Євроінтеграція на крилах поезії

 

(Liudmila Skyrda. Amor & Mope. – Kyiv-Madrid, 2016)

 

Ольга СУХОНОС

 

Людмила Скирда, поет яскравого ліричного обдарування, інтелектуалка і естетка, з широкими культурологічними горизонтами, авторка десятків книжок, більшість із яких перекладені різними мовами світу, лауреат багатьох міжнародних премій, своєрідний зв’язківець між літературами України, Заходу й Сходу, випустила нову поетичну збірку, присвячену Іспанії. Можливо, тому, що донедавна вона проживала переважно за кордоном, її ім’я не так часто з’являлося у національних періодичних виданнях, як імена інших поетів, з якими вона розпочинала свій шлях в літературу на другій чи третій хвилі шістдесятництва.

Перша її збірка «Чекання», що представила її спочатку як поета стихійного ліричного почуття (згадаймо її: «Я не дівчина, я чекання»), вийшла у 1965 р., коли вона була ще студенткою філологічного факультету Київського університету. Філологічний професіоналізм (спочатку вона вчилася на факультеті романо-германської філології, а потім на відділенні української філології філфаку) не міг не датися взнаки на подальшій її творчій роботі. Ще в першу збірку вона вміщує вірш «До латині», який невдовзі виявив свою програмну сутність; невипадково том її вибраних поезій «Ad astra» (К., 2000) відкривається цим віршем, де вона пише про «солодко-сувору» потребу любити латинь: …Люби латинь. / «Так я ж її люблю…». Цей заклик (звісно, не на шкоду кирилиці) дав підставу деяким літературним критикам віднести її до нової генерації українських неокласиків.

Несподіваний поворот у її житті, пов’язаний з виїздом за кордон, сприяв розвитку поетичного і культурологічного хисту. Людмила Скирда, дружина Юрія Костенка, який з кінця 1980-х рр. впродовж майже трьох десятиліть (з невеликими перервами) обіймав посади посла в Австрії і Німеччині, у Японії і Китаї, опинилась у новому для себе середовищі, яке з властивою їй енергією почала відкривати для себе і вивчати. У кожній зі згаданих і не згаданих країн вона шукає і знаходить контакти з письменницькою інтелігенцією, виступає з інтерв’ю у пресі й на телебаченні (в Австрії їй запропонували «представити Україну на головному телевізійному каналі – ORF), пропагує досягнення української культури, в тому числі через власну поетичну творчість. За кордоном вона видала понад півтора десятка книг, зокрема: «День душі» (1994), «Медитації біля Стефансдому» (1994), «В обіймах югендстилю» (1996), «Райнські елегії» (1996), «Рожевий янгол або Композиції за кермом» (2002), «Сад любові і сонця» (2006), «Чарівна мушля» (2004), «Дзуйхіцу від сакури» (2006), «Птицы и цветы четырех сезонов: поэтические дзуйхицу» (2009), «Грецькі елегії» (2009), «Сливовий дощ» (2009), «Квіти і метелики» (2009), «Подих Китаю» (2010), «Мелодії чотирьох сезонів» (2011), «Голоси піднебесної» (2012) та ін.

Відкриття нової країни, занурення у духовний світ іншого народу потребувало від авторки великої емоційної та інтелектуальної напруги, нових знань і нового способу художнього втілення. Але завжди це – сприйняття й переживання «во ім’я», «за», а не «супроти». У сонячній тональності (фа-дієз мажор, як кажуть музикознавці) створена й нова україно-іспанська збірка Л. Скирди «Amor & Mope» (2016), надихана враженнями від знайомства з природою і культурою Іспанії. Входження в іспанський світ починається «Сонячним хоралом» (назва першого вірша) – гімном столиці Іспанії – Мадриду та його мінливому природно-кліматичному характеру (туман, вітер, сонце, дощ – і море, море і гори). Але йдеться не тільки і не стільки про природні явища. З першої сторінки оспівується іспанська мова, її краса, музична виразність і ритмічність, яку можна почути навіть у географічних назвах її міст, провінцій, островів і мисів. Авторка (і ми разом з нею) читає мапу Іспанії і підпадає під чар дзвінкозвучних слів: «Тож мапу беру і читаю слова, / Прекрасніше котрих в житті не бува. / Валенсія, Росес, Толедо, Малага, / Альяги, Морельї, Альмерії спрага, / І острів Кабрера, і мис Трафальгар – / Іспанії код, ні, Іспанії чар. // Ця мова мене огортає гіпнозом: / Більбао, Севілья, Леон, Сарагоса, / Гранада, Кордова, Алора, Ніхар – / Іспанії код, ні, Іспанії чар. // І раптом так млосно запахне троянда…». В «троянді» – одному з наскрізних образів збірки – пізнаємо символ краси і пристрасного кохання, оспіваного у фольклорній і мистецькій творчості іспанців.

