Дермань: музеї Уласа Самчука й Бориса Тена

368

Убити одним пострілом двох зайчат, або ж вмоститись водночас
на два стільці у двох літературних музеях – письменника,  ідеолога планети Ді-Пі Уласа Самчука й знавця
25 мов, видатного перекладача Бориса Тена – можна, діставшись до села Дермань
Рівненської області. Таке враження, що Дермань відіграється за всю область, не
надто врожайну на письменницькі душі. Але таки відіграється влучно й пристойно:
увесь світ не заперечить виняткову талановитість його двох вихідців (даруйте за
штамп) із волинської колиски. Не скажеш, що Дермань – феноменальне явище на
карті калиново-вербової України, але в нім таки щось є, і те щось протягом
нашоерних і ненашоерних тисячоліть притягує двигуни цивілізації. І перед тим,
як ступити за пороги народних громадських музеїв, можливо, варто прослідкувати,
як ці пороги зводились.

 

ТУТ З’ЇЛИ НЕ ОДНІ
МАМОНТОВІ ЗУБИ

Ви знаєте, як виглядають зуби мамонтів? Якщо ні, то в
літературних музеях Уласа Самчука й Бориса Тена відповідальні вчителі-історики
Дерманської гімназії поділяться своїми численними знахідками на території села
Дермань, серед яких зуби мамонта. Мені пощастило з екскурсоводом – Єфімчук
Федір Олегович не відпустив, допоки не «прогнав» історичні події, що відбувались
тут, починаючи ще з ІІІ тис. до н. е. (городоцько-здовбицька культура). Перше
поселення тут називалось Райгородок, проте 1241-го року його знищили
татаро-монголи, але прославили неповторний смак води з джерела Батиївка, з
якого пив сам хан Батий. Принаймні, так свідчить легенда, а дегустацію води
можна провести й у наші дні.

Перші писемні згадки про село пов’язані насамперед з князями
Острозькими, які збудували в цій місцевості замок-фортецю (пізніше –
Дерманський монастир), оточену ровом, кам’яним муром з бійницями, триярусною
надбрамною вежею з підйомним містком. Кажуть, що під замком викопане велике
підземелля, глибина якого дорівнює висоті вежі (цікаві туристи можуть легко
відшукати один із його ходів).

 Пізніше у замку
побудували також і кам’яну церкву. В другій половині XVI століття Дерманський
монастир стає одним з культурно-освітніх осередків в Україні. 1575 року сюди
приїздить відомий друкар Іван Федоров (Федорович). Чекаючи, поки в Острозі
побудують друкарню, привезуть верстати з Німеччини, фабрику паперу з Італії,
він працював над підготовкою Острозької Біблії, «Нового Завіту», «Азбуки».

Вчені монахи на чолі з Кипріяном переклали тут із грецької
мови збірник афоризмів «Пчола» та «Бесіди Іоанна Златоуста», такі потрібні
книжки на той час для священиків. Князь Костянтин Острозький 1602 року заснував
духовну школу й друкарню, де в різні часи працюють Даміан Наливайко, Кирило
Лукаріс, Іов Борецький (майбутній митрополит Києва і всія України), Василь
Суразький, Антоній Грекович, Ісакій Борискович, дидаскал духовної школи Іов
Княгиницький. Дбаючи про матеріальну зацікавленість викладацького складу, князь
подарував маєтки викладачам. У монастирській друкарні з’явились полемічні
твори, духовні книги.

 У Дермані доживав
віка син першого ректора Острозької школи Мелетій Смотрицький, який намагався
примирити непримиренне – воду і вогонь – уніатів і православних, за що став
чужим серед католиків і серед православних. Мелетій Смотрицький написав у
Дермані кілька книг, останню з яких до цих пір ще не знайшли – «Діоптра»
(«Дзеркало»), як і не знайшли його могили. Збереглися свідчення про перебування
тут відомого українського полеміста Івана Вишенського, фальсифікатора
Лжедмитрія І – Григорія От­рє­п’єва. 

Друкарня проіснувала тут років 15, згодом, найімовірніше,
частину її перенесли до Острога, а частину – до Києва. Натомість до дуже
багатої бібліотеки (були  книги
єврейською, італійською, латинською, німецькою мовами, навіть «Коран»
арабською) приїжджали працювати вчені з усієї України. Зазвичай вони не потребували
перекладів, адже знали іноземні мови. Все це пізніше відіб’ється на творчості
відомого українця Бориса  Тена, знавця
25-ти мов, який переклав 100 класиків світу. Але в його кімнату-музей зайдемо
трохи пізніше.

 

УЛАС САМЧУК НЕ
СОРОМИВСЯ БУТИ НАЙСТАРШИМ УЧНЕМ

Це зараз твори про різке неприйняття комуністичної системи
«Волинь» і «Марія» беззаперечно входять до шкільної програми, а на початку 30-х
років через них український письменник, публіцист, громадський діяч Улас Самчук
був оголошений ворогом радянської влади. 
Тому громадський народний музей Уласа Самчука у Дерманській гімназії, де
колись письменник навчався, постав лише 1995 року, коли відбувалась повселюдна
перекваліфікація ворогів. Грошима спочатку допомогло торонтівське товариство
«Волинь».

Відвідувачі музею зможуть дізнатися про дитинство Уласа
Самчука, його родину, навчання, побачити ікони з хати письменника, а пізніше
його дядька. Адже, за рішенням батька, родина з Дерманя переїхала до ближнього
села Тилявка. На превелике своє нещастя, Улас змушений був ходити спочатку до
Тилявецького однокласного народного училища, і лише в 12 років йому вдалось
випросити у батька навчатись у Дерманській двокласній школі, де всі його
однокласники мали по 8-9 років. Хоч спочатку з нього добряче кепкували, проте
через місяць перестали: Улас став найкращим учнем не тільки першого класу, а й
усієї школи. Зі спогадів багатьох однокласників знаємо, що малий Самчук гарно
співав і в шкільному, і в монастирському хорах, вчителів мав за партнерів і був
дуже толерантним і щирим із друзями.

 З цінних експонатів
музею – світлини письменника різних років, книги, видані Уласом Самчуком у
Мюнхені, кілька особистих речей, як-от: палиця, окуляри, візитівки. Окремі
експозиції присвячені дослідникам творчості Уласа Самчука й вшануванню його
пам’яті. Проте досі залишається майже недослідженим його празький період. За
останні минулі роки музей зібрав значну кількість додаткових матеріалів, які
розширюють і доповнюють експозицію: це фотодокументи, матеріали преси минулих
часів і публікацій сьогодення, спогади сучасників Уласа Самчука. Значна
кількість книг творчого доробку письменника надійшли від української діаспори
Канади та США (ще не видані в Україні).

  Для того, аби
відвідувачі почувались зручно під час півторагодинної екскурсії, у музеї стоять
стільці, а протягом навчального року тут проходять уроки з  історії та літератури рідного краю. За
останні роки на базі музею пройшло кілька наукових конференцій, а екскурсоводи
з радістю покажуть колекцію малюнків учнів області, а ще вірші, оповідання,
нариси, описи, присвячені творчим мотивам Уласа Самчука.

 Переглядаючи книгу
відгуків, а це вже третя від початку, можна побачити, що постійними
відвідувачами музею є пластуни з Рівного, студенти Острозької академії та
Мирогощанського коледжу, учні та вчителі найближчих сіл та містечок. Ректор
Острозької академії щоразу навідується сюди зі своїми поважними гостями з
Польщі, Словаччини, Чехії. Нещодавно залишили свої вдячні записи Любомир Винар,
Юрій Шаповал, Юрій Мицик, Микола Ковальський, Микола Жулинський, Максим
Рильський (онук видатного письменника).

