Увесь в одвіті за Україну в світі

 

 

(Драч І. Неспокійні крила. (З нових поезій). – Дрогобич: Коло, 2016)

 

Михайло ШАЛАТА

 

Козацька доба в збірці «Неспокійні крила» представлена поемою про Богдана Хмельницького – «Хмель. По Берестечку». Цей твір, як зрештою більшість високоінтелектуальних творів Івана Драча, вимагає підготовленого читача. Такого, котрому вже сама назва говорить багато. Під Берестечком літом 1651 року козацьке військо, зраджене союзниками-татарами, зазнало тяжкої поразки від польсько-шляхетського війська. Татари, відступаючи, підступно забрали з собою Хмельницького. Провід над козаками перебрав полковник Богун. Йому вдалося через нетрі-болота вивести основні козацькі сили з польського оточення, проте втрати під Берестечком були неабиякі. Хмельницький, повернувшись невдовзі із полону, змушений був у вересні того року підписати у Білій Церкві украй невигідну для України угоду з польським коронним гетьманом Потоцьким. Саме про той час – поема. Твір глибоко психологічний, власне весь побудований на переживаннях, на душевному самоаналізі Хмельницького з одного боку, і на внутрішніх голосах загального, зокрема козацького невдоволення гетьманом після Берестечка – з другого. Хмельницькому не довіряють. «Втік з татарами. Допоки ми кривавились в болотах» – так, за поемою, мислять козаки. Народну тодішню недовіру висловлено майстерним рядком «Буйна хвища люті люду». Автор поеми, звісно, у цій історичній дилемі не може стати на той чи на інший бік. І Хмельницькому хотілося б вірити (усе-таки відважний Хмель!), і народ же, мовлячи оцінкою Драчевого товариша по перу,«не макуха». То ж сумнівів у цьому питанні Іван Драчне знімає:

 

Хто зна, хто зна – чи тікав він,

Чи його заполонили.

Хмелю хитрий і лукавий.

Мольфарисько з полонини!

 

Богдан Хмельницький усе ж переборов пригнічення, депресію у зв’язку з Берестечком, і поет віддає йому за це належне. «Геть, жура! Незрадна шабле, в піхвах ворушися, нене!» – прокинулася Богданова рішучість, і він, як відомо, поновивши весною 1652 року війну з Польщею, уже в червні розбив шляхетське військо під Батогом. У поемі ця поновлена війна, сказати б, «за кадром» – твір закінчується лише підготовою до неї: «Знов, панове товариство, готуватись знов до битви! Знову. Знову. Завше знову…». І це «знову» означає: все спочатку! Але… то вже був період, коли Хмельницькому «старт москальський… стелили супостати».

Поема «Хмель. По Берестечку» дійсно якоюсь мірою написана за законами такого рідного Драчеві й дорогого кіномистецтва: тяжіння до зорових образів, фрази часто не контаміновані, а – як окремі кадри, несподівані напливи думок тощо. Автор наче закликає читача до співтворчості: думай, чоловіче, кмітуй. Дбай, щоби й тінь зрадництва на тебе не впала.

Як і в кожній своїй книжці, у «Неспокійних крилах» Іван Драч то вибуховий (стережися: вулкан!), то зосереджено розважливий (політик і дипломат), то ліричний, то іронічно-сатиричний. Різний Іван Драч – як та музика у його вірші «Бах»:

 

То тяжко вдаряє обухом,

А то пропадає й лоскоче –

Манюній метелик над вухом

Ледь дише, ледь в тиші тріпоче.

 

Вірш цей, до речі, особливо майстерний щодо алітерацій: «Огромом громохкого грому орган громовержить до Бога», «Ридання. Рясне рокотання. Орган вивергає удари». Вчувається щось від карбованого ритму М. Бажана: «В повітрі рокочучи йшли літаки…». (Уїтмен, Лорка, Бажан – серед улюблених поетів І. Драча; з Бажаном, до того ж, єднала його щира дружба).

Вбачати пряму залежність у цім «рокотанні» було б, ясна річ, несерйозністю. Це звичайний перегук, який у літературі передовсім цікавий під оглядом генези. Скажімо, віршована мініатюра І. Драча «Як ти хворий, знеславлений, бідний…» тематично перегукується з байкою Л. Боровиковського «Багатий, бідний», що закінчується вказівкою на фольклорне джерело: «Недаром люди гомонять: поки багат, то поти й сват». З фольклору, з тієї  невичерпної криниці мудрості, черпає і сучасний наш поет. В одному з інтерв’ю на запитання про літературних учителів та наставників І. Драч відповів: «Слово народне – чіпке, влучне, то ніжне, то убивчо невідпорне, – мій перший учитель в поезії…» (Драч І. Духовний меч: Літературно-критичні статті та есе. – Київ, 1983. – С. 346). Усе ж антитезу «багатий» – «бідний» Іван Драч, на відміну від Боровиковського, розчинив, увівши у вірш третього – «середняка»: «А коли ти, скажемо, посерединці? – Будете вдвох зі скепсисом наодинці».

Чи не з власного досвіду знає поет цього «третього» – не багатий, але й не бідний? Принаймні в окремих автобіографічних віршах збірки він аж надто самоіронічний.

У збірці неодноразово проривається ностальгія поета за молодістю. Нагадуючи про свій «дідівський вік», він не приховує звичайного людського мінору і зрозумілої в такім віці частої думки: чи встигне завершити розпочате?З поезії «Рожевий асфальт од рожевих каштанів…» дізнаємося, що поет «щойно почав лиш трудного “Мазепу”, та й “Ґонту” якось зачепив із кінця», задумав твори (очевидно, поеми) «Голод», «Леонтович», але весь у тривозі й надії: «А може ще. Може. Хоч дещо закінчу. Скажений аврал…». Подібними тривогами-надіями сповнена й поезія «Будуєм дім, що розпочав наш син…»: «Хто його довершить?.. Коли і нас чекає чорний вершник. Чи встигнемо?..».

Десь – як у вірші «Нагадують вдови про спомини…» – закрадається в поета думка про «лебедину пісню». Останню. Але ж Драч не був би Драчем, якби, дерзновенний, не тріпонув – ні, не стариною, – поетичними неспокійними крилами, – та не видобувся навіть з найсумнішої нути на оптимістичний акорд! Починає, скажімо, невесело:

 

Ніяк не можу склепити віч.

Падають яблука цілу ніч.

Видно, усе йде до гаплика.

Б’ють по мені, луплять яблука.

 

Не сприяє веселості й роздум про наш непрозорий (читаймо: злочинний) час: «Щось мене переслідує. Хтось. Машину спалив мені і гараж». Та закінчує поет несподівано сильно: якщо вже вмирати – якщо той «хтось», розійшовшись, «допалить і душу до дна», – то й смертю утвердити щось високе і світле:

 

…Буде день,

Буду пожарищем для людей.

Буду жахати і жахкотіти,

А що скажуть внуки, виречуть діти?!

 

Що всюди залежні, хоч вже незалежні.

Дідовим чадом дуже збентежені.

Тож в тому смороді серед бентежності

Будь смолоскипом у День Незалежності!..

 

Отакий Іван Драч: широкодіапазонний – уміє вдаряти і рикошетами, супокійний і рвійний, часом зухвалий, – різний. Радість його, найбільше його добро – діти, онуки. Пише про них і для них («Свята трійця», «Педикюр чи фітнес», «Жаби», «Внук Іван мене вже переріс..»), живе ними. Побуває в дочки у Празі, поїздить по літературних симпозіумах, читацьких конференціях, книжкових форумах (куди лиш не запрошують!) – та й все частіше квапиться до рідного гнізда.

 

…Адже вдома – вдома

Зникає геть моя скажена втома,

І знов до мене в гості прийде муза, –

Нудьгу спиню на всіх проклятих шлюзах,

І старість геть розвіється, як дим.

Адже вмирати треба молодим.

(«Я скучив за маршрутками й метро…»).

 

Не раз, коли «у гості прийде муза», поет – і зух, івідчайдух, як в молоді літа. Й виходятьтоді з-під його пера і жартівливі ліричні вірші («Дівочі голоси», «Єва Богові сказала…»), ідотепні, з гумором, спогади («ВINГРАN»), і принципові медитації на захист української ідентичності («Солонцювати»).

Болить, обурює поета безвідповідальність відповідальних за сучасний стан української культури (поезія «Никифор Дровняк»), за екологію («Світязь плакав у мене на грудях…»), інфраструктуру («Ода Дрогобичу»).

У Дрогобичі – місті Франкової юності – Іван Драч бував не раз, та коли поїздив його вулицями, – «вчистив» сатиричну «оду»:

 

Які в Дрогобичі розгепані дороги

І вирви вирвані – вночі чи завидна!..

Неначе чорт узяв його на роги

І термосує містом Сатана.

 

Даремно апелює поет до знаменитого класика: «Франку великий! Славний атеїсте! Спини диявола. Вже годі нас трясти…». Франко ще в 1882 році – у сатирі «Похвала Дрогобича», – «хвалив» Дрогобич, зокрема, у такий спосіб:

 

Твій Бориславський тракт – гай, гай,

Се восьме чудо світу, –

Здаєсь, що на нім ти болото зібрав

З ціліського повіту.

 

Франкова сатира, правда, побачила світ щойно 1976 року – в 50-томовому Зібранні творів письменника. Та якби і вчасно, – чи поспішили б тодішні «батьки міста» діяльно відреагувати на Франкову критику? Теперішні, тим більше, не поспішать, – бо і Франко від них далеко, й самі вони крутіші від колишніх і частіше заклопотані не державною, а власною кишенею.

Можна, проте, сподіватися, що саме «Ода Дрогобичу» стане початком позитивного розв’язання проблеми. Адже Дрогобич, як бачимо, вдруге «удостоюється честі» сатирично входити у велику літературу через свої дороги, – це ж треба! Чень, утретє не забажає…

Щодо звернення до Франка як до «славного атеїста»: це поетична пересада. Відомо, що в молодості Франко зазнав хвороби соціалізму, а звідти – й атеїзму. Та він, на щастя, цю хворобу переріс і потім згадував про неї не без іронії. Мало хто відає, що публікований 1878 року вірш з атеїстичними висловами «Товаришам із тюрми», який так насаджували в дитячі голови радянські підручники, Франко довго не вважав за доцільне включати до збірок, лише наприкінці життя, знаючи, що колись цей твір знайдуть і трактуватимуть, як щось серйозне, надрукував його в збірці «Давнє й нове» (1911) під заголовком «На зорі соціалістичної пропаґанди». Радянські підручники про це мовчали.

Колишній січовий стрілець Ярослав Гриневич, який свого часу з матір’ю, письменницею Катрею Гриневичівною, відвідував хворого Івана Франка, ще 1956 року видав у Нью-Йорку книжку «Віруючий Франко». За свідченням педагога й літературознавця Романа Чубатого, коли в 1913 році відзначали 40-річчя літературної творчості Франка, письменник «з окремим натиском» заявив: «Ще раз підкреслюю: я людина віруюча!» (Спогади про Івана Франка. – Львів, 1997. – С. 535).

Ці свідчення, зізнаємося, – для пересічного читача, не для поета. Іван Драч неабияк посвячений у світоглядну еволюцію Франка, але… хіба не можна поетові до поета – з жартівливою пересадою!?

Сатиру Іван Драч пише ніби так собі, легкома, та краще на перо йому не потрапляти. Влучний – хай сховаються всі нинішні одеські салтикови-щедріни! Буває, що не втримується від слова на грані фолу («Черга до діда», «Донецький суржик»). Та що робити, як навколо стільки неподобств,стільки фальші і зрадництва!? Тут дійсно не раз «лихословити слів не стає» (фраза з елегії «Світязь плакав у мене на грудях…»)!

На кінець – про політичну поезію в «Неспокійних крилах», без якої Іван Драч – поет-державник – просто не мислиться.

Свого часу видатний наш історик сказав: «Неполітичної української роботи в Галичині взагалі не може бути» (Грушевський М. Наша політика. – Львів, 1911. – С. 85). Нині ці слова можна – і треба! – прикласти до всієї України. Бо коли не в Галичині, а на Київщині, в рідних поетові Теліжинцях, понад вісімдесятилітнього дідуся діти і внуки, які живуть у Московії, а до нього раз на рік приїжджають хіба за провізією, обізвали бандерівцем, то хто скаже, що це не політика? Якби з шанобою, достойно, адже «бандерівець» – саможертовний український патріот, а то з осудом і зневагою в дусі московської пропаґанди. Дідусь, звичайно, не стерпів – показав «блудним дітям» на двері. «Діти змотались. Не забули сала. Яєць не забули. Подякувати забули старому бандерівцю» (вірш «Бандерівець Хейлик»).

Тривогу, невсипущу турботу Івана Драча про Україну в світі чи не найкраще у збірці засвідчує поезія «В парку Шевченка». Йдеться про славний столичний парк. Вихід чорних південноафриканців із червоного корпусу університету, що навпроти парку, будить у поета асоціацію: «Червоне і чорне – це не УПА.  Це наша доля, тупа і сліпа». Що то за доля?

 

Сотня небесна – свята і безгрішна.

Старперів тисяча – люта й розкішна –

По міністерствах підпільним Донбасом

Труїть державу кацапським газом.

Вони запосіли, стали киянами.

А ті, що завжди були росіянами,

Що вони: вмить – і уже патріоти?!

Були супроти – вічно супроти!

 

Воістину в унісон із Шевченковим «Та не однаково мені, як Україну злії люде присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять…» звучать сьогодні такі рядки Драчевої поезії:

 

О, Україно! Вдовице-нене!

Кігтить тебе плем’я шалене,

А ти до усіх розкриваєш обійми.

Прийде кацап – і серденько вийме!

Тримайся, матусю! Обіймів не треба!

А то він усіх нас відправить до неба

Небесним мільйоном – не небесною сотнею,

І руки помиє з оцтом і содою.

 

У віршах «І зверхньо дивиться тевтон…», «Ще раз сконати десятимільйонно…» Іван Драч справедливо дорікає хваленій Європі, усій світовій «полатаній Цивілізації» за байдужість, за бездіяльність щодо сьогоднішнього тяжкого становища України. Так дорого «платимо ми за Майдан», а світові ще, видно, мало крові, – світ хіба зрідка хижій Москві «погрозить елеґантно пальчиком… нагадає про санкції».

Такі вони, «Неспокійні крила» Івана Драча.

Не так давно вийшов поважний біобібліографічний показник «Іван Драч: Література. Кінематограф. Політика» (Київ, 2011. – 516 с.).Мудро там названа вступна стаття політолога В. Ковтуна – «Зробіть більше», і слушно почата: «До І. Драча мало хто наважувався називати українців великою нацією, ба більше – вони самі себе. Він додав до української свідомості тему, якої нам, сущим і прийдешнім, не оминути: що то бути українцем і на власній одвічній землі обітованій, і в воістину біблійному розсіянні по світах».

Одне з достойних визнань, яких Іван Драч заслужив багато.

Слід Івана Драча в історії української духовності значущий і вічний.

№24 (186) 9 грудня 2016