У глибокій і проникливій передмові до збірки високошановного посла Королівства Іспанії Луїса Гомеса де Аранда відзначено, що «вірші Людмили Скирди, сповнені натхнення і ніжності до Іспанії, є… елементами мозаїки, яка створює образ Іспанії очима світу, змальовує її пейзажі, її людей і, що є найцікавішим, пропонує інтерпретацію суті «іспанськості» як культурного явища».

Очевидними знаками «іспанськості» є і згадані троянди, і вогнистий народний танець фламенко, і корида, і Дон Жуан, і романцеро, й «співи нічної Барселони», і «весна у Севільї». Ці «магічні слова» ведуть за собою цілий почет образних і звукових асоціацій. Л. Скирда пише:

 

Починаєм фламенко…

Наче білі фламінго

Випливають на сцену

Дві красуні, дві жінки…

 

Як пасують цим чітким, коротким рядкам, що імітують ритм і пластику танцю, екзотичні рими, асонанси, на зразок «фламенко-фламінго»! Несподіваний багатозвучний римовий суголос має цілковите семантичне виправдання, оскільки два названі слова мають один латинський корінь: flamma, що означає полум’я.

В іспанських «малюнках» Л. Скирди виділяються окремі людські постаті – безіменні, як у вірші «Caminito» («Я танго танцюю з мужчиною в чорнім, / Повільно і плавно, / і трохи мінорно…») і з іменами, як у вірші «Каєтано» («Його звуть Каєтано»), де створено яскравий портрет іспанця сіцілійського походження. Кожного з персонажів авторка наділяє, нехай контурно – якоюсь біографією, вводить у ледь намічений «романний» сюжет, що дозволяє створити особливу олюднену атмосферу, як правило романтичну, що асоціюється з характером іспанців. Видатний іспанський філософ і естет Ортега-і-Гассет вважав присутність атмосфери однією з головних умов створення роману. Однак цей принцип можна поширити і на епічні епізоди в ліричних жанрах.

Звісно, найповніший і найглибший вияв екзистенції іспанського характеру Л. Скирда знаходить у творчості великих митців, чиї художні здобутки належать не тільки Іспанії, а й усьому світові. Окрасою збірки є віршові цикли про Пабло Пікассо і Сальвадора Далі. Великому іспанському і французькому художнику-експериментатору, авангардисту Пабло Пікассо Л. Скирда присвятила сім віршів, серед них два цикли – диптих «Пабло Пікассо і Катерина Білокур. Зустріч, яка не відбулась» і триптих «Любов Пабло Пікассо». У всіх цих віршах ситуації і факти з життя Пікассо початку ХХ ст. спроектовано на сучасний світ і його проблеми.

Л. Скирда не належить до фанатів авангардизму; їй ближчі традиції і класика. Її власний стиль називають традиційним, хоча ця традиційність омовлена абсолютно сучасною мовою. Так, в одному зі згаданих семи віршів під враженням від виставки «Від Шагала до Пікассо» в Kunstforumi (Австрія) вона трохи іронізує з приводу масового надривного захвату експериментальним живописом, особливо серед людей бомонду, які віддають данину моді, а не мистецтву; через моду спорожніли зали класичного мистецтва. Люди втратили інтерес до живопису Рафаеля – чи не тому, що «великий Рафаель / Для богів, не для людей»? Водночас вона надає великого значення тій свободі творчості, яку принесло з собою нове мистецтво, його відкритість до досвіду всього світового мистецтва, подолання провінційщини, вузьких меж нормативних форм; так, наприклад, в авангардизмі була врахована техніка традиційного японського живопису та ін. У вірші «Старий альбом» вона згадує про цікаву історію дружби між Пікассо і японським художником Фудзітою; обидва були завзятими відвідувачами Паризького кафе «Ротонда» (місця, де збиралась уся різноманітна богема й фронда). Обидва маніфестували експеримент, але геній першого цілковито реалізувався в авангардизмі, а геній іншого розвинувся таки на більш реалістичному (точніше умовно реалістичному) національному грунті, що не заважало спільному взаєморозумінню: Іспанець і японець… Це союз! / Який коктейль християнства і буддизму! / Ще трохи «сюру», лірики, кубізму. // Два грами монархізму й комунізму, / Ще трохи дадаїзму й еротизму / І цілий гурт прекрасних юних муз.

Та все ж, віддаючи належне генію Пікассо, авторка схиляється і перед Фудзітою.

Уся поетична творчість Людмили Скирди, з кінця 1980-х рр. дотепер, пронизана ідеєю єдності світової культури, безперервності широкого діалогу між культурами Заходу і Сходу, і насамперед між культурою України і культурами близьких та далеких її сусідів і друзів у всьому світі. Фактів такого дружнього діалогу незліченна кількість.

