ОГІЄНКІАНА МИКОЛИ ТИМОШИКА

Тимошик Микола. Його бій за державність: Документально-публіцистична оповідь. К. : Наша культура і наука, 2017. 376 с.; Тимошик Микола. Запізніле вороття. К. : Наша культура і наука, 2017. 392 с.

На початку – кілька статистичних даних. Про життя і творчість Івана Огієнка (митрополита Ілароіна) професор Микола Тимошик написав і видав чотири  книги  загальним обсягом понад 1500 сторінок. Опублікував понад 200 наукових, науково-популярних і журналістських статей. Провів  дві тривалі в часі авторські передачі по Національному радіо. Їхній загальний  обсяг звучання – 28 годин. З передмовами, упорядкуванням і науковими примітками цього автора у видавничій серії «Запізніле вороття» вийшов в світ 21 том недрукованих досі в Україні і за кордоном творів Огієнка. Загальний обсяг цієї серії – 8850 сторінок.  Ще кілька тисяч сторінок отриманих на руки від канадської сторони копій недрукованих творів Івана Огієнка чекає на  опрацювання і перевтілення в нові томи. З презентаціями своєї унікальної Огієнкіани, як також і інших своїх творів з українознавчої тематики, автор об’їхав усі обласні центри України. Презентував він свій різноплановий творчий доробок і за кордоном.  Зосібно в низці тих країн, де проживають найбільші анклави українців, – Канаді, США, Великій Британії, Італії, Франції,  Польщі. Такі цифрові показники насправді вражають. Вражають і змістові акценти самих книг.

Саме Микола Тимошик, перечитуючи й переосмислюючи сотні безцінних огієнківських раритетів, назавжди потрапив у полон цього невтомного сівача на українознавчій ниві, став справжнім його речником. Він поклав своє життя на повернення в Україну цього духовного провідника нації, відкрив для нас цілий материк національного відродження, ім’я якому Іван Огієнко. Таку думку висловив свого часу  у «Робітничій газеті» Леонід Кореневич.

«Від часу написання моєї першої книги про цю непересічну постать української історії промайнуло рівно 20 літ, – зазначає автор у передмові до «Його бій за державність». – «Голгофа Івана Огієнка» побачила світ 1997 року з маркою київського видавництва «Заповіт» накладом дві тисячі примірників і швидко розійшлася Україною.

Та книга стала таки першою в Україні і за кордоном спробою осмислити життєвий шлях Огієнка, мимоволі освітила авторові новий етап власного наукового шляху – і на захист докторської дисертації з цієї теми в журналістикознавчій науці, і на колосальний, досі незнаний в Україні і ніким не опрацьований канадський архів митрополита Іларіона у Вінніпезі.

У цьому, першому повному життєписі Великого Українця, що базується на віднайдених автором нових архівних документах не лише в Канаді, а й у США, Великій Британії, Швейцарії, Польщі, автор поділив драматичну життєву дорогу героя на три головні відтинки: в Україні, в країнах Західної Європи та на американському континенті. Акценти зосереджені довкола мінливих обставин, які формували різного Огієнка-Іларіона, але гартували головне його кредо: українська Україна й Українська церква.

Детально з’ясовані роки навчання І. Огієнка в Київському університеті (1903-1909), що припадали на той період українського національно-визвольного руху, який, за словами С. Петлюри, відзначався стійкою тенденцією до посилення української ідеї в широких масах населення України, зміцнення його творчих сил, активнішого вираження національної роботи.

Перебіг політичних подій помітно вплинув і на пробудження українського національного почуття Огієнка. Він починає писати українською мовою. В зовсім юного хлопця, вихідця з сільської глибинки, починає проявлятися інтерес до газетярської справи.

Автор прискіпливо досліджує перші журналістські спроби Івана Огієнка. Серія аналітичних публікацій із Радомишльського та Сквирського повітів під заголовком «Забастовочний рух» була вже підписана не псевдонімом Іван Рулька, а справжнім прізвищем – Іван Огієнко. Це був мужній вчинок студента-репортера, оскільки вже на початковому етапі навчання в університеті за ним утвердилася репутація «українофіла й сепаратиста». Аналітичними статтями на болючу для українського суспільства тему – масовий селянський страйк – Іван Огієнко заявив про себе, з одного боку, як зрілий журналіст, а з іншого, як людина з активною громадянською позицією. Його статті, інтерв’ю, нариси, кореспонденції помітні на перших полосах, подаються цілими підвалами на розворотах – поряд із публікаціями таких «метрів» публіцистичних жанрів, як С. Єфремов, Б. Грінченко, О. Маковей, Д. Дорошенко.

Іван Огієнко був у числі тих співробітників «Громадської думки», хто першим взявся за створення нового українськомовного друкованого органу «Рада». Його співробітництво з нею набуває не лише системного характеру за періодичністю вміщуваних на її шпальтах матеріалів, а й нової якості за жанровим діапазоном, проблематикою виступів.

Журналістські публікації молодого Огієнка автор умовно розділяє на кілька груп: есеї й нариси про сучасне авторові українське село; цикл публіцистичних виступів під загальною рубрикою «Нариси з духовного життя наших селян»; серія науково-популярних розвідок про стан  української мови.

Звернемо увагу на засадичну фразу з цієї теми:  «Культура українська – велика й багата. Од нашої культури зачиналася наука на Москві: українці заложили там перші культурно-просвітні підвалини. І нехтувати таку культуру – вандалізм, не знати її – стид і сором…». Оцим уболіванням перейнявся й Микола Тимошик. Голгофа Івана Огієнка спонукала його до неординарних роздумів, до утвердження власних життєвих принципів.

У квітні 1917 року, будучи розчарованим байдужістю професури до  революційних подій у Києві і Україні, без дозволу на те вченої ради, Огієнко починає читати для студентів новий курс «Історія української мови». За таку ініціативу хоч і поплатився звільненням з університету, але залишився вірним своїй позиції. Мало того, у подальшому вістоював її. Коли його було обрано членом Ради новоутвореного Центральною Радою міністерства освіти, виступив із ініціативою про заснування Українського народного університету, в якому незабаром стає професором. Сьогодні мало хто знає, що в стінах університету Св. Володимира упродовж 1918-1919 років існувало два університети – російсько- і українськомовний.

Справжнім відкриттям постає із життєпису історія  боротьби Івана Огієнка за Українську церкву. У драматичний період українського державотворення його авторитет був високим  і серед духовенства. 13 січня 1918 року на прохання організаторів Собору Української Православної Церкви з доповіддю «Відродження Української церкви» перед поважним духовенством виступив він – 35-літній професор Київського університету Іван Огієнко. Доповідач свідомо наголошував на відродженні, а не на створенні Української церкви. Він аргументував свою думку про необхідність не українізації, а дерусифікації церкви, її «відмосковлення». Через багато літ, роздумуючи над причинами поразки визвольних змагань українського народу, Огієнко влучно написав: «Одною з головних причин, чому Українська держава таки не могла відразу вдержатися на своїй рідній землі, безумовно було те, що початкова Українська Революція пішла без своєї церкви, не звернула на неї належної уваги…»

А на основі сюжетів, присвячених кам’янець-подільському періодові життя героя розповіді, можна створювати захопливий фільм. Чого вартують епізоди ректорства в новоствореному  університеті, керування двома міністерствами – освіти і віровизнань, виконання за надзвичайно драматичних колізій обов’язків Головноуповноваженого УНР після виїзду уряду Симона Петобри в еміграцію.

Коли б не було створено такого представництва, наголошує автор,  боротьба за українську державність закінчилася б ще в листопаді 1919 року. Насправді вона продовжилася до липня 1920-го. Під керівництвом Огієнка в напівлегальних умовах продовжували працювати українські державні установи, банки, фабрика цінних паперів, освітні заклади (школи, училища, університет). Виходила щоденна урядова газета «Наш Шлях».

Про важкий початковий період емігрантського життя Івана Огієнка (1920-1925 роки) довідуємося з низки рідкісних документів, добутих автором у зарубіжних архівах.  Перечитуючи їх, вражаєшся від того, що герой розповіді, щиро зізнаючись у своїх поневіряннях, неприховано змальовуючи убогий скромний побут, жодним словом не обмовився ніде проханням матеріальної допомоги для себе чи своєї родини.

Позбавлений волі та хати, міністр у екзилі в листі від 1 квітня 1922 року звертається до адміністратора Української греко-православної церкви в Канаді й Сполучених Штатах Америки М. Копачука: «Гіркий емігрантський стан, що його дорослі скрашують собі міцним духом і великою національною ідеєю, дуже зле впливає на крихких емігрантських дітей. Як заступник релігійних інтересів Українського Народу, звертаюся до Вас з проханням взяти під свою опіку дітей українських і допомогти їм матеріально».

«Усього цього, й багато іншого, що тут не перелічено, з надлишком випало пережити на крутих віражах долі герою моєї розповіді, – пише автор  у передмові до «Запізнілого вороття». – Та спостерігаємо дивне: ці житейські віражі не обессилювали, не зневірювали, а, навпаки, загартовували його».

Від ранньої пори зрілості до глибокої старості Огієнка-Іларіона ні на мить не полишала певність у тому, що мусить до останнього подиху достойно пронести покладений на нього долею хрест; що ті десятки тисяч не просто написаних, а вистражданих сторінок не пропадуть безслідно, а дадуть міць, ствердять духовний стрижень не окремої групи мрійників-однодумців, а цілого народу – за століття фізично знекровленого й духовно зневіреного.

Тому й не переставав писати – у таборах для політично переміщених, чужих притулках, шпиталях, потягах, літаках. На цигарковому папері, серветках, чистих газетних клаптиках, задрукованих аркушах…

І вже зовсім дикунський факт у ставленні до книг цього автора зафіксований для історії в часи незалежної України. Десятки їх, зокрема видана в Канаді монографія «Свята Почаївська лавра», в числі сотень українських книг були вилучені з бібліотеки й книгарні цієї загальноукраїнської святині нинішніми господарями Почаївської лаври і, за вказівкою Москви, спалені прямо на монастирському дворі.

На урочистій академії, влаштованій з нагоди 75-річчя митрополита, із зворушливою, піднесеною промовою виступив і ювіляр. Автор виділив у тексті його заповітні слова: «Настане час, коли думки, що сіються тут, перекинуться туди, в Україну, і дадуть міць визволеному народові».

Ще до свого 75-річчя, яке широко відзначалося в науковому та церковному житті української діаспори 1957 року, митрополит Іларіон викінчив одну з найцікавіших і найгрунтовніших монографій – «Князь Костянтин Острозький».

«Цілком вірогідно, що, опрацьовуючи величезний архівний матеріал про свого героя, виокремлюючи з того величезного масиву фактів найсуттєвіше для цієї величної постаті, – вказує Тимошик, – Іван Огієнко вивіряв і своє довге життя: чи не намарно воно прожите, чи не даремно стільки літ брав добровільно на свої плечі отой тяжкий хрест, з вірою і надією несучи його на Голгофу».

Глибинне прочитання творів непересічного українця допомогло виробити власну публіцистичну манеру. На думку академіка Дмитра Степовика, Микола Тимошик не соромиться своїх поривань і своєї залюбленості в предмет досліджень. Поважний, логічно виважений хід думки непомітно переходить у світ власного авторського «я».

Своє нове двокнижжя професор Микола Тимошик приурочив 135-й річниці від дня народження великого українця та 100-річчю Української революції.

Закінчити цю рецензію хочу авторським висновком, а саме: «Перефразовуючи назви написаних на чужині двох головних поетично-прозових епопей героя цієї розповіді – «Вікові наші рани» та «Наш бій за державність», можна з певним присмаком і гіркоти, і надії сказати: вікові рани українського народу ще не загоїлися. Вони знову закривоточили в мільйонах душ через відкритий ненависним ворогом України – російським агресором – вогняний фронт на Сході України.

І наш бій за державність знову продовжується…»

Отож, і його, свідомого державника і смиренного богомольця за кращу долю українського народу Івана Огієнка (митрополита Іларіона), бій за державність триває…