Станіслав Бондаренко. Ніж і ніжність. – К.: Український письменник, 2016. – 226 с.
Петро СОРОКА,
член міжнародного ПЕН-клубу
“Ніж і ніжність” – винятково вдала назва, щаслива знахідка, яка неймовірно точно і повно означує те, що робить у літературі Станіслав Бондаренко, невтомний шукач потайної сили слів, їхнього подвійного дна і глибшої сутності, прихованої уже в самому їхньому звучанні. Хоча «не тільки в словах, а й у літерах сенс, семантика-сутність», – наголошує він, апелюючи до тих, хто любить смакувати словом.
І хлопчиськове «уа»,
І вовчиськове «ау» –
Божі теж-таки слова
З вищим смислом наяву.
Здавалося б, не так уже й важко вивільнити чи вилущити слово зі слова, якщо воно там проглядається, але це омана. Хто тільки не топтався з поетів навколо «ніжності», не обертав її на всі боки, не просвічував з різних ракурсів, а побачити в ній зблиск «леза», виставити його, що називається, на щит не зумів.
Всякий ніж коротший за нашу ніжність,
як і меч – куціший аж на п’ять літер.
знав би це, хто вірить в свою
безгрішність, –
влада, терористи, Фейсбук і Твіттер…
Прикметно, що в цій чималій за обсягом і густиною збірці слова «ніж» і «ніжність» окрім одноіменного вірша зустрічаються усього тричі, тобто автор не зловживає ними, не переобтяжує письмо, хоча тема «лютості й лагідності», чи радше «мужності й милосердя» наскрізна як у цій збірці, так і в усій дотеперішній творчості поета, що б’ється і мучиться над одвічною дуалістичною сутністю життя з її незмінними полюсами добра і зла, любові й ненависті, краси і потворності… Цю тему поет розробляє глибоко і важко, нещадно і болісно, сміливо і тонко, як мало хто в українській літературі.
Та робота зі словом, як із живим і податливим матеріалом, однак не заслоняє змісту, не приховує таємничої сутності підтексту, хіба що для вельми неуважного і неглибокого читача. Українська мова, як прамова світу, надається для найсміливіших і найзухваліших пошуків, найнесподіваніших проривів. Але Бондаренко нікого з них не наслідує і не повторює. У нього свій, чітко поставлений і вироблений ненастанною працею голос, який сьогодні не сплутаєш з жодним іншим.
Навіть вірші-раки С. Бондаренка з тих, які не заслоняють змісту, що теж є неабиякою рідкістю («От я вся – я святО», «І то сива нива – ви на висоті… // І то лози золоті. // Золото лоз, // а ви сивА»), і це привітала навіть Ліна Костенко, яка начебто байдужа до подібних шукань.
Як справжній «голінний лицар рака літерального» (за Миколою Мірошниченком) С. Бондаренко артистично вкраплює у структуру вірша чи поеми окремі паліндромні строфи, але, здається, рідко публікує їх як самодостатні твори, схоже, вони потрібні йому тільки як матеріал, як своєрідні цеглини, з яких він вибудовує більші поетичні споруди, що нагадують то барокові, то готичні собори, а то зухвалі вавилонські вежі.
За спиною автора «Ножа і ніжності» безліч «незникомих тіней», які дозволяють побачити, з якого світу він, так би мовити, вилонився. Це передусім П. Тичина (одразу згадується «Сталь і ніжність», а також «Перемагать і жить» – у Бондаренка «кохать і жить»), В. Хлєбніков і В. Маяковський, Лорка, Превер і Еліот… І не суттєво, що когось із них поет згадує чи цитує, а когось – ні. Його стиль увібрав у себе їхній подих, потужні ритми, сміливі проникнення в душу слова, всотав, щоб якісно переплавити і постати у новаторській неповторній красі та силі.
Назагал Станіслав Бондаренко охоче заселяє свої тексти силуетами видатних поетів і знаних сучасників, що справили на нього неабияке враження і на чиї плечі він став, щоб прозирнути ширші виднокола.
«Так хочеться, щоб між собою зналась рідня поетична», – наголошує він і нанизує одне на одне «золоті імена». Уже сам їх перелік зайняв би цілу сторінку, та все ж найбільш знакові та найчастіше згадувані імена обминути не можна. Це Шекспір і Петрарка, Мопассан і Золя, Бунін і Купрін, Антонич і Плужник, Сартр і Камю, Бердяєв і Шестов, Лорка і Ромен Роллан, Еліот і Андре Жид, Стус і Вінграновський, Римарук і Аттила Могильний:
…Там Сократ, Сервантес і Дон Кіхот,
Миколай, Тарас, Корчак, Стус і Данте…
Образи творців перемог, пригод…
Скільки у збірці таких строф з гронами високих імен, саме звучання яких викликає яскраві асоціації та спонукує до паралелей (передусім у трьох поемах, що склали другу частину книжки) – не злічити.
…Якби не знав я, хто це поруч
тут Прорізної топче брук,
подумав би: чи не Антонич?
Та впізнається: Римарук.
Амплітуда цієї збірки винятково широка, маятник тематики хитається від Європи до космосу, від Ворскли до Сени, від Трипілля до НЛО, від Бога до жебрака, від принцеси Діани до матері Терези, від Григорія Чорноризця до Захер Мазоха, від першого дисидента Калнишевського до Стуса, а також від кулі до хреста, від генія до гнома…
Поет уміє почути, «як соки дерев пливуть руслами крони», «як римує кохана день чобітком», «як у танці струмки, мов опришки, збігають із гір», «як природа долає травнем смерть», «як під лопатою струмки сльозою видибають»…
Він має певність, що «все найневимовніше на Землі промовляють пошепки», тому його вірші ніби заслухані в тишу, чи самі в себе, їм чужа крикливість, різкі звуки (навіть вульгарне і подразнююче «р» у Бондаренка звучить якось заспокійливо і умиротворююче), поет любить наслухати «глибину тиш», купати душу в негомінкій «течії слова», яка нагадує шепіт, бо шепіт, як можна здогадатися, «це прамова».
Можна безконечно насолоджуватися артистичними і несподіваними знахідками Станіслава Бондаренка на рівні строфи і фрази, словосполучення і лексеми, як-от: «альма-мачуха», «наплекала-наклепала», «Смартфон Айпедович», «лицеморди», «сандарможеться», «позатовічне тло», «степеніє» (від «степ»), «Римаруче римаріччя», «бен-путін», «фелічитач», «неповертанці», «одеська одіссея», «плюс крам перфектум»; можна впиватися звуконаслідуваннями й алітераціями, бо тут, здається, немає жодного вірша без звукопису, а щасливі знахідки і відкриття, що називається, на кожному кроці й так і спонукують до цитування: «Чернігів – це черешні храмів, чи Богова чернетка раю», «яблука жіноцтва з тугої туги», «я захлинусь рядками про тебе, а не летючим свинцем, що свистить», «ну, як ти париш, Париже!.. Пари ж…» Є тут і такі, що поет означує як «жарити жартами»: «Альма-амба… Амен… Амінь». Особливо багато їх у трьох поемах: «Нічна розмова з Європою, або Таємниці наших літер», «Пікнік із мільярдером, або Травми трав» та «Майдани і магнати, або Магія магми».
Цілими пригорщами поет розсипає неологізми, омоніми, пароніми («Ви – при чині, а ми причинні»), оксюморони, саморобні приказки і прислів’я, які, хочеться вірити, неодмінно ввійдуть в літературний та побутовий обіг, будуть розібрані на цитати. «Зігнули гусеницями в курську дугу», «Моя держава тепер іржава», «Вам про Бога думка цінніш, ніж Бог», «Інквізитор – жертва власних же інквізицій», «Парламент Янекового розливу», «А людство неначе ублюдством уже стає», «Між поетом і понтом – всього лише літера», «Кривославна церква гундяїв», «шлях із варяг до… бандюг», «Наша Вітчизна надто вітчимська», «Мутний союз», «Цивілізація гряде… бульдозером», «яка влада, такі й дороги», «Недоющенко», «Якщо ми не можемо продовжити епоху поетів, то все ж не маєм творити й епоху бритоголових», «Добро добром віддає, добро добром віддається».
А ще він любить розщеплювати слова на самодостатні складові, як це практикував Михайль Семенко. Іноді таке розчленоване слово сприймається як цілісний міні-вірш:
Університет. У! ні?-вер!-si-tet…
Зрозуміло, що такі специфічні тексти вимагають специфічного читання, але в тому й річ, що письмо С. Бондаренка розраховане на естетично підготовленого читача («фелічитача»), мовного пуриста, для якого на першому місці стоїть не виховна чи пізнавальна функція, а його величність Слово.
У цьому плані завжди важливу роль відіграють рими – точні, приблизні, скісні, – але незмінно музикальні, глибокі, щасливо знайдені. «Єресь рим» – це те, що вабить поета своєю гріховністю і святістю, величчю і цементуючою силою: «Панацея – не про це я», «Бунін – будень», «равлик – вкраплень», «це поруч – Антонич», «Єрусалим – пересолив», «у-ні-вер-си-тет – у крові кастет»…
Але, як уже мовилося, така артистична й вишукана гра зі словом не заслоняє змісту, а «працює» на нього, глибше розкриває його сутність, підсилює ті акценти, на які, за авторським задумом, читач має звернути першочергову увагу.
Кирилицю вулиць вивчав,
в глаголицю гулу шугав я
і щастя твоє (через «Щ»!),
як матрицю роду, зчитав я…
Може, не всі помітять, що по-російськи воно через «сч», а через «щ» – це якраз про наше, київське щастя. «Ніж і ніжність» – збірка широкопланова, і тематика її різноманітна: тут цикли інтимні й патріотичні, урбаністичні та ностальгійні, твори гостросатиричні й філософські. Як слушно зазначено в анотації, що більше нагадує авторську передмову, тут «два неба, або ж два колорити, переливаючись, наповнюють світ цієї поезії: колорит духовний і колорит місцевий, суто київський». Поет – киянин, безмежно залюблений у своє місто, і оспівувати його красу для нього неймовірна втіха:
Ця вулиця – тихенький равлик…
А є ще вулиці-в’юни:
без тромбів чи бетонних вкраплень,
як вени, сходяться вони…
Або:
…Ця вулиця розчулиться,
тебе впізнаючи,
притулиться ця вулиця,
та чи віддасть ключі?
А ще лірика Бондаренка «вогниста й вишукана, нонконформістська й по-справжньому інтелектуальна, обпечена гарячим вітром зі Сходу», збагачена історичною граматикою:
Здавна «Аз», «Буки», «Віди» вивчали –
нині абетка нова у війни,
знають гібриди рашанавали
«Аз», «Буки», «Гради». Й нема вихідних…
У цій збірці багато віршів, що можна означити парадигмою «війна і ми», та попри все інтимна лірика Бондаренка зачіпає значно глибше, вражає більше, ніж свист куль, вибухи фугасів і розриви коктейлів Молотова на Майдані, може, тому, що любов – вічна, хай навіть дає важкі «уроки запеклого щастя».
В цих вічних пісках зацілую,
нам постіль – найкраща з пустель.
І море співа алілуя,
і зорі тут – стеля зі стель.
Мова С. Бондаренка напрочуд омузичена. Здається, що спершу в свідомості автора звучала мелодія, високі ритми й акорди, а потім на них лягають відповідні слова і строфи.
Ледь голову він клав на руки тій скрипальці,
на ваги тих долонь чи важелі вагань,
на ті подушечки її тендітних пальців,
і вже звучала в них мелодія благань.
Хоча на плаху клав,
бо довго був блукальцем.
Та, як провідники з якихось
вищих сфер
чи як тонкі смички, її бриніли пальці,
і без альтів, скрипок в долонях жив концерт…
Віртуозна гра, розпочата з першого вступного твору, зберігається протягом усієї збірки і витримана до самого кінця. Тому кожна його книжка сприймається як своєрідна ораторія чи симфонія. Відчувається, що автор – людина глибоких внутрішніх переживань (пише не рукою, а серцем), і живе у сфері музики.
Люблю ходить по дощу,
а дощ іде по мені –
так з плоттю сходиться плоть.
Є ще одна специфічна особливість, яка ріднить С. Бондаренка з раннім Тичиною: розмаїття ритмомелодійних малюнків, боязнь повторити їх знову і знову. Поет ніколи не апробовує вдруге щасливо віднайдений ритм, не збивається на повтор, а незмінно шукає новий. Тому так багато в нього віршів, до яких проситься означення «нотопис».
Ще Єрусалим не пересолив
моря Мертвого,
не підсолодив ще Єрусалим
горя терпкого.
Між твоїх олив я в твоїй руці
на долоні весь,
Саде Світовий, дай ще дорости
до твоїх небес!..
Поет не хоче бути надто серйозним, суха академічність не для нього, тому в його віршах так багато іронії і сарказму, гротеску і бурлеску, раблезіанського і чорного гумору, є навіть вірші-анекдоти, як-от «Притча про українців, євреїв та інших».
Але що характерно: іронія в поета незмінно гірка, за гротеском стоїть глибока драма, за юродивістю – високий трагізм життя, за усмішкою – сльоза. Це треба побачити, і не завжди окремі строфи, вихоплені з контексту, дозволяють відчути усю їхню болючу глибину. Тому Бондаренка не можна читати фрагментарно, а сприймати в цілісності, хай іноді для цього доведеться подолати опір кількох сторінок. Однак праця, що називається, окупиться сторицею.
Свідомо уникаю розмови про три поеми, вміщені у збірці, хоча дещо процитував із них, бо вони настільки місткі, новаторські й непрості для осмислення, що вимагають окремого ширшого аналізу. Сподіваюся, ще випаде нагода повернутися до них.
Найважливіше для письменника – стиль, або, іншими словами кажучи, – голос.
Є стиль – є Божий надих. Немає стилю – немає нічого. І цей стиль має бути впізнаваний, особливий, неповторний. Звичайно, він виробляється роками, ненастанною роботою душі та мозку, над ним митець працює чи не все життя. Це називається «відточуванням пера». Але вдосконалювати можна те, що вже має надійну та міцну основу, своєрідний каркас, те, що дається згори, як вищий дар, як складова таланту. А ще стиль письма похідний від стилю життя. Не може створити щось справді неперебутнє і велике той, хто живе дрібним і мізерним життям, потопає у гріхах, служить мамоні. З цього приводу дозволю собі такий суб’єтивний акцент.
Улюблений жанр С. Бондаренка – сонет, точніше, «Стасів сонет». Залишаючись «Стасом» для друзів, приятелів і всієї письменницької братії, він обирає молодість душі і духу, тіла і слова. Він один «Стас» в українській літературі, як один Вінгран, як один «Віка» (Віктор Некрасов) у російській. Ставши головним редактором, Станіслав Бондаренко не забронзовів, не напустив на себе дутої солідності, як це зазвичай буває з іншими, бо йому не потрібен розмальований декоративний щит, це для убогих і слабких, його демократичність і доступність не показні, не демонстративно-театральні, а природні й нутряні, що є основою творчої натури і характеру, а також сприймаються як складова таланту. І показником цього є нова книжка, що заслуговує найбільшої уваги й поваги у вигляді… Власне, самі вирішуйте, у якому вигляді.
Петриківський Ліс,
вересень, 2016 року
№21 (183) 28 жовтня 2016
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал