитовані автором, а лише нагадаю їхню суть: «Аби лиш не з Москвою… Хай Україну чаша ця мине!». Та ще навів повністю «Молитву» Дмитра Павличка, виголошену наприкінці 2013 року на київському Євромайдані, в якій він, зокрема, звертався до Господа: «Скільки ще разів нам помирати / Й воскресати на хрестах Москви?».
Якщо комусь здалося, що це неможливо було надрукувати в українському виданні в Москві, тим більше в ситуації надзвичайного загострення міждержавних відносин, то надаю точні координати.
Як і передбачено, знову-таки процитую самого себе: «Володимир Мельниченко працював на славу преславної України безпосередньо в Москві, перебуваючи найближче не лише територіально, а й сутнісно, не лише віртуально, а й буквально до феномену чужої Московщини… У самому центрі ментально ворожої російської столиці генеральний директор здійснював ґрунтовне й усебічне наукове дослідження та викриття нищівної ролі Москви-Московщини в історичній долі України».
Окремо нагадаю, що Володимир Мельниченко написав шість книг про геніального артиста й близького друга Богдана Ступку і дві книги про свою дружину Любов Богдан – дивовижну красуню, талановиту актрису, заслужену артистку України, яка грала на франківській сцені та в кіно. Фундаментальну книгу «Богдан Ступка. Біографія» Богдан Сильвестрович устиг прочитати в рукописі й написав до неї пронизливе передслово: «Створити таку біографію – не поле перейти. В ній дивовижно переплетено талант історика і мистецтвознавця з емоціями нашої тридцятирічної дружби. Якщо читачі хочуть познайомитися з історією мого життя і моєї творчості – цій книзі вони можуть довіряти».
Видатний українець Іван Драч тепло писав про Володимира Юхимовича: «Вразила мене його книжка про Богдана Ступку. “Щасливий великий актор, – думалось мені ще за життя видатного лицедія, що має такого біографа”… Особлива ступінь довіри зробила особливий статус портрета… Особлива дружба зв’язала Ступку і Мельниченка».
Шевченківська премія таки не вичерпала національні заслуги Володимира Мельниченка ще й тому, що наступного після її вручення року – у травні 2010-го – Культурний центр України в Москві був удостоєний статусу Національного.
Після цієї визначної події національний класик Дмитро Павличко записав у Книзі відгуків почесних гостей: «Я зворушений колосальною працею на благо України, яку виконує Дім Української культури в Москві під орудою великого українця Мельниченка Володимира Юхимовича! Поклон Дому і другові моєму!».
Незабутня Ніна Матвієнко зізнавалася: «Мені сьогодні з Вами було так добре, неначе і ночі не було, і довгої дороги. Але такої щирої розмови не нап’єшся ніде – тільки з рідними людьми і за Духом, і за відповідальністю. Здається, що ти в центрі Неба…»
У центрі Українського неба на московському Арбаті! Велика українка Лідія Забіляста якось сказала Володимирові Мельниченку, що для неї Культурний центр України в Москві, як Ватикан у Римі – окрема держава в державі…
Не промину й запису видатного кінорежисера Миколи Мащенка: «Культурний центр – золота перлина українства. А керівник – Володимир Мельниченко – Божою милістю дослідник історії перебування українців у Росії від Т. Шевченка до сьогодні».
Нагадаю і свій, але давно зроблений й опублікований висновок: «Володимир Мельниченко вже ввійшов в історію небаченим ніколи раніше виданням більш як 20 українознавчих книг у російській столиці українською мовою на початку цього століття (2001–2015)… Це робить високу честь професіоналізму, патріотизму й мужності відомого історика, який, очолюючи Культурний центр України в Москві, разом із колективом здобув йому статус Національного і світове визнання, на ділі підтвердив Шевченкові слова про те, що “в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”. Переконуємося, у чому саме полягає справжня, а не декларативна, словесна відданість Шевченкові й Україні…».
Володимир Мельниченко з тих українських патріотів, для яких любов до Батьківщини, говорячи словами Івана Франка, «не сентименти, не національна гордість, а нелегка й важлива ноша, вложена долею на їхні плечі».
Я глибоко переконаний у тому, що всебічне дослідження діяльності Національного культурного центру України в Москві – ще попереду. Бо, говорячи словами Володимира Мельниченка, мерзенна російська війна проти України не перекреслила його роботу, а навпаки по-новому висвітлила й особливо наголосила історичну необхідність діяльності таких центрів, які є духовним уособленням незалежної України за кордоном, у всіх цивілізованих країнах світу.
Тож історична важливість розмаїтої і масштабної діяльності Національного культурного центру України повною мірою виявиться і стане вичерпно зрозумілою у майбутньому, а генеральний директор зробив усе можливе, щоб зберегти в унікальному ряді книг загальним обсягом понад 2 тис. сторінок живі документальні свідчення про неї. Історик від Бога, Володимир Мельниченко проникливо передчував історичні події й можливе зникнення документальних свідчень і завдяки йому грандіозну патріотичну роботу Культурного центру нікому, навіть тим, кому цього дуже хочеться, не вдасться повернути в небуття чи навіть применшити.
Повернувшись улітку 2015-го в Україну, Володимир Мельниченко повною мірою підтвердив післямосковське передбачення Івана Драча, який називав його «великим подвижником української справи»: «Володимир Юхимович нещадний до себе. У ньому кипить організаторський окріп. Він усе вміє – і писати, і видавати… Гадаю… в нього почнеться київський період, коли витурили з Москви… Людина з Медвина, шабльованого Будьонним, незнищима – зі скарбами знань, із неймовір’ям майбутніх злетів».
Справді за десять творчих років на Батьківщині вчений видав п’ять фундаментальних монографій, три біобібліографічні праці та понад 250 статей.
Отже, спочатку в улюбленому київському видавництві «Либідь» побачила світ масштабна монографія «Михайло Грушевський у Москві». На її презентації 5 лютого 2016 року були присутні три Президенти України (!) – Леонід Кравчук, Леонід Кучма і Віктор Ющенко та знані українські вчені й культурні діячі.
Наступного року в тому ж видавництві «Либідь» опубліковано новаторську наукову монографію «Михайло Грушевський: “Шевченко – святий національний прапор”: 100 історій і розповідей про двох українських геніїв». Я опублікував рецензію на неї в газеті «Літературна Україна», підсумувавши, що Володимир Мельниченко «вже давно тримає пальму першості в українознавчому дослідженні перебування Тараса Шевченка і Михайла Грушевського в Москві». За глибокою оцінкою Миколи Жулинського, ніхто до Володимира Мельниченка «не спромігся на такий обґрунтований і всебічний аналіз оцінок Михайлом Грушевським творчості Тараса Шевченка та її актуальності у будь-який період історії України, особливо в час піднесення революційного і національно-визвольного руху…».
Загалом у підсумковому результаті Володимир Мельниченко був удостоєний у 2018 році Міжнародної літературно-мистецької премії імені Григорія Сковороди «За серію фундаментальних праць в галузі Шевченкознавства та Грушевськознавства».
Надалі впродовж кількох років учений опублікував унікальне трикнижжя загальним обсягом 150 друкованих аркушів: «Мої духовні криниці» (2019); «Подробиці Шевченкового життя» (2021); «Осінені Шевченком» (2025).
Звісно, що духовними криницями Володимира Мельниченка є твори Тараса Шевченка та наукові праці Михайла Грушевського. За оцінкою відомого історіософа і політолога Василя Ткаченка, «книзі “Мої духовні криниці” судилося, поза всяким сумнівом, довге інтелектуальне життя… Поява в інтелектуальному полі України книги Володимира Мельниченка неспростовно довела, що сфера дослідження Шевченкіани – невичерпна». Левову частку цього видання складають матеріали фундаментального дослідження «Нове прочитання Щоденника Тараса Шевченка». Микола Жулинський навіть справедливо зауважив, що «коментарі до Щоденника являють собою справжню монографію в монографії». Нагадаю, що вчений написав понад 2,5 тисячі авторських коментарів до поетового Щоденника, тоді як до нього в академічному виданні їх було близько 930. Це – визначний вклад у шевченкознавство.
До книги «Подробиці Шевченкового життя: 370 історичних мініатюр, есеїв і начерків» мені випало написати передмову, названу лапідарно-точно: «Новий творчий внесок у сучасне шевченкознавство»: «Капітальна праця, яку читач тримає у руках, перевершила навіть мої сподівання – шевченкознавця з чималим дослідницьким і науково-видавничим досвідом – масштабом авторського замислу, розмахом і, головне, високою майстерністю його реалізації. Здається, це саме той творчий злет, який пророчив йому Іван Драч!».
У рецензії «370 історій, сповнених відкриттів» Микола Жулинський особливо відзначив: «Шляхетною рисою дослідника Володимира Мельниченка є належна повага до своїх попередників у шевченкознавстві – у книзі названо десятки їхніх прізвищ, окремо відзначено заслуги відомих учених про це у розробці кожної теми, висвітленої автором. І лише зі згадуванням про це Володимир Юхимович обнародує свої знахідки, додає нові штрихи й нюанси, відкриває цікаві подробиці Шевченкового життя».
Написав я велику передмову й до монографії «Осінені Шевченком: Статті першої половини 2020-х років», назвавши повновагими словами Миколи Жулинського: «Володимир Мельниченко виконує титанічну працю на стратегічних магістралях сучасного шевченкознавства». Сам автор у лапідарному вступному слові вичерпно точно сказав про свою працю: «Ця книга – про великих українців, осінених Шевченковим Словом за його життя і в його Безсмерті. Про народ України, який Кобзар осінив на переможну боротьбу з агресивною Московщиною».
У книзі міститься нове прочитання Заповіту Тараса Шевченка та відповідь на те, чи сповнено Кобзаревий Заповіт. У ній досліджено духовну присутність Шевченка в творчій долі більш як двадцятьох митців, у тому числі тих, з якими поет був особисто знайомий, і знакових для XIX століття. Неймовірно цікаві спомини, розповіді й роздуми автора про знайомих йому великих українців, а саме: Бориса Олійника, Івана Драча, Леся Танюка, Дмитра Павличка, Богдана Козака, Юрія Барабаша, Петра Перебийноса, Павла Мовчана, Миколу Жулинського.
Окремий розділ «Розмови з Тарасом Шевченком», в якому вченому вдалося подумки зійтися з українським Кобзарем «на раду тиху, на розмову»: «Задумуючи цю вкрай важливу серію публікацій, Володимир Мельниченко звертався за порадою до Миколи Жулинського та до мене, я попередньо читав його тексти і можу засвідчити, що жанр “Розмови з Тарасом Шевченком” є не лише новим у шевченкознавстві, а й непростим і відповідальним, але саме Володимиру Мельниченку під силу продовжити цю роботу…»
В одній із публікацій про вченого Микола Жулинський особливо відзначив: «Не випадково саме Володимирові Мельниченку належить висловлена ще 2018 р. високого лету ідея проведення у Шевченківському національному заповіднику в Каневі спеціальних Шевченківських читань на тему “Створення нової Біографії Тараса Шевченка: концептуальні підходи та загальнонаціональна значущість роботи”». Заступник генерального директора Шевченківського національного заповідника з наукової роботи Світлана Брижицька відразу наголосила, що дослідження вченого «є вагомим підґрунтям для здійснення актуального і масштабного задуму – обговорення шевченкознавцями написання академічної сучасної біографії Тараса Шевченка».
Володимир Мельниченко запропонував, за його визначенням, концептуальний абрис наукової колективної біографії Тараса Шевченка в шести томах, а на Десятих Міжнародних Шевченківських читаннях у Каневі (вересень 2024 року) блискуче сформулював історичне надзавдання: «Створення нової Біографії Тараса Шевченка має стати національною ідеєю у шевченкознавстві».
Моє ставлення до цього висловлено давно: «Володимир Мельниченко справедливо вважає, що “во время люте”, в історичний час екзистенційного протистояння Московщині саме створення багатотомної Біографії національного Поета, Пророка і Державотворця стане для шевченкознавців достойним відгуком на його настанову не вдаватись у тугу, а “работать разумно во ім’я матері нашої України”. Шевченкознавець умотивовано вважає, що ця робота “розрахована не на роки, а на десятиліття”, але настійно закликає “не відкладати сучасне на майбутнє”…».
За словами зачинателя, нескоро, але настане час великий, коли до підніжжя Пам’ятника на могилі Тараса Шевченка буде символічно покладено видання багатотомної Біографії національного Кобзаря, і ми засвідчимо всьому світові, що під «незлим тихим словом» український Геній розумів і слово наукове… Не можу не приєднатися до цієї пророчої впевненості шевченкознавця…
Творчість Володимира Мельниченка є живим, повсякчасним і видатним прикладом українського спротиву російським агресорам, який невтомно чинять на гуманітарному фронті знані вчені України.
Радію з того, що він постійно друкується в «Українській літературній газеті».
З чистим серцем дотримавшись обіцянки, даної на початку, навіть і завершу щирими словами, з якими й раніше звертався до нинішнього ювіляра. А саме:
«Маю право прогнозувати нові публікації, творчі відкриття й звершення Володимира Мельниченка та, майже по-шевченківськи, бажаю нехай здоров буде і нехай йому Бог допомагає!».
Хочу ще раз абсолютно доречно наголосити, що повноваго-глибинне прочитання праць Володимира Мельниченка насправді попереду. У них осмислення Шевченкової духовної присутності в історичній долі України випереджає час…
Сергій Гальченко,
заступник директора Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.