Повернення до себе

 

Есей на роман-молитву Тетяни Пишнюк „БОЖА ВИВІРКА”

 

Антонія ЦВІД,

письменниця,

лауреат премії ім. Ол. Олеся

і „Благовіст”

 

Донька Анни Ярославни, королеви Франції, Едігна, по її смерті втікає з дому через присилування братом Філіпом до шлюбу. Вона прямує до своєї княжої родини у стольному граді Києві. Проте несподівано залишається в невеличкому баварському селі Пух, обравши долю цілительки і провидиці. Принцеса зцілює людей, маючи дар від Бога. Одначе вона так і не зустрінеться зі своїм дідом – великим князем київським Ярославом Мудрим, дядьками – Володимиром Мономахом, Всеволодом та Васильком, осліпленим братами, аби не поглядав на київський трон. Можливо, саме вістки про княжі міжусобиці зупинили юну принцесу  на півдорозі, яка несла Євангеліє, що його на прощання подарував доньці Анні князь Ярослав і на якому згодом присягали всі французькі королі… Не донесла. А відтак і виривається з грудей героїні, чи то авторки, болісно-ностальгійне: „Не повернувши Святе Письмо на Русь, вона навіки позбавила важливого оберегу руський народ”.

 

Прочитавши інформацію щодо з’яви роману про онуку Ярослава Мудрого Едігну, я перейнялася близькою мені темою. Свого часу я написала віршований роман-п’єсу про її двоюрідну сестру Євпраксію – іншу внучку київського князя Ярослава Мудрого, доньку Всеволода. Ця легендарна особа, одружившись з Генріхом ІV, стала імператрицею Священної римської імперії прийнявши ім’я Адельгейда. Одначе вона зазнала чимало поневірянь у шлюбі. Княжна так само втікала на Русь, але, на відміну від Едігни, таки дісталася до своєї рідні, хоч її не прийняла навіть рідна мати. Євпраксія була збезчещена після виступу на Священному Синоді у Римі, де свідчила проти свого чоловіка-сатаниста, після чого того піддали анатемі. Закінчила своє життя князівна-імператриця в монастирі своєї сестри Анни в Києві. Цікаво, чи двоюрідні сестри – Алеьгейда і Едігна – могли зустрітися, коли Євпраксія втікала від переслідування свого жорстокого чоловіка, певний час переховуючись у своєї сестри Анастасії, норвезької королеви, дружини короля Гарольда?

Едігна – постать реальна і водночас легендарна. Покидаючи королівські палати, вона взяла з дому золотий дзвіночок, а ще півня, поселилася в дуплі старої липи і жила в ньому до кінця свого віку. Та вік її був недовгий – ледь перехопився через п’ятий десяток. Дівчина відмовилася від усіх мирських благ, а по смерті її канонізовано в святі. Пам’ять її й досі свято бережуть у містечку Пух.

Іноді здається, ніби героїня сама знайшла авторку роману „Божа вивірка”, аби повернути своє життя на землю. Та й авторка шукала саме цю героїню, аби виповісти свою душу, переповнену світлом добра і мудрості, що вже давно вимагало виходу в такий спосіб. Не будь персонаж роману історичною постаттю з даром провидіння і зцілення, все це звелося б до розповіді про звичайну відьму, хоч і з глибокою душею і гострим розумом. А відтак цей образ виходить за межі своєї тлінності.

 

Рецепт до щастя

Цей твір – не якась розважальна література, а – пізнавальна, насамперед в царині Духу. Роман водночас – психологічний і езотерико-філософський. Вся ідея роману – пошук людиною сенсу життя. Епікур вважав, що людина народжена для щастя, кіренаїки пішли далі – для насолод. Для щастя створені всі, та не всі його знаходять, бо кожна людина – це окремий маленький світ. У кожного своє поняття про щастя: хтось бачить його в стремлінні до багатства чи задоволення, віддають перевагу видимому над невидимим.  Тетяна Пишнюк бачить шлях до щастя – як через віру і любов, так і через пошук та пошанування свого пракореня і злиття з природою. Авжеж, на той світ нічого з собою не забереш крім єдиного скарбу – душі, яка по смерті перетворюється на Дух. Але душу ще треба вміти відчути. Так, в романі читаємо: „Зачинила двері дупла і запанувала тиша – така як вічність. Здавалося, можна почути, як дихає Душа”.

У кожному з романів Тетяна Пишнюк бачиться абсолютно різною, одначе всі її твори  постають на перетині європейської філософії раціо і української – емоціо, які відображають специфіку різної ментальності. Авторка спирається на національне світобачення, за яким „серце” постає універсальною категорією, втілюючи в собі ідею всеєдності, намагання охопити в обмеженому – безмежне. Та й зрозуміло: авторка так володіє даром сенсорного перевтілення в образ героїні чи його прототипа, що говорить, ніби з її „середини”. Скажімо, в романі „Кацапочка” бачимо образ молодої росіянки з раціоналістично-позитивістською ментальністю в українському середовищі. Вона потрапляє до щирої української родини, але, ніби й не навмисне, сіє у ній зло. Виникає гострий конфлікт. Авторка настільки оспівує милосердя, що навіть не наважується в кінці роману виявити жорсткість. Адже все вело до трагедії: героїня, заки її чоловік сидів у в’язниці, закручує роман з його рідним братом. Коли той повертається додому, між подружжям відбувається спокійна філософська розмова про життя, чим, як не дивно, все й завершується.

У романі „Гра в королеву” головна героїня, яка стомилася від тягара самотності, пускає своє життя насамоплив, віддаючись ідеї збагачення  через одруження з заможним бандитом. Вона не відпускає своє серце, закохане в іншого, на волю, а створює йому у своїх грудях заґратовану кліть. Та коли отримує спадок по смерті багатія, дозволяє відчинити цю клітку.

Роман же „Божа вивірка” про Емму-Едігну, принцесу-цілительку, – це езотерико-писхологічна заглибленість у філософію життя зі спорадичним використанням фольклорних мотивів. Всі романи об’єднує головне – вони виражають саме український менталітет, який проявляється в яскравих емоційно-світоглядних формах „кондоцентризму”, витворюючи основу української душі. І якщо в попередніх романах це окреслюється дещо пунктирно, то в останньому авторка вибухає з усією потужністю ментальної стихії, перманентно впроваджуючи свої світоглядні настанови, де проглядаються прояви антеїзму за отим черпанням сили від народу, рідної землі, зрештою – виявлення своєї натури всуціль до ірраціональних вимірів. Едігна, відчуває в собі ментальність русинки і йде на свою прабатьківщину з наміром зустрітися зі своєю родиною і повернути Євангеліє, аби на Русі припинилися міжусобні чвари.

Тетяна Пишнюк ніби звіряє свій твір з Біблією, розуміючи під поняттям душа – шлях до вищої істини, яка поєднує між собою мікро– та макрокосм, створюючи світову гармонію. Вона йде за баченням Григорія Сковороди, який писав, що „істиною людини є серце в людині, глибоке ж серце одному лише Богу досяжне, як думок наших безодня, просто сказати душа, тобто суттєва істота”.  Саме в Едігні на повну силу проявляється щира вдача української душі, при всьому її трансцендентному багатстві, яка не завше годна адекватно реагувати на виклики історії. Її свободолюство набирало амплітуди розбурханої отаманської стихії, бо свобода передбачає уникнення чітких форм, строгої дисципліни. А це, в свою чергу, призводило до уникнення чіткості в державотворчості та національних аспектах, що не раз призводило до руїни.

Хоча подибуємо й дещо протилежну версію, як от у книжці Левка Лук’яненка „Де ти, доле України?”, за якою саме оте ментальне свободолюбство і мужність й спричинилося до створення могутньої на той час держави Київська Русь. І лише з християнством, коли нам замінили меч на хрест і сказали підставлять другу щоку під удар, ми, українці, втратили волю до перемог. Можливо, усвідомлюючи це, наші світочі, такі, як Т. Шевченко, І. Франко та інші переакцентовували питомий „кондоцентризм” на нову переспективну якість. Як одна з вірних їхніх послідовниць, авторка „Божої вивірки” у різний спосіб доводить нам потребу звернутися до свого пракореня і до свого серця, бо лише воно за національним світобаченням постає універсальною категорією, що втілює в собі ідею всеєдності й любові. Саме трансцендентне виводить на широку дорогу життя і визначає її.

 

Життя за овечою шкурою

В романі ми не спостерігаємо історичних баталій з життя Київської Русі – все відбувається  в свідомості героїні роману „Божа вивірка”, яка поселилася в дуплі, прикривши умовні двері овечою шкурою, що захищає її навіть від морозу. Здавалося б, у таке важко повірити! Чи могла дівчина вижити в мороз? Але, виявляється, в житті трапляється подібне. На згадку приходить наша письменниця Марко Вовчок, яка під час записування народних пісень жила зі своїм Опанасом в Києві на Куренівці в такій халупі, що пройму дверей навіть взимку молодята завішували ковдрою.

Кутаючись у вовняну шкуру, Едігна читає дрібно списаний зошит своєї наставниці русинки Лусинки. „Пропускаючи текст через свідомість, відчувала, як виходить за межі своєї тлінності. Наповнювалася вірою і любов’ю. Це сповнювало її душу живильною силою і виводило на шлях дійсного щастя, яке наразі відчула в самій собі. Виявляється, цього так легко досягти! Просто потрібно стати на шлях віри і любові!” Про кого б не писала Тетяна Пишнюк, вона бачить перед собою прототип. Прообразом Едігни є вона сама, а цілителька Лусинка уособлює її бабусю, яка дозволяє гортати  свій зошит з народними замовляннями та трав’яними рецептами. Очевидно, що авторка висповідала в романі свою душу. Коли в одному з діалогів художник просить змалювати словами картину душі, Едігна окреслила щось руками, мовивши: „Душа має форму, але її не видно. Це – розумна невидима субстанція, яка може жити без людського тіла. Але тіло без неї перетворюється на прах… Багато духів живе між нами, тільки ми їх не можемо бачити”. Звичайно, обізнаний з езотеричною літературою читач скаже, що авторка видає відоме за своє. Проте в романі легко простежуються переосмислення синтезу езотерико-філософських і психологічних знань авторки, і її віртуозне вміння втілити їх у діалоги своїх героїв. Саме засновки, які й створили світогляд письменниці, роблять твір пізнавальним, а мову образною.

Героїня роману залюблена в античну філософію, навіть вдається до цитувань, як ось відомий вислів Аристотеля: „Людина поза суспільством – Бог, або звір”. Едігна читає фоліант Іоанна Дамаскіна „Джерело знань”, зосередившись на фразі: „Вчення світло, неуцтво – пітьма”. Твір ніби  побудований на афоризмах із прочитаного чи пізнаного авторкою. Так і хочеться їх цитувати. До прикладу: „Стежки, які ведуть до людей, ведуть від самотності”; „Люди, дивлячись на одне й те саме, бачать зовсім різне”; „Відчуття провини – найближчий шлях до нудьги”; „Знайти й не вміти скористатися з цього – все одно, що не знайти”; „Злом долаючи зло, його ж і породжуєш”; „Він ішов з наміром покарати зло, не замислюючись, що йшов його скоїти”. І які ж вони корисні особливо для тих, хто тільки вступає в життя. Часто чуємо: „Я тебе зроблю щасливою!” Тетянина ж героїня, либонь, на гіркому досвіді зрозуміла, втікаючи від шлюбу: „Щастя подарувати неможливо, його можна лише сотворити самому”. Це звучить як застереження для багатьох дівчат, які мріють про заморського принца, який їх ощасливить за морем. Але ж він і нав’яже свою волю! „Нікому не дозволяй керувати твоєю волею. Це гріх…”, – заперечує наша Едігна перед тим, як передати свої знання Анні, бо бачить, що та прийшла до неї „не одна”, тобто – з нав’язаним їй чужим мисленням. Бо коханий обіймає, але не привласнює, він не підкорює, не прив’язує до себе: „Усі твої думки, смаки, бажання повинні збігатися з його і ним контролюватися, – каже героїня. – Лише тоді почувається щасливим і дозволяє бути щасливою тобі. Але варто зробити крок без його дозволу, втрачає терпіння і будь-яким способом доводить твою неправоту. Ти, попри свій внутрішній супротив, скоряєшся його волі, віриш його нав’язливим доводам. Чим довше тривають ці стосунки, тим менше шансів залишитися самою собою”. І робить висновок: „Або ти зламаєш себе… І це буде вже не та Анна, яка прийшла в цей світ для дуже важливої місії, а нещасна істота, яку вестимуть по життю, наче теля на короткій мотузці”. Кому не знайома така ситуація? Певна, що будь-хто може розпізнати за цими словами себе – або він сам маніпулює кимось, або маніпулюють ним. Підтвердженням цьому слугує такий афористичний висновок: „Втрата – не те, що випускається з рук, а те, що випадає з Душі…”

У спробі розв’язати проблему екзистенції, розглядаючи тезу – людина і світ, заскорузлість і марнота марнот, Тетяна Пишнюк вдається до засобів еристики, не завжди рахуючись з еристичною етикою – часом дозволяє своїй героїні полемізувати, утверджуючи власний погляд, ігноруючи позицію співбесідника. Виводячи співбесідника на шлях істинний, вона буває безапеляційна і дидактична у провадженні власного бачення святої істини життя яко єдино правильної і непохибної. Всі засоби тут доречні: і релігійні вірування, і язичницькі замовляння, і антропоморфізм, і психологічні та містико-езотеричні посили та підходи. Естетичні уподобання авторки акумулюють в собі духовний чин до сприйняття життя людини як мистецтва в його іманентних характеристиках.

Але трапляються в романі й епізоди, які можуть на перший погляд видатися читачеві незрозумілими. Художник Вінтергальтен, через якого вмирає Еліза, стає відданим другом і „найкращим захисником” Едігни, генієм пензля. А після смерті художника героїня просто виспівує йому дифірамби: „Він творив на полотнах світ, в якому хочеться жити”?! Вінтергальтен стає покровителем і меценатом брата померлої Елізи, виховує його як художника і відправляє навчатися до Італії. І що цікаво, юнак, повернувшись на рідну землю, прихиляється перед генієм свого вчителя, милується на картину з зображенням Білого Ангела, для якого позувала оголеною з примусу і тому померла його сестра. Нелегко зрозуміти, коли стирається з пам’яті реципієнта трагічність картини. Пригадуємо, сімнадцятирічну дівчину Елізу, яка повсякчас танцювала, мати веде до пана художника, як „на закланніє овна”. Він грубо проганяє жінку з приміщення і силою змушує юнку роздягтися для позування, малює її до ранку, і так щодня, і вона, знесилена, врешті падає й помирає. Картину з зображенням Білого Ангела Едігна просить віддати до церкви. Батьки все життя оплакують доньку, дивлячись на полотно, і обурюються, що художник продовжує жити… а ось брат піддається на ідею всепрощення. Мабуть, авторка хотіла показати, як міняються люди під впливом добра і пізнання Істини.

 

Повернімо свої святині

Закони Природи вимагають тримати свою душу і тіло в чистоті яко Божий храм у людині, який має наповнюватися світлом і добром, що є умовою поступу до щастя. А наша героїня – всуціль злилася з матінкою Природою і її законами до такої міри, що відмовилася від усіх мирських насолод, живе, як вивірка, в дуплі і харчується горішками й травами, плодами природи, не вживаючи нічого тваринного. „Дівчина зняла одяг і зайшла у воду. Плесо золотими брижами зарухалося навколо, загойдалось, захвилювалось від її тіла. Бадьора весняна купіль повернула силу й Едігна, стрімко розганяючи хвилі, пішла на берег…”.   З образного опису природи в романі можна судити, що авторка й сама немало кохається в її барвах і звуках. Вона ще бачить за цим те, що не видно на звичайне око: „Ти відчула себе частиною Природи й отримала від неї силу, – каже Едігна до своєї послідовниці. – Не розтрачуй її даремно”. Тому й образи її цікаві, несподівані і не стерті, як от: „Хмари збираються швидше, як люди до весілля”. Або: „Будиночки ніби хлюпались у ранковому сизому тумані. А садки аж пінилися від цвітіння. Стежки, як жилки на руці, сходилися до однієї дороги…” „Мої ноги навчилися бачити… Біля кожного двору своя мелодія… А твоя липа… – говорить сліпий хлопець. – Це божественна пісня, яку ні з чим не сплутаєш. А пахне вона раєм”. Читаючи це, розумієш, що не випадково виведений тут образ сліпої людини – внутрішнім зором можна бачити ще глибше!

Заключним акордом роману звучить видіння Едігни про осліплення її дядька Василька. Картина описана з такою достовірністю, що хочеться затулити очі від того, що створила твоя уява про звірство братів. Болять нам і досі ті братні чвари руських князів, досі загоюємо рани. Досі ніяк не виборсаємося з-під чужого впливу, бо церкви свої віддали чужинцям. „Не вберегли Десятинної церкви, не відстояли духу свого і покотилися напасті на нашу землю, і покраялась вона на шматки і стала окрайцем себе самої. Ходять русичі окрай своїх церков, у сусідів дозволу питають: чи дозволять їм на коліна припасти у своїх храмах, у Господа прощення вимолити за зруйновану державу, за згублену Душу народу великого, за віддані у найми церкви, що прадіди побудували на їхній предковічній землі” – ніби голосом самої Ярославни на річці Каялі виспівує-виповідає душевний біль авторка роману.

Болить це й нашому народові, який досі оглядається на золоті бані над Дніпром і йде до чужої церкви чужою мовою молитву Богові складати. „Народе мій! – вигукує авторка вустами своєї героїні. – Русичі мої золоті! Віддати віру – це віддати Душу! Віддати церкву – втратити Дух! Ви доти ходитимете окрай – доки не повернете своїх святинь!”

№24 (186) 9 грудня 2016