Висота батьківського порогу

 
Віктор КОСТЮЧЕНКО
Батьківський поріг – поняття багатоаспектне. Першій аспект – духовний, поетичний, символічний. Це – рідна хата, перша стежка, калина, школа і т.п. Інший матеріальний: все те саме, але реально земне, місце, де людина народилася і з яким пов’язане дитинство. Батьківським порогом ще називають малу і велику батьківщини.
Батьківський поріг як матеріальне поняття залежить від історичних суспільних змін, умов життя. Духовне поняття – більш консервативне, більш стале. Хоча і воно має особливість у певні моменти набирати нових ознак. Наприклад патріотизм українців до революції гідності й після /2013-2014 рр./
Духовний образ батьківського порогу твориться з емоційного сприйняття, а художнє захоплення ним часом може привести творця до ідеалізації, до відриву від реальності. Тоді, опустившись на землю, творець переживає розчарування. Він бачить поріг, «де люди плачуть живучи», де братія ніколи «з Дніпра укупі» не п’є воду /Т.Г.Шевченко/.
Візьмімо інший приклад. 1933 рік. В Україні – страшний голод. А поет ніби не бачить його: співає про «прекрасний», «неповторний», «невмирущий» час /П.Г.Тичина/.
…Переді мною книжки про батьківський поріг, а точніше – про Ічнянщину, що в Чернігівській області, про край, багатий хліборобськими традиціями, мальовничими краєвидами. І люди тут дивовижно поетичні: вільнолюбні, щедрі на добро, пісню, яку творять і несуть у літературно-мистецьку скарбничку України…
Багато ічнянців вийшли на загальнонаціональний рівень і стали відомими за межами України – Степан Васильченко, Василь Чумак, Іван Мартос, Пармен Забіла, Петро Басанець, Левко Ревуцький, Віра Любимова та ін.
Добре, що ічнянці дорожать своїми славними земляками. Шанують полишений слід, підтримують молоду творчу поросль. А з утворенням в Ічні районного об’єднання літераторів «Криниця» робота з творчими силами стала системнішою, планомірнішою. Сьогодні ця організація вже має свій друкований орган – альманах «Ічнянська криниця» /вийшло два номери/. «Криниця» гуртує таланти, підтримує дух творчості, утверджує віру в силу слова.
Приємно спостерігати, як на диво рясно засівається літературно-мистецька нива. Лише за останні три роки вийшло вісім книг окремих авторів, колективних збірників і солідних видань. За кращі літературні, мистецькі твори встановлено районні премії імені Степана Васильченка, імені Василя Чумака, імені Василя Плюща. Як бачимо, Ічнянщина може змагатися в цьому плані навіть з багатьма обласними центрами України.
Юрій Мушкетик у передмові до збірника «Сузір’я талантів» пише, що він «задумувався, звідки такий феномен цього краю». І письменник вбачає його, насамперед, у традиції передавати дітям любов до батьківського порогу, до рідної стежки, до криниці, до розкішної природи. А ще – у особливостях вдачі краян. «Майже з кожного села Ічнянщини заявив про себе той чи той талант. І це при несосвітенній бідності тамтешнього люду, читаєш їхні життєписи й часом аж сльози набігають на очі і викликає захоплення їхня цілеспрямованість, настійність, упертість…»
Беручи участь у засіданні літоб’єднання «Криниця», ми з Юрієм Мушкетиком мали нагоду переконатися, наскільки люди перейняті високою духовністю. І вірші, й оповідання, і пісні, і музика, що звучали у читальному залі дитячої бібліотеки, виконувалися не для демонстрації перед столичними гістьми. Це був вияв природного стану людей, залюблених у свій чудовий край. Вони виливали свої почуття. Аж перехоплювало подих…
На прощання нам надарували книжок, з надією приказуючи, а може десь там скажете про них слово, чого вони варті.
Варті, ой, варті, бо змушують згадувати, зіставляти, думати…
• Альманах «Ічнянська криниця» /№2, 2012 р./ У ньому вміщено твори близько сорока авторів. Серед них вчителі, бібліотекарі, службовці, медики, бізнесмени, учні. Твори видруковано українською та російською мовами. Переважає тема малої батьківщини: оспівується рідна домівка, батьки, школа. Лірично, схвильовано. Щоправда, дехто з авторів намагається розширити горизонти: з’являються образи рідної землі, пісні, мови. Є й такі, що сягають ще вищого філософського рівня, прокладаючи «свою» стежку, добираючи «свої» образні засоби. Серед них виділяються самодостатністю вірші Тетяни Чумак, яка хоч і зізнається, що вона маленька то «ромашка», то «пелюстка», то «подорожник», але її почуття до України – «іскра з полум’я великої любові».
