Смутку мій лютий, смутку мій темний…

 

Олег СОЛОВЕЙ

 

Гринюк Ю. В кровавому танку: Вибране

/ Бібліотечка журналу «Вінницький край», випуск № 19

/ Юрко Гринюк. – Вінниця: ТОВ «Нілан-ЛТД», 2016. – 108 с.

 

Хай наші спільні муки падуть

прокльоном на старий світ,

який ще досі тоне

в морі крові й нікчемності.

Осип Турянський, Відень, 1920 р.

 

Зусиллями вінницького письменника та краєзнавця Віктора Мельника та за участи журналу «Вінницький край» побачила світ книжечка вибрано-зібраних творів Юрка Гринюка «В кровавому танку». В.Мельник, який упорядкував та відкоментував це видання, зізнається у передмові, що на початку пошуків було зовсім невесело, позаяк не було жодної ниточки, за яку можна було потягнути, починаючи пошуки спадщини репресованого письменника: «За історією пошуків, які тривали упродовж низки років, можна було б написати літературознавчий детектив з усіма необхідними атрибутами жанру: з майже безрезультатним пересіюванням масивів інформації у пошуках мізерного золотого зернятка, розчаруваннями та рідкісними випадковостями, врешті-решт із радістю, що невловну таємницю вдалось-таки наздогнати».

Юрій Михайлович Гринюк був репресований у Вінниці на початку тридцятих років разом із тисячами інших представників творчої та наукової інтелігенції, об’єднаних у міфічну, сфабриковану органами ДПУ справу «Подільської філії Української військової організації» (1932 – 1934 рр.). Будучи з кінця двадцятих років єдиним у Вінниці письменником, який належав до літературної організації «Західна Україна», Юрко Гринюк не мав жодних шансів оминути репресивні жорна системи. Після арешту 10 лютого 1933-го року слідство завершилося обвинувальним висновком, причому вчителеві та письменникові інкримінувалося не що-небудь, а керівництво «Подільським філіалом УВО» й підготовку збройного повстання проти радянської влади. Відтак, слідчий вимагав вищої міри покарання, але судова трійка прийняла рішення відправити Ю.Гринюка на десять років до виправного табору. В Карелії Гринюк працював на лісовій біржі. В 1937 році нова трійка переглянула попередній вирок, призначивши вищу міру покарання. Остаточно реабілітований письменник лише у 1989-му році. Як зауважує В.Мельник, «фотографію Юрія Гринюка відшукати так і не вдалося». І додає з надією: «Поки що не вдалося». Але хто її надалі шукатиме? І де? Хіба що трапиться цілком випадково якомусь майбутньому дослідникові, таке іноді буває.

