Портрети на чорно-білому тлі

 

 

Портяк Василь. Охоронителі діви. – Брустурів: Дискурсус, 2016. – 192 с.

 

Петро БІЛОУС

 

Самобутня проза Василя Портяка помічена вибагливим читачем давно, і передусім тому, що письменник не вправляється у велемовному словоплетиві чи риторичній самозакоханості, а карбує кожне слово, кожне речення, як справжній майстер, котрий знає ціну слову і своїй непростій роботі. Таких майстрів у сучасній українській літературі обмаль. Одні поспішають швидше надрукуватися і замилуватися виданим, інші активно дбають про піар та хоч якусь матеріальну вигоду від своєї писанини, а Василь Портяк друкується нечасто, не піариться, а являє кожен свій твір як одкровення, як осягнення важливої суті складного людського буття.

У свідомості читачів і, либонь, літературних критиків відкладається враження про амплуа того чи того письменника. От і про Василя Портяка кажуть, що він майстер «малих форм», маючи на увазі культивування у його творчості жанру новели. Чи така вже й «мала форма» – новела? За обсягом – так, але не за вкладеним у неї змістом, не за глибиною художнього осягнення людських характерів і подій, не за колоритом створених образів. У цьому переконують новели, вміщені у щойно виданій книзі Василя Портяка «Охоронителі діви».

Кожна новела тут – спресований згусток буття, який постає у вимірах історичних і водночас властивих усім часам – у вимірах людського болю та людської любові. Розворушити історичні пласти – річ ризикована для письменника, адже з минулого вивітрився дух давньої пори, тому черкання уявою по рельєфах не знаного і не відчутого завжди грішить на мимовільне осучаснення реалій минувшини. Але буває так, що сучасність провокує звернення до історії, бо, як відомо, історія повторюється, лише в інших формах і смислах.

У новелі «В снігах» воскрешаються події столітньої давності – перша світова війна, яка московським військом скаламутила звичний ритм життя гуцулів. Онуфрій, котрий заступився за свою невістку перед нахабним москалем-офіцером, змушений ховатися у горах від скорої розправи. Там прикрий випадок спричинив його смерть, але в мареннях Онуфрій пережив зустріч з коханою жінкою, що сталася давним-давно і привиділася йому у смертну годину. Лірична лінія новели лише підсилює трагічність образу селянина, котрий став жертвою чужої сили, яка втрутилася у його життя. За законами жанру, намарений діалог Онуфрія та «княгиньки» є кульмінаційним пунктом, після чого настає трагічна розв’язка. Реальне та уявне містично пов’язує перстень, який дивом опиняється у кулаці покійника. Ця авторська знахідка увиразнює тугу за проминулим, що жило, мов красива казка, у душі Онуфрія завжди. Такі символічні знаки являються і в деяких інших новелах, бо говорять більше за самі слова.

Інший історичний зріз – доля воїнів УПА в післявоєнний період. Ця історія не тільки ближча до автора – вона зачіпає особисте життя автора, котрий родом із тих країв, де гуцули чинили опір радянській владі, більше того – від рук більшовицьких москалів загинув його батько, якому випало  лише кілька місяців порадіти народженню сина. Новели про ті страшні часи пройняті трагізмом, що проник, мабуть, у гени письменника, і відчувається, як він тяжко і болісно пише про своїх земляків, як добирає кожне слово для вираження особистісного горя, але він мусить про це розповісти. І ті карби на папері – не тільки для того, щоб не забулося, щоб нагадало про несправедливо загублені  українські душі, а тому, що душа болить і мучиться, і тепер тільки один шлях у неї до світу – говорити, розмовляти, застерігати.

Розмова про трагічні події у новелах не моделюється як звичайний літературний твір. Складається враження, що Василь Портяк вихоплює з того тривожного часу вражаючі картини, виразні портрети на чорно-білому тлі, веде мову не як оповідач-обсерватор, а як учасник тих подій і як сучасник зображених людей. Автор, певне, відчув, що плинна розповідь тут не годиться, тому картини постають як яскраві, експресивні спалахи, розвиток сюжету рухається на діалогах, тобто на прямій мові.

Така манера близька до мови кіно, де мають значення передусім візуальні образи і репліки персонажів. Скажімо, новела «У неділю рано» побудована винятково на репліках дійових осіб, автор не вставляє у них жодного свого слова, все написано як кіносценарій, але від того розповідь не втрачає нічого – навпаки, увиразнює трагізм ситуації: мати з дітьми переховується у занесеній снігами криївці від москалів, які полюють на місцевих повстанців. У репліках матері і дітей – туга за мирним життям, за колядками та буденними клопотами, проте їх пронизує тривога, у них вриваються репліки московською мовою, і саме вони становлять реальну загрозу, вони наближають смерть родини.

Наскрізна антитеза у новелах – впорядкований, традиційний, божественний світ гуцулів і московсько-більшовицьке нашестя, яке нищить той мирний та облаштований здавна світ. Людські трагедії, лихо, сльози, відчай – все те від чужинців, які в новелах постають у вигляді похмурих, звіриних портретів або характерного для них мовлення. Загалом, мова московитів, яка продирається у колоритний карпатський говір, символізує загрозу, звучить дисонансом, є алюзією на грабіжництво і розбій.

Горе бачиться у новелах Василя Портяка переважно очима жінок та дітей. Тут мало їхніх портретів, але пронизливо вони являють себе у скупих, здавалося б, буденних репліках, у яких так багато ніжності і любові, сподівання та наїву, прихованої стривоженості та гіркого болю. Очевидно, автор навмисне віддає в уста жінок та дітей словесну реакцію на трагічні події, бо саме вони сприймають руйнацію звичного світу і відбирання життя особливо гостро: жінки стоять біля джерел життя, а діти його продовжують.

Новели про лихі часи і тривоги написані у словесно-ощадливій манері, кожна фраза тут має глибокий підтекст, за кожним словом стоїть художньо прихований смисл, текст будується у кілька пластів, ініціатива віддається прямій мові, що наближає зображуване до сприймання читача.

В іншій манері написано новели, які тематично заглиблені у сучасне життя. Оживає і множиться деталями авторське мовлення, оповідь розростається і займає більший простір, наративна стратегія урізноманітнюється за рахунок описів та колоритних карпатських побутовізмів, але продовжує діяти новелістичний принцип психологічного напруженого письма, нерв оповіді зв’язує всі епізоди, а розв’язка вгадується у промовистих художніх деталях, які детонують вибухом і трагічним звучанням.

Досвідчене око письменника вихоплює житейські теми, географічно прив’язані до гуцульського краю з його мовою та споконвічними культурними традиціями, а проте це тільки авансцена, тільки тло, на якому засвічуються складні людські характери, у центрі уваги автора – душа, яка мучиться і страждає від того, що в житті, у спілкуванні з іншими десь поступилася, десь помилилася, десь спіткнулася, а тепер непокоїться, шукає виходу і не знаходить. Оце є головним об’єктом для письменника, який у своїх творах постає тонким психологом і вміє показати чиюсь душу, але не поспішає осуджувати, не вдається до моралізаторської риторики, прямолінійних висновків.

Дмитро із новели «Непрошений» після довгих років відсутності у селі, де покинув дружину з дітьми, приїхав у гості до сестри і скористався нагодою потрапити на чуже весілля, куди його ніхто не запрошував. Василь Портяк зумів дуже тонко, через психологічні  нюанси переплести зміну настроїв цього чоловіка із весільним дійством. Дмитро думав, що серед земляків він лишився «своїм», згадав місцеву говірку та обрядові звичаї, але все йому говорило, що став чужаком. І не тому, що певний час був відсутнім у селі, а тому що здійснив моральний переступ, а люди це не простили: хто натяком, хто делікатними зауваженнями, а хто з п’яною розв’язністю намагається це довести Дмитрові. Тут маємо цілий каскад психологічних малюнків, виконаних крізь призму веселого дійства, і ці малюнки створені на контрасті веселого і сумного, свого і чужого.

Зрештою, Дмитрові відкрився його власний моральний крах в очах земляків, і на цю тему можна було б розводитися довго та продуктивно, однак мене у цій новелі вразила майстерність Василя Портяка у передаванні настрою, у «вростанні» його в те, про що пише. Мені видається шедевром опис весільного танцю, де передано звукову, предметну, слухову, зорову, почуттєву динаміку, і це той випадок, коли письменник словом створює незвичайний ефект руху, образного вихору, перепадів високого і низького. Це зачаровує так, що не можу втриматися, аби не процитувати:

«Найзавзятіші танцюристи (…) то один то другий, не витримуючи далі екстазного споєння ритмом, пускав між зойки струн і дрібний тропіт ніг різкий вигук, відчайдушний і високий, мов пташиний скрик: “Ай-яй-я-а-ай!” – і скрипка тихла на якісь секунди, лише дзвінко молотили цимбали під гуркіт бубна. “І-і-я-а-а!” – лунало знову, як відповідь на бойовий поклик, і ось уже дві пари розімкнулися, кавалери рвонулися один одному назустріч, наче мали б зійтися, вдаритись, мов дикі когути крильми, але, утримувані кожен за руку своєю дамою, розлючено б’ють частим дробом підошов дощаний піл, а в праву руку влита долонька партнерші, яка ледве стримує дужі торгання, та не подає виду, гордо випнувшись, а ліва – за спину, а голова хижо вперед витягнута, з обличчя піт і люта якась радість з віч – дикий герць, а не танець! – і коли вже здається, що не втримати далі жінкам цих шалених вихорів, скрипка враз підхоплює черговий завиток мелодії, чоловіки разом пускаються навприсядки, витинають кілька «гайдуків» і, стрімко випроставшись, знову поривають своїх дам у миготливе коло, у швидку дзигу «низької», все ще покрикуючи виклично…».

