Траекторія втечі і бездонна свобода островів

 

Олександр ХОМЕНКО

Островів, яким призначено стати простором раювання, або мрією про втечу – символічну чи реальну, або пасткою безвиході… На прикінцевий загал, усі ці три тотально-всеохопних модуси буття, про кожен із яких окремішньо і про всі заразом цілокупно, у світовому письменстві за кілька тисячоліть інтенсивної праці  нагромаджено Монблани достойних і не надто книг (чи не з хиткої тверді острова Патмос, коли не ще раніше, від хитромудрого блукальця Улісса,  усе почалося?), не такі вже і віддалені один від одного; для тих, хто, піднісшись над одномірністю іміджевих перегонів, має що сказати «біля вогнища», вони  езотерично поєднують свої міто-локації в єдиному топосі особистісного шляху, путівця обраних і самотніх, натомість тому, хто зваблюється емпіричними подобизнами очевидного та доведеного, сприйнявши вспокоєність за блаженство, а стан комфорту за власне виправдання, хто звично улягає спокусі занехаяти у душі поклик, який справіку відлунює в ній голосом бентежної правди – вийди з міста цього, із землі цієї! – судитиметься навіть не «дезорієнтація на місцевості, а чіпка безвихідь знерухомленого інферно. Зі «зручностями» та вишколеним «обслуговуючим персоналом», але таки безвихідь… Повища максима, припорошена на зламі старечо-безсилого та молодечо-агресивного тисячоліть попелом збайдужілого не-діяння та окатої конформістської самовпевненості, править за визначальний світоглядовий концепт у найновішій збірці новель Валерія Сніжка «Божелісся» («новелями» – водночас і по-давньому, і на модерний штиб – означує жанрову приналежність цих з’яв сам автор, хоча багато з них розростаються до засягав повноцінної повісті). Якщо живий, шукатимеш острова, переконує він, якщо шукатимеш острова – простуватимеш крізь громаддя незвіданого і нурти смертовбивчого, якщо не змигнеш перед «обличчям самої Смерти, яка примоститься на ліжку у ногах» (це з його «Острова», із тих прикінцевих її сторінок, на яких чоловік, збувшись усього, набувається невимовного) – спізнаєш себе. Себе «Іншого» і себе тожсамого. В тому ж таки «Острові», творі для автора у цьому прозовому досвіді визначальному (навіть архетиповому: новеля  ця книгу і відкриває, правлячи до неї за своєрідний семантичний ключ, вияскравлюючи чи не всі «силові лінії» екзистенційної нарації корпусу текстів «Божелісся»), центральному персонажеві його, людині, про яку й не скажеш відразу, хто вона така, настільки мерехтливими уреальнюються її ідентичності (професійний злодій, відчайдух, невдалий самогубця, мрійливий романтик, шукач скарбів, слухач казок та вигадник історій), даровано буде достоту божисту прикмету – здатність  утікати, розривати межі дозволеного й конвенційного (симптоматично, що у кримінальному світі йому дали прізвисько Сім-Сім – за здатність впоратися із будь-яким найскладнішим замком), десь не розумом навіть, а шкірою вираховуючи той день і годину, по якому далі лишатися у цій конкетній точці скляклого хронотопу просто ніяк. Утікати не для того, аби сховатися від небезпеки, відшукавши безпечну гавань, а для того, аби побільшити її тисячократно, увійшовши в самісінький нурт шаленого смертоіснування: людині, приневоленій безміром речей та владно-ієрархічних подобизн, людині, ув’язненій у карцері соціальної ролі, де «мати», «володіти», «привласнювати», виснажливо споживаючи речі, статуси або «товарні форми» життєвих пригод стало синонімом простування погибельною стезею латентного самознищення, невідворотного розпорошення «самості» по комірчинках калькулятивного й унормованого (і в такий спосіб легалізованого у пануючому суспільному дискурсі), вільно здобутися на шанс альтернативи тільки через втечу. Або через катастрофу, яка її до цієї ж таки втечі силоміць підштовхне. Бо відмова від того, аби, за Стусом, рватися «крізь грати – напролом» у художньому континуумі «Божелісся» тотожна усвідомленій згоді на кружляння колом безвиході в механістичній калькулятивності абсурдистського сценарію, млоїсто-сірий фінал якого бовваніє попереду соляним стовпом, одначе дисциплінарний відділ «міністерства правди» невсипущо пильнує, аби почманілі лицедії  не втомлювалися з останніх сил доводити, які вони непідробно пристрасні та драматично-емоційні. Зрештою, виплеканий ніщотою духа активізм як риторика відчаю почав правити за соціо-культурну анестезію для «повсталих мас» ще з пізньої античності починаючи: обожнені імператори та доместиковані філософи у вчаділій своїй порожнечі сенсів нічого іншого, окрім цирку, поклоніння ідолам влади та клієнтельної відданості центуріонові нараяти просто не могли. У близьких до нашого історичних сезонах більшовики, вручаючи такого штибу «ударникам» («работают с огоньком»!) «переходящие знамена» та вимпели із серпами-молотками, у цьому аспекті були зовсім не оригінальними…

Друга книга «альтернативної прози» нашого автора (першою була cпоряджена у світи Видавництвом імені Олени Теліги 2014-го фантасмагорійно-притчева дивовижа «Ностальгія: Метелик»: вочевидь, після шерегу опертих на підложжя екзистенційної натурфілософії світоглядово-етнопсихологічних праць – «Нарисів з психоетнічеої екології України», «Ідеології Терену», «Свідомості Брами», «Шляху», «Українознавства: природної психо-філософської концепції», – що їх чи не єдиними за доглибною інтенсивністю розмислу вільно в українській інтелектуальній традиції поставити поряд із текстами Юрія Липи, саме рівень прозо-мисленння концептуалізується для Валерія Сніжка сенсотворчим і визначальним) прикметна під цим оглядом насамперед тим, що не ще вийшовши друком, вже спромоглася втрапити у розколину межи хронологічними пластами схибленої post-історії: «своєю», і певна річ, що взисканою та поцінованою була б вона у добу, акустика якої повнилася голосами натепер майже цілковито похованих під завалами циклопічних катастроф XX ст. Еріха Фромма з його катехитичним «Мати чи бути?» та Герберта Маркузе (прикінцевий розділ «Одновимірної людини» останнього втішається, як знати, промовистим титлом – «Катастрофа звільнення»), а простір знакувався тінями, які відкидали на обшири «кола земного» блукальці, вісники та  тлумачі поетичного андеграунду у культових артефактах контркультури 50-х та 60-х – «Над зозулиним гніздом», «У дорозі», «Волоцюгах дхарми». До повищого реєстрику годилося б додати також написаного значно раніше, проте в цей-таки період піднесеного як клейнод нескутого пошуку і вільної духової прощі «Сідхартху» Германа Гессе з його апологією блукання та апофатикою «ріки» як прамови сущого (хоча для Сніжка натомість – намарно просто не міг пощезнити досвід фахового біолога, у кращому сенсі цього слова, рафінованого «ботана»! – прафеноменом найчастіше викшталтлвується «ліс», впереваж тропічний, із його надмірним буянням біосу, із «довгими рядами» радісної речовинності, які «цілими» та непорушними були хіба тільки в Едемі). Власне, усі топоси, усі розгорнуті синтагми та мітологічні концепти Сніжкового «Божелісся» (втеча, в’язниця, вогонь, нудота, вдячність, злочин, переслідування, ліс, острів, стіна, стрибок, самота, свобода – шерег вільно продовжувати) – з тамтого тендітного і навдивовижу інтенсивного часу (точкою біфуркації, вершиною, а заразом – і «початком кінця» для якого став паризький Травень), коли, здавалося, про надію свідчили не тільки газети, а навіть вітри й метеорологи, коли лещата «суспільства контролю» розтиснулися і всюдисутній доти гіперреалізм з присмачкою некрофілії пощез, як зимова стужа у березні, перед повінню літеплої дотиковості погляду та безборонної відчайдушності вчинку і жесту. Нині, у першій чверті XXІ віку,  усі так вподобані в естетичному інобутті Сніжкової прози засадничі мислеформи подібного кшталту належало б, певно, систематизувати у якомусь тлумачному глосарії («Божелісся» просто вимагає доповнити оперативне поле свого тексту герменевтичним коментарем, таким собі словничком малозрозумілих у добу Матриці та Мережі думок і відчуттів), бо їхні інтерпретаційні модуси, пропущені крізь культурологічні та мас-медійні фільтри «пропагандистських десятиліть», змінилися до невпізнанності, так що, наприклад, «стіна» як інтелектуальна метафора відсилатиме натепер пригодованого «середньою полицею» читальника якщо не до квазі-кримінального трешу,  то до офісної філософії у стилі модно-ужиткового Коельйо. Натомість невідчужений її сенс зовсім інший: не-доместикований, вибухово-підривний, анти-Системний, а отже – позбавлений фінансової та іміджевої складової. Бо стіна неминуче відсилатиме до іншої «Стіни», і нудота притикатиме екзистенційну непідлеглість іншої «Нудоти», у просторі якої не полишає відвага сказати в очі «еліті» та «визначних громадян» просте й зрозуміле: «Прощавай, Мерзото».  Хоча, з іншого боку, кому нині цікаво, ким був ловець у житі… Певно, бувають періоди, коли для письменника почуватися непопулярним – то чеснота.

Звідтам, із геологічних розломів відчаю, із беручкої ностальгії за шалом оргіастичного Вудстоку та досі збереженої у закамарках пам‘яті (попри всі сеанси колективної лоботомії з її апологією скам’янілостей здійсненого та фактичного) впевненості «довговолосого покоління» у тому, що вже XІX сторіччя з його «промисловою революцією» було помилкою, а карбоване симетрією одностроїв та істеричними промовами вождів XX-те – це взагалі повна катастрофа, проростає і надто специфічна релігійність, розлита в оповідному етосі «Божелісся». Назагал беручи, цей релігійний модус екзистенційної нарації (сказати б навіть – цей онтологічний вимір) постає у книзі найцікавішим і заразом – чи не найскладнішим для тлумачення: у тотальності його поєднуються інтенції як доглибно-української мисленнєвості (та ж таки довіра до світу з підкресленим відстороненням від засягів інструменталізованого активізму, інакше кажучи – увесь ментальний комплекс, що його Валерій Сніжко в своїх етнопсихологічних студіях називає «хліборобською свідомістю»), так і виразні обертони епохи, вітрило якої напинали пісні на кшталт «Blowin’ in the Wind». Ходить, певна річ, не за обрядовість, і тим більше – не за якусь конфесійність, а за беззахисно-дотикову релігійність «дітей квітів», релігійність, взоровану на овиди містичного екологізму, релігійність, яка спонукала своїх вірян чи не вперше з часів апостольських цілокупно переживати шлях як откровення в  прощах до Мексики, до Непалу і ще Бог із Джеком Керуаком знають куди, навчаючи за млоїстою маною «колективного» угледіти загадковий усміх одинично, палаючи жагою мучеництва в перших «сезонах» героїчної авантюри «міської герільї». І, попри всі «зозулі з поклоном» духмяно-німотному Сходові, особливо ж, Акутаґа́ві, якого Сніжко вивищує над усіма, хто будь-коли тримав у руках перо, релігійність навіч християнську, звернену до людини, а не до героя. Бо герой вірує у Бога як в надособову абстракцію (у кращому випадку наділяючи її різними позитивними чеснотами – хоча цілком можливий і супротилежний варіант, із не менш інтенсивною вірою: сучасні Московщина або Ісламська держава доводять таке беззаперечно), натомість, за автором «Божелісся», людина, якщо вона справді доростає до людського, «вірить Богові» (новеля «Сонатина»).

Так подорожній вірить подорожньому, утікач – утікачеві, блукалець – блукальцеві… Так вірять, дивлячись очі в очі, а не волаючи до хмар, коли запитувати потрібно у власного серця. Якщо легковажити цим засадничим релігійним аспектом, то художній досвід «Божелісся» перетворюється на ніщоту: замість нарації отримаємо купу безладно розкиданих крем’яшків на долівці, а ще – гурт очманілих персонажів із виразно суїцидною настановою. Бо й направду: в «Острові» маємо злодія, який розгубив все, окрім відчаю, якого живить хіба його фантомний біль, злодія, що йому загадковий Сліпий розповідає казку-билицю про якийсь скарб десь хтозна-де за кордонами «Союза нерушимого», злодія, який, доклавши неймовірних зусиль, таки втікає з «одной шестой», плаває морями, зрозуміло, ніякого скарбу не знаходить, натомість самотою опиняється на острові серед шалених океанських хвиль; очевидно, там він швидко загине. В останні свої години він бачить сонце, яке «поволі, проте величаво виринало з-за обрію, так само, як воно виринало і під час народження світу» і дякує Господові за все;

у «Стіні» совєцький вчений, який має статус і впорядкований побут і якому випав щасливий квиток – плавання з науковою експедицією та відвідини екзотичних країн, полиці крамниць у яких заставлені небаченими у «совку» споживчими товарами, довго готується до втечі, уплав дістається чужого берега і, отримавшм всі можливості для комфортного життя у «вільному світі», полишає все; він заглиблюється у тропічний ліс, довго живе там одинаком, зрештою, товаришує із племенем мисливців та збирачів, яке ніколи не бачило цивілізації. Коли будівельна корпорація за згодою місцевого уряду починає прокладати через ліс трасу, силоміць переселяючи плем’я до якогось містечка, колишній академічний фахівець із флори тропічних лісів розпочинає з нею інтенсивну приватну війну. Зрозуміло, гине, плем’я так і не врятувавши;

у «Сонатині» колишній військовий, власник недешевої квартири у київському середмісті, раптом згадує (дія відбувається поч. 90-х) почуті у дитинстві ще перекази про золото, колись давно закопане у його родовому селі на Поліссі. Він вирушає туди, він простує крізь порожнечу мертвих лісів Чорнобиля,  до смерті б’ється із вовком, який оберігає свій простір – і золото, можливо, теж оберігає. Коштовності він віднаходить, але ціною каліцтва. Він продає усе, гроші перераховує хворим дітям, на інвалідному візку вирушає до Криму, піднімається на вершину Ай-Петрі, вперше в житті відчуваючи щастя. Він хоче зрозуміти, чим насправді був політ Ікара, і просить усіх порадіти разом із ним наближенню чарівного Моря з бризками хвиль.

В остаточному підсумку, це навіть не проза, це – фрагменти модерної агіографії. Бо все тут втрачає сенс, усе – «мінус-присутність» без Нього, і все стає прозорим кристалом, коли Він поруч. І коли ти нарешті усвідомлюєш, що свобода – самодостатня і не потребує ніяких обгрунтувань, що вона не для чогось (наприклад, для комфорту там чи довгого й заможного життя), вона – явлений досвід вічності. І смак Раю на пошерхлих губах.

Бо тільки вона, коли ти вже прорвав кордон і опинився на острові, дозволить комусь рідному і близькому сказати: «Ти втік від них, втік, здолав стіну».

І поруч неодмінно буде Той, хто ці слова почує.

                                                                              Січнем 20018-го, Київ

 

Від редакції. Уривок «Острів» із книги новель «Божелісся» Валерія Сніжка читайте в наступному числі.