Попри те, що Ю.Гринюк народився в убогій селянській родині («Я народився 1891 року в селі Воскресінцях біля Коломиї, в Галичині. Мої батьки заробітчани, так звані “халупники”. Увесь маєток моїх батьків складався з маленької старої хати, де була одна кімната з земляною долівкою і курною каглою, та півморгу орної землі. У цій кімнаті проживали 6 душ. Це були батько, мати, три сестри і я»), він спромігся здобути освіту в гімназії (В.Мельник: «Навчання в школі захопило Юрка, і він прагнув учитись далі, вступив до Коломийської гімназії. Вперше спробував писати. Щоправда, бідність і необхідність заробляти на життя заважала регулярним заняттям, тому іспити за гімназію склав екстерном аж тоді, коли йому виповнилося двадцять один»), і навіть вступив на правничий факультет Львівського університету, заклавши, здавалось би, надійний фундамент свого подальшого життя. Починає публікуватися (прозовий образок у дусі галицької школи «Жертва льотерії») й одразу зустрічається з проблемами, позаяк у творі було «виявлено сарказм проти держави та цісаря». Характеристично, що ставши ледве не паничем, він не забуває про своє коріння, а ліричний суб’єкт багатьох його віршів, зустрічаючись із земляками-селянами, наголошує на своєму демократичному походженні, чим викликає радість, ледве не свято, серед гуцулів: «Думала, що ніколи не плачуть пани. / Що тільки гуцулам плачі. / Аж тут дивлюся – о, боже… Плачуть вони… / Чого це? Скажіть, паничі. // – Ми такі самісінькі, як і ви, пани – / Заговорив до неї я. / Ми бідні, нещасливі мужицькі сини, / Нас давить – як і вас – життя. // Тому й плачемо над долею братів, / Бо бачимо кривду кругом. / Бо бачимо сваволю лютих чужинців, / І знущання над мужиком…» («Вечеря»). Це направду понад вагомий реґістр особистости, – не забувати свій рід, не зневажати своїх знедолених земляків, усіляко сприяти полегшенню їхньої долі.Та подальшу студентську кар’єру, як і саме життя цієї людини, нагло та криваво перекреслила Перша світова війна. Саме вона й інспірує появу більшости віршів його поетичної збірки «В кровавому танку» (1919), що у суттєво спотвореному цензурою вигляді побачила світ у Коломиї. В 1920-х рокахЮ.Гринюк відновив увесь корпус збірки в автентичному звучанні й подав на розгляд видавництва літературної організації «Західна Україна», членом якої він був, мешкаючи з початку 1920-х років у Вінниці. Перша світова війна стала драматичним контрапунктом біографії письменника. В.Мельник про це зокрема пише: «На початку Першої світової Юрія Гринюка забрали до австрійського війська. Він був дуже критично налаштований проти армійських порядків і взагалі проти війни, де гинули ні в чому не винні юнаки, тому його настрої виливались у болісні та гнівні вірші, які роздавав друзям. Антивоєнна агітація даром не минулась. Уже через три тижні муштри Гринюка відправили у штрафний батальйон, а в кінці грудня 1914 року він опинився під судом». Далі буде польовий суд і ув’язнення впродовж шести місяців у військовій фортеці. Перебування у в’язниці й фізичні тортури, що там широко практикувалися, перетворили Ю.Гринюка на інваліда. Далі будуть військові лікарні Інсбрука й Тіроля, лікування в Угорщині й Чехії. Буде спроба відновити навчання в університеті. Але стан здоров’я постійно погіршувався, а тим часом його рідну землю окупує Румунія. До того ж, як зауважує В.Мельник, «в ті роки арешти його буквально переслідували. Гринюк встановив контакти з підпіллям – і незабаром опинився в камері румунської сигуранци. <…> Коли Румунія передавала Південно-Східну Галичину Польщі, заодно передала і в’язнів. “Настали жахливі часи. По три рази денно заходили до бараків сержанти і били до безтями”, – згадував поет. (Прочитали б спогади Ю.Гринюка сучасні наші галицькі письменники, – можливо б, менше захоплювалися і Польщею, і Австро-Угорщиною, але навряд чи: їхні, ґрантами забезпечені переконання, не похитнути. – О.С.). Під час перевезення бранців він утік, але біля Бережан жандарми його зловили. Наприкінці вересня 1919 року він утік вдруге і зумів добратись до Кам’янця-Подільського, який на ту пору був столицею Директорії. Після недовгих поневірянь влаштувався на посаду тимчасово виконуючого обов’язки начальника відділу політичної інформації у Вінниці, таким чином опинившись на Східному Поділлі». Але й це ще не все, знову буде польський полон і в’язниці у Бердичеві й Рівному, звідки знов-таки втік і вкотре дістався до Вінниці. Не життя, а справжня одіссея, якої вистачило б на кілька людських життів, – і все це упродовж кількох років! І тут цілком природньо спадає на думку Осип Турянський, ще один письменник і учасник Першої світової війни, який, переживши жах полону, писав у повісті-поемі «Поза межами болю»: «Я чудом остався між живими. Та все здається мені, що я наче з-поза могили дивлюся на вир життя, на дикий танок людських пристрастей і душевного озвіріння. І чую голос із того світу. І почуваю себе чужим, самітним, сиротою між людьми, з якими довелось мені жити тепер – на вигнанню. Моя душа відривається від життя, як осінній пожовклий листок від дерева, й лине далеко-далеко до моїх товаришів. І з тихим шелестом-зітханням стелиться по землі й шукає їхньої могили. Бо їм ніхто навіть могили не висипав. Тяжкі спільні терпіння з’єднали нерозривно наші душі, зробили нас братами. І в моїм серці плаче жаль і туга за ними».

Жаль і туга є визначальними і в мотивному комплексі віршів Юрка Гринюка. Це туга за щасливим дитинством, яке йому не судилось, за втраченими батьками, за жіночим теплом та спокійним людським життям. У передмові до вимріяного другого видання збірки (яке так і не відбулося) сам автор писав у січні 1928-го року: «Історія цієї збірки надто сумна. Зародилась вона в живих полум’ях світової війни. Шибениці, згарища і руїни галицьких сіл – оце й джерела цих зболілих рядків. А до того – фронт, наступи, відступи і скипілі рани як тіла, так і душі, плаксивими нотками віддзеркалили розбите життя. У вогнях ненажерливих воєнних подихів, у порваних кишенях брудного фронтового лахміття тліли пом’яті, пописані листочки з німими словами душевних переживань. І я втрачав їх, а пам’ять відлеліювала ізнов, ізнов. Правда, не в тих формах, що вирізьблювали суворі ножі воєнних дій, та – воскресали. А про видання, під реви й гуркоти оскаженілих гармат, не було й мови. Багнетний закон воєнного часу прозирливим оком стежив за вірністю своїх підданців, а тим більше що в моїх словах не було хвали ані червоним плесам людської крові, ні горам трупів, ні Австрії, а були лише прокльони всім ворогам мойого люду». Кілька розділів-блоків, на які сам поет поділив свою збірку, почергово репрезентують стан ураженої людської свідомости, яка ледве не перманентно є не лише загроженою, але позбавленою як теперішнього, так і майбутнього («А він гіркі думи на флоярі грає, / У тони зливає акорди з душі. / По горах Карпатах тугу розкидає, / Бо в серці застрягли австрійські ножі»; «І доки терпітимуть гори / Оцей подих ворожої тюрми? / І доки і ліси і бори / Годуватимуть ворога грудьми?»). Особливо гнітюче у віршах звучать мотиви, пов’язані з чужою війною, для якої гуцули є лише гарматним м’ясом («Мобілізація», «Прощальні заповіти», «Вістка», «Тривога», «Похилилася тополя» й ін.) Водночас, ліричний суб’єкт поезії Гринюка намагається відшукати і радісний бік буття (цикл «Люблю природу»). У огромі віршів, пов’язаних із реаліями війни, знаходиться місце інтимній та любовній ліриці: «Дам свою вроду, красу і тіло, / Вип’єм там розкіш до дна. / Тільки скоріше, благаю, – до мене, / Я тут самотна, одна». Деякі вірші цієї мотивної лінії позначені ледве не бурлескними рисами («Куди не піду – тебе зустріну. / Що це за лихо студене. / Мені до дідька тебе – до хріну… / Іди – не чіпляйсь до мене»), але трапляються й цілком довершені жанрові зразки:

 

Краса.

Ніч романтична.

Така гарна,

Така лелійна,

Така еротична.

 

У садочку хатка

Й затишна кімнатка.

І нікого, нікого нема,

Тільки я

І вона сама.

 

Сидимо удвох.

А серденько –

Тьох – тьох –

Якось так зомліло.

Тремтить її тіло

І горить, горить.

 

– Ну, що тобі?

– Цить…

 

Припала

– Поцілувала…

(«Еротика»)

 

Поетикальні традиції творчости Ю.Гринюка уже відзначив і, цілком слушно, В.Мельник, згадавши галицьке угруповання «Молода муза» і українську народну творчість. У цьому контексті не зайве також згадати й лірику «Української хати» з її відчутно сентиментальною поетикою. Справедливости ради варто додати, що приблизно за тотожним шаблоном розвивалася ледве не вся українська лірика напередодні й під час Першої світової війни. Щасливими винятками у ситуації «звичного бачення, витоптаного слухання, вистояної синтакси» (Ігор Костецький) можна вважати хіба що поетичні дебюти М.Рильського, М.Семенка, П.Тичини й В.Свідзінського. Втім, вага і значення поетичної збірки Ю.Гринюка полягає передовсім у емоційному документуванні злочинів проти українства, що мали місце на початку ХХ століття.

Присутні в книзі й прозові твори Ю.Гринюка, віднайдені упорядником у столичному архіві. Невеличкий шкіц «Жертва льотерії» друкувався в 1914-му році у журналі «Добра новина» і цілком відповідає стандартам безсюжетної прози тієї доби. Тема – також відома та зрозуміла: збиткування урядовців над неписьменними мешканцями Галичини: «Опустив руки, кинув прокльоном в двері і потюпав босими ногами по шутрованій дорозі». Сподіваючись виграти, а натомість втративши все майно і зануривши родину в остаточні згубні злидні, селянин накладає на себе руки: «Вода запінилася, плеснула, хвиля за хвилею помчалась. А діти вдома плачуть, голодна жінка заводить…». Автобіографічне, відповідно до свідчень самого письменника, оповідання «Мій смуток» друкується вперше, будучи подане упорядником за автографом, знайденим у архіві. Цей текст, поділений смисловими цезурами, структурно нагадує цикл, а завдяки депресивним (безкінечно мінорним) інтонаціям провокує пригадати «Блакитний роман» Гната Михайличенка. Щоправда, оповідання «Мій смуток», семантичною квінтесенцією якого є туга за національною та соціяльною справедливістю, зовсім позбавлене урбаністичного естетизму та екзальтованої афектації останнього. Оповідання Гринюка можна вважати художньою версією біографії одного галицького покоління, якому не пощастило з історичною добою: «Ех, смутку, смутку, смутку мій лютий. Зродився ти з перлистих сліз моєї мами, що над колискою в понурі ночі виспівуючи проливала. Я пив її журливу пісню, що так ніжно розбігалась по кутках темної хати, а з нічними хвилями і тебе я випив, смутку мій темний. Розцвівся ти чорними квітами на схилі ще немовлятної, дитинної душі й розпустив своє колюче коріння на все моє життя». Не пощастило, як видно з цитати, ще в мить народження: безпросвітні злидні, зверхність Австро-Угорщини, нелюдське ставлення з боку поляків, румунів і – знову поляків. Уже понад чверть століття у нас люблять апелювати до гуманного врядування колишньої європейської монархії на західних теренах. Чомусь В.Стефаникові й О.Кобилянській так не здавалось, у їхніх творах занадто багато народного смутку й болю. Суто ідеологічно, поруч із ними – й Гринюк зі своїми мріями та розчаруваннями, які легко екстраполюються на все його покоління. Загалом, основний ефект від читання фрагментів прози цього письменника полягає, можливо, в тому, що починаєш пригадувати, ніби вкотре перечитуючи, твори інших галицьких авторів. Щойно видані твори Ю.Гринюка, як мінімум, апелюють до національної пам’яти; це такий собі незайвий каталізатор до сучасного переосмислення культурних і політичних пріоритетів Нації: «Та я вірю, що бодай хоча раз перед смертю своєю, що бодай із конального ліжка, а всміхнуся до тебе усміхом щастя – Галичино моя кохана, люба, і що з оцим першим та останнім усміхом я розвію свої життьові смутки й відійду в могилу не як невільник і не як раб, а як син великої, вільної, могутньої, соборної України».

У якості незайвого додатку до оприлюднених творів упорядником подано єдину, відому на сьогодні, рецензію («Нетлінний скарб») на поетичну збірку «В кровавому танку», автор якої підписався дещо загадково: «N.N.». Відгук уперше був надрукований у газеті «Трудова громада» (Кам’янець-Подільський) на початку 1920-го року. Судячи з малопритомного змісту відгуку, у якому, на жаль, відсутній аналіз, натомість тотально домінують цитати й короткі (беззмістовні) репліки рецензента, можна припустити, що автором був початківець, слабко знайомий із літературно-критичним ремеслом; надмірна ж компліментарність фінального абзацу може свідчити про приязні стосунки між критиком і поетом. Тим не менше, підбиваючи підсумки, рецензент не лише дав високу оцінку віршам, але й спробував віднайти для них максимально комфортний історико-літературний контекст: «Юрко Гринюк своєю першою книгою зужив собі ім’я першорядного поета. Його імені місце між найкращими іменами світової і української поезії – Філянського, Максима Рильського, Павла Тичини. Його творчість ширше творчості Філянського, тепліше парнаської, трохи холодної творчості Рильського, по силі трагізму вона вповні дорівнюється творчості Тичини, єдиного з сучасних великих наших поетів, який так гостро відбиває в своїх творах всю трагедію нашого національного життя у всій її жахливій повноті». Завдяки зусиллям Віктора Мельника репресований поет таки повертається до континууму національної культури, і у цьому факті варто відчути вищу й остаточну історичну справедливість. Культура Нації – понад усе, а десь поруч – її скромний почет – у дорозі з минулого у майбутнє.

20 грудня 2016 р., м. Вінниця

№7 (195) 7 квітня  2017