Редакційній колегії альманаху можна тільки подякувати, а закинути хіба що непослідовність, маленьку недоробку: до одних добірок творів є біографічна довідка про автора і його фото, а до інших нема.
• Тетяна Чумак, Віталій Шевченко. «Літератори Ічнянщини. 100 імен. 700 відомих ічнянців: митці, науковці, діячі культури» /2012 р.
«…Ічнянці – фантастично талановиті люди», – з гордістю пише відомий журналіст і громадський діяч Віталій Шевченко. «Метою нашої праці було зібрати воєдино ці розкидані по світу неповторні острівці духовності до спільної скарбниці. Не кожен край, не кожне місто чи район може похвалитися такою потужною літературною аурою як Ічнянщина», – доповнює його вчителька Тетяна Чумак. Пошукові стежки упорядників пролягли за героями, які народилися в Ічні, а потім опинилися далеко від рідних місць. Це дало змогу відкрити чимало нових імен, як наприклад Соня Грін /США/, Олекса Кирій /Кубань/, Іван Кмета-Ічнянський /США/ та ін. Так само зацікавили упорядників ті, хто народився десь інде, а своє життя пов’язав з Ічнею. Про кожного подано біографічну довідку, коротку бібліографію творів, представлено добірку його віршів чи оповідань. Обшири пошуків великі і в часі – від ХVIII століття й до наших днів. Історія, літературознавство, мистецтвознавство, краєзнавство, фольклор переплелися у книзі. Це і надає їй особливої глибини, пафосу.
До недоліків можна віднести деякі невмотивовані повтори персоналій у різних розділах.
• Марія Вощевська. «Мій край. Люди і долі» /2012 р./ Це – хроніка села Галиця на Ічнянщині від початків його заснування і до сьогодні. Вражає глибокий екскурс у історичне минуле, переконливо описано розвиток села за козаччини, гетьманщини, його стан у час революційних завихрень і занепад у радянський період. Сини авторки потрудилися в архівах Прилук, Ніжина,Чернігова, Києва, добираючи історичні матеріали. Вся ця інформація супроводжується ліричними вставками-розповідями про село, свій рід. Виважені, часом болісні її суспільно-політичні оцінки подій і осіб, тих, що сприяли розвитку села і тих, що його руйнували. Авторка вдало пов’язує історію Галиці з історією України. У всьому вчувається трепет патріотичного серця.
• Станіслав Маринчик. «Із денця мого серця» /2012 р./ – пісенник. Автор – відомий прозаїк, есеїст. Властиве йому і ліричне світосприйняття. Цьому, напевно ж, сприяли народнопісенні традиції. Книжечку пісень супроводжує передмова відомого співака-кобзаря Василя Нечепи, якого зворушили пісні автора…
• Віктор Ковалевський. «Із крапель Божої, священної роси…» /2012 р./ Збірка поетичних творів про «дорогу до рідної землі, до своєї родини, до старої батьківської криниці, до своєї оселі». Вірші несуть на собі вплив народнопісенних зразків. Зворушливо. Але через численні повтори образів мами, тата, посадженого ними саду, викопаної криниці спостерігається в текстах деяка одноманітність. Це дещо знижує ступінь взятої автором високої тональності: і вмитися Божою росою, і до неба думки піднести. Та часом несподівано зринають і свіжі образи: виноградні грона «ніби срібні дзвони», «осінь спалює любов», «туману ситець понад хату», «під спідницю до берези вітер руки простяга» та ін. Все, про що пише Ковалевський, – це любов. До святої землі, до Ічнянщини, до споришевих доріг. Авторові – за 50 років. Його пісня уже склалася, як склалася «його душа». І все ж хотілося б йому побажати активніших пошуків своїх, ніким не навіяних образів. Потенціал у нього безперечно є.
• «Оживає минувщина» /2013 р./ Анонсуючи це видання, В.Шевченко називає його «сплеском величезного духовного заряду». А сплеском воно стало із звичайної ідеї зібрати матеріали ічнянців про рідну вулицю, куток, село, цікавих людей. Ідею підтримала районна газета «Трудова слава». І ось вийшла книжечка. Автори її – мешканці ічнянського краю. Тут і спогади в основному про важку працю сільських трударів у далекому і недалекому минулому. І розповіді про інтелігенцію, дворян, духовенство – людей, які лишили добрий слід у пам’яті земляків. Короткі історії сіл, краєзнавчі матеріали, відвідання краю відомими людьми, зокрема легендарним лейтенантом Шмідтом, співачкою Оксаною Петрусенко. І родинні хроніки поетів Василя Чумака, Григорія Коваля. Цікавою є розповідь про Віталія Шевченка і його учнівські самвидавівські газети, журнали, рукописні книжки.
Друга частина книжки – список учнів лауреатів конкурсу Фонду Віталія Шевченка й добірка учнівських творів.
 
Останнє особливо радує, адже у цьому сплеску засвітилися молоді вогники.
• Станіслав Маринчик. «Сузір’я талантів» /видання 3-тє, 2014 р./ У книзі вміщено тридцять сім літературних портретів відомих письменників, митців Ічнянщини. Це скульптори Іван Мартос, Пармен Забіла, композитор Левко Ревуцький, вчений Сергій Маслов, письменники Олекса Стороженко, Степан Васильченко, співак Валерій Буймістер, народний майстер Василь Швидченко та ін. У книзі чимало біографічних уточнень, зокрема дат і місць народження. З багатьма персонажами автор зустрічався. Замальовки ці хвилюючі, ліричні. Гордість за свій талановитий край пронизує всю книжку.
• «Енциклопедія Ічнянщини» /10 тисяч статей, довідок, документів, ілюстрацій, 2014 р./ Дивовижне видання. І за обсягом інформації – історичної, суспільствознавчої, культурологічної, і за розмаїттям тематики, і за часовим діапазоном. Ну, хіба не подивує те, що починається книга історичним оглядом Ічнянщини з часів палеозою /541 – 255,2 млн. років тому/, з перших поселень людей на землях теперішньої Ічнянщини /кінець ІV – початок І тисячоліття до н.е./ Роком заснування Ічні є 1240-й. І так стаття за статтею, рік за роком – аж до наших днів. Татарські набіги, життя краю під владою литовських, польських князів. Далі козаччина, гетьманщина, кріпаччина. Добре скомпоновано розділи про людей. А тут – адміністративні працівники, журналісти, письменники, державні діячі, науковці, освітяни, винахідники, артисти, співаки, композитори і музиканти, художники, скульптори, народні майстри. Навіть найвідоміші ічнянські гумористи мають свою сторінку в книзі. Численну групу складають «не ічнянці», але особистості, пов’язані з Ічнею: Лев Толстой, Ілля Рєпін, Олександр Пушкін та ін., а також відомі лікарі, військові, найбільші «бунтарі».
Докладно описано храми, пам’ят­ники, підприємства. Переконливо дібрано документальну частину: історичні, екологічні дослідження, «біди, що зачепили Ічню», козацькі реєстри, описи одягу різних епох і т. ін.
Звісно, створення такої енциклопедії вимагало і великої творчо-пошукової роботи, і підготовчо-організаційних заходів, значних редакторських зусиль /літературних, художніх, технічних/, і якісних поліграфічних послуг, і фінансового забезпечення. І з усім цим упорядники видання успішно справилися.
…Запропонований читачам книжковий огляд /дещо анотаційний/ мав передусім засвідчити, що Ічнянщина – це край, де б’ють творчі джерела. І як добре, що є люди, які дбають про них. Тож велика подяка і спонсорам, котрі виділяють кошти на видання, і представникам районного керівництва, хто вбачає в такій діяльності велику животворну мету.
От на цій оптимістичній ноті, мабуть, варто було б і закінчити статтю… І раптом, під час уважного перегляду описів сіл Ічнянщини в «Енциклопедії» /а я їх добре знаю, бо майже сім років прожив у Будах поблизу Ічні/ вражає інформація про «безлюдні» села. Це мене спрямувало до енциклопедії «Історія міст і сіл» /Чернігівська область/, що вийшла сорок три роки тому. Захотілося порівняти.
Зіставлення виявило, що «батьківський поріг» нині не такий уже й привабливий. Безлюдними на Ічнянщині визнано 4 села, 8 – з населенням до 10 чоловік, 21 село – з населенням до 100 чоловік. Між виданими енциклопедіями, повторюся, минув час у сорок три роки. За цей час Ічнянщину залишило 25 тисяч чоловік. Помічається тривожна тенденція до збільшення кількості неперспективних населених пунктів.