І нічого сюди додати. І зайві тут коментарі.

Крім новел, у книзі «Охоронителі діви» вміщено кіноповість «Олекса Довбуш». Про цього ватажка опришків складено багато легенд, написано літературні твори (Г. Хоткевич, Ю. Шкрумеляк, І. Єрофеїв, Г. Смольський, В. Гжицький, Р. Федорів, Б. Загорулько, Р. Єндик, В. Волков, В. Босович). Тож Василю Портяку, з одного боку, було легко у збиранні матеріалу для повісті, а з іншого – важко було сказати щось нове на цю тему.

У такому разі необхідно було запропонувати свою концепцію у тлумаченні постаті історичного персонажа. І звичайно: передати свою версію цього образу мовою кіно (пригадується, що в 60-х роках був фільм про Довбуша, який демонструвався навіть у невеликих селах, як моє).

Видається так, що Василь Портяк спробував зняти з образу Довбуша фольклорний, легендарний наліт і показати реальну людину першої половини XVIII ст. в інтер’єрі Карпат та соціально-історичних обставин цього краю.  Та ще – уникнути патетики і героїчної риторики у зображенні опришківського руху і самого Довбуша, що було властиве низці літературних історичних оповідей ранішого часу. І вийшло так (як на моє враження), що «народний месник» постав у кіноповісті не як герой, а як жертва не лише соціальних обставин, а й власних амбіцій.

У зображенні Портяка Довбуш – харизматична особистість, якій властиві авторитарність у ставленні до побратимів, жорстокість, непоступливість, мужній чин. Можливо, через усвідомлену приреченість Олекса вдається до дій, які дегероїзують легендарний образ. Його розпорядження опришкам піти і забрати  гроші у того чи іншого багатія нагадують те, що по-теперішньому називається – рекет. Йому, одруженому чоловіку, сподобалася гарна наймичка Марічка, але Довбуш не тільки не зумів погасити в собі цю симпатію (про кохання, здається, не йдеться), а й знахабнів до того (мовляв, мені, ватажку, якого дуки бояться, все дозволено) що прямо на весіллі забирає Марічку і замість її нареченого проводить з нею шлюбну ніч, при цьому навіть не приховує ні перед ким такої своєї поведінки. У розгортанні сюжету є моменти, коли справедлива помста за кривди селян переростає у звичайний розбій. Не все так однозначно із цим народним героєм…

А попри те, автор доволі майстерно вибудовує сюжет, змальовані картини виразні і кінематографічні, діалоги динамічні та колоритні. Є в кіноповісті своєрідне обрамлення: на початку молода дружина Олена випроводжає Олексу в дорогу, а у фіналі твору (Довбуш помирає від пострілу чоловіка Марічки Штефана) – «на дорозі стояла жінка з хлопчиком. То була Олена». Бачиться такий фінал символічним.

Завершує книгу кіносценарій «Лола», який автор визначає як «пастораль», бо події відбуваються на полонині, та й сам зміст твору, незважаючи на гострий сюжет та драматичні перипетії, нагадує сентиментальну ідилію. За всіма реаліями – твір сучасний, написаний як сценарій, тому в ньому мінімум авторських ремарок і максимум діалогів та полілогів. Не беруся судити про кінематографічність «Лоли», але видається, що такий фільм, якби він був знятий, я подивився б із задоволенням. По-перше, тому, що сюжет розгорнуто в дусі авантюрних пригод; по-друге, приваблює характер одного з головних персонажів – Дмитра; по-третє, у сценарії доволі відчутний карпатський колорит – у пейзажах, побуті на полонині, мові окремих персонажів.

Загалом беручи, книга «Охоронителі діви» Василя Портяка засвідчила, що в сучасній українській літературі працює автор, багатогранний та самобутній у своїй творчості. Читаючи його прозові твори, наражаєшся на спокусу порівнювати її з новелами визнаних майстрів Василя Стефаника чи Григора Тютюнника, проте відразу відкидаєш таку спокусу, бо переконаний, що Василь Портяк не схожий ні на кого іншого, що він самодостатній у своєму художньому слові, яке вражає і хвилює.

м. Житомир

№3 (191) 10 лютого 2017