Данте в Гуманю

13.

А Дантів дух шукав тих душ,

які могли б повідати, що знали

та бачили у тому вирі,

й передали побачене й почуте,

чи, може, записали

у спогадах своїх, чи оповіли

своїм нащадкам про події.

Думки бриніли в леготі довіри,

і сторінок заледве чутний шелест

передавав і знане, й перебуте,

і ось одна з почутих оповідок.

«Коли над Гуманем запанував

жахливий крик: над палацом, хатами,

над школою, церквами,

костьолом і шинками,

та попри те, в унійній церкві

ішла відправа Божа,

і в помислах вірян – одна молитва:

«Помилуй, Господи! Спаси і порятуй!»

Отець Євстафій просить

в сугубій єктенії: «Господи, помилуй!

помилуй Боже, з милости Твоєї

Тобі в цей час страшний ми молимось,

Тобі, наш Господи,

нас вислухай, помилуй!».

Враз двері грюкнули і на порозі

з’явились чорні тіні, стали роззиратися

довкола.

«Перехрестились! Слава Богу!»

їм дух Молитви задум перебив –

не зважились на лиходійство,

постояли і відійшли у безвість.

Скінчилася відправа, панотець

бере з собою хлопців-школярів,

котрі йому при службі помагали:

Антоній Рильський, Ромуальд,

що вчилися разом у школі

отців василіян. Веде їх

помежи домами

й купами страшними трупів.

Ось ворота. За ними, може, й порятунок.

Та тут стоїть козацька варта –

Отця Євстафія пускають, а до хлопців:

– А це – ляшки, це – чортове поріддя!

Та панотець набрався духу й каже:

– Ні, то мої! Нехай вас Бог Боронить!

почувши те, перепускають.

Перехрестились: «Слава Богу!»

Ідуть до панотцевої господи аж за містом.

Він дає їм хліба й сала,

Вбирає у селянський одяг.

– Я вас тримав би тут, але не можу,

не знаю сам, яка чекає доля.

Прощаються. Ідуть, удень ховаються

в житах, і шлях тримають

у Соколівку, де маєток

родини їхньої. Але до нього

ще так далеко! Вечоріє. Зголоднілі

натрапили на млин і тремтячи

підходять, сподіваючись

знайти притулок і окрайця хліба,

та п’яний мельник,

вгледівши шляхетні їхні личка,

схопив кола і з лайкою брудною

прогнав їх геть, поранивши при цьому

Ромуальда. Антоній з ляку втік.

А Ромуальд оклигав

аж над ранок. Сховався у хлібах,

а звечоріло – шукати рушив Соколівку…

Ген – хата край села. Розглянувсь,

і до воріт підходить ближче,

аж тут – хлопчатко стрімголов

до нього, у руках – кілок загострений,

на голові –

пов’язана скривавлена хустина –

немовби справжій гайдамака!

Біжить навперейми:

«От зараз я заколю!».

Та жінка (певно, мати) вмить схопила,

взяла на руки розбишаку і до хати

занесла. Ромуальд

Просив притулку й харчу.

– Їжі дам, але ховати аж ніяк

не зможу. Село збунтоване,

озброєне рушницями, ножами,

списами, просто кіллям,

як ото малий. І жінка,

провівши бідаху за садибу, принесла

борщу і каші, хліба й сала.

І радила іти щошвидше,

бо капосний малий ще викаже іздуру.

– Остерігайсь, бо ти хоч вбраний

і по-мужицьки, але маєш вигляд

далебі не такий, як наші:

і не засмаг, такий тендітний.

Якби був мужиком, нащо ховатись?

Подякував, зворушений добром,

І рушив далі.

Серед поля прямує стежкою.

Довкола – червнева благодать!

І, може, через те й не вгледів:

а тут – підвода, назирці вершник –

здоровань кремезний.

Тікати пізно. Повернувсь спиною

і хреститься, як православний,

поклони б’є. А їздовий до нього

із воза – стриб і розглядає:

– Чого б це я

мав серед поля так собі

хреститися й поклони бити? Хлопче!

Та ти, бігме, ляшок. Та не бреши!

І з виду не такий, як наша віра.

Ярино, дай ножа, я спробую,

чи проштрикне ляшка!

– Ти що, здурів? Чи навіжений?

Нізащо проливати кров невинну!

Ти ж християнин, а чи ні? Чи тямиш:

«Не вбий»! А чи сказився?

А парубок за те по ньому – пужалном.

І знов! І знов! І знов!

– Якщо ти віри нашої – улітку

в чоботях не ходи! Давай сюди їх!

І свиту дай. А натомість тобі –

жидівський лапсердак

із торочками. Скидає з воза.

Ромуальд вдягає: що удієш!

На возі глянули – і в регіт:

«Тепер – справжнісінький мужик!»

Він і собі – всміхнувся згірка.

А на прощання нарваний возій

Вперіщив знову батогом щосили.

Ще й задля глуму:

– А бувай здоров, ляшок-жидок!

Не бійся, йди, якщо хтось не приріже!

…Знов манівці, глухі стежки,

Аж глядь: маленький хутірець.

І дід сидить на призьбі коло хати.