 

БОРИС ТЕН ВИВЧИВ МОВИ
В ІНТЕРНАЦІОНАЛЬНОМУ ДЕРМАНІ

Книга відгуків музею Бориса Тена (Миколи Хомичевського) має
більше чистих аркушів, адже самому музею видатного земляка лише 2 з половиною
роки. У нім не настільки оригінальні експонати, як у однойменних музеях поета й
перекладача в Рівному й Житомирі, проте в Дермані, як ніде, розкажуть про
родину Хомичевських. Якщо Улас Самчук народився у селянській родині, де основне
– це худоба й землеробська праця, то Микола Васильович походив із сім’ї, де
чоловіки поколіннями були священиками, інтелігентами. Бабуся 25 років
вчителювала в однокласному училищі, і за таку працю отримала золоту медаль від
російського міністра освіти. Грала на піаніно, безтямно закохана в театр, не
пропустила жодного виступу театральних труп, які приїздили в Острог чи Дубно.
Односельчани пам’ятають велику бібліо­теку досить заможної родини й
беззаперечний культ книжки.

Іноземні мови хлопчик вивчив ще змалку, адже Дермань тих
часів був інтернаціональним: тут проживали поляки, чехи, євреї, росіяни. Не раз
навідувались рідні з Англії і Франції. Не дивно, що, зростаючи в такій
атмосфері, Борис Тен вже в 11 років перекладає з російської Антона Чехова, а в
22 – Платона й Арістотеля.

 Вам розкажуть і про
три вищі освіти відомого перекладача – духовну, педагогічну й музичну (останню
здобув у 44 роки); настоятельство у церкві Петра й Павла на Подолі, 10 років
таборів в усурійській тайзі, куди до нього приїхала розділити тяжкість днів
наречена й оперна співачка – Аполінарія Ковальчук; про єдиного сина Василька;
про фронт і майже загибель. Про працю військовим журналістом, експедитором,
театралом, про писання музики й віршів, до яких був особливо критичний  і вимогливий, про гру в хованки з радянською
владою, для якої він був завжди колишнім зеком, священиком і
військовополоненим. І нарешті, з 50-их років, – про славу й визнання.

Односельчани пам’ятають, як Микола Васильович у 60-х роках
приїздив сюди доглядати за своїми бабусею і дідусем, а родинний будинок з
меморіальною табличкою збережений досьогодні.

 

 ДОДАТКОВІ ПОСЛУГИ Й ДОДАТКОВІ ПИСЬМЕННИКИ

І не думайте піти з музеїв, не дізнавшись про інші
літературні, нехай менші, світочі Дерманя. Екскурсовод Олег Федорович дістане кілька
оберемків книжок, подарованих науковцями, поетами й прозаїками, які родом із
села. Наприклад, книжки богослова й філософа Володимира Марцинковського, який
після Дерманської народної школи вступив на історико-філологічний факультет
Санкт-Петер­бур­зького університету, а під час більшовицької революції
проповідував Євангеліє і віру в Бога. За таку зухвалість його били, саджали до
в’язниці, затримували, відправили на Соловецькі табори, але йому вдалось утекти
звідти до батьківського села. Перед тим, правда, він об’їздив півсвіту, де
проповідував Євангеліє, – Африку, Індію, де його мало не з’їли язичники,
Палестину тощо. Марцинковського особливо шанують за те, що допоміг багатьом
односельчанам здобути освіту.

На світовій мапі важко знайти місце, якого не відвідав інший
письменник із Дерманя Валерій Тарасов. Вам запропонують до читання його книжку
про українських робітників, які шукали нафту в Нігерії. А ще твори й наукові
праці Уласа Довбенка про Дермань, Василя Рудого, Гурія Бухала та інших.

Такі інформативні екскурсії у музеях на громадських засадах
безкоштовні, а за їхнє проведення екскурсоводи отримують половину мінімальної
ставки, та й то віднедавна – з 2003 року, коли музею присвоїли звання –
народний. Кожну п’ятирічку працівники сумлінно їздять на переатестацію до
обласного центру, де навчаються музейної справи. Щороку оновлюють тексти
екскурсій. Ентузіазм працівників оцінили й на всеукраїнському рівні: музей став
переможцем першого Всеукраїнського конкурсу громадських музеїв у номінації
«Видатний земляк».

Приїздити найбільше запрошують у вересні на літера­турно-мистецьке
свято – «Дерманський світильник», яке з 2001-го є щорічним. Крім відомих
письменників Рівненщини, тут традиційно чекають літераторів всеукраїнського
рівня.

 

ПІДЗЕМНЕ КЛАДОВИЩЕ В
БАНДЕРІВСЬКІЙ СТОЛИЦІ

Після відвідин літературних музеїв радимо прогулятись до
гори Турецької. Тут 1574 року ханська орда поставила свій табір, щоб захопити
монастир. Війська Костянтина Острозького, що поспішили на допомогу, виявились
сильнішими, тому сутичка скінчилась розгромом орди. Переможці як люди
великодушні «взяли в полон» воїнів ворожого війська й дозволили їм залишитись у
селі. Деякі турки так вподобали українських дівчат, що взяли їх у дружини:
звідси й етимологія поширеного в Дермані прізвища Турчин.

Як описував Улас Самчук, потому сотні років у Турецькій горі
дерманці добували камінь, кажуть, підземна каменоломня сягала 350 метрів. Під час
війни каменоломня слугувала штабом і надійним прихистком для вояків УПА –
невипадково Дермань називають бандерівською столицею.

1944 року прийшла сюди ціла дивізія генерала Панкратова, що
намагалася знищити загони УПА, цілий місяць вистежувала численні ходи в
каменоломні, хотіла потрапити усереди­ну. Про розташування ходів знали тільки
дерманці, а окупанти підривались на мінах і вибухівках: поранених і вбитих
везли з-під гори Турецької мало не щодня. Щоб не жертвувати більше солдатами,
червоноармійці замінували 12 ходів і виходів, які знайшли за місяць, і
підірвали їх одночасно… Досі лежать у горі хлопці і чекають, поки їх
по-людському поховають. Але пробратись у тіло гори дуже небезпечно. Після
повоєнних злив ходи знову почали об’являтись, місцеві хлопчики, шукаючи
автомати, обрізи, ножі, підривались на мінах. Тому кілька років поспіль після
дощів сільський голова брав із собою десяток людей, і вони засипали щойно відкриті
ходи у підземне кладовище УПА. Доки повністю не засипали.

 

ЯК ДІСТАТИСЬ?

Найлегше і найшвидше маршрутками, які щодня курсують із
рівненського залізничного вокзалу. Година подорожі – і ви у Дермані, зупинка
навпроти гімназії, у якій –  експозиції
музеїв. Якщо вирішите відвідати спочатку стародавній Острог, то ваша «доставка»
до села буде ще швидшою – хвилин 30, або ж і менше, якщо пощастить із
автостопом.

 

ДЕ ПЕРЕНОЧУВАТИ?

Щодо переночувати, то в селі багато місць, де можна стати на
ночівлю з наметами – і вода чиста, і садів багато; у так званому центрі (а це
біля музеїв) є кілька магазинів. На ваше ґречне прохання вам не відмовлять
переночувати у школі (тоді потрібно мати спальник), а в Дерманському жіночому
монастирі є навіть невеличкий готельний комплекс для вірян.

 

МУЗЕЇ

Вхід безкоштовний, як, зрештою, і сама екскурсія, проте ви
можете допомогти музеям із таким необхідним ремонтом, надавши пожертву, або ж
купивши буклети/книжки про Дермань, Уласа Самчука й Бориса Тена, а також
пам’ятні закладки, календарики. Щоб домовитись про організовану екскурсію,
варто потелефонувати до школи й повідомити про свій орієнтовний час приїзду. У
школі є безплатний ксерокс, де кожен може скопіювати потрібні статті про Уласа
Самчука, Бориса Тена, сторінки з цінних книжок.

 

ЩО ПОБАЧИТИ ЩЕ?

– Дерманський жіночий монастир;

– Гора Турецька;

– Садиба на вулиці Запоріжжя, у якій народився Улас Самчук;

– Джерело Батиївка.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!