У віршовому циклі «Пабло Пікассо і Катерина Білокур. Зустріч, яка не відбулась» авторка нагадує про факт надзвичайно захопливого ставлення Пабло Пікассо до декоративного живопису Катерини Білокур: потрясаюче враження справила на нього представлена на Міжнародній виставці в Парижі картина «Цар-колос»; саме тоді прозвучав знаменитий вислів митця, процитований в епіграфі до згаданого циклу: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ». Як відомо, ця висока оцінка змусила заговорити про Катерину Білокур принаймні її рідну Україну. Наведений факт наштовхнув поетесу й на думку про неоднозначність, поліваріантність естетичних поглядів самого Пікассо, який зрештою ніколи бездумно не відкидав народних традицій. Як, не без іронії, пише авторка:

 

Він зрозумів, що попри кубізм,

Дадаїзм, сюрреалізм і абстракцію,

Світ ПРЕКРАСНОГО продовжує існувати…

 

На ці ж роздуми про незнищенність світу прекрасного наводить її відвідування і недавно проведеної в Києві виставки «Катерина Білокур. Хочу бути художником». У ширшому контексті, пов’язаному з соціально-політичною ситуацією на Україні, мистецтво Білокур дарує надію і впевненість у тому, що навіть у сучасній трагічній веремії:

 

Попри війну, брехню і зраду влади,

Хижацтво олігархів, відсутність україноцентризму,

Соціального захисту, патріотичної преси,

Сучасних доріг, справедливих законів,

Україна продовжує існувати

І залишається неймовірно красивою.

 

Медитації про мистецтво, його сутність і призначення лежать в основі й наступного циклу – чудового триптиху «Любов Пабло Пікассо». Любов – найглибше і найпотаємніше джерело мистецької творчості. Шал кохання перероджується у шал натхнення. Ця аксіома постає у несподіваному просторовому ракурсі. Керамічні вироби, «тарелі, створені в Антібі», над якими митець працював в останні роки життя, «розлетілись по світу, мов дрони любові» – аж до гір Хаконе в Японії, де їх збирав мільярдер-дивак, «поки не відкрив власний музей Пабло Пікассо». Хіба, – запитує нас авторка, – художник «сподівався, що вони зігріватимуть когось на берегах Ашіноко»? Мистецьки вибрано інший аналог і ракурс у наступному вірші циклу, де характер Пікассо розкрито через побутову сценку на антібському базарі: продавець сиру ділиться з покупцем доброю згадкою про те, що у його діда «груєр купував / Сам сеньор Пікассо / Для своєї коханої Франсуаз».

Справжньою перлиною є завершальний вірш циклу «Я заздрю художнику: рух олівця…». Тут знайшли свій вияв найкращі властивості поетичного стилю Людмили Скирди – музичність мови, витонченість образу, композиційна і синтаксична завершеність і головне – глибоке проникнення в самий процес здійснення чуда мистецтва, чуда народження живописного твору; неначе разом з художником автор сам малює образ олівцем на полотні, поступово реалізуючи творчий задум – задум любові.

 

Я заздрю художнику: рух олівця –

І з білого хаосу, ніби крізь шибку,

Проступить овал дорогого лиця,

Озветься мелодія голосом скрипки.

 

О світла і музики ніжний тандем,

Ця легкість приблизна між духом і тілом.

Модель ми впізнали, але не збагнем,

Чого тут бракує і що тут надміру.

 

Ця жінка, що в різьбленім кріслі сидить,

Звичайна, як інші, але одночасно

Вона до безумства, до крику прекрасна,

Над нею безсмертя нев’януча віть.

 

Бракує… Надміру – неточність у слові.

Це вибух любові, любові, любові.

 

Не могла Людмила Скирда обійти своєю увагою й таку колоритну геніальну особистість, як сюрреаліст Сальвадор Далі. Тут, як і в низці інших творів, вона використовує свій «пропедевтичний» метод, тобто вступає в тему – як поет і як дослідник-культуролог – після докладного вивчення біографії і творчості митця. І тільки осмисливши стрижень його життєвої і мистецької долі, починає писати.

Сальвадору Далі вона присвятила майстерний триптих («Сальвадор Далі», І-ІІІ). У кожному з віршів – яскраві спалахи, що висвітлюють етапи його життя – народження в приморському селі Кадакесі на півдні Каталонії, друге народження – початок його великого кохання до Гали і авторська рефлексія – спроба – безнадійна! – відповісти на вічне питання: що таке любов?! Усі три вірші привертають увагу пластичною виразністю образів, психологічною динамікою, контрастністю сюжетних мотивів – «примхливих колізій життя». Зміна тональностей супроводжується ритмічними переходами від ямбів до прози і навпаки. Створюється враження якоїсь особливої українсько-іспанської стилістики.

Людмила Скирда – віртуозний живописець, що з однаковою майстерністю змальовує як екзотичні пейзажі, так і людські характери, особливо коли йдеться про митця. Образ майбутнього сюрреаліста з’являється не на початку, а в середині циклу – він поспішає з прогулянки в горах, поблизу рідного села, «щоб випити на площі під платаном» – «бронзовий від засмаги, як мулат, / З волоссям синьо-чорним, мов перука, / В блузоні із жабо, мов акробат… / Худющий хлоп на прізвисько Маріцин…». Там випадково (по волі авторки) вперше він побачив незнайомців – бельгійця Рене Магрітта і француза Поля Елюара з дружиною (Гала). Ніби притишуючи тон розповіді перед кульмінацією, міняючи віршовий ритм на прозовий, авторка пише: «Любов вразила Далі, мов удар блискавки. В один момент з сором’язливого провінціала він перетворюється на палкого тирана…

 

…Цей променад, ним править чистий фатум.

Ні каяття не буде, ні розплати.

Щасливий жереб кинуто з небес.

Тут вмер Маріцин, а Далі воскрес.

 

І в текстах (віршових і прозових), і в епіграфах до них, де використовуються фрагменти із щоденників Далі, авторка говорить про парадоксальність почуття любові. Найвільніший і найрозкутіший художник був абсолютним рабом «своєї невситимої коханки / Й вважав своє життя щасливим сном». Досить дошкульно авторка змальовує майже карикатурний портрет Гали. «Чому, – запитує вона читача, – Далі полюбив цю мізантропку з осиною талією і глибоко посадженими зіницями маленьких очей, силуваною нещирою посмішкою вузьких уст, посмішкою, що скоріше нагадувала гримасу зверхності або скепсису? Що він знайшов у цій шалено скнарій самітниці, яку називав «янголом рівноваги» і до якої ставився все життя як до королеви? // Отож воно і є». Мабуть, на ці питання немає відповіді.

Мистецьке коло збірки включає в себе і письменницьку ланку, де, зрозуміло, на першому місці Федеріко Гарсіа Лорка. Втім, зважаючи на велику популярність Лорки на Україні, авторка відступає від біографічних переказів і пише восьмивіршами суто ліричний цикл (І-ІІІ) «По дорозі до Лорки», зосереджуючись на метафорі дороги, що є знаком життєвого шляху. Водночас ідеться про конкретну, реальну андалузьку дорогу, поблизу Гранади, яку не раз у своєму житті долав Гарсіа Лорка і на якій він загинув, розстріляний у 1936 р. фашистами. Триптих Людмили Скирди – це елегійний твір, in memory, данина пам’яті і любові до великого іспанського поета, творчість якого справила величезний вплив на молоду українську поезію 1960-х – початку 1970-х рр.; переклади його творів породили цілу перекладацьку школу, серед майстрів якої – Л. Первомайський, М. Лукаш, Д. Павличко, І. Драч, М. Москаленко, Ю. Покальчук та ін.

У збірці уславлені й інші імена, зокрема Антоніо Гауді, архітектора-модерніста, автора архітектурних споруд у Барселоні («Цей вірш для Антоніо Гауді») і, звісно, величне ім’я Мігеля де Сервантеса, автора безсмертного роману про Дон Кіхота. Віршем «Пам’ятник Сервантесу на площі Іспанії у Мадриді» завершується збірка.

Ця осяяна сонцем і сердечним теплом книжка невелика за обсягом  та вагома за змістом. Вона укладена двома мовами: український оригінал іспанською мовою добре переклала кандидат філологічних наук, доцент Олена Курченко. Без сумніву, збірка Людмили Скирди є яскравим свідченням безперервності діалогу між культурами двох великих народів – України та Іспанії.

Як пише посол Королівства Іспанії Луіс Гомес де Аранда у вже згаданій «Передмові», «розташовані обидві на півдні, проте майже на протилежних межах – західній і східній – нашого континенту, Іспанія та Україна мають вкрай різні історичні долі. Однак, незважаючи на величезну різницю у життєвих досвідах обох народів, вони мають спільний культурний субстрат, який, без сумніву, об’єднує їх в одну родину. Рим та Константинополь, міста, що колись були братами-близнюками і водночас суперниками, – латинська та православна культури – є фундаційними зернами наших країн, …є по суті одним і тим самим – нашою Європою».

«Amor & Mope», Любов і Море – цей код і чар Іспанії абсолютно зрозумілий Україні й не тільки їй. «И море, и Гомер – все движется любовью», – писав колись Борис Пастернак у відомому вірші. Нова збірка Людмили Скирди з надзвичайною переконливістю підтверджує цю незаперечну поетичну істину.

 

№1 (189) 13 січня 2017