Залишмо поетам образ «батьківського порогу», а це, як відомо, ностальгія за батьками, юністю, старою домівкою, стежкою у полі. Ці почуття вічні, як і вічною є поезія…
Візьмімо матеріальний бік «батьківського порогу». За тисячоліття, що минули, цивілізація запропонувала трудівникові, у тому числі й селянинові, тисячі механізмів, пристроїв, приладів для роботи і облаштування життя. Але не українському. Жодна реформа села в Україні /а їх було чимало/ не приносила полегшення. Наприклад, у 60-ті роки минулого століття заговорили про стирання різниці між містом і селом. Поговорили, а межі не тільки не стерлися, а й поглибилися. Через 10 років після цього на Черкащині група партійних діячів склала проект будівництва агроміст – варіант стирання меж. Авторів та носіїв цієї ідеї повиганяли з роботи.
Одна з реформ села здійснювалася за часів президентства Л.Д.Кучми. Вона полягала в тому, щоб землю розпаювати і роздати селянам. Ідея благородна. Але ж її реалізація почалася з ліквідації колгоспів. Вони, мовляв, рудименти радянського режиму. Ця руйнівна чорна хмара розвалила село остаточно. Хоч би який був колгосп, багатий чи бідний, але він утримував селян: забезпечував роботою, платив заробітну плату, дбав про дисципліну, громадську мораль, надавав матеріальну допомогу сільрадам. Ліквідація колгоспів викинула на вулицю мільйони селян. Так, їм дали наділи. Але ж не надали можливості придбати малу техніку: тракторці, насадки до них тощо. От і опинилися люди у куфайках з лопатами і сапами на своїх наділах. Влада, на жаль, безпідставно повірила, що фермери врятують село. Не врятували. Адже нікому не потрібні ті сто колгоспників, які ще вчора працювали в колгоспі. Фермери обходяться десятьма-двадцятьма найманими робітниками. У їхніх бізнесових планах немає зобов’язань з турботи про село.
Їдеш 200 кілометрів від Києва до Ічні і бачиш обабіч дороги кукурудзу, соняшники, пустир, соняшники, кукурудзу, пустир. Оце їхній фермерський бізнесовий інтерес. Але не агроінтерес України. А раніше на чорноземі вирощували зернові, картоплю, буряки, тютюн. Пустирів не було. У ЗМІ тільки й чуємо, тільки й читаємо: у селах закриваються школи, бібліотеки, клуби, медичні заклади. Є села, що не дають державі жодного призовника в армію. Освіта стала безперспективною. Школяреві з села важко змагатися за рівнем знань зі школярем з міста. Безробіття зростає. Прийшла руїна, і молодь масово покидає село.
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Пафосно заявив колись поет Василь Симоненко. Та нинішня молодь обирає те, до чого її змушує дійсність. І ця еміграційна хвиля з України зростає.
Там, далеко від батьківського порога, аж у Португалії, український молодий селянин наймається до фермера, вирощує полуниці, працює на чужий поріг. Через два-три роки забирає дружину й дітей, винаймає житло, влаштовує дітей у школу, ще й відкладає копійку, щоб послати батькам…
На Ічнянщині є село Томашівка – відомий у районі центр з вирощування полуниць. Сьогодні занепадає галузь, біднішає люд. Може б спробувати запровадити іноземний досвід? Питання риторичне.
У Швейцарії є місто Люцерн. А в ньому гора Pilatus |висота – 2 тисячі 132 метри/. Дуже крута. По ній повзає фунікулер. На вершині гори є магазин з торгівлі сувенірами. Продавщиця – дівчина з України. Умови життя змусили її поміняти батьківський поріг на поріг чужий.
За енциклопедичними традиціями в «Енциклопедії Ічнянщини» вміщено інформацію про те, на якому рівні /вище моря, нижче моря/ живуть оті 3, 7, 10, 35 чи більше людей. Сприймається як іронія. Мимоволі ці географічні показники порівнюєш з рівнем їхнього життя. Скажімо, пенсійним забезпеченням, сервісним обслуговуванням. Чи завозять цим людям хліб, товари першої необхідності? А як з опаленням? Чи не варто було б прокласти в українських селах дороги, водогони, каналізацію, облаштувати будинки сучасною технікою. Саме такі умови життя мають селяни в інших країнах світу…
Та це вже за державною політикою, а не за енциклопедіями.
От і маємо: 1989 року в Україні мешкало майже 52 мільйони населення, а на 1 лютого 2015 року /без Криму/ – майже 43 мільйони.
Нашого цвіту по всьому світу, – з гордістю говоримо ми. Та чомусь він квітне біля чужих порогів…
Тим часом батьківський поріг кособочиться. А тут ще й війна відчутно вдарила по ньому…

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал