Нотатки після першого прочитання (Лис В. Місяць, обмитий дощем: збірка/Володимир Лиc. – Харків: Книковий Клуб «Клуб Сімейного Дзвілля», 2017. – 352 с. ).
Віктор ВЕРБИЧ
Кожна книга, що з’являється з-під пера волинянина Володимира Лиса, – явище. Не випадково, очевидно, навіть колишня лучанка Оксана Забужко, письменниця з європейським визнанням і потужним власним еґо, радила переглянути табель про ранги в загальноукраїнському літературному вимірі. Адже в числі найперших, наголошувала вона, за вагомістю художніх здобутків – Володимир Лис. Цю аксіому, сформульовану передовсім низкою романів майстра слова, по-своєму підтверджує і його збірка «малої» прози та есеїстики «Місяць, обмитий дощем», яка нещодавно побачила світ.
У книзі – чотири розділи: «Шлях равлика» (автобіографічно-життєві образки), «Колюче терня» (новели, новели-есеї), «Нобелівка і яблука» (роздуми про літературу та її творців) і повість-есей «Нява й Інтеграл». Причому, як пише сам автор, «есеї і новели автобіографічні, зокрема про найліпшу людську пору – дитинство. Ну й спроби пофілософствувати, ну й часом поіронізувати, зокрема й над собою. А ще – діалоги з читачами».
Зрештою, контекст «Місяця, обмитого дощем» – філософія долі, власного шляху і загалом людських доріг. Це розтаємничення Володимиром Лисом свого «Я», його довірлива сповідь (даруйте за церковний «діагноз»), коли сокровенне відкривається у внутрішньому монолозі, в довірливій оповіді, в діалогах і полілогах, без тіні менторства і позерстава, дидактичних настанов. А назвою стала перефразована Шевченкова щоденникова констатація, датована 10 липня 1857 року: «А вітер усе той самий. І туга та ж сама. Дощ продовжує обмивати молодого місяця».
Тож і настроєва тональність книги Володимира Лиса світло-мінорна, суголосна з тієї миттєвістю долі Кобзаря, який, вслухаючись у подих вічності, жив чеканням і відчував подих неминучого. Навіть наслухаючи вітер, один з найяскравіших і найукраїнськіших сучасних белетристів уловлює його прогірклий запах і зізнається, що то «то пахне час, древній, старезний час» («Запах вітру»). А відтак ділиться сокровенним відкриттям: «Час явно прискорив свій біг, а може, й не час… він мовби кудись відступився і скорився чомусь більшому за нього» («До і після «Епохи Гутенберга»).
252-сторінкова нова книга Володимира Лиса – вдячність Богові та людям, яким і письменник пропонує ці тексти «як букет зібраних восени листків. То правда – я мусив про це написати». Ця прозова збірка, що настроєво-образно відлунює поезією, – екскурс до витоків, до першопочатків, які зумовили те, що митець не міг не стати літописцем доль, свого часу. Зрештою, йдеться в доброму розумінні про фатум, запрограмований найпершими життєвими іспитами, невипадковістю зустрічей, даром трагідрами і водночас свята буття. Направду, в значній мірі визначальним на концептуальні засади у сприйманні світу та усвідомленні власної місії В. Лисом стає епізод про діалог малого Володі із бабусею, коли «над хутором пливе хмарка. Одна-єдина у літньому сліпучо-блакитному небі». На наївно-чисте запитання внука: «Може, на тій хмарці й сидить Бог?» мудра старенька всерйоз пояснює: «Бог на кожній хмарці».
І ця настанова стане духовно-моральною домінантою письменника. Такою, яка виведе його навіть за межі християнського бачення. Письменник, торкаючись суті буття, у внутрішньому монолозі (розмові з самим собою) роздумує про безсмертя й душу. При цьому він висловлюється, не озираючись на «канони» віровчення: «І приємно думати, що десь росте травинка, яка матеріально уособлює безсмертя душі, хоч за однією зі світових релігій вона, травинка, душі не має, як і всяка рослина чи тварина. То її можна топтати, і не варто шкодувати, як недавно казав один священик про бездомного пса. Якщо можна топтати і не варто шкодувати, то щось зникне у великому, але крихкому ланцюжку буття. Так іноді людина намагається розтоптати душу іншої» («Травинка»).
Енергетика слова Володимира Лиса бере у полон, водночас звільняючи від тягаря фальшу та комплексів. Навіть тоді, коли постають трагідрами начебто «маленьких людей» – тих, хто опинився на соціальному дні (як Інтеграл), зберігши у собі, тим не менше, нерозтрачене світло душі, дане Всевишнім. Нерідко це оповіді про самітників. Але при цьому Володимир Лис пояснює («Ісус: Боже і людське»): «Людині можна й треба співчувати. А Богові? Хіба у Його величезній неосяжній самотності. Утім, саме самотній людині найчастіше є про що розмовляти з Богом. У всі часи – давні й теперішні». Він доводить, нагадує, що «невидимий Космос всередині нас, а особливо в нашій душі (теж не видимій, але відчутній субстанції) набагато важливіший, ніж мільярди ваших льодяних і кам’яних чи яких там супербрил і навіть зір-сонць. Ні, зорі зігрівають ту ж душу, вселяють надію і відчуття єдності з величезним безмежним Космосом» («Лист»).
Ця книга, будучи енциклопедією персонального світу Володимира Лиса, – часто несподіваний, неповторний погляд, відкриття істинного, того, що втаємничилося за нашаруваннями буднів, збайдужіння чи відчуження. Як-от у роздумі «Сльоза-ілюзія». Адже , як зазначає письменник, «сльоза, ця солона рідина, саме сльоза, а не її імітація, варта розмови не лише про неї саму. Вона стає епіцентром біди, великої чи маленької, коли щира, справжня. Недарма кажуть: чиста, як сльоза. Проте так, з ноткою гумору, кажуть і про хорошу горілку. А в цьому образі щодо рідини пекучої є теж сенс і надія, так, надія на те, що не тільки краса, але й здорова іронія здатна якщо не порятувати, то хоча б спробувати порятувати світ. На пару міліметрів відсунути безодню» . А відтак уточнює: «Вона, сльоза, може стати й центром радості, і такий плач – це вже справді вияв того, що в маленьких краплинах концентрується радість і трагічність водночас. Образ світу, де люди радіючи – плачуть». Володимир Лис ділиться своєю метафорою з приводу того, що океан, моря, деякі озера солоні: «А може, вони зібрані зі сліз». За його спостереженням, «дивним чином краплина роси теж нагадує сльозину, навіть коли ми про це не думаємо. Вона живе недовго і буде висушена сонцем. Сонце, мандруючи небом (знову поетичний образ, а це не так, і я ж прозаїк), чекає на вечір, коли випадає роса, і на ранок, коли цю росу треба висушити».
Мимоволі, читаючи ці філософсько-поетичні максими Володимира Лиса, озивається в пам’яті Шевченкове про «одну сльозу з очей карих» як квінтесенцію вистражданого слова, направду сприйнятого читачем. До речі, у «Місяці, обмитому дощем», – і погляд письменника, прочитання ним доль тих, чиї імена вже вписані на скрижалі часу. Зокрема, у контексті творчості, він роздумує про Тараса Шевченка («Катерина», «Рядок» , «Воля»), Олега Лишегу («День ангела з Олегом Лишегою»), Володимира Короткевича («Крила Короткевича»), cвітлої пам’яті волинян Петра Боярчука, Василя Гея, Анатолія Махонюка.
Та особливо зворушливо-щемлива оповідь «Заручним Максим Рильський». Тут стільки досі незнаного навіть для літературних гурманів. Та чи не найістотніший висновок Володимира Лиса щодо сутності життя й творчої еволюції Максима Тадейовича: «І враз спадає на думку – та ж цей чоловік блискуче виграв свою партію. І «хан» Сталін, і його «баскак» Каганович програли головну війну – за поетову душу, у якій вже визріває «третє цвітіння», що його так пророчо передбачив ще в сталінські часи Євген Маланюк».
Письменник наче запрошує у свою творчу робітню (майстерню), при цьому роздумуючи про парадоксальні вияви часоплину. Він намагається осягнути основні світові тенденції у мистецтві слова: «Троє у Всесвіті, не рахуючи поезії» (американка Емілі Дікінсон, грек Константінос Кавафіс, українець Володимир Свідзінський), «Дві помилки Йосифа Бродського»… А пишучи про сучасний літературний процес і долю письменника в есеях«Слава справжнім «графоманам»!», «Так хотів би прочитати», «Компанія» (про компанію письменників, мислителів, чиї твори залишаються завше «своїми»), Володимир Лис пояснює унікальність магії впливу творчості: «Цей порятунок в дотику до слова часто відчуваєш неусвідомлено. Потрібних слів ще немає, ти й не знаєш, які вони, але є потреба їх шукати». Він згадує сотні імен письменників і мислителів (тут і Сократ, й Іммануїл Кант, й Мераб Мамардашвілі, й Франц Кафка, й Ернест Хемінгуей, Паскаль Каньяр, Кнут Гамсун, Іван Бунін, Кобо Абе, Габріель Маркес, Мілан Кундера, Хуліо Кортасар, Володимир Винниченко, Юрій Яновський, Євген Гуцало, Григір Тютюнник, Євгеній Замятін… А відтак визначний прозаїк пропонує читачеві дещо несподіване (а насправді цілком закономірне) власне зізнання: «Але найвища насолода – звісно ж, перечитувати поезії. Насамперед мою українську українську найчудовішу п’ятірку – Тичину, Свідзінського, Антонича, Рильського, Бажана. Звісно, поза конкуренцію, Шевченка. Далі з Чубая, Вінграновського і… дуже багатьох».
Письменник вмотивовує свої творчі орієнтири та вибір тих чи інших імен. «Моя компанія (назвав, зрозуміло, тільки частину імен) – це ті, в обійсті слова котрих можна прихилити голову… Де можна залишити мовби на сховок і свої думки. І бути певним, що в цих людей є те, що неодмінно покличе повернутися», – констатує він.
У повісті-есеї «Нява й Інтеграл» Володимир Лис фактично полемізує з письменницею, яка проти зображення в романах невдах, ізгоїв. До речі, констатує він, «це мав бути роман, твір про одну із загадок людського буття, які мене найбільше цікавлять. Точніше, загадок такого феномену, як людина взагалі». Образ головного персонажа у якійсь мірі асоціюється зі щемливою постаттю «чудіка», як називали односельці, Івана (роман «Іван і Чорна Пантера»). Роздумуючи з приводу «зигзагів» долі Інтеграла, автор зазначає: «Я зрозумів, що доторкнувся до однієї з унікальних загадок життя взагалі. Чому в людей, нібито не здатних ні до чого, раптом виявляється суперздатність щось вирішувати в цьому світі… Причому це найчастіше виявляється у специфічному напрямі якоїсь точної науки, але буває в такий спосіб й талант у мистецтві, ремеслі. Нещасні розумово відсталі діти, котрі створюють чудові картини, у яких нерідко знаходять глибокий підтекст. Блискуча й загадкова гра кольорів на картинах розумово відсталих». У цьому сенсі вкотре починаєш усвідомлювати, що безумство – не синонім божевілля. Останнє – це, вірогідно, не так і рідко – якраз воля Божа, яка несподівано гармонує, поєднується з вродженою, нерозтраченою дитинною добротворчістю. Натомість переконуєшся, що НІКОЛИ не втілить у власних діяннях навіть мінімальних своїх задатків той, хто живе ненавистю, той, у кого чорнопіднебінна заздрість (служіння князю пітьми) – головний мотиватор і… вбивця .
Володимир Лис, зважуючись на «єретичне» запитання, чому «одні народжуються, наділені геть усім, інші – нічим», заперечує постановку такого фаталізму і нарікання. Адже, наголошує він, «виявляється, такого не буває, щоб нічим. Треба тільки це «щось», нерідко велике, безмежно велике й від цього ще загадковіше «щось» побачити, вчасно побачити. Допоможе пан Випадок, як трапилося з Інтегралом, котрий побачив на столі у свого вчителя підручник з вищої математики і задачник у ньому». У цьому доленосному аспекті він, процитувавши філософа-есеїста Чорана «Хто не вірив у Долю – той не живе», нагадує, що стосовно кожного «Доля (саме так, як у Чорана, з великої літери) невтомно тче свій візерунок, складає свою мозаїку, у якій є кожному своє місце».
Утім, очевидно, кожен прочитає «Місяць, обмитий дощем» по-своєму, піджививши себе дивовижною життєдайною енергетикою слова одного з найглибинніших і найлюдяніших письменників України. Адже ця довірлива книга – свідчення великої, щемливо-непоказної любові та унікального таланту.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал