«Прозора таємниця глибини» Петра Сороки

 

Сорока Петро. Духовний рубаят. – Тернопіль: Тайп, 2017. – 104 с.

 

Надія ГАВРИЛЮК

 

Душі, що стомилася від поспіху, оманного сяйва і мілини щоденності, з «Духовного рубаяту»  Петра Сороки повіє свіжістю. Свіжістю очищення – через любов, красу, страждання, сумнів, віру і благодать…

Тільки той, хто бачить «сонячного Господа», шукає Його «веселі сліди», може переконливо казати:

 

Я знаю тайну покаяльних сліз,

Ночами темними до неї я доріс.

Сльоза – це меч, що ангел-охоронець

Над прогріхами нашими підніс.

 

Бо досвідчив, пережив, переболів, передумав, пересвідчився, впевнився в тому, що:

 

Опірність духу з віри вироста,

Вона буває мідна й золота.

Один несе аж три хреста достойно,

А хтось тремтить від вигляду хреста.

 

Автор книги, переконана, належить до перших, адже твердить, що зло повертається тією мірою, якою вчинене, тоді як добро примножується втричі («Зло повертається аналогічним злом»). Зло поет помічає, воно йому болить – у світі, у людях та в собі. Саме ті три хрести і несе його чиста душа (бо тільки «чисті серцем Бога побачать») з волі власної під поглядом Доброго Бога і тому,

 

Отут, де кров дешевша за вино,

Де найсвятіші падають на дно,

Лиш тут і відкривається, що віра

У Бога і людину – це одно

 

Віра остерігає душу від марно­славcтва і марнослів’я, застерігає від осуду і  нарікань на Бога і ближніх (пам’ятаємо – віра «У Бога і людину – це одно»), хоч і не означає замовчування болючих питань існування:

 

Брехня, немов хамелеон,

Міняє колір, маски й тон.

Одне ім’я у правди – Правда!

Імен в неправди – легіон!

 

Виразна алюзія на легіон бісів, якими може бути одержима людина, що не плекає опірність духу, ризикуючи втратити людське обличчя, Божу подобу. Петро Сорока певен, що:

 

В полярнім світі, зітканім з тривог,

Цей постулат звучить, як декалог:

Лиха людина служить злому богу,

А в доброї людини – Добрий Бог

 

Крістіан Бобен, якого Петро Сорока перекладав, говорив: «Я пишу, щоб вирощувати себе та інших піснею та любов’ю». Те саме чинить і український автор, добре розуміючи ваготу таланту (тут алюзія на грошову одиницю із біблійної притчі; один талант важить близько 26 кг.):

 

Уклінно дякую, мій Боже,

За те добро, що переможе,

За силу духу і …таланту,

Який душа підняти може.

 

На мою гадку, автор має неоціненні таланти: вміє нести хрести – свої і чужі; вміє бути поблажливим до інших, але вимогливим до себе:

 

Допоки світу, доки серце б’ється,

Мій Господи, нехай мені здається,

Що я ніяк гієни не уникну,

Але мій брат чистіший і спасеться.

 

Саме такий смиренний погляд – погляд у Любові і Правді – дає змогу не тільки не примножувати зло у собі та довкола, але дає благодать не обтяжувати ваготою зла власну душу, цінувати час, життя і ближніх.

 

Я зрозумів, мій Господи, давно,

Що світ – Тобою виткане панно,

Де в кожного призначення окреме,

Але ми всі без винятку одно.

 

Коли читаєш, що:

 

Мистецтво знемагає від попси,

Письменники гризуться, наче пси.

А десь живе високе Боже слово,

Те, за яке півцарства віддаси,

 

то не тільки підписуєшся під цими словами, а й прагнеш, аби те високе Боже слово жило в твоїй творчості, жило в тобі. Так, як воно живе в особі та поезіях Петра Сороки, манячи прозорою таємницею глибини, у яку хочеться пірнати знову і знову.