Ліпший час на
появу цього постмодернового роману важко й вибрати: початок нових тектонічних
зсувів в українській культурі після чергового короткого періоду інфантильного
мрійництва. У телепрограмі «ШустерLive» 26.03.2010 з екс-президентом Віктором
Ющенком був винятковий сюжет. На екрані посеред бесіди подали результат
нерепрезентативного опитування авдиторії програми й глядачів. Питання
тележурналіст Шустер сформулював таким чином: Чи згодні ви поступитися
незалежністю України в обмін на нижчу ціну на газ? Відповідь: 52% – так, 48% –
ні. І далі павза, бо Ющенка трапили зненацька. Потім він визнав, що не
сподівався на такі показники, тому що подібна відповідь неможлива в будь-якій
іншій європейській країні… Шок! Результат безпредметних п’ятирічних марень про
можливу Україну віртуального майбутнього.
Відбиття цієї
разючої ситуації ми бачимо у винятковому мистецькому втіленні Оксани Забужко.
Саме винятковому, бо авторка демонструє віртуозне володіння майже всіма
техніками сучасної світової прози, залишаючи обіч лишень прийоми гіпертексту,
естетського інтелектуалізму, графічного монтажу. Достоту взірцева стилістика
живої мови ще раз свідчить про вміння Забужко слухати й чути тексти своїх
сучасників та осмислювати їх у широкому історико-психологічному й соціальному
контекстах.
Як і в усіх
випадках великої прози, у випадку цього роману недоречне питання: «про що
він?», бо насправді він «багато про що»: він – про чималий кусень української
історії на тлі типового для нас трагічного розриву між чистими ідеалами
змагання за українську Україну без чужинців і заброд та повсякденним
(цинічним?) прагматизмом насельців країни. Тут і буденні інтереси людей, і
продажність, жорсткість та аморальність влад від першої до четвертої (і, може,
четвертої передусім), і прийоми маніпулювання різноплеменними верствами. І усе
тоте – яскравим і болючим контрастом до життя і звершень учасників дивовижної
української легенди двадцятого сторіччя – змагання за самостійність власної
землі. У нещодавньому інтерв’ю, що його навела «Українська правда» (ZaUA.org;
22.03.2010), Оксана Забужко сказала: «Головна тема, яка мене вела при написанні
книги, – це беззбройність безпам’ятного перед майбутнім, яка є прокляттям
українського суспільства. Безпам’ятний – значить ослаблений. Той, хто не знає,
звідки він вийшов, позбавлений дуже важливого ресурсу психологічної підтримки –
розуміння логіки і змісту власного життя, і тих подій, які в ньому
відбуваються. Чим більше людина має влади над своїм життям, тим довша
дистанція, на якій вона «бачить» себе в часі – далеко поза межами власного
існування. І індивідів це стосується так само, як і країн. Недарма більшовики
почали з того, що розірвали зв’язок поколінь і оголосили війну «проклятому
прошлому». Чим коротша пам’ять у суспільства, тим легше ним маніпулювати».
Тим-то й роман не
випадково пов’язаний з концепцією музейності, зі спробою розставити по
поличках те, що, може, такому розставлянню не підлягає, не влягає класифікації.
У книжці на с. 709 є такий разючий за емційним звучанням пасаж: «Вся наша
культура стоїть на хибних засадах. Вся історія, якої нас учать, складається з
лементу — дедалі оглушливішого, і вже з трудом розрізняльного — навзаєм себе
перекрикуючих голосів: Я є! Є! Є!.. Я — такий-то, зробив те-то, — і так до
нескінечности… Але всі ці голоси насправді лунають на тлі вигорілих пустот —
на тлі мовчання тих, кого позбавили змоги крикнути «Я є!»: закляпили рота,
перерізали горло, спалили рукопис… Ми не вміємо чути їхнього мовчання, живемо
так, ніби їх просто не було. А вони були. І наші життя зліплені і з їхнього
мовчання також».
Ці «вигорілі
пустоти» мовлять у романі в снах і документах, що їх дозовано якийсь час
дозволялося дивитися, а тепер знову доступ до них поволі обмежують. Україна від
центральноєвропейських країн відрізняється не лише тим, що велика частина
населення може продати частину державних інтересів за ціну на газ чи ще за щось
більш намацуване, а й тим, що здебільшого самопризначувані зверхники не
дозволили, а народ за великим рахунком не схотів притягти до відповідальності
винних чи просто й причетних до комуністичної справи винищення сотень тисяч і
мільйонів людей. До речі, це й зрозуміло, бо у нас набагато більша пропорція
людей взаємодіяла з репресивними органами, ніж, скажімо, в НДР, де колись
наводилася цифра 80-90%. Це ж не тільки кадровики, а й інформатори різного
рівня й просто кар’єристи-поклепачі.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Прозірлива Оксана
Забужко розуміє огром цієї соціальної, національної й етичної проблематики, а
тому з великим тактом, але й принциповістю, зшиває час і долі в єдину
колосальну панораму української трагедії. При цьому сила її художнього
передбачення величезна. Так, вона у кількох місцях описує продажність та
інтелектуальну деґрадацію вітчизняних ЗМІ, що могло ще торік здатися читачеві
мистецьким перехльостом, але сьогодні звучить учасно, коли переформатовуються
телеканали, знищуються книгарні й бібліотеки, занепадає кволенький український
ресурс Інтернету, продовжується руїна системи і падіння якості освіти. Тобто
коли нова влада підпорядковує інтелектуальний простір держави своїм діловим
накресленням.
Ніде в попередніх
творах письменниці я не зустрічав такої сили щирої емоційної напруги, як у
«снах Адріяна», де вирізьблюється велич характерів і світогляду борців проти
окупантів. І робиться це сучасними мистецькими прийомами, а не через
псевдодокументальну фіксацію, як в останньому романі Шкляра, котрий, здавалось
би, працював на аналогічному інтелектуальному полі.
Роман настільки
полонить читачеву увагу й прочитується на одному подиху, що вади його не
відразу й очевидні. А дрібні й більші недогляди легко буде виправити в третьому
виданні цього видатного твору. До дрібних вад належить, скажімо, надмірна
утаємниченість із «загадковим» сопілкарем у метро. Цей сопілкар зустрічається
ще принаймні у двох українських прозаїків. І він не загадковий, бо так грає
тільки Ященко – відомий музика, музикознавець і хормейстер. Мені й самому
випадало слухати його на понічному ескалаторі в київському метро. Або от ще
окремі міркування про ґалерейництво в Києві, що є непростим явищем, і
формувалось воно не завжди за допомогою здібних поодиноких комерсантів, а й за
спонукою тих, хто й досі наглядає за мистецькими процесами й на користь своїх
структур на чолі з недавніми кадебешними фахівцями з марксо-ленінської естетики
експортує цінності за кордон. Там точиться непроста боротьба за українську
естетику.
А до
концептуальних прорахунків я відношу гендерне тлумачення «секретів», що в них,
звичайно, бавились не виключно дівчатка в шістдесяті роки, а й представники
обох статей ще по війні, а в нас у дворі на Пушкінській до ігор дітей інколи
прилучались дорослі. Культурологічно секрети пов’язані не з хованням ікон у
більшовицькі тридцяті, а з казкою, давнішими обрядами, зі скарбами, ворожбою. А
тим часом у згаданому інтерв’ю авторка сказала: «Так і «Музей…» для мене
почався ще у вересні 1999 року – коли з’явився образ отих дитячих закопаних «секретів»,
про які думає героїня: що вони лишились у землі, і ніхто їх уже не побачить, бо
втрачено код, за яким можна знайти місце. З цього моменту книжка вже в мені
жила».
Зрозуміло, що
значущий твір Оксани Забужко настільки багатоплановий, що неодноразово ще
опиниться в центрі літературознавчих й історичних дискусій, але хотілося б
одразу, ідучи за давньою настановою Олексія Лосєва, відокремити твір як текст
від міркувань про нього самої авторки та її поглядів на українську дійсність.
То предмет окремого розсуду, бо Забужко ще й самостійний філософ,
літературознавець та ін., і з її поглядами в тих галузях треба сперечатися
окремо, не перемішуючи їх з майстерним художнім письмом у романі. Бо в реальній
дійсності голос авторки на останніх виборах прилучився до відсотка тієї
української інтеліґенції, котрі настільки погордували Тимошенко, що прихилились
або до навіть теоретично непрохідних кандидатів, або пішли «проти всіх»,
торуючи шлях до тих гараздів, які маємо нині. Коли в згаданому інтерв’ю Оксану
Забужко спитали: «Коли дивитеся на прем’єра Азарова, віце-прем’єра Семиноженка,
міністра Табачника та інших персонажів з минулого, не шкодуєте, що закликали
голосувати «проти всіх»?», вона трохи зверхньо відповіла: «Це була прогнозована
ситуація. Не було б Табачника з Азаровим – був би Медведчук з Кравчуком…
Суспільство мусило якось дати знати тому закритому клубу аутистів, який називає
себе «політичною елітою», що їм пора зі сцени. І суспільство це зробило. А що
«клуб» месиджу ні в зуб не зрозумів, то на майбутнє тим гірше для нього». Бо
наразі українське майбутнє принаймні відкладається на безрік.
м. Київ