І просить Ромуальд: «Я – посильний,

але мене окрали: взяли свитку,

і чоботи взяли. А далі маю йти,

бо – посильний». А дід йому:

– Хоч ти по-нашому й говориш,

але твоя неправда. І не нашої ти віри,

видко. Але не бійся,

я – не гайдамака, маю душу.

У мене заночуй, удягнешся по-людськи

і з Богом йди собі,

бо крутяться довкруг недобрі люди…»

Скоро й Соколівка.

Ось і вона! І, може, тут

закінчаться митарства? Та чомусь

на вулицях нікого. Через те,

що нині є неділя? До корчми! І справді,

чимало люду там! Багато хто – знайомі,

бо на вакаціях із ними багатьма –

на ігри та на риболовлю разом,

і на Царині, коли яка забава.

– Погляньне, он панич! – таки впізнали!

Але по тому враз:

– Треба й його почастувати так,

як инших вже пригощено ляхів!

Отак забава! Оточили: штурхають,

за коси смикають і лають:

– Собака лядська!

– Скурвий син!

– Недобиток паскудний!

– Лях гадючий!

Не діють ні прохання, ані згадки –

все марно.

В них тепер одна розвага – глум.

Аж дід якийсь, що на пеньку

сидів і чув його благанння,

озвався й, щоб почули, звівся,

на палицю опершись, проказав:

– Скажу вам всім, Пани-Громадо,

що панування вашого – сім днів,

а вішання – аж на сім років буде.

Зітхнув і геть пішов-пошкутильгав.

А ті – за коси панича – та в погріб.

А в ньому – кроку не ступить,

Ні сісти – вщерть набитий.

Усе там – шляхта і жиди,

молодші, й старші, й зовсім діти.

Так і простояли всю ніч,

а вранці – з погреба за коси

надвір волочуть. Постріли вгорі.

Між в’язнів – крик і плач. Усяк собі

того чекає. Але раптом чути:

– Де тут панич? А де то наш панич?

Пора йому, щоб у льоху не мучивсь!

Знайшли, нагору волочуть. І до стовпа

вже ставлять, очі запинають…

«Господи, прости!», – проказує собі.

І подумки хреста кладе на себе.

Та раптом зважився й гукає: «Стій!

Сказати всім вам щось я маю!»

Старий козак гадав, що стратенець

хотів на відкуп скарб відкрити,

гукнув: «Заждіть!».

– Ну що? Що маєш там – кажи!

І очі розв’зав хлопчині. Та ураз,

як тільки з віч йому упало рам’я,

високо й дзвінко при корчмі

полинув голос. Заспівав школяр

так, як колись його навчила мати,

і як співав не раз у школі.

Трепетно лунав

той жалісливий спів,

злітав над цариною голос

із надією, щоб Мати Пречиста Діва

жалем розтопила

серця жорстокі

дивом Милосердя.

І Ромуальд співав ще раз і ще,

щораз слова лунали дужче,

здавалося їх чули ясени і вишні,

довкола царини і корчми:

 

Пречиста Діво, Мати руського краю,

З ангелами і святими Тя величаю.

Ти грішників з тяжкої муки

Через Свої спасаєш руки:

Не дай пропасти!

 

Май в опіці і милости вірного слугу,

Не дай мені попадати в велику тугу,

Дай потіху і розраду,

Дай нам поміч і пораду,

Мати ласкава!

 

Старому козакові дух забився

і щось йому прокинулось у серці.

Кахикнув і сказав тамтешнім:

– Шкода губить його. Візьміть собі,

Хай буде за дяка у вашій церкві!

Звелів ту пісню заспівати ще,

і голову із ласкою погладив,

а Ромуальд не знав,

як дякувать йому за милість,

звертаючи слова

подяки до Марії Діви.

– А з тими, що ще в погребі сидять?

Питають козаки ув отамана.

– А що: вже, крови, може,

досить, а чи ні?

Напилисьмося досить!

Пустіть і їх!

Нехай подякують йому за спів,

за те, що врятував. Нехай за нього

у Бога просять!»…

…Вжахнувся Дантів дух, як уявив,

що не схотіли чути пісні,

а поготів – зневажили, й співак

загинув од тупої кулі!

І згодом через те не народивсь

від нього правнук знаменитий

поет і вчений,

не було б тоді тих ста його томів,

що зносили до сонця Україну!

Збагнув,

що пісня порятунком стала

і не лише приреченим до страти,

а й відвела від Пекла душі тих,

хто мить тому жадав ще крови.

На мить якусь дух Данте

затремтів, в уяві припустивши,

щоб якийсь загін дійшов аж до Махнівки,

у вогні розбою попаливши

тамтешню шляхту. Через те

тоді б не народився той,

хто через сотню літ облуду скинув,

вдягнувши шапку і селянську свиту,

не написав би «Сповідь»,

не розкрив минувшини глибин –

у них сплелись величне й темне,

нице й Героїчне. І не передав науку

любити сей народ,

пізнати дні й діла його

великі і трагічні…

І перед Данте в сув’язі віків,

епох, часів сплелось минуле

і майбутнє, й він побачив

минуще і посутнє, вічне й тлін

захланне та величне,

і сув’язь днів і поколінь,

й Любови